Історичні джерела та їх дослідження

 

       Пошуки, збір та перетворення історичних джерел (фактажу) в знання, історичну науку – складний і нерідко тривалий процес. Витворити з величезного і розмаїтого, “розсипаного” масиву фактів у яскравий, дохідливий і правдивий образ дуже й не дуже віддаленого минулого не просто, — важко. Особливості і труднощі пізнання (реконструкції) давнини полягають в тому, що на відміну від інших (“точних”) наук маємо справу із суспільними фактами, які відбулися. Реанімувати, тобто “переглянути” їх ще раз, наче відеозапис, аби впевнитися в їхній правдивості, – неможливо. Потяг, як мовиться, пішов. Питання з питань у дослідженні минулого полягає у встановленні істини, правди. Відомий український історик О.Пріцак стверджує, що історія як наука повинна бути такою ж точною, як арифметика – без епітетів, інакше вона буде “літературою, фантазією”. Прагнення до об’єктивності, точності, тобто до правди – справа честі та обов’язку кожного дослідника, науковця. Але ці добрі побажання часто наштовхуються на перепони об’єктивного і суб’єктивного кшталту. Одному дослідникові бракує джерел, тому інколи він вдається до гіпотез, другий, керуючись власною чи кланово-політичною конюнктурою, “поліпшує” чи “погіршує” історичний факт, себто сприймає історію через рожеві або чорні окуляри. Особливо цим грішила радянська історіографія, що проду­кувалася під щільним більшовицьким наглядом. Тому небезпідставні були і є нарікання, що історія (історіографія) стала “міфотворчістю”, вражає величезною тяжкістю “брехні і напівправди”, які “з дивовижним спокоєм розташувалися на сторінках історичних творів”. Звичайно, автори тих творінь рідко погоджувалися з такою оцінкою, заявляли, що саме вони глаголять правду. А правда, як відомо, одна. Вся заковика в тому — котра?

       Доведено, кожний зі свідків розповідатиме про бачену одну і ту ж подію по-різному, залежно від власної емоційності, спостережливості, пам’яті і т.п. Виникла навіть окрема наукова дисципліна – психологія свідчення. Очевидно, кожний з них, за їхнім переконанням, є носієм “правди”, як і очевидно, що в сукупності “всіх правд” можна вгледіти єдину, “правильну” правду. А якщо подію спостерігала тільки одна особа, то наскільки вона є джерелом “правди”? Колись один із творців марксизму слушно радив “в усьому сумніватися”. Щоправда, той же практичний марксизм-більшовизм не переймався сумнівами, коли чинив величезне зло, знищивши мільйони людей, не соромлячись галасувати, що “будує світле спра-ведливе комуністичне суспільство”.

       Питання написання правдивої, об’єктивної історії – справа проблематична. Мусимо визнати, що цього майже нікому не вдається зробити з тих же, як не парадоксально, … об’єктивних причин. Точна фіксація фактів – це одна справа, а їх поцінування може бути зовсім інша. Приміром, гетьман І.Мазепа вступив у союз зі шведським королем Карлом ХІІ 1708 р. з метою вирвати Україну з московського ярма. Це факт, який ніким не спростовувався. Але російські царі-шовіністи прокляли гетьмана як “ізменніка”, а свідомі українці цілком справедливо возвели його в ранг національного героя. Ще раз наголосимо: мусимо дивитися на свою історію власними очима, а вони можуть виявляти “слабкість” до тих чи інших подій, осо-бистостей. Як нормальна дитина не може не шанувати, не любити рідну матір, так і дослідник не може, не повинен займати позиції, що шкодитиме рідній історії, а, отже рідному народові, тобто мусить сповідувати елементарну національну гідність. Це не заклик возвеличувати “власну” підлоту, а вміння вгледіти і належно поцінувати ті чинники, котрі, попри сум’яття, не стали безбатченками, чужими серед своїх. Учімось у європейських державників. Видатний англійський діяч У.Черчілль заявляв, що Англія не має постійних друзів і постійних ворогів, вона має постійні національні інтереси. Ще один англійський діяч, професор Галдейн підкреслював: “Кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба зрозуміти по-іншому”.

