Українське театральне життя.

У добу таталиторризму

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. В українській науці загальмувався 1. Освіта і культурне життя в ХІХ ст.
Визначальним у розвитку української культури і освіти ХІХ століття, є той факт, що наша держава, як і століттям раніше не мала власної державності і була розділена між двома імперіями – Російською і Австрійською(Пізніше Австро- Угорською). В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства (засобами введення цензури, обмеженнями використання мови, ассиміляцією українців), а отже тенденції до покращення чи погіршення рівня культурного і освітнього розвитку українців напряму залежали від політики імперіальної влади. Втім попри всі негаразди, і обмеження, ХІХ століття увійшло у літопис нашої держави, як час «Національного(зокрема і культурного) відродження», і впершу чергу трапилось це завдяки діяльності новоявленої верстви населення – української інтелегенції. Основними засобами боротьби інтелегенціїї за культурну окремішність українців було створення національно-культурних організацій і гуртків, на базі яких утворювалися літературні клуби і аматорські театральні трупи, проводилося видання українських книг і газет, ліквідація написемності звичайного селянського населення, пропаганда ідей про права на самовизначенність українців. Особливого значення в розвитку нашої освіти і культури має також таке явище, як меценацтво, меценати – це заможні українці, котрі левову частину своїх коштів вкладали в будівництво українських шкіл і бібліотек, розвиток українського театру і літератури, видання українських газет і книг (серед них найвідоміші сім’ї Терещинків, Яхненків, Семеренків, Галаганів).
Діяльність інтелегенції забезпечила не тількі захист нашої культури а і її розквіт, це зокрема проявилось в розвитку нових форм і засобів мистецтві: В літературі: творчість Є. Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Т.Г. Шевченка, Л. Глібова, П. Мирного, О. Пчілки, П. Грабовського, Л. Українки; В музиці: С. С. Гулак-Артемовський, П. П. Сокальський, М.В. Лисенко; В театрі: М. Щепкіна, Михайло Старицький, Марко Кропивницький.. Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, М. Заньковецька; В ОТМ: В. Тропінін, І. Солошенко, М. Пимоненко, С. І. Васильківський. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. Нажаль на початку століття, система освіти України була у вкрай занедбаному стані. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. У куди більш вигідному положенні знаходилась система вищої освіти. З іменами українців (зокрема з іменами І.І. Мечникова, М. Кибальчича, М. І. Пирогова М. Бекетова, М. І.Костомарова) пов’язана величезна кількість досягнень і відкриттів в області фізики хімії, бактеріології, медицини.

2. Романтизм в українському мистецтві
Романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм відіграв визначну роль у пробудженні українського народу. В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі
«Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.
Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Другим осередком чи й етапом українського романтизму, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком. Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров.

 

3. Становище нової української літератури
УКРАЇНСЬКУ літературу від кінця XVIII ст. і до початку XX ст. називають «новою». Поряд із назвою «нова література» вживається й назва «література XIX—початку XX ст.», бо саме цю епоху вона охоплює. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя і нового мовного оформлення. Її покликала до життя нова епоха — епоха пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти соціально-національного гніту. Література як складова частина національної художньої свідомості піднімає проблеми життя народу, його мови, історії, культури, соціальної і національно-визвольної боротьби. Зрозуміло, що визначальною для пізнання народу, його самосвідомості й світосприйняття була усна народна творчість.
Саме вона й послужила найпотужнішим джерелом нових образів та ідей, прокладаючи в літературі шлях демократичним героям, живій народній мові. Столітній шлях розвитку нової української літератури був позначений складними, неоднозначними в художньому відношенні процесами. За відсутності української держави література перейняла на себе функціональні обов'язки неіснуючих державних інститутів: вона захищала, обороняла, відстоювала права й інтереси народу, витрачаючи часто енергію далеко не на творчі процеси. Оскільки ядром народу було селянство, саме воно берегло морально-етичний і культурно-естетичний досвід нації, то й головним героєм нової української літератури був селянин. Першим твором нової української літератури вважають «Енеїду» Івана Котляревського

 

5. Роль Кирило-Мефодіївського братства
Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій
(«До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду до небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом

 

4 Роль Т.Г. Шевченка в укр. культури відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар"

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

 Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо. Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом.   Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права.      Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників — борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту.

  поемах "Сон" і "Кавказ"         

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

 

Розвиток музики.

