Із середини XII ст. Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості, яка є неминучим періодом розвитку феодальної Європи.

Друга с.р.

Із середини XII ст. Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості, яка є неминучим періодом розвитку феодальної Європи.

Причини феодальної роздробленості Київської Русі:

1) перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства — на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об’єднанні земель;

2) воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні; влада великого князя стала зайвою;

3) поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;

4) зміна торгових шляхів у зв’язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;

5) різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.

Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:

1) 1054-1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132-1240 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1240—1360 pp. — послаблення Русі, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, поступове захоплення цих земель іноземними державами.

Боротьба з монголо-татарами.

Політична роздробленість, постійні князівські усобиці полегшили здійснення широкомасштабних планів монголо-татар, розпочате вождем монгольських племен князем Темучин (Темуджин), що отримав імя Чингісхана.

Вже в першому великому зіткненні в приазовських степах на р. Калці (1223) обєднані руські сили і половці не змогли протистояти чітко організованим і спаяні в єдине ціле монголам. Вперше Русь зазнала настільки важкий шкоди, - полягло девять десятих обєднаних сил, але і татаро-монголи знесиліли, вони не могли рухатися вперед і повернули назад.

У 1237 р., повернувшись зі степів під проводом онука Чингісхана Батия, завойовники перетнули Волгу і вторглися в межі Русі. Були розграбовані і спалені Рязань, Володимир, Суздаль, Москва, розорені південні руські землі. У 1241 р. монголи вторглися і до Європи, спустошуючи Польщу, Угорщину, Чехію, Балкани, і вийшли до кордонів Італії та Німеччини. Але, втративши значні сили Батий повернувся в Поволжі, де сформував могутню Золоту Орду (1242).

Збиток, нанесений Золотою Ордою, був колосальним: десятки зруйнованих міст, безліч знищених чи викрадених в рабство людей, значний ординський вихід (щорічна данину Орді), який збирали військові загони, перервані зв*язки з Європою і т. д.

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою.

УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками. Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила та Василька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилися Польща й Угорщина. Протягом 1212 – 1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин.

Третя с.р.

У 1569 році була укладена Люблінська унія між Литвою та Польщею.

Основні положення унії:

1) Польща та Литва об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту;

2) державу очолив один правитель — король польський і великий князь литовський;

3) король обирався польсько-литовським сеймом;

4) створено єдині органи державного управління;

5) запроваджувалася єдина монета;

6) польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві, а литовці — у Польщі;

7) Польща та Литва проводили спільну зовнішню політику;

8) українські землі переходили під владу Польщі й ділилися на 6 воєводств.

Таким чином, Литовське князівство зберегло певну автономію в судочинстві та виконавчій владі.

Наслідки Люблінської унії для України:

— майже всі українські землі об’єдналися в одній державі;

— об’єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки та, з іншого боку, посиленню експлуатації селянства;

— українські міста перетворюються на магнатсько-шляхетські резиденції, центри розвитку ремесел і торгівлі;

— українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через Балтійське море;

— поширюється католицизм, почався наступ на православ’я.

Магдебурзьке право.

Магдебурзьке право — скодифіковані у XIII ст. норми звичаєвого права міста Магдебург (Німеччина), які пізніше запозичили інші міста Німеччини, а пізніше Польщі, Чехії, Угорщини. У Русь(Україну) М. п. було перенесене німецькими колоністами, що осідали у західноукраїнських містах. Першими містами, що дістали магдебурзьке право, були: Володимир Волинський (бл. 1324 р.), Сянок (1339 p.), Львів (бл. 1352 р.), Кам'янець (1374 p.), Київ (1494 p.). Згідно з магдебурзьким правом міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був магістрат, який складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів і двох колегій — ради, що складалася з радців («райців») і займалася адміністративними, господарськими, фінансовими справами тощо, та лави (складалася з лавників), яка відала судами, переважно карними.

Більшість українських міст мали неповне магдебурзьке право, лише Львів, Київ і Кам'янець користувалися повним правом самоврядування.

Царським указом від 1831 р. (для Києва — від 1835 p.) магдебурзьке право було остаточно скасоване. У Галичині магдебурзьке право скасоване 1786 р.

Литовські статути.

Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.

 

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії.

Четверта с.р.

П’ята с.р.

Гайдамацькі рухи.

Гайдамаками називали у XVIII ст. українських повстанців-месників на території Правобережної України, особливо на Волині й Поділлі. Перші згадки про гайдамаків належать до 1717 року.

Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки. Запорізька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно вони ділили між собою та віддавали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом Голим, адже він усе віддавав людям, нічого не залишаючи собі. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях. Захоплених у полон гайдамаків жорстоко мордували: саджали на палі, четвертували, вішали

Два найважливіших повстання були у 1734 році під проводом Верлана та в 1750 році, яке переросло у могутнє антифеодальне повстання. У 50-60-ті pp. XVIII ст. гайдамацькі виступи охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.

Коліївщина.

У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання, що отримало назву Коліївщина (від слів колоти, колій). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Його загін виступив з Холодного Яру й узяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та Канів. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. У паніці шляхта тікала в глиб країни чи на Лівобережжя під захист російського війська.

Багато шляхтичів сподівалося врятуватися в добре укріпленій Умані. Сюди підійшов загін М. Залізняка кількістю близько тисячі осіб. Загін надвірних козаків графа Фелікса Щенсного-Потоцького під командуванням Івана Ґонти, який охороняв місто, перейшов на бік повсталих. Умань опинилася в руках повстанців, а вся шляхта була перебита.

Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну й на Запоріжжя. У цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців.

У другій половині червня 1768 року російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 7 липня 1768 року російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли.

Решта гайдамацьких загонів була розбита в боях. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 року.

Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої.

 

Рух опришників.

Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.

Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі та рогатини. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками. У період Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. У травні 1648 року опришки здобули королівський замок у Повстанці, а в липні — Сяніцький замок. У 1648 році народні месники брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 році загін опришків під керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького в Молдові. У другій половині XVII ст. рух опришків очолювали ватажки Нестор (1683 рік), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на початку XVIII ст. — І. Пискливий, Пинтя, В. Сохоник.

Та найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1738-1759 pp. Легендарним ватажком опришків 30-40-х років XVIII ст. став Олекса Довбуш.

Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської імперії опришківський рух не вщухав.

Австрійський уряд постійно посилав проти опришків спеціальні каральні загони. У другій половині XIX ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій Відню вдалося придушити цей рух. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 року в Коломиї.

Шоста с.р.

Друга с.р.

Із середини XII ст. Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості, яка є неминучим періодом розвитку феодальної Європи.

Причини феодальної роздробленості Київської Русі:

1) перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства — на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об’єднанні земель;

2) воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні; влада великого князя стала зайвою;

3) поява нових міст як економічних і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;

4) зміна торгових шляхів у зв’язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;

5) різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.

Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:

1) 1054-1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132-1240 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1240—1360 pp. — послаблення Русі, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, поступове захоплення цих земель іноземними державами.