Із мовленого зробимо висновок, по-перше, в історичній науці немає второваної доріжки, що веде до храму правди, по-друге, ключовою проблемою історичного осягнення є проблема джерельного фактажу та фаховості дослідника, наскільки він володіє методико-методологічним інструментарієм професій-ного аналізу та наскільки він перейнятий почуттям обов’язку прислужитися національній державотворчій справі. Метод, що означає спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні, обумовлює дотримання певних правил у цій справі. Кількасторічний набутий досвід спричинився до появи вчення про методологію як сукупність прийомів дослідження, що їх застосовують у будь-якій науці, відповідно до специфіки об’єкту їх пізнання.

Застережемо, різні наукові течії сповідують дещо різні методологічні принципи. Нині практично всі вітчизняні історики заявляють про потребу дотримуватися у дослідженні джерел таких принципів:

– конкретно-історичного (історизму), тобто з’ясувати коли, де і як виникло джерело, які етапи свого розвитку пройшло і яких змін воно зазнало, чим стало це джерело;

– об’єктивності, що обумовлює практичний аналіз, позбав­лений суб’єктивізму та емоцій, щоб в кінцевому рахунку отримати достовірні наукові висновки;

– всебічності і цілісності (комплексності ), що означає брати до уваги весь документ або його групу, а не тільки частину, яка потрібна для підтвердження зазначеної заздалегідь висунутої автором концепції.

Складність роботи з історичними джерелами обумовила появу спеціальної галузі історичної науки – історичного джерелознавства. Воно вивчає походження історичних джерел, теорію, методику і практику їхнього використання в наукових дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. Але й ця спеціальна наукова галузь не в змозі впоратися з величезним джерельним масивом, тому сформувалася низка (майже двадцять) допоміжних (спеціальних) історичних дисциплін, до котрих вдаються науковці: нумізматика (монетна справа), сфаргістика (печатки), геральдика (герби) і вексилогія (прапори), генеалогія (родовід), хронологія (датування), метрологія (система мір і ваг), ономастика (назви), дипломатика (грамоти, акти), археографія (принципи публікації документів), емблематика (відзнаки), фалеристика (значки), картографія, історична географія і т.п. До “послуг” історичного джерелознавства мусить звертатися й етнолог (етнограф), мистецтвознавець, літературознавець, пам’яткознавець, музе-єзнавець, архівознавець тощо.

Що ж таке історичні джерела? Ними вважаються будь-які носії інформації про минуле, що виникли як продукт розвитку природи і людини й відображають той чи інший бік людської діяльності.

За способом передачі подій минулого їх ділять на п’ять основних видів:

Речові (предметні) або пам’ятки матеріальної культури. Вони є найдавнішими в складі джерельної бази. Переважно їх знаходять у землі, тому називаються археологічними, а наука, що їх вивчає, – археологією.

Розмаїття і чисельність речових джерел змушує їх групувати за загальними та спеціальними ознаками, що стосуються часу і місця походження, визначення авторства, форми, змісту та способу виготовлення і т.п.

Найбільш практикований поділ цих джерел здійснюється за їх функціональним призначенням: засоби виробництва (від найдавніших знарядь праці – чопери, рубила, скребла – до сучасних технологічних засобів) і результати виробництва (побутові речі, споруди, предмети озброєння і одягу, монети, медичні і музичні інструменти тощо). Дерево, камінь, кістка були тим матеріалом, з яких виробляли перші знаряддя праці. В епоху неоліту (VІ-ІV тис. до н.е.) винайдено перший штучний матеріал – кераміку (випалена глина), потім, на початку епохи металів (мідь, бронза, срібло, золото), – значно продуктивніші речі, дорогоцінні прикраси, а освоєння заліза (І тис. до н.е.) привело до остаточного витіснення кам’яних знарядь праці та потужного суспільно-технічного поступу.

Нерідко поділ речових джерел є умовним, бо вони наділені різними ознаками або цінностями. В такому випадку типову їх приналежність визначають за домінуючою ознакою, тобто за тією, задля чого річ зроблена. Якою б не була декорованою кінська збруя, але вона має передусім залишатися серед кінського ревманенту.

Попри значні труднощі у “прочитуванні” речових джерел історичної тяглості в Україні, все ж таки, вони дозволяють орієнтуватися у розвої людського життя та етногенезі, найдавніші сліди яких ведуть у ранній (нижній) палеоліт. Це речові знахідки – кам’яні рубила, котрим близько 1 млн. років, в с.Королеве на Закарпатті. Середній палеоліт представлений залишками жител конусоподібної форми діаметром 5-8 м у с.Молодове на Дністрі. Будівельний матеріал – дерево, кістки та шкури тварин. У пізньому палеоліті (40-10 тис. років тому) з’являються споруди суспільно-обрядового призначення (стоянка в Мізині на Чернігівщині).

