Тема 1 9 . Естетична соціалізація особистості

 

    У вітчизняній науковій, філософській, соціологічній, психологічній та педагогічній літературі під соціалізацією розуміють процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих даному суспільству, соціальній спільності, групі. “ Соціалізація (від латинського socialis – громадський) – процес залучення індивіда до системи сумпільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення і розвитку як цілісної особистості, – зазаначає С.Гончаренко. – Соціалізація передбачає взаємодію людини з соціальним оточенням, яке впливає на формування її певних соціальних якостей та рис, на активне засвоєння й відтворення нею системи суспільних зв’язків [ Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997.– С. 314].

  В історії людства мистецтво завжди мало великий вплив на духовний стан суспільства. Шукання і творення краси, прихильність до неї, потреба естетичного переживання є вродженою в людині. На думку К. Ушинського, “інстинктивність естетичних прагнень, яка існує в людях, є психологічний факт, що не підлягає сумніву” [ Ушинський К. Д. Твори в шести томах. – Т. 6. – С.179].

Естетичні прагнення реалізуються в наших будівлях, в убранні, в поезії, у звичаях і навіть в науці – стихійно і “ненавмисно”. Іншим важливим моментом у педагогічному трактуванні мистецтва є те, що краса, яку воно репрезентує, і добро тут завжди йдуть у парі. Спілкуючись з мистецтвом, людина нагромаджує свій естетичний досвід. І в цьому сенсі доцільно наголосити саме на естетичній соціалізації особистості, що має надзвичайно важливе значення для підготовки майбутнього спеціаліста у вищій школі. Йдеться про те, щоб формувати не лише носія знань, а й творчу особистість, здатну використовувати отримані знання для конкурентоспроможної діяльності у будь-якій сфері суспільного життя, тобто для інноваційного розвитку суспільства.

У сучасних наукових дослідженнях формування творчої особистості пов’язується з проблемою гуманізації освіти. Гуманістична орієнтація суспільства має на меті втілення у практику освіти пріоритетів загальнолюдських цінностей, здобутків національної культури й світового культурно-педагогічного досвіду. Актуалізуються соціальна педагогіка і психологія, зокрема проблема естетичного виховання, творчої самореалізації особистості.

  Освіта, як один з найважливіших соціальних засобів відтворення людини у суспільстві, а через людину – культури і форм людської свідомості, грунтується на єдності емоційно-почуттєвого і раціонального начал. Врівноваження цих складників є одним з важливіших вихідних положень філософії освіти, предмет якої осягається передусім уникненням конфліктних ситуацій, причиною яких є протилежності. Вибудована на раціоналізмі, система освіти, як правило, конфліктна, суперечлива, недосконала.

     Останнім часом розробляється принципово інший підхід до освіти, до освітніх технологій, які розв’язують проблему розвитку особистості у площині парадигми гуманізації освіти. «Гуманістична концепція, – вважає академік І. Зязюн, – виключає безособистісний підхід до науки, до людини і намагається знайти істину на шляхах пошуку смислу людського буття, самоактуалізації творчості, свободи вибору, цілісності, інтегративності мислення і переживань, управління людини власним розвитком. Успішним і ефективним розвиток молодої людини буде лише в тому разі, якщо освіта, навчання і учіння супроводжуватимуться позитивними емоціями і почуттями» [ Зязюн І. Емоційно-почуттєве в освітніх технологіях і педагогічній творчості / Єдність раціонального та емоційно- почуттєвого в освітньо-виховних системах: Наук.-метод. зб. – Харків, 1996. – С. 11-12].

   Процес пізнання відбувається у діалектичному взаємозв’язку чуттєвого (відчуття, сприйняття, уявлення), раціонального (поняття, судження, умовивід), пізнання й практики. З цього постає висновок щодо самого змісту освіти, важливості двох інформаційних потоків, які цілеспрямовано розвивають чуттєве і раціональне пізнання. Визнання того, що розвинена чуттєвість спонукає дію інтелекту, а це має безпосереднє відношення до суспільної практики, повинно широко втілитися у систему освіти.

