Ідеали і цінності національного виховання

 

Національне виховання — це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обґрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичний поступ народу, перспективи його розвитку.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатств духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну: правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту. Як бачимо, з порядку денного не знімається всебічний і гармонійний розвиток людини, що підтверджується необхідністю всебічного розвитку особистісних рис громадянина України, готового до розбудови і захисту держави [2].

Вартості мають ідеальну природу, тобто вони є певною системою ідей і цілей, у здійсненні яких вбачають сенс свого існування людина і суспільство. Система вартостей складається історично і значною мірою залежить від соціально-економічного та політичного устрою в суспільстві. Радикальні зміни в тих ділянках зумовлюють зміни і в системі вартостей. Хоча очевидно й інше: саме з переоцінки вартостей розпочинаються зміни у соціально-економічних поглядах людей. Такий погляд на вартості пояснює їх велику значущість і в побудові системи виховання.

Система вартостей є фундаментом виховання, тією головною метою, на яку спрямовуються зусилля вихователя і тим, що він повинен розвивати у свідомості вихованця. Вартості складають суттєвий елемент соціального замовлення освіті: які вартості того, чи іншого суспільства, таким є і характер виховання. В дійсності, виховання — не що інше, як приєднання до ієрархії вартостей, добровільно обраної, засвоєної і реалізованої шляхом відповідної діяльності [11].

Вартості є предметом визнання і віри, і це, очевидно, одна з їх найголовніших прикмет. У певному сенсі вони репрезентують стан духовності людини і суспільства, а відтак носять і містичний (ірраціональний) характер. Людина багато що приймає на віру, на багато що просто надіється, багато що любить — і все це далеко не завжди раціонально обґрунтоване.

Ідеальна природа вартостей передбачає також їх опредмечення, тобто певне матеріальне втілення, що робить їх доступними для сприймання, служить засобом передачі їх від людини до людини, засобом їх поширення. Можна визначити три головні форми опредмечення вартостей [2]:

а) кодекси вартостей, тобто певною мірою систематизований їх перелік у формі вербальних правил, вимог і заборон, визначень тощо;

б) у формі якостей людської душі, що презентується назовні певною поведінкою — стосунками людей;

в) різних формах культури — філософії, літературі, мові, мистецтві, релігії, в традиціях та обрядах, в державній та народній символіці, в Конституції України та кодексах законів і т. ін.

Всі форми опредмечення, власне, і стають самодостатніми чинниками виховання, оскільки несуть в собі вартості певної системи.

Практика виховання вимагає надійної класифікації вартостей, а відтак і їх системного бачення. Один із практично зручних підходів до вирішення цієї проблеми ґрунтується на врахуванні критерію сфер їх застосування. Відповідно розрізняють п'ять груп вартостей, які стосуються:

а) особистого життя людини ("особисті вартості"),

б) родинного життя ("вартості сімейного життя"),

в) сфери суспільно-громадських стосунків ("громадянські вартості"),

г) національно-державного життя ("національні вартості"),

д) життя всього людства ("абсолютні вічні вартості").

Цей підхід відразу виявляє також ієрархічно-системний характер вартостей. Видається очевидним, що існують вартості, які для людини мають пріоритетне значення, і їм вона підпорядковує менш значущі. Задля сімейного життя вона обмежує себе в особистому, а нерідко сімейні інтереси підпорядковує громадським, в свою чергу ці — національно-державним. Нарешті, всю свою систему вартостей і, відповідно, свою поведінку, узгоджує з вартостями, які вважає найголовнішими і які називаємо тут абсолютними вічними.

Система вартостей розташовується на вертикальній осі Людина — Бог, а духовне мужніння людини полягає в тому, що вона, переборюючи себе, долаючи своє егоїстичне (емпіричне) начало, поступово піднімається сходинками Духу — від власне особистого, від переважної любові до себе — до вимог, які ставить перед ним інститут сім'ї, громада, держава і, нарешті, Бог [13].