З епохи мезоліту відомі житла прямокутної форми стовбурної конструкції з виплетеними з лози стінами і обмазані глиною. В неоліті житла збагатилися двосхилими дахами, а в період енеоліту (міді) – навіть двохповерховими спорудами, велика кількість яких утворювали протоміста Майданецьке, Володимирівське тощо. Це творіння трипільців, котрі усла-вилися ще “мальованою” керамікою.

Давні скотарсько-землеробські племена залишили ряд цікавих оборонних, поховальних споруд, в тому числі курганного типу з антропоморфними стелами.

Проте справжні архітектурні будівлі, муровані за певними проектами з дотриманням відповідних технологій, з’явилися у Північному Причорномор’ю в грецьких містах-колоніях Ольвії, Херсонесі. Тірі, Пантикапеї тощо. До слова, в цих містах карбували монети, які були першими на українських теренах. З поширенням християнства грецькі колоністи започаткували будівництво церков, прилучилися до запро-вадження нового віросповідування в Руській державі. Остання насамперед в особі князів, розгорнула культове, цивільно-фортифікаційне будівництво, заснувала міста оборонного призначення (Володимир, Ярослав. Львів тощо) на великих обширах державних володінь.

Виникнення міст як центрів ремесел і торгівлі потягнуло за собою зведення споруд різного призначення, обумовленого житловими, суспільними і духовними потребами, в яких акуму­лювалися технічні, естетичні й моральні уподобання людності. Проте навіть поверхово зупинятися на характеристиці тих чи інших об’єктів немає в даному разі ні можливостей, ні потреби. Наше завдання – у з’ясуванні методичних підходів щодо виявлення цінностей речових джерел. Закон України “Про охорону культурної спадщини” (2000 зі змінами 2001, 2004рр.) констатує, що наявність в об’єкті культурної спадщини археологічних, естетичних, етнологічних, історичних, архі-тектурних, мистецьких, наукових чи художніх цінностей дає підстави заносити його в Державний реєстр національного або місцевого культурного надбання, тобто оголосити його пам’яткою, що означає взяти її під державний захист.

За видами об’єкти (речові) культурної спадщини поділяються на:

археологічні – городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень. Військових таборів, виробництв, ірига­ційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, мегаліти, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, рештки життєдіяльності людини, що міс­тяться під водою;

історичні – будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, визначні місця, пов’язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, куль­турою та побутом народів;

монументальногомистецтва – твори образотворчого мистецтва як самостійні (окремі), так і ті, що пов’язані з архітек­турними, археологічними чи іншими пам’ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);

архітектури та містобудування – історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, залишки давнього планування та забудови. Окремі архітектурні споруди, а також пов’язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва;

садово-паркового мистецтва – поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;

ландшафтні – природні території, які мають історичну цін­ність;

науки і техніки – унікальні промислові, виробничі, науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видо-бувні і т.п.

За винятком трьох останніх видів, у 2002 р. їх нараховувалося в Державному реєстрі національного і місцевого значення 129708 об’єктів, в тому числі археології – 58321, історії – 49519, монументального мистецтва – 5631, архітектури і містобуду­ва­н­ня – 16237.

Понад 60 об’єктів оголошено історико-культурними, історико-архітектурними, історико-меморальними, історико-етнографічними заповідниками та музеями-заповідниками, з них понад 20 мають статус національних. Будівлі Софії Київської і Києво-Печерської лаври та історичний центр Львова внесені у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Згадані об’єкти культурної спадщини класифікуються як нерухомі пам’ятки. Решта – величезний масив цінностей зберігається у музейних фондах, приватних колекціях. Зазначимо, в Україні станом на 2002 р. нараховувалося близько 550 різних типів музеїв, їхніх відділів та філіалів, а також понад тисячу музеїв, що перебувають у віданні підприємств, установ та організацій.

Про пам’ятки матеріального культури, речові джерела видано значну кількість документальної, науково-популярної літератури, виходять спеціальні часописи: “Пам’ятки України”, “Українська нумізматика і боністика”, "Пам’ять століть", "Відлуння віків", "Київська старовина" та ін.