  У формуванні творчої особистості студента, саморозвитку його естетичних здібностей чимала роль належить позанавчальній діяльності, заняттям художньою творчістю. Вузівська самодіяльність активізує процес пізнання прекрасного, усвідомлення власної причетності до культури свого народу. Репертуар колективів студентської художньої самодіяльності останніми роками надзвичайно насичується українською обрядовістю, народними звичаями, традиціями. Проводяться вечори «Різдво на Україні», «Свята ніч», своєрідні вистави для дітей – дитячі ранки «У гості до Святого Миколая», «В ніч на Андрія». Щорічно відбуваються фестивалі «Таланти Франкового вузу» (Львівський державний університет ім. І. Франка), «Лесина пісня» (Волинський державний університет ім. Л. Українки), «Весна політехніка» (університет «Львівська політехніка»), «Весна лісотехніка» (Український державний лісотехнічний університет).

  Діяльність фольклорно-етнографічних колективів, вертепів, святкування Різдва, Великодня, проведення веснянок, гаївок та відродження інших народних традицій художньо-естетичного виховання, участь у просвітницькій роботі, безумовно, сприяє естетичній соціалізації, впливає на формування у студентів національної самосвідомості, історичного мислення, почуття патріотизму.

   Студентство належить до молоді, специфічної соціальної групи. Серед характерних ознак студентства дослідники виділяють спільність основного виду діяльності – навчання, короткочасність перебування у даному соціальному середовищі (студентському колективі), можливість подальшого удосконалення набутих знань, певну молодіжну субкультуру, потреби й інтереси. До основних видів діяльності студентів належать навчання, науково-дослідницька робота, художня самодіяльність, заняття фізичною культурою і спортом, участь у громадських та політичних організаціях, молодіжних клубах.

   Підкреслюючи роль духовного начала у саморозвитку естетичних здібностей молодої людини, професор М. Боришевський аргументовано доводить, що духовність – складна й багатовимірна система, у якій виявляються свідомість і самосвідомість людини, віддзеркалюються її найважливіші потреби, інтереси, цілі, ставлення до навколишньої дійсності й до себе самої як соціального індивіда [ Боришевський М. Міра духовності у становленні особистості дитини // Педагогічна газета Академії педагогічних наук України. – 1995. – № 9, вересень. – С. 3].

   У процесі естетичної соціалізації студентів важлива роль належить мистецтву, естетичному вихованню. Загальновідомо, що мистецтво активізує розвиток таких елементів творчого мислення, як асоціативність, образність, уява, фантазія. Безпосередньо діючи на почуття, а через них на інтелект, мистецтво глибоко впливає на соціальну практику. Універсальну функцію виконує продуктивна (творча) уява, об’єднуючи чуттєве і логічне пізнання, активізуючи пошуки нестандартних рішень у будь-якій сфері практичної діяльності.

  Відомий педагог і філософ С. Гессен наголошував, що особистість твориться лише через працю. Одним з головних завдань освіти є саморозвиток естетичних здібностей, самореалізація особистості, само-діяльність як вияв усієї людської суб’єктивності. Тут першочергове значення мають культура, мистецтво, мораль, етика, естетика, художня самодіяльна творчість, прилучення вихованця «до творчого потоку, до культурних, наукових досягнень людства і одночасно формування високоморальної, вільної і відповідальної особистості» [ Гессен С. Основы педагогики. Введение в прикладную философию. – М., 1995. – С. 379].

Виходячи з позицій тих учених, які вважають, що людина – це біосоціальна істота, продукт історії, дзеркало соціальної дійсності, об’єкт і суб’єкт історичної діяльності, можна стверджувати, що наукове обгрунтування шляхів розвитку творчої особистості буде більш плідним тоді, коли воно охоплює розгляд проблеми соціально-професійної підготовки студентів, умов, у яких формується майбутній спеціаліст, у динаміці, з урахуванням естетично-художнього виховання.