У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, колядки, веснянки, колискові, весільні. популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько»і створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут). поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку муз.Культ. були духовні навчальні заклади, гімназії, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики.Музика, увійшла в повсякденне життя міського і сільськ. населення. За жанрами пісні були: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Влаштовувалися добродійні концерти. часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони.Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Мелодичним багатством, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, талановитого хорового диригента, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

8 Розвиток української літератури у добу реалізму
Реалізм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й класицистичної традиції. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців. Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом. Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії.
У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

Образотворче ХІХ

Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.Перехід до реалізму ініціював учень Боровиковського, українець з грецьким корінням з Ніжина Олекса Венеціанов (1779 — 1847). Він мав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв значну групу учнів. Але авторитет та блискуча художня манера Карла Брюллова вразила учнів Венеціанова більше й вони перейшли до модного метра.

Серед учнів Брюллова були й останні українські майстри класичного малярства — Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Дмитро Безперчий та ін. Тарас Шевченко.Як представник останньої доби класицизму (часи Бідермайєр), Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних речах.1860 року Тарасові Шевченку надали звання академіка гравюриПетербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювати перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.

 Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».

 Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, скучав за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку Качанівка українських меценатів поміщиків Тарновських.             

В їх родинній садибі Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчісті та житті Україна посідала значе місце.

 Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

12 Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. В другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

У ХІХ – на початку ХХ ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови

Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи

Під час революції 1905–1907 рр. в Україні поширюється діяльність „Просвіт”, що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність „Просвіт” часто була пов’язана з національно-визвольною боротьбою.

На початку ХХ ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали „Киевская старина”, „Українська хата”, „Літературно-науковий вісник”.

На Заході України національно свідомі наукові сили об’єдналися в Наукове товариство ім. Т.

На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам’яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку ХХ ст. У цей час працюють класики української літератури – І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, письменники молодшої генерації – В.Винниченко, О.Олесь, В.Стефаник; корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька; композитори М.Лисенко, К.Стеценко, С.Людкевич, О.Кошиць; художники В.Кричевський, Г. Нарбут, М.Бойчук.

Українська культура початку ХХ ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку ХХ ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні

Культура на поч..20ст.

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого — йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

· 1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

· 2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури

Традиційні тенденції в царині літератури — романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).

Початок сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори — М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

 

Літературні угрупування.

1.       Увесь характер суспільно-політичного життя з його революційними збуреннями, масовістю публічних акцій. Природне бажання літераторів і митців об`єднатися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів. У роки революції та післяреволюційні часи групувалися й перегрупувалися навколо "своїх" (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім почали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі об`єднання. Цей процес розміщувався в міру нормалізації побуту й стабілізації раданського режиму. Одним із перших осередків буа символіська, створена в 1918 р. Представники цієї групи оглосили себе співуями "вселюдської краси", "надкласових ідеалів" (П.Тичина, М.Семенко, Л.Курбас).

Ще в роки революції склалося навколо М.Зерова група поетів и літераторів, зорієнтованих на створення високого гармонійного мистецтва на основі літератури - неокласики, вони не дбали про своє організаційне оформлення і виступали з ідейно - естетичними маніфестами. Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників "Плуч" (1922) та спілка пролетарських письменників "Гарт".

      Заслугою "Плугу" було те, що він орієнтував письменників на глибинний драматичний матеріал життя українського села. З літературною дискусією 1925-1927 рр. Пов`язані виникнення, існування і доля видатної літературної організації 20-х років ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М.Хвильового як альтернатива масовим. Неокласики захопилися високохудожніми взіруями античної літератури, загально людськими цінностями у мистецтві.

      ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об`єднати всіх лояльних режимові у протидії тим, що партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки. Однак при всій своїй строкатості ідейно-естетичних тенденцій та угруповань вирішальним було визначеня Жовтневої революції як початку нового стану у розвитку літератури. "Наше відродження, - писав у 1926 році М.Хвильовий, - іде під прапором пролетарських революцій і кожен своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні озера загірної комуни". Радянська література народилася насамперед як літопис пролетарської революції. Молоді автори, діти своєї епохи, возвели революцію в абсолют.