Зображальні – містять інформацію, закодовану в певних візуальних образах. Ці джерела, як і будь-які інші, є складними й вимагають комплексного дослідження, виявлення та використання даних, котрі будуть цінними не тільки стосовно доповнення та ілюстрування історичних фактів, а й важливим наочним документом у буквальному розумінні цього слова. Небезпідставно побутує народна мудрість, що “краще раз побачити, ніж сто разів почути”. Вона переконує, що візуальне сприйняття інформації таке ж важливе, як і слухове, дотикове, інтелектуальне, особливо у виховному, освітянському процесі. Інколи багато писемних документів, статистичних даних, спогади і т.п. не мають такого виховного ефекту, як кадри кінохроніки, світлини, реалістичні зображення.

Однією з основних якісних властивостей переважної біль­шості зображальних джерел є фіксація події. Звичайно, це не означає, що вся ця інформація зображального джерела стає абсолютно об’єктивною і достовірною. Вище мовилося про суб’єктивні чинники, себто авторські симпатії чи антипатії до фіксованої і поцінованої події, її дійових осіб. Для багатьох, навіть професійних істориків, видалися сенсаційно-потішними викриття в часи “перестройки” сфальсифіковані світлини з життя вождя більшовизму В.Леніна. Зафіксовані з останнім його соратники Л.Каменєв, Г.Зінов’єв, Л.Троцький та інші, котрих Й.Сталін знищив як “ворогів”, старанно були заретушовані під таких собі абстрактних “рабочіх”, матросів, поголених тощо й популяризувалися в партійно-пропагандистських вида­ннях. Тому, вивчаючи зображальні джерела, треба дотримуватися засад та принципів джерелознавчої критики, докопуватися, якщо зринають сумніви, до істини.

У пошуках правдивої інформації доводиться ко-ристуватися, окрім оригіналів, копіями та численними їх репродукціями, або вміщеними в художні альбоми, каталоги, буклети, листівки. Знаємо, копія завжди гірша від оригіналу. Але, якщо оригінал втрачено, цінність копії очевидна.

Вивчаючи зображальні джерела, треба вдаватися до мистецтвознавчих методів. Зокрема, поділом або класи-фікацією джерел на графічні, пластичні, малярські групи, роботи ужиткового мистецтва, що мають мистецьке походження, а також за іншою формальною ознакою – за розмірами: великі (монументальні), середні (станкові), малі (мініатюрні).

Важливим і специфічним зображальним джерелом є картографічні роботи, без яких вивчення історичної географії та картографії буде проблематичним, а також плакати, художні листівки й оголошення, поштові марки, грошові купюри (бони) і т.п. Принагідно згадаємо: мапу України з українськими типажами відо­мого французького інженера Боплана, праця якого “Опис України” першої половини ХVІІ ст. була тривалий час найавторитетнішим джерелом героїчної історії запорізького козацтва; грошові купюри Української Народної Республіки (1918 р.) Г.Нарбута, його символіку та неповторний “україн-ський” шрифт, котрий залюбки запозичують сучасні графіки.

Гривні сучасної незалежної Української держави насичені великим історичним інформаційним багажем, в котрому, як не прикро, заплутується значна частина студентів мистецької академії.

Документальна цінність зображальних джерел у тому, що вони надзвичайно чутливо й образно фіксують специфіку епохи, в якій були створені, уподобання суспільних верств, їхні ідеали.

Усні – це інформація, що зберігається у пам’яті народу та передається із покоління в покоління. ці джерела виникли 400-500 тис. років тому, себто задовго до появи писемних джерел. Поки що немає єдиної думки стосовно процесу формування усної народної творчості, результатом якої є розмаїття її жанрів та усних джерел.

Активне дослідження впродовж останніх двох віків цієї групи джерел наводить на думку, що усна словесна творчість тисячоліттями залишалася чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народів, увічнення їхньої мудрості, світогляду, ідеалів, смаків і т.п. Навіть норми звичаєвого права – ці неписані закони – запам’ятовувалися вибраними громадою людьми та застосовувалися у суспільному житті.