   Професійна підготовка, естетичне виховання студентів розглядаються у сучасних психолого-педагогічних дослідженнях як сфери й організаційно-педагогічні форми освітньо-виховної діяльності, спрямованої на оволодіння професією. Це, на думку академіка Н. Ничкало, – складний і багатогранний комплекс соціально-педагогічних і виробничих проблем. При цьому слід враховувати, «що в сучасних умовах інформаційно-технологічна революція вносить радикальні зміни в різні сфери життєдіяльності людей. Адже з’явилися принципово нові напрямки в галузі науки і техніки, стали реальністю комп’ютерна революція, нові технології виробництва, спілкування і споживання духовної продукції. В усіх цивілізованих країнах посилюється інтелектуалізація праці, прискорюється творення та впровадження нової техніки і технологій, відбувається їх швидке оновлення й зміна» [ Ничкало Н. Методологічні проблеми досліджень у галузі професійної освіти молоді / Вивчення молоді на сучасному етапі: питання методології і методики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 11-13 жовтня 1995 р. – К., 1996.– С. 44-45].

Кращі педагоги здавна замислювалися над пошуками раціональних методів організації системи освіти. Особливу увагу приділяли засобам впливу на розвиток і розквіт людських здібностей і таланту. Виховання естетичних почуттів – це один із засобів утвердження творчої особистості. Естетичні почуття, – пише М. Овсянников, – позбавлені безпосередньо споживацького характеру, грунтуються на відносній свободі людини, її вільної самодільяності, на грі духовних та фізичних сил людини [ Овсянников М. Что изучает эстетика. – М., 1976. – С. 21].

   Розглядаючи проблеми творчості, І. Франко привертає увагу до ролі суб’єктивного фактора у становленні творчого таланту. Щира, доброзичлива підтримка, професійна настанова, запалення факела творчої наснаги в душі початківців є тими чинниками, які скорочують час становлення творчих індивідуальностей.

    У педагогічній спадщині С. Русової знаходимо продовження ідей Гербарта щодо «розвитку естетичного інтересу, обік з етичним, науковим і релігійним», в душах молодих людей маємо випещувати естетизм заради «почуття краси, вимоги гармонії в житті і вчинках».

  Спілкуючись з мистецтвом, молода людина нагромаджує свій естетичний досвід, що має двоїстий характер. По-перше, вона сприймає мистецтво – поверхнево або глибоко, залежно від власного естетичного розвитку – і завдяки цьому розвиває в собі його розуміння, нарощує досвід такої діяльності. Добра музика,наприклад, має іноді глибокий збудливий вплиів на емоції, веде до удосконалення смаків; вона може також унормовувати і урівноважувати почуття, облагороджувати душу.

   По-друге, коли студент бере безпосередню участь у мистецькій творчості, це зумовлює розвиток його власних творчих можливостей. Немає сумніву, що з-поміж цих двох аспектів естетичного життя участь у художній творчості має вирішальне значення для розвитку особистості.

   Пасивне сприймання краси веде лише до запозичення естетичних можливостей. Щоб розвитватися, душа повинна працювати, і чим важче, тим більше здобутків доможеться. Активна участь молодої людини у духовному процесі впливає на її душу глибше і нагромаджує в ній активні сили швидше, ніж під час «пассивного» сприймання мистецтва.

   У нашій виховній традиції могутнім засобом естетичного виховання завжди був хоровий спів, особливо в церквах і читальнях, драматичні аматорські гуртки, уроки малювання і співів у школі, писанкарство, піснею супроводилися польові роботи, толоки, вечорниці тощо. Все це передбачало активну участь людини у творчості.