Розстріляне відродження

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись

використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

22. Розвиток кінематографії в Україні
Такого визнання, як “Земля” Довженка, не досяг жоден. На Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року 117 провідних критиків з 26 країн світу цей фільм зарахували до 12 найкращих стрічок усіх часів і народів. А перший звуковий фільм майстра “Іван” було піддано нищівній критиці. Довженко був змушений покинути Україну і переїхати до Москви. Там він знімає “Аероград” і на вимогу Сталіна — “Щорса”. А на його рідній кіностудії залишилися соратники й однодумці — Данило Демуцький та Юрій Екельчик. Вони знаходили нові засоби, котрі могли б передати всю велич поетичного бачення дійсності. Майстер героїко-патріотичної теми Ігор Савченко прийшов уже відомим митцем з творчим почерком і уподобанням. Його першим твором, знятим у наших павільйонах, стали “Вершники”. Він найпершим увів в українське кіно тему партизанської боротьби у роки громадянської війни. А далі були історичні полотна “Богдан Хмельницький”, “Тарас Шевченко” і знову ж воєнної тематики “Третій удар”. Ці три стрічки були удостоєні сталінської премії. Серед новаторів національного кіно був талановитий скульптор і режисер Іван Кавалерідзе, що намагався перенести скульптурні форми на екран. Це особливо помітно в його ранніх творах. Він також одним з перших став знімати історичне кіно (“Перекоп”, “Коліївщина”) і навіть кіноопери “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”. Там було знято фільми “Як гартувалася сталь”, “Партизани в степах України”, “Літа молодії”. А 1943 року Марк Донськой на цій базі зняв “Райдугу”, де Наталя Ужвій у ролі матері-партизанки потрясла світ. “Нескорених” Донськой зняв 1945-го вже у Києві. П’ятдесяті роки стали важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало. Але після ухвалення постанови про розширення кіновиробництва 1952 року життя на студії завирувало знову.. Популяризуючи національну культуру, режисери знімали фільми-концерти: “Капела бандуристів”, “Капела “Думка”, “На крилах пісні”. Пішли в діло й театральні постановки “Украдене щастя”, “Мораль пані Дульської”, “Сто тисяч”... Серед фільмів-екранізацій найбільша удача — “Дорогою ціною” Марка Донського за повістю Михайла Коцюбинського. Британська академія кіно назвала його найкращою зарубіжною картиною 1958 року. А в 1965-му таку ж оцінку здобули “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.
Взагалі шістдесяті й сімдесяті роки стали для кіностудії часом піднесення. Надворі стояла хрущовська відлига. Тільки завдяки їй змогли з’явитися “Тіні”. Фільм завоював світ. Сергій Параджанов, який вчився в Савченка, отримав диплом із рук Довженка і прославив кіностудію його імені. У ряду поетичних кінотворів цього періоду “Вечір на Івана Купала”, “Криниця для спраглих”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Камінний хрест”, “Пропала грамота”. Окремо розробляється і поглиблюється тема війни. Леонід Биков знімає “Ати-бати, йшли солдати” та “У бій ідуть самі старики”. У першій стрічці він розповів про долю покоління, для якого суворі роки війни стали першим життєвим іспитом і школою мужності. Велику роботу, здійснив Тимофій Левчук, знявши трилогію “Дума про Ковпака”, де з документальною достовірністю розповів про епізоди боротьби народних месників з фашистами. Головну роль виконав Кость Степанков.
З’являються “Гетьманські клейноди”, “Страчені світанки”, “Вінчання зі смертю” та фільми- біографії “Із життя Остапа Вишні” та “Іван Миколайчук. Посвята”. За останнє десятиріччя екранізовано Миколу Куліша (“Зона”), Михайла Коцюбинського (“Подарунок на іменини”), Гната Хоткевича (“Камінна душа”). А за творами Тараса Шевченка було знято “Прометея”, “Назара Стодолю”, музичний фільм “Наймичка” і першу українську стрічку-балет “Лілея”.
Долаючи труднощі, наші митці створили знакові фільми: “Молитва за гетьмана Мазепу” (Іллєнко), “Шум вітру” (Маслобойщиков), “Мамай” (Санін). Фільм Саніна справді видатний: став подією, явищем, як колись “Тіні забутих предків”. На моє глибоке переконання, він відродить поетичне кіно. І зовсім не випадково вперше за свою сімдесятип’ятирічну історію кіностудія імені Довженка побореться за “Оскара”.

 

У добу таталиторризму

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. В українській науці загальмувався 1. Освіта і культурне життя в ХІХ ст.
Визначальним у розвитку української культури і освіти ХІХ століття, є той факт, що наша держава, як і століттям раніше не мала власної державності і була розділена між двома імперіями – Російською і Австрійською(Пізніше Австро- Угорською). В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства (засобами введення цензури, обмеженнями використання мови, ассиміляцією українців), а отже тенденції до покращення чи погіршення рівня культурного і освітнього розвитку українців напряму залежали від політики імперіальної влади. Втім попри всі негаразди, і обмеження, ХІХ століття увійшло у літопис нашої держави, як час «Національного(зокрема і культурного) відродження», і впершу чергу трапилось це завдяки діяльності новоявленої верстви населення – української інтелегенції. Основними засобами боротьби інтелегенціїї за культурну окремішність українців було створення національно-культурних організацій і гуртків, на базі яких утворювалися літературні клуби і аматорські театральні трупи, проводилося видання українських книг і газет, ліквідація написемності звичайного селянського населення, пропаганда ідей про права на самовизначенність українців. Особливого значення в розвитку нашої освіти і культури має також таке явище, як меценацтво, меценати – це заможні українці, котрі левову частину своїх коштів вклада