Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Методи пізнання. (без визначення методу)

Поиск

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна духовна форма вивчення навколишнього світу.

Методи:

- теоретичний  - виявлення системи узагальненого достовірного знання про той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і відтворення навколишнього світу;

- практичний - специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність.

Практика - основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою діяльною моделлю об’єкта.

Як логіко-дискурсивний, так і інтуітивний спосіб пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось “прихованого” від безпосерднього погляду, але розкриття здійснюються по-різному. Логічне передбачення – є “аналітичним передбаченням”. Аналітичне передбачення – високоефективний спосіб наукового пізнання. Логіка та інтуіція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуіції прирікає мислення на беззмістовність. Інтуіція ж без логіки перетворює мислення на "відображення безпосередньо даного. Інтуіція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопрони-каючі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежувати досвідне пізнання як сферу панування інтуіції: теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуіції чи логіки у вказаних сферах.

44 Ділектика, як метод філософії.

Філософія не обмежується постулатом єдності світу. Переконання в тому, що світ у своїй основі є єдиним, - лише передумова послідовного теоретичного світогляду.

Об’єктивна реальність виявляє себе в різноманітності зв’язків і відношень, знаходиться у стані безперевної зміни й розвитку. Філософія і має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття у системі чітких і гнучких понять і цим піднести відокремленні уявлення до рівня раціонального, логічно доведеного знання. Це завдання вирішує діалектика. Як учення про всебічні зв’язки, рух і розвиток вона уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямова-ність, можливості та перспективи.

Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду, обмін думками, зіткнення зустрічних суджень, діалог. Однак діалектику не слід зводити до мистецтва віртуозного оперування поняттями. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалектика може бути визначена як сукупність суб’єктивно усвідомлених, об’єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.

Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозуміло, не володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких директив та розпоряд-жень щодо розкриття таємниць світу і людини. Істина для неї – не готовий результат, а завдання для суб’єкта пізнання. Вона толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є зразком високоорганізованого, логічного, культурно розвиненого і розкріпаченого мислення. У своїй цілісності вона є структурним утворенням – органічною різноманітністю взаємопов’язаних понять, які у своїй цілекупності дають відображен-ня сутністної побудови об’єктивної реальності. Як і буль-яка система, вона має внутрішню субординацію, власну ієрархію: приватні й переферійні поняття в ній підпорядковані спільним і загальним основам. Діалектика поділяється на структурні складові елементи різних гносеологічних і світоглядних функцій, значень, рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.

45 діалектика

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки 19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного мислення виділяються такі:

1. сфера “екзистенції”, індивідуального людського існування, яке береться виключно у своїй конечності, що розуміється як абсолютна унікальність неповторність.

2. галузь істор. яка розуміється як специфічно-людське буття, повністю відірване і незалежне від природи.

3. це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини до природи, але так що природа стає чимось невловимим і одночасно простим відбитком соц. відносин.

4. це сфера міфу, який постає або як специфічно-люд. спосіб самопереживання індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву фундаментальної суперечності цього ж життя яке не осягається ні якими раціональними засобами. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку і принципи розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не поєднувалися в процесі якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.

Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалек. та зміст принципу зв”язку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

49 Проблема сутності людини у філософії, людина як цілісність.

У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності, а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

54 Феномен релігії, його осмислення в філософії.

Релігія-це форма суспільної свідомості, суть якої полягає у фантастичному, спотвореному через уявлення про надприродне відображенні тих сил, що панують над людьми в їх повсякденному житті. Специфічною ознакою є віра в реальне існування надприродних осіб /бога, духа,чорта/ та можливість їхнього втручання в реальне життя.

Спроба пояснити сутність релігії мала місце ще в судженнях стародавніх філософів. Для матеріалістів стародавнього світу основною філософською проблемою, пов’язаною з релігією, була проблема з’ясування причин, що спонукали людей створити в своїй уяві образи богів і повірити в їхню всемогутність, в той час, як для ідеалістів головною проблемою було філософське обгрунтування існування бога.

Серед матеріалістичних пояснень походження релігії слід виділити: ”теорію страху”-безсилля людей перед явищами природи /Демокріт, Спіноза/; ”теорію обману”, своєкорисливість священослужителів і утриманців влади /Вольтер,Дідро/; теорію неосвіченості. Таким чином, для матеріалістів головним у вивченні релігії було з’ясування причин її існування, а для ідеалістів-визначення сутності надприродного і його впливу на людину.

57 Людина, як індивід, індувідуальність, особа та особистість.

Під поняттям “індивід”,як правило розглядається людина,як біологічна істота зі своїми природними даними без урахування її соціальних якостей. “Індивідуальність” виражає людину в сукупності її біологічних та соціальних особливостей, які якісно відрізняють її біологічних та соціальних особливостей, які якісно відрізняють її від інших людей. В умовах підготовки до ринку завдання освіти та виховання полягає у всебічному розвитку індивідуальності, її сутнісних сил. Під “особою”, “Особистістю” мається на увазі людина з певним урахуванням її соціальних якостей /працелюбство, гуманізму…/ важливою якістю тут виступає принциповість,висока відповідальність за свою справу. Негативними соціальними рисами людини виступають конформізм /пристосовництво/, кар’єризм, індивідуалізм /замкненість,протиставлення власних інтересів суспільним/, соціальна пасивність, схильність до корумпованості, безвідповідальність.

63 суспільна свідомость (СС), її структура.

СС-це велике надбання людства, важливий засіб для відображення світу та його практичного освоєння. СС-особливий феномен,який існує не сам по собі,а такий,який по своїй природі є результатом історичного відображення суспільного буття в різних формах і на різних рівнях. СС носить яскраво виражений соціальний хар-р.