   Увага сучасних зарубіжних педагогічних досліджень спрямована на виявлення доцільних форм і методів естетичного виховання, становлення людської особистості у її найрізноманітніших естетичних проявах, що має актуальність і для української педагогічної науки. Зокрема, професор Сассекського університету (Великобританія) Пітер Еббс вважає, що найбільш фундаментальною властивістю людської особистості є естетичне почуття. Оперуючи поняттям «естетичний розум», тобто властивістю збалансованої психіки, яка сформована у гармонійному навчальному процесі, британський естет визначає, що будь-яка художня діяльність ґрунтується на двох джерелах: біологічному і культурологічному. То ж якщо студент співає, танцює, малює, займається самодіяльною художньою творчістю, то він реалізує внутрішній чуттєвий імпульс через культурні форми, вже набуті людством, своєрідно трансформуючи їх. Кожен окремий вид мистецтв (музика, живопис, театр, хореографія, поезія) має власне естетичне поле, використання якого у добре збалансованому навчальному плані, програмі, педагогічній системі забезпечує гармонійне виховання творчої особистості. Культурологічна ж творчість є рухом від традиції до інновацій [ Лещенко М. Сучасні зарубіжні концепції естетичного виховання // Педагогіка і психологія. – 1996. – № 2. – С. 171–173].

  Розвиток естетичних здібностей студентів – один із напрямів їх гармонійного розвитку. Видатний педагог Г. Ващенко, розглядаючи проблеми виховання української молоді, зазначав, що гармонійність треба розуміти не як розвиток всіх властивостей людини до однакового рівня, а як певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі те чи інше місце у зв’язку з роллю її в нашому житті і діяльності: «Людину можна визнати за гармонійно розвинену лише при тій умові, коли якась властивість її посідає центральне місце в її психічному житті і відіграє роль стрижня, навколо якого органічно об’єднуються особисті властивості людини» [ Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С. 183].

   Для студентської молоді важливо не лише засвоїти культурні здобутки попередніх поколінь, а й рухати культуру вперед, а це можливо лише при наявності творчих здібностей. Тут особлива роль належить фантазії і логічному мисленню. «Без фантазії неможлива творча робота в жодній галузі культури. Фантазія потрібна не лише для письменника й поета, а для історика, соціолога, географа, математика. Людина без творчої фантазії може діяти лише за певним шаблоном і не здатна до винахідництва»   [Там само, с. 185]. Українці з давніх-давен виявляють природні естетичні здібності. «Те, що дала нам природа, треба розвивати до найвищої міри. Школа має розвивати творчі, мистецькі здібності дітей. Мистецька творчість навіть при відсутності великих мистецьких здібностей відіграє певну роль в діяльності кожної людини і часто є джерелом моральної втіхи і чистих радостей» [Там само, с. 187].

    Самодіяльна художня творчість, громадська діяльність студентів спричиняє саморозвиток творчих здібностей і поряд з глибокою професійною підготовкою дає простір фахового розквіту, стимулює особистість до самовияву у громадському житті, сприяє її соціалізації, викликає потребу душі у активній діяльності на користь суспільства. Тому надзвичайно важливо «не чекати закінчення вузу, а саме в студентські роки набувати професіоналізму. Потрібна щоденна і наполеглива праця над розвитком своїх здібностей, формуванням професійної позиції у процесі органічної взаємодії навчання та виховання» [ Педагогічна майстерність: Підручник / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущенко, І. Ф. Кривонос та ін.; За ред. І. А. Зязюна. – К., 1997. – С. 4-5].

  У час формування ринкової економіки України з її моральним нігілізмом, приземленим прагматизмом «людина економічна» не може стати щасливою, навіть казково розбагатівши в числі інших «нових українців». Така особистість неминуче, рано чи пізно, зіткнеться з породженим нею світом злоби, агресії, ненависті, сумнівів, заздрості, образи, страху, горя, страждання та інших стресів.