Слово для минулих поколінь уявлялося магічною силою. До нього вдавалися, аби досягнути вдачі, відвернути напасті (посуху, повінь, хвороби), покарати (проклясти) лиходія. Це величезний період людського буття, який можна назвати міфологічним мисленням, коли одушевлювалися не тільки живі істоти, а й предмети неживої природи (анімізми), людськими Власти-востями – рослинний і тваринний світ (антропоморфізм), інші вірування, що лягли в основу первісних релігій, сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали уяву, спричинялися до культивування фантастичних оповідок, казок, героїчного епосу, календарно-обрядової, меморіальної поезії. З часом міфологічні образи втрачали реальність, перетворювалися в усній творчості на художні образи, що символізували суспільні ідеали, ставлення до довкілля і т.ін.

Очевидно, перші писемні написи на стінах Кам’яної Могили, виробах трипільців, у “Велесовій книзі” тощо за-фіксували побутову суєтність їхніх творців.

Ще більшою мірою сказане стосується писемних пам’яток Руської державності, — не тільки успадковані, а й розвинуті в новому історичному середовищі. Літописці здійснювали реконструкцію становлення історії Руської держави з центром у Києві переказами, де вагоме місце зайняли народні герої – Кирило (Микита) Кожум’яка, Ілля Муромець, Микула Селянинович та ворожі їм сили – Соловей-Розбійник, Ідолище та Змій, а також найголовніші постаті слов’янської міфології – Сварог (бог неба), Хорс і Дажбог (боги сонця), Перун (грому), Сварожич (вогню), Велес (худоби), Стрибог (вітру), Коляди і Манни (зими), Ярила (весни), Купала (літа) та ін. Завдяки літописцям, збережено легенди та оповіді про історичних персонажів – князів Кия, Щека, Хорива, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу тощо. Розмаїті зразки усної народної творчості стали окрасою видатних пам’яток української писемності – “Повісті минулих літ”, Галицько-Волинського, Густинського тощо літописів. Народна міфологія стала жанровою системою усних джерел, що пред­ставлена прозовими і поетичними творами. Це казки, легенди, перекази, оповідання, балади, героїчний епос, обрядовий цикл, пісні і т.п.

Феномен українського козацтва, що вийшов на європейські політичні простори, знайшов вдячного народного творця і слухача як в узагальнюючих образах цих новітніх лицарів, так і конкретних персонажів (Байда, Сагайдачний, Хмельницький тощо). Сказане стосується і такої соціально-протестної категорії людей, як опришки, їхній найвидатніший ватажок Олекса Довбуш (Довбущук).

Незаперечна цінність усного джерела в тому, що його збір, вивчення та популяризація фактично прилучилися до започаткування національне відродження кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст., зокрема перший його етап, – “фольклорно-етнографічний” або “романтичний”.

Фіксуючи складні історичні процеси в Україні, усна народна творчість все більше набувала тогочасних соціально-політичних звучань, впливала на формування національно-світоглядних позицій значних прошарків української людності, насамперед Т.Шевченка, у творчості якого органічно поє-дналися народний мелос з етнічно-політичними настроями та визвольними прагненнями народного загалу.

Носіями і популяризаторами народного епосу були співці-кобзарі – ці “Гомери України”, яких переслідували чужоземні режими, особливо більшовицький. Героїчний епос минулого тісно ув’язувався в новітні часи насамперед з національно-визвольними процесами, для яких він був і фіксатором, і своєрідним двигуном, детонатором. Згадаймо стрілецькі, повстанські пісні, пісні-гімни.

Радянська система, пронизана антиукраїнським змістом і практикою спричинилася до появи гострих політичних усних витворів різних жанрів, що дошкульно осуджували, висміювали більшовицьких вождів, визискувальну колгоспну систему, котра знищила мільйони хліборобів або зробила їх жертвами. Лаконізм та образна влучність характеризують цей вид усної творчості, авторство якого губиться у гущі народу. Ось деякі зразки з наслідків колективізації:

“Ні корови, ні свині – тільки Сталін на стіні”;

“Жито й пшеницю –дали за границю,

ячмінь і овес – з’їв МТС(Машино-тракторна станція – В.Б.),

   а я робила в колхозі – здохла при дорозі”.

“Робила в колхозі” – кобила, в пащу якої хтось всунув папірець з цим “поетичним” витвором. Народні дотепники складали анти­радянські коломийки, особливо політичні анекдоти, за розповіді котрих не один потерпів від репресивних органів.