Структура:

за носіями: індивідуальна (свідомость,якою володіє кожен індивід;хар-ризує різноманітністю, різнорівневістю, емоційною наснагою) та суспільна (це результат інтеграції індивідуальної свідомісті, доведення її до певного рівня, сталого, всезагального розуміння проблем. Завдання освіти,виховної роботи-підвищувати рівень суспільної свідомості шляхом підвищення індив.свід.)

за глибиною відображення дійсності: буденна (виникає на базі безпосереднього досвіду, без особливого втручання науки,техніки.Належать: нар.фольклор, мова,та теоритична (відображає реальність на вищому рівні за допомогою наукових понять, узагальнень, логічних висновків.)

за способом розповсюдження: соціальнапсихологія (вид свідомості,яка поширюється через психологічні прояви)та соціальна ідеологія (має науковий

за формами відображення: політична свідомість (відображає політ.ідеї,форми і методи управління державою,стосунки між класами, соц.групами, націями, державами) право (сукупність поглядів людей, що відображають їхню оцінку чинного права наявного суспільного і державного ладу, а також відповідність дій і вчинків громадян нормам права), морально-етична свідомість (форма регуляції поведінки людей в суспільстві без примусу.Основний критерій-суспільний ідеал), естетична свідомість (або культура-здатність відчувати і правильно оцінювати предмети мистецтва), наука (форма відображення світу не у виді норм поведінки або права в суспільстві,а відображення світу через поняття) релігія (форма відображенння світу,її сутність і недолік у відображенні нереальних явищ) та атеїстична свідомість (вчення яке заперечує існування Бога), філософія (відображає світ у більш широкому діапазоні, прогнозуючи і майбутне його існування)

65. К.Маркс про відчуження праці.

“Економічно-філософські рукописи 1844р.”-праця К.М.має величезне значення для розу-міння гуманістичниї ідей і взагалі комплексу ідей М.,що продовжують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства. Базуючись на ідеалах Фіхте і Гегеля про ак-тивну діяльність суб’єкта М.вперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворюва-льної суспільної практики.Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства,в основі якого лежить людська праця.Рукописи прой-няті гуманістичними роздумами,аналізом глибинних причин дегуманізації буржуазного суспільства. Ідея відчуження в суспільстві,де панує приватна власність-головна в цій роботі М.Він доводить,що в основі будь-якого відчу-ження лежить відчуження в матеріальній,еко-номічниій сфері.Це вже протилежна гегелівсь-кій точка зору,оскільки вона носить матеріа-лістичний характер.М.звинувачує приватну власність тому,що вона кінець кінцем пород-жує всі форми відчуження.Тому він займає позицію заперечення приватної власності, але не такого заперечення,коли замість багатьох власників виникає один власник-держава, яка експлуатує і поневолює людину.Маркс стверд-жує ідею про необхідність перетвороення “приватної власності”у реальну власність кожного індивіда,а натомість-в реальне “присвоєння людиною відчуженого багатс-тва”Йдеться про все багатсво-матеріальне і духовне,тому людина вільного суспільства,де ліквідовано відчуженість-це людина багата, багата різнобічними потребами, інтелек-туально,морально і фізично розвинена.Тобто це універсальна людина,яка живе в злагоді з суспільством і природою.М.гостро критикує так званий “казармений комунізм”,який уніфі-кує людину,спрощує її потреби,веде до зрівня-лівки,не дає умов для всебічного розвитку особистості.

67 Поняття випадковості та необхідності, можливості та необхідності.

Необхідність і випадковість - філософські категорії, що виражають відношення до основи (сутності) процеса його окремих форм (виявів).

Необхідність - є те, що обов'язковоповинностатися в даних умовах, однак в такій формі, яка залежить не тільки від сутності, що відбувається, але і від чого склалися умови його вияву. Форма необхідності може бути різною; по відношенню до основипроцеса вона виступає як випадковість. З одного боку всі явища виникають під дією якоїсь причини, отже вони не могли не виникнути. З іншого боку, їх поява залежить від нескінченного числа різноманітних умов, при яких дана причина діє, їх поєднання, що непередбачається робить таке положення не обов'язково випадковим.

Можливість і дійсність категорії, за допомогою яких відображається розвиток матеріального світу. Категорія можливості фіксує об'єктивну тенденцію розвитку існуючих явищ, наявність умов їх виникнення або, як мінімум, відсутність обставин, перешкоджаючих цьому виникненню. Категорія дійсність являє собою будь-який об'єкт, який вже існує як реалізація деякої можливості. Перехід можливості в дійсність заснований на причинному зв'язку явищ об'єктивного світу.

71 Категорії форми та змісту у філософії.

 

Філософські категорії, що відображають взаємозв'язок двох сторін: природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і способи його існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форма.

Взаємовідношення змісту і форми типовий випадок взаємовідношення діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.

Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з'являється невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми важливий компонент діалектичної теорії розвитку.

Поняття форми в філософії Арістотеля мислилось і застосовувалось в постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю. Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну матерію. За Арістоте-лям, буття стає доступним раціональному пізнанню, тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям форми визначеність предмета. Категорії форми і змісту були призначені у Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і “форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, лае нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, як пояснував Гегель. Маркс и Енгельс після Гегеля мислили форму не просто як щось зовнішне, поверхневе, але і як фактор внутрішньої організації того чи іншого явища, процесу. Варіанти динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні.

72 Категорії окремого та загального у філософії.

Категорії – це поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення.

Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2019-05-20; просмотров: 234; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.225.72.181 (0.015 с.)