  Становлення духовності особистості передбачає соціокультурний процес впливу суспільства на людину. У той же час – це і форма духовно-інтелектуальної активності особистості, яка критично, творчо освоює нові суспільні ролі, цінності, осмислює досвід попередніх поколінь у нових соціально-економічних, духовно-інтелектуальних умовах.

 

Тема 20. ВИХОВАННЯ І ВІРА

В особистому житті людини завжди присутні ті або інші елементи міфотворення. Одним із таких сталих та визначальних елементів с релігійні переконання. Людина обожнює предмети своїх особистих відношень, вірувань, бо вони викликають у її душі почуття глибокої віри, вносять у її життя певну поетичність, дарують натхнення, а у кризові періоди слугують духовною опорою для виживання. Тому релігійна віра не може не враховуватися, по-перше, як важливий складник виховного процесу, і, по-друге, як психологічний феномен самої людини. Звідси виникає ще принаймні два питання: чи можливе виховання сучасної людини поза релігією і чи релігія вміщує в собі педагогічно-виховний зміст? Іншими словами: чи релігія вміщує в собі педагогічне начало?

У нашій недавній історії релігія інтерпретувалася як соціальний обман (опіум народу). У марксистській теорії виховна функція релігійної віри категорично заперечувалася. Більше того, вона трактувалась виходячи із визначення Ф. Енгельса про «фантастичне відображення світу», оцінювалась як антинаукове, антикультурне і реакційне явище. Але релігія – це явище духовної культури, форма суспільної свідомості, яка своєрідно відображає дійсність, культивує людські почуття любові, терпимості, добра, милосердя, співчуття, обов’язку, справедливості, совісті. Тому сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, які здавалось би заперечують її світоглядні положення, релігія продовжує бути великою соціальною організованою силою в світі. Однак, як показує практика, в релігійній вірі можуть відображатися і протилежні настрої та ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Крім цього, церковнослужителі, як правило, релігійну віру висувають на перший план, вважають її основним показником духовності людини. З їх точки зору, Бог є гарантом стабільності людського життя. Але кожна людина, керуючись принципом свободи совісті, повинна сама створювати для себе своєрідну еталонну модель життєдіяння, в якій синтетично були б відображені ідеї, ідеали, очікування вірування. В процесі виховання людина може сама обрати для себе взірцем життєдіяння певну релігію, релігійно-духовну систему, загальноприйнятий духовно-релігійний еталон, або не приймати жодного. Іноді людина вибудовує власну релігію, створює „свого Бога”, або пристає до тої чи іншої церковної конфесії. Проте завжди, відшукуючи опори власного буття, людина засвоює культурно-історичний та вибудовує власний досвід духовного творення, адже вона є істотою духовною — це одна з найсуттєвіших ознак людського способу існування як такого.

Кожне суспільство базується на вірі в певні ідеали. З цього приводу необхідно проаналізувати цілком протилежну концепцію виховання — марксистсько-ленінську, яка існувала у нашій країні упродовж 70 років. Тут була інша крайність. Войовниче заперечуючи релігійну віру. КПРС силою нав’язувала віру в комуністичні ідеали. Вони були відображені у так званому „Моральному кодексі будівника комунізму”. З двадцяти його пунктів тільки чотири мали відношення до моралі, решта носили ідеологічну комуністичну зорієнтованість.

Сьогодні Україна, а отже і українська педагогічна наука, шукає свої ідеали і орієнтири, створює нову концепцію виховання. В цьому процесі вибір системи цінностей повинен відповідати нашій історичній традиції виховання, українській ментальності, духовній культурі і педагогічній спадщині.

Віра людини – це об’єктивна потреба її духовної сутності. Вона є дуже важливим чинником людського життя, дозволяє переносити різні життєві негаразди і труднощі. Педагогічна функція віри полягає у вихованні духовної краси людини, формуванні у неї гуманістичних загальнолюдських цінностей.