Усна народна творчість, записувати яку вважали за патріо­тичний обов’язок багато діячів культури, представлена у різних науково-мистецьких, краєзнавчих установах України величезним фондовим масивом, для видання якого знадобилося б сотні об’ємних томів.

Збір та дослідження даного виду історичних джерел є складною і копіткою роботою, що оформилася у спеціальну наукову дисципліну – фольклористику.

Лінгвістичні – стосуються пам’яток мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку та мають важливе значення для вивчення минулого етносу, історії науки, культури і т.ін. Цей вид джерел виник задовго до писемності і найперше стосується назв та власних імен: природних, географічних, небесних тіл, людей, етносів, держав тощо. Обсяг цієї наукової ділянки очевидний. Він спричи­нився до оформлення спеціальної дисципліни – ономастики (грец. оніми – імена).

Власні імена та назви, котрі вживаються кожним народом, відзначаються певною стилістикою і традицією, що надає їм більшої вагомості як історичного джерела. Водночас власні імена не є законсервовані, вони змінюються під впливом різних чинників. Тому їх вивчення допомагає з’ясувати мовну належність оніма, відтворити його первісну форму й вимову, встановити дату та історичну епоху його виникнення, іншомовні впливи на нього та шляхи мовної трансформації до сьогодення. Без реконструкції розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення. Очевидно, задля цього треба знати історичну ауру, де воно виникло, еволюціонізувалося чи зазнавало відповідних колізій. Знання генези оніма – це один із найдавніших ключів до замку, за яким прихована істина. Нині є чимало прихильників, які бачать тісний зв’язок української ономастики із санскритом – давньоіндійською мовою індоєвро­пейсь­кої “мовної сім’ї”.

Український ономастикон поділяється на ряд основних частин. У плані історичному, найцікавішими є дисципліни, що займаються антропонімікою, топонімікою і етнонімікою.

Антропоніміка стосується імен людей. Ім’я людини (прізвище, ім’я по-батькові, прізвисько) – це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи, яку, в широкому значенні, доповнюють фізичні її якості, зокрема вік, стать, зовнішні ознаки (немовля, молодик, красуня). Появу імен відносять до давніх часів, коли почала формуватися мова.

Система імен українців має тривалий час. Її основу складають імена християнського календаря: грецькі, римські, єврейські. Їх поширенню найбільш сприяло запровадження християнського обряду хрещення, коли священик давав дитині ім’я відповідного святого, нерідко чужомовне й малозрозуміле. Поступово християнські імена витіснили прадавні українські (язичницькі) (Добриня, Будило, Купава, Дана), а від ХІV ст. їх навіть переслідували як неканонічні (незаконні). Існувала тоді практика (існує й досі) давати дитині подвійне ім’я – християнське і праукраїнське.

У складі сучасних українських імен простежується кілька характерних шарів:

1. Візантійські християнські імена, або імена христи-янського календаря;

2. Давньоруські, а також грецького і скандинавського походження;

3. Західно- і південнослов’янського походження;

4. Західноєвропейські імена.

Прізвища виникали в епоху середньовіччя. Основою для них спочатку слугувало родове ім’я, тобто ім’я засновника роду.

Серед інших антропонімів особливе місце займають прізвиська. Переважно людина діставала його в юності або в зрілому віці. Як звичайно, воно уособлює найпомітнішу рису характеру особистості, містить важливу історичну інформацію біографічного плану. Прізвиська видатних історичних осіб – Володимир Святий, Святополк Окаянний, Ярослав Мудрий, – це витвір книжників, які нарекли їх уже після смерті. Най-поширенішими були прізвиська серед козацтва.

До антропонімів належать і псевдоніми. Вони обиралися з причин конспіративних, самовираження. Поширені вони нині серед творчої молоді, так звані “сценічні імена” ("Руслана", "Ірчик зі Львова").

Топоніміка вивчає географічні назви: морів, рік, озер, гір, населених пунктів, міст, вулиць, підприємств, лісів та окремих груп дерев тощо. Перші географічні назви на території України зафіксовані в працях "батька" грецької історії Геродота (Скіфія), арабських письменників, західноєвропейських мандрівників, матеріалах, які уклав В.Січинський (“Чужинці про Україну”).