Система вартостей визначає зміст виховання, а тому, враховуючи її структуру, О. Вишневський визначає п'ять його аспектів [2]. Моральний — що випливає з потреб вселюдського життя; національний — що випливає з потреб вселюдського життя; національний — що випливає з потреб національного життя і процесів державотворення; громадянський — що випливає з потреб побудови демократичного суспільства; сімейний — що випливає з потреб побудови міцної родини; особистісний — що випливає з потреб окремої людини.

Сучасне українське виховання, орієнтуючись на наш виховний ідеал, вносить сюди суттєво інший принцип: перше місце у вихованні людини відводиться моралі, яка від Бога. Лише порядна (моральна) людина може і повинна брати на себе обов'язки громадянина, сім'янина тощо. В цьому сенсі можна говорити про певну "деідеологізацію" виховання, звільнення його від догматично-ідеологічного пресу.

Відповідно до формули служіння Богові і Україні, світоглядну основу сучасного українського виховання складає ідеологія державності, що включає ідеї державотворення, державозахисту, державозбереження тощо. Вона лежить в основі Акту проголошення незалежності України та нашої Конституції. Обов'язкове визнання цієї ідеології передбачено самим статусом громадянства. Бо якщо для громадянина обов'язковою є Конституція, то автоматично такою ж стає і її ідеологія.

Допускаючи плюралізм ідеологічних вузькогрупових доктрин і поглядів, сучасне українське виховання передбачає оцінку їх з точки зору того, наскільки вони відповідають самій сутності формули служіння Богові і Україні. Це означає, по-перше, що їх завжди необхідно трактувати через призму абсолютних вічних вартостей (ідеалів добра, правди, справедливості, гідності тощо). Антигуманні ідеологічні доктрини, які ведуть людину до класової, расової, національної чи конфесійної ненависті, до ворожнечі, боротьби і кровопролиття на цьому ґрунті, котрі вже довели свою антилюдяну сутність — не мають права на виправдання плюралізмом і повинні повсюдно заперечуватися з позицій гуманізму.

Зміст виховання — центральне питання системи. Він визначається прийнятими в суспільстві вартостями та їх інтерпретацією, а тому презентується як явище складне і багатогранне, що включає в себе як традиційні, так і нові елементи, продиктовані часом.

Сутність морального виховання полягає в тому, що людина утверджує в собі свою природну схильність до добра та готовність відстоювати його в собі і в навколишньому житті. Це виховання зорієнтоване на засвоєння людиною абсолютних вічних норм співжиття, які носять універсальний, вселюдський характер і являють собою необхідний елемент людяності. Мотиваційну основу цього процесу складають різні (зовнішні і внутрішні) чинники, але головним з них є віра в ідеали добра, правди, справедливості, чесності тощо та прагнення наблизитися до них. Вочевидь, такий погляд на речі не узгоджується з тим трактуванням моралі і моральності, яке досі домінувало в нашій педагогіці.

Головною небезпекою морального виховання людини є релятивізм, який оголошує моральні вартості "відносними", що частково, а іноді й повністю руйнує людину від моральної істини. Релятивізм з'являється і руйнує мораль тоді, коли послаблюється духовний компонент свідомості людини і суспільства. Сприяє цьому і спроба чисто секулярної інтерпретації моральних засад.

Як відзначає К. Войтила, всіляка розбіжність моральних і правових законів, з одного боку, і вимог Закону Моральності в людині — з другого, зумовлюється відстанню людини від свого творця, рівнем її вміння "прочитати" Закон в собі, усвідомити і підпорядкувати йому свою натуру". Натомість наближення законів зовнішніх до вимог внутрішнього голосу — веде до гармонії людини і суспільства.

На відміну від комуністичної педагогіки, традиційно-християнське виховання кладе мораль в його основу — як чинник найбільшої ваги. Лише моральне благо поліпшує людину і збуджує в ній приспані духовні можливості. Будь-яке нормальне виховання розпочинається з моралі і з віри в моральні ідеали. Людина одержує право відстоювати інші вартості — національні, громадянські, сімейні, особисті — лише моральними засобами. Християнство виключає становлення ідеологізованої аморальної істоти, на що орієнтувала досі педагогіка комуністична.

Проблема національного виховання набула тепер особливого звучання як форма самовизначення нашого народу і людини, повернення їх до нормального, природовідповідного стану.

