Розділ 1. Арбітраж як способ вирішення цивільно-правових спорів в міжнародному праві

Поняття арбітражу

 

Арбітраж - найпоширеніший спосіб вирішення цивільно-правових спорів. Практично у всіх сучасних державах розгляд такого роду спорів допускається не тільки в судовому, а й в арбітражному порядку. Особливо це стосується правових конфліктів, пов'язаних з діяльністю морського транспорту.

Значення арбітражу як інституту, що забезпечує більш швидке і справедливе врегулювання розбіжностей і тим самим сприяє розширенню торгівлі і співробітництва, спеціально підкреслено в підписаному 1 серпня 1975 р. у Хельсінкі Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі [18, 561].

Морський арбітраж являє собою різновид міжнародного комерційного арбітражу.Нагадаємо, що під міжнародним комерційним арбітражем розуміється спосіб вирішення суперечок між сторонами з різних держав або сторонами з «іноземним елементом», які призначаються ними самими нейтральними арбітрами або арбітром, чиє рішення має обов'язкову силу. Слід відрізняти його від «внутрішнього арбітражу», що вирішує суперечки між особами з однієї і тієї ж держави, з приводу «внутрішніх» угод.

Становлення інституту морського арбітражу бере свій початок з XVIII-XIX століть, одночасно з бурхливим розвитком торгівлі та промисловості в цей період. Торговий і морський арбітраж розвивався в цей час під егідою комерційних асоціацій, торговельних, морських і фондових бірж і торгових палат [18, 563].

Існування двох паралельних (судової та арбітражної) систем розгляду спорів обумовлюється потребами міжнародного економічного обороту. Кожна з них характеризується певними ознаками, має свої переваги і недоліки, з урахуванням яких сторони обирають найбільш прийнятну форму врегулювання конфліктів. Випадки, коли між двома цими системами розгляду спорів можливий вибір, визначаються нормами національного права та міжнародними угодами.

Загальним для зазначених систем розгляду спорів ознакою є те, що і суд та арбітраж виносять рішення, що дають відповідь на заявлені вимоги про захист права. Рішення суду та арбітражу мають елементи подібності, що характеризують їх правову природу. Так, після вступу в законну силу судові рішення набувають властивостей неспростовності (вони не підлягають подальшому оскарженню і опротестовуванню), винятковості (не допускається вторинний розгляд тієї ж справи) і виконання (рішення підлягають реалізації в примусовому порядку). Першими двома з трьох названих якостей володіють і арбітражні рішення. Вони також визнаються остаточними і обов'язковими. Що ж стосується виконання, то за загальним правилом (хоча є чимало винятків) національне законодавство різних країн і міжнародні конвенції ставлять примусове виконання в залежність від підтвердження рішень арбітрів органами державної юстиції [22, 15].

Слід зазначити також, що, на відміну від арбітражного (у більшості країн), судове рішення виноситься від імені держави. Ця особливість демонструє принципову різницю між судовою та арбітражної системами розгляду спорів: суд виступає органом держави, що здійснює функцію правосуддя, арбітраж таким органом не є. Крім того, арбітри діють як приватні особи, члени ж державного суду виконують посадовий обов'язок і отримують від держави заробітну плату. Нарешті, суди керуються, встановленими державою нормами процесуального права, а арбітражна процедура розгляду спорів зазвичай встановлюється правилами, затвердженими громадською організацією, якою створений або при якій діє даний арбітраж, або узгодженими арбітрами або навіть сторонами у справі.

Хоча законодавство жодної з держав не відносить арбітраж до "числа органів правосуддя", проте закони, що регулюють порядок розгляду цивільно-правових спорів в суді, завжди враховують можливість їхнього дозволу в арбітражі.Керуючись такими законами, суди відмовляють у прийнятті позовів у спорах, уже розглянутим арбітражем або перебувають у його провадженні. Перешкодою для судового процесу також визнається наявність угоди сторін про передачу спору в арбітраж. З іншого боку, не допускається проведення арбітражу у випадках, коли тотожна вимога знаходиться в суді або по ньому вже винесено рішення.

Для передачі спору на розгляд третейського суду потрібно так звана третейська, або арбітражна, угода. Це угода сторін про те, що спори, які вже виникли або виникнуть у майбутньому між сторонами, будуть передані ними на розгляд третейського суду. Таку угоду може бути включено до договору, наприклад в контракт про купівлю-продаж товарів. Умова контракту про арбітраж отримала найменування "арбітражне застереження", В застереженні сторони обумовлюють, що можливі суперечки будуть вирішуватися в порядку арбітражу, і визначають, в якому саме арбітражному суді. На практиці часто застосовуються типові арбітражні застереження, які обов'язкові для сторін лише в разі їх прямо вираженої згоди на це [22, 18].

Особливістю укладеної арбітражної угоди є те, що вона обов'язкова для сторін і ухилитися від передачі спору до арбітражу вони не можуть. Звичайний суд, як правило, не вправі ні скасувати арбітражну угоду, ні переглянути сутнісно рішення арбітражу.Це правило отримало визнання в законодавстві і судовій практиці різних держав.

У зовнішньоторговельній практиці часто виникає питання про юридичну силу арбітражної угоди, на підставі якої розгляд справи в порядку арбітражу повинен мати місце за кордоном.

Арбітражна угода (у тому числі й арбітражні застереження, включені у зовнішньоторговельний контракт) володіє відносно договору юридичною самостійністю, автономністю. Це означає, що дійсність арбітражної угоди не залежить від дійсності того контракту, щодо якого її було укладено. Іноді при розгляді спорів це положення набуває вирішального значення.

У відому звязку з арбітражним вирішенням правових конфліктів знаходиться так зване примирливе виробництво як один із способів врегулювання розбіжностей. Така можливість передбачена Правилами розгляду спорів Міжнародної торгової палати. Стосовно окремих категорій морських справ вона закріплена Міжнародною конвенцією про Кодекс поведінки лінійних конференцій, прийнятої в Женеві б квітня 1974

Введення примирної процедури для суперечок, що виникають із застосування Кодексу поведінки лінійних конференцій, було обумовлено тим, що пропозиція про встановлення арбітражного порядку їх дозволу не отримала схвалення держав, що приймали участь в підготовці відповідної конвенції. Головним мотивом відхилення пропозиції було те, що ці суперечки мають спецефічну природу. Тут мова йде, як правило, про втсановлення прав, інакше кажучи, про переддоговірні спори [17, 23].

Примирливе і арбітражне виробництво істотно відрізняються один від одного.Арбітри виносять рішення по суті заявлених вимог, незалежно від того, чи згодні з такимрішенням сторони, а також підтверджують світові угоди. Завдання примирителей (згідно зі згаданим Кодексом поведінки лінійних конференцій) - завершення суперечки шляхом узгодження інтересів обох сторін. Досягнення компромісу виступає единною позитивної формою завершення примирливого провадження. Примирливе провадження може завершитися також констатацією негативного результату: угода не було досягнута. Проте винести рішення всупереч бажанням зацікавлених осіб примирителі не можуть.

Для порушення примирливого провадження, як і для початку судового розгляду, за рідкісними винятками, не потрібно попередньої згоди сторін. Порушення справи в арбітражі, навпаки, як правило, не допускається без домовленості між суб*єктами, що сперечаються.