У вітчизняних писемних джерелах багатою на топоніміку є “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”. Тут першість нале­жить Києву, якому, на думку відомого історика М.Брай-чевського, не менш 2300 років. Зауважимо, українська топоніміка має величейний масив нез’ясованих, спірних назв.

Етноніміка стосується назв племен, народів, етносів (грец. – народ). У цій науковій ділянці розрізняють самоназви народів та імена, що їм дали сусіди або вчені, які виявили залишки їхньої (археологічної) культури. Так, поширена назва “трипільці” насправді походить від назви села Трипілля (Київщина), де В.Хвойко виявив в кінці ХІХ ст. цю культуру. Як насправді себе називали “трипільці”, поки що не знаємо і навряд чи колись дізнаємося.

Словом, в етноніміці існує багато нез’ясованих назв, але розгадка, пошук їхньої етимології, починаючи від популярних “Україна”, “Русь” триває. Найдавніші етнічні назви наших пращурів – венеди (венети), склавіни, анти, які зафіксовані грецькими і римсь­кими вченими, арабськими джерелами, теж породили низку версій щодо їхнього тлумачення. Здавалося б, зрозумілі назви літописних праукраїнських племен “поляни”, “деревляни”, “сіверяни”, “воли­няни”, “білі хорвати”, проте й вони не сприймаються в науковому середовищі одностайно.

Помітну частину лінгвістичних джерел складають слова іншомовного походження, часто не підозріваючи про це, бо звиклися з ними: майдан, тютюн, шабля, шаровари, друкар, столяр і т.п. З падінням радянської імперії прихід іншомовних слів, особливо англомовних в українську лексику став не те, що відчутним, а й небезпечним. Французький уряд ухвалив закон, яким забороняє використовувати англійські слова, якщо для них є відповідники у французькій мові.

Писемні – найчисельніші та найцінніші для дослідження джерела. Їх ділять за:

– змістом на актові (грамоти, законодавчі, судові і т.п юридичні документи, прибутково-витратні книги, статистика, стенограми, протоколи, ухвали тощо) і оповідні (літописи, оповіді, записки і спогади, публіцистичні твори);

– походженням на службові (офіційні) і особисті (фамільні);

– технікою (способом) передач на рукописні і друковані (механічний спосіб).

У певному сенсі до писемних джерел відносять наукові, літературні твори.

Треба наголосити, джерелознавство як наукова дисципліна зародилося насамперед на писемному поприщі, в його надрах виникла низка “своїх” допоміжних дисциплін, зокрема палеографія, що вивчає давнє письмо (рукописи), епіграфіка – написи на твердих матеріалах, графіті – стародавні написи і малюнки, зроблені на посудинах, стіні, прясельцях, графологія – почерк з погляду його зв’зку з характером і психологічним станом автора, криптографія – спосіб тайно-пису, дипломатика – походження, форма і зміст актових дже-рел, філігранологія – історію паперу та водяних знаків на ньому і т. ін., т.п.

Найдавніші писемні джерела, в котрих подано відомості з історії України, племена, які її населяли, належать авторству грецьких істориків, літераторів, арабських мандрівників (Гомер, Геродот, Прокопій Кесарійський, Йордан, Страбон, Тацит, Птоломей, Аль Масуді та ін.). Не відкидаємо серйозних аргументів дослідника А.Кафішіна про те, що значно раніше жили в Україні племена, які володіли примітивним письмом (“Древнее Святилище “Каменная Могила”. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ – ІІІ тысячилетий до н.э.” — К.2001). Ще одне писемне свідчення – “Велесова книга”, що не складає цілісного тексту, але на думку знавця давніх текстів В.Шевчука, є цінним справжнім джерелом. Щоправда, деякі учені не поділяють цієї думки, вважають книгу підробкою.

З виникненням Руської держави з центром у Києві, запровадженням християнства, писемні джерела значно розши-рюються. Спочатку це були короткі записи хронік подій у князівському дворі, договори з Візантією, пергаментні і берестяні грамоти, князівські і церковні устави, нормативні положення, що сформувалися у знамениту “Руську правду”, рукописні книги і літературні твори, в тому числі “Слово о полку Ігоревім”; з’являються літописні зведення, серед яких особливе місце посідає “Повість минулих літ”, що охоплює час від “творіння світу” до ХІІ ст. Її автор, чернець Печерського монастиря Нестор зробив у 1113 р. спробу пояснити “звідки пішла Руська земля”, задля чого він використав грецькі хроніки, місцеві легенди, пов’язав історію Руси не тільки із світовою історією, а й надав першій центральне місце. Своєрідним продовженням повісті є літописи Київський, що охоплюють період до 1200 р., Галицько-Волинський (1201-1292 рр.). Це роки феодальної, політичної роздрібненості Руської держави-імперії.