Однією з важливих ознак людської натури є почуття національного, що вказує на належність людини до певної етнічної групи — таке ж важливе, як для дерева колір і форма листка, крони тощо. Повноцінний самовияв індивідуума неможливий без цієї особливості. А тому почуття національного має неабияке значення в процесі виховання і позначається на поведінці людини.

Як відомо, питанню про значення національного у вихованні багато уваги приділяв К.Ушинський. Він не заперечував орієнтації виховання на чужі приклади, але в основі повинен, на його думку, лежати дух самого народу. Для сучасної української педагогіки фундаментальне значення мають два його висновки [див. 5]. По-перше, те, що почуття національного є вроджене, воно вічне і властиве кожній людині. У цьому сенсі воно наближається до почуття моральності. Як і воно, почуття національного є даром Божим і помирає в людині разом з нею. Воно має глибинне генетичне вкорінення в психіку індивіда і виявляє себе підсвідоме навіть тоді, коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами і чужого впливу.

Національний аспект змісту українського виховання репрезентується, як правило, поняттям національного виховання, що веде до становлення громадянсько-патріотичної свідомості. Сьогодні воно втілює в собі мсту і процес національно-етнічного відродження українського народу. З огляду на це, у ряді випадків національне виховання розглядається нашими виховними інституціями як домінанта всієї системи українського виховання.

Національне виховання зорієнтоване на національні вартості як на головний предмет уваги. Воно ставить собі за мету прищепити дітям віру в українську ідею, що втілює прагнення до державності і соборності; розвинути і почуття любові до свого народу і шанобливе ставлення до власної культури, мови, традицій; утвердити пошану до державної символіки і Конституції України; відродити почуття національної гідності і самоповаги тощо.

Національні вартості втілюються найперше в національній культурі, літературі, мистецтві, в національних традиціях, в правових джерелах, в стосунках людей тощо. Всі вони виступають і як самодостатні чинники національного виховання.

У процесі становлення національної свідомості людини є підстави визначити три етапи, що відповідно вказують на різні рівні засвоєння національних вартостей [16]:

а) етап етнічного самоусвідомлення;

б) національно-політичне самоусвідомлення;

в) рівень громадянсько-патріотичного самоусвідомлення. Становлення державницького, громадянсько-патріотичного самоусвідомлення — головна мета, до якої ведуть дитину всі виховні інститути і всі можливі тенденції у системі національного виховання, включаючи виховання дітей, що належать до національних меншин.

Таким чином, ідеал українського національного виховання ґрунтується найперше на двох головних цілях українця: служіння Богові і Україні. На думку Г.Ващенка, ці два великі обов'язки людини, які репрезентують вершину ієрархії вартостей, не слід міняти місцями [див. 8].

Національне виховання покликане формувати свої цілі, враховуючи особливості українського національного характеру.

Громадянський аспект змісту виховання пов'язується з поняттям громадянського виховання. Воно зорієнтоване переважно на введення молоді у систему вартостей демократичного (громадянського) суспільства, засвоєння нею понять прав, свобод та обов'язків вільної людини, ідей рівності громадян та верховенства законів, самовідповідальності тощо. Громадянське виховання здійснюється як сім'єю, так і різними громадськими інституціями і виступає як один з аспектів сучасного українського виховання.

В останні десятиріччя спостерігається швидке поширення вартостей громадянського суспільства — на всіх континентах. Вважається, що це процес природовідповідний, і до засад демократії рано чи пізно прийдуть всі народи. Відповідні процеси зумовлюють не лише появу демократичних державних устроїв, але й становлення нової людини — вільної, творчої, самовідповідальної.

Найголовнішими природними правами людини є право на життя, на волю, на гідність. Всі інші, включаючи й право відстоювати свої права, вважаються похідними. Гарантом прав, свобод і обов'язків людини є конституція правової держави. Права і обов'язки є зворотними сторонами одного і того ж механізму правового регулювання стосунків між людьми і утвердження їх рівності: спираючись на власну волю і керуючись власними правами, людина водночас визнає і свої обов'язки, що випливають з прав інших людей [2].