Писемна джерельна база значно розширюється у період Литовсько-польської доби. Вона представлена актами, метриками, жалувальними грамотами, щоденниками сеймів і сеймників, книгами судів, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Виділимо три Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), а також Густинський, Львівський, Межигірський літописи, “Опис України” француза Боплана. Це час появи і формування козацтва, спорудження Д.Вишневецьким на о.Мала Хортиця оборонного замка-фортеці “Січ” (середина ХVІ ст.).

Період козацької державності (друга половина ХVІІ - ХVІІІ ст.) висвітлюються в документах Б.Хмельницького, угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Портою, Швецією (Андрусівське перемир’я, “Вічний мир”), гетьманських універсалах, а також “статтях”, що укладалися між царями і новообраними гетьманами, Гадяцькому трактаті, “Конституції” П.Орлика, царських указах про обмеження української автономії та її ліквідації. В осмисленні боротьби за українську державу не обійтись без відомих козацьких літописів (Самовидця, С.Величка, Г.Граб’янки).

Велика кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів, що стосуються податків, права, описів маєтностей, привілеїв, громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду Російського та Австро-Угорського панування в Україні. Значну вартість мають “Рум’янцевський опис Малоросії”, Францисканська та Йосифінська метрики (кадастри), матеріали каральних і судово-слідчих органів щодо декабристів, Руської трійці”, кирило-мефодіївців, народників, селянських, робітни-чих, політичних рухів та їх лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства (1721, 1863, 1876 рр.) і т.п.

Розмаїття документальних матеріалів насичує українську історію ХХ ст. Простежуються два полярні її напрямки. Перший, який пропагував тоталітарний режим, методологія котрого викладена в Тезах ЦК КПРС "Про 300-річчя воз’єднання України з Росією”, де вказується на спільності походження українського і російського народу, порятунку першого в союзі з другим, його “щасливе життя в сім’ї радянських народів-братів”. Усі національно-патріотичні сили, які прагнули незалежності України, оголошувалися “найлютішими ворогами українського народу”, “буржуазними націоналістами”, “відщепенцями” і т.п.

Другий напрямок, джерельний багаж якого перебував в радянських спецсховищах, розкривав драму народу України під скіпетром самодержців і вождів, моральне і фізичне нищення української нації, її еліти, культурної спадщини, депортації українців з їхніх етнічних земель, що передалися Польщі, намагання остаточно перетворити Україну в колонію імперії, а також героїчні змагання за Українську самостійну державу в 1917-1921 рр., Другій світовій війні під проводом ОУН-УПА.

Низка документів останніх десятиріч свідчить про посилення боротьби за незалежність України та її розбудову: програми націо­нально-демократичних об’єднань, політичних партій, народного Руху, епохальні ухвали Верховної Ради (“Декларація про державний суверенітет України”, “Акт про незалежність України”, Конституція України) та ряд її законів, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

Писемні джерела – багатогранні та неоднозначні. Чимало з них не є самостійними документами (об’єктами). Вони (або згадка про них) містяться в наукових працях, що, за логікою, відносяться до історіографії. Практика включення історіо-графічних робіт до джерел поширена. Особливо це стосується давніх праць, де міститься первісна, єдина інформація. Вона цінується дуже високо, хоча, як свідчать непоодинокі випадки, “не все те золото, що блищить”, тобто пропагована "правда" може насправді бути легендою, міфом. Приміром, твердження в “Повісті минулих літ”, що слов’яни прийшли на Руську землю з Подунав’я, як з’ясувалося було необґрунтованим, бо, власне, все сталося навпаки.

Літописці ще за княжих часів, копіюючи (списуючи) з наявних одиничних книг (літописів), спричинилися до подвигу – збереження історичної пам’яті народу. Зростаючий інтерес до писемної спадщини, що укомплектовувалася у спеціальних сховищах – архівах, бібліотеках, набував професіонального підходу, зокрема в період національного відродж