Із природи громадянського суспільства випливає трактування ідеї рівності людей. Воно заперечує так звану "розподільчу" рівність, яка зумовлюється переважно люмпенською ментальністю і веде до розвитку в людині лише споживацьких прагнень. Громадянське суспільство натомість визнає і з повагою трактує рівність можливостей, що передбачає найперше творення благ і прагнення до самозабезпечення ними.

Громадянське виховання ставить собі за мету прищепити людині віру у верховенство Закону. Він є єдиною і необхідною гарантією свободи.

Сімейний аспект змісту українського виховання ґрунтується на тому, що сім'я – найбільш стійкий елемент людського суспільства. Сім'я є соборною частиною суспільного організму. Ніяка зовнішня сила, і тим більше держава, не має права безпосередньо втручатися в таємницю і в природний механізм родини. Відкритість сім'ї щодо суспільства здійснюється за допомогою культури і шляхом прямої участі її окремих членів у громадському і державному житті.

Сімейний аспект змісту виховання лежить в основі сімейного виховання. Але оскільки цей термін не однозначний, то слід підкреслити, що тут ідеться лише про виховання, яке випливає з потреб створення міцної сім'ї.

Ідеалом українського сімейного виховання є образ "ідеального сім'янина", людини, яка приймає і послідовно у своїй поведінці відстоює вартості родинного життя. В основі народного ідеалу української сім'ї, як вважає М. Стельмахович, лежить прагнення створити сім'ю щасливу, здорову, багатодітну, міцну, дружну та ін. [9].

Загальновизнано, що сім'я володіє великими природними можливостями виховання. Це зв'язано з особливостями перших кроків життя і розвитку дитини, можливістю спиратися на виховну силу традицій і обрядів, інтенсивністю повторення "виховних ситуацій" тощо. Через це виховні завдання і функції родини, звичайно, виходять за межі лише власних інтересів. В дійсності, сім'я одночасно дбає і про власну міцність і про виховання громадянина.

Традиційно стосунки в українській родині будувалися на визнанні християнських сімейних чеснот, серед яких головними були і, зрештою, залишаються: подружня вірність і готовність піклуватися одне одним до смерті, опіка над дітьми, над батьками і старшими в сім'ї, взаємна повага і любов батьків, гармонія стосунків поколінь, спільність духовних інтересів членів сім'ї; пошана до свого роду, до могил предків; працьовитість, гостинність, дотримання звичаїв; відкритість щодо суспільного життя; багатодітність тощо. Сьогодні ці та деякі інші вартості цієї сфери втілені в Конституції України і в правових актах нашої держави, зокрема, в законодавстві про сім'ю та в цивільному Кодексі України.

Особистісний аспект змісту українського виховання включає формування характеру. Нові умови життя диктують необхідність трактувати проблему характеру у вихованні як фундаментальну. Характер значною мірою ґрунтується на засвоєнні людиною специфічної групи вартостей, що часто відбивають внутрішні потреби і прагнення людини. До них належать: внутрішня свобода, особиста гідність, демократизм, самостійність, воля, підприємливість, працьовитість, оптимізм.

Перша природна потреба людини і її моральний обов'язок — бути вільною. Бо лише вільна людина може відповідати за себе, робити вибір. Звідси демократизація особистості — це усвідомлення цієї потреби і цього обов'язку, а водночас і здатність визнати такі потреби і обов'язки за іншими. Свобода є також передумовою формування почуття особистої гідності. Важливими рисами характеру сучасної людини є працьовитість, творчість, самореалізація. Вони виявляються в повсякденній діяльності, яка може трактуватися двояко: як "вічний клопіт" і як благословення Боже, що дає людині велику можливість і насолоду самоутвердження. Праця виховує і удосконалює людину, має на неї сугестивний вплив. Якщо вона постійно мобілізує свою волю і виконує працю якнайкраще, то одержує велику нагороду у вигляді перемог духу [3].

Сучасна людина повинна з великою увагою ставитися до власного здоров'я — і не за рахунок відвідування лікарів, не дбаючи про зовнішній комфорт, а шляхом гарту і вдосконалення свого організму. Поєднання уваги до духовного і фізичного виховання випливає із сутності християнства.