Етнографія дитинства (шпаргалки)

Етнографія дитинства (шпаргалки)

МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ЕТНОГРАФІЯ ДИТИНСТВА”

Мета курсу – подати основні відомості й поняття з етнографії дитинства, проаналізувати її походження, особливості процесу формування та відродження в умовах незалежності України, збагатити знання студентів про умови та рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства; знання про традиції, звичаї, обряди, свята, обереги, фольклор, побут українського народу.

Завданням курсу є – формування творчої, високопрофесійної осбистості студента – майбутнього вчителя початкових класів, глибоко обізнаного із загальнонаціональним, народно- та дитинознавчим матеріалом у ситуації взаємодії всіх етносів поліетнічної держави.

Студенти повинні знати:

- сутність основних понять науки „Етнографія дитинства”;

- роль дитини у сім’ї, громаді, господарському укладі родини, календарній та родинній обрядовості тощо;

- закономірності фізіологічних, емоційних, вольових, пізнавальних процесів у дитячому віці;

- характерні особливості духовної та матеріальної культури української дитини.

Студенти повинні уміти:

- застосовувати набуті знання у плануванні та організації навчально-виховного процесу сучасної початкової школи.

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ДЕРЖАВНОГО ЕКЗАМЕНУ З “ЕТНОГРАФІЇ ДИТИНСТВА”

1. Етнографія дитинства як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

2. Зв'язок етнографії дитинства з іншими науками

3. Світоглядні уявлення та вірування українського народу, їх роль у формуванні світогляду дітей

4. Педагогічна сутність народних традицій, звичаїв, обрядів

5. Виховні ідеали українського народу в їх історичному розвитку

6. Діти в зимовому циклі народної календарної обрядовості

7. Діти у весняному циклі народної календарної обрядовості

8. Участь дітей у літніх та осінніх народних святах та обрядах

9. Народні знання та їх передача молодим поколінням.

10. Народна дидактика

11. Народ про родину, сім’ю, родинне виховання

12. Народна вікова періодизація дитинства

13. Обереги дитинства і материнства

14. Родинні традиції, свята, обряди та участь у них дітей

15. Обряди, пов’язані з народженням дитини

16. Основні напрями родинного виховання українців: моральне, трудове, фізичне, естетичне, розумове.

17. Принципи, методи, засоби родинного виховання українців

18. Участь дітей у господарській діяльності родини

19. Дозвілля дітей та молоді. Народні ігри, іграшки

20. Український дитячий фольклор та його вплив на виховання дітей

21. Малі поетичні жанри дитячого фольклору

22. Особливості народного традиційного мовного етикету

23. Символіка українського народу як засіб виховання дітей та молоді

24. Народне мистецтво, його значення у процесі навчання та виховання дітей

25. Народні ремесла та промисли, їх роль у трудовому, фізичному, естетичному вихованні дітей

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОСНОВНИХ ПИТАНЬ

Етнографія дитинства, як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

На підставі узагальнення існуючих у науці підходів та здійснених нами досліджень “етнографію дитинства” визначаємо як синтез педагогіки та етнографії, що об’єднує матеріальну і духовну культуру дитини, особливості її побуту, способу життя, звичаїв, мови, культури тощо.

Етнографія дитинства не може розглядатися окремо від широкого соціокультурного контексту, а лише в системі різних міжособистісних стосунків (родових, сусідських, дитячих, природних тощо), а також у системі ціннісних орієнтацій (релігії, виховання, культури).

Етнографія дитинства - це сума психолого-педагогічних знань про дітей набутих протягом віків у процесі навчально-виховної практики батьків і родин вцілому, воно вміщує в собі вироблене народом відношення до дітей, емпіричні знання про умови та рушійні сили дитинства, особливості формування дитини як особистості.

Значимими для етнографії дитинства є праці Ю.Дрогобича, К.Ставровецького, О.Потебні, В.Антоновича, М.Грушевського, Ф.Вовка.

Першими в культурантропології процес розвитку особистості стали цілеспрямовано вивчати прихильники концепції «Культура і особистість». Як уже зазначалося, їх цікавили передусім «ранні досліди» людини: регулярність годування, способи сповивання, купання, привчання до гігієни. Для деяких дослідників характерна тенденція відокремленого розгляду одного з перерахованих елементів догляду за дитиною, наприклад особливостей сповивання, що підпадає, на їхню думку, «... під рубрику тих питань виховання дитини, які повинні мати суттєве відношення до образу світу цілісної культури» (Еріксон, 1996 а, с. 541).

Зв’язок етнографії з іншими науками

Етнографія (від грецького етнос — плем'я, народ; графо — пишу) — суспільствознавча наука, об'єктом дослідження якої є народи, їхня культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства. Концентрує увагу на розробці проблем етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.

Етнографія — це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому смислі цього слова. Це історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Останнім часом більшість учених відносять етнографію не до історичної, а до суспільствознавчої науки.

До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Етнографія якнайтісніСеред етнографічних проблем найважливіші:

· вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу;

· етногенез і етнічна історія народів;

· реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів;

· вивчення сучасних станів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей;

· вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури;

· вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів у цілому.

Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу – це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Діти в зимовому циклі народної календарної обрядовості

У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою, ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповнювали все життя людини. Дослідження засвідчили, що громадське і родинно-побутове життя людей було ритуалізоване і в первісно - общинному суспільстві.

Грудня – Введення

Інша назва цього свята Третя Пречиста. В церковному календарі це, одне з найбільших православних свят іменується як Введення до храму Пресвятої Богородиці. До цього дня потрібно завершити всі сільськогосподарські роботи. Дуже великим гріхом після Введення вважається копання або ж розпушування землі.

Грудня – Катерини

Безпосередньо в день Катерини дівчата збирались на вечорниці. Для цього вони заздалегідь обирали оселю а відповідно і господарку майбутнього свята. Всі продукти приносились в складчину. На стіл подавались різноманітні страви, але перевага надавалась борщу та каші. Приєднатись до цієї трапези можна і хлопцям, щоправда лише після того як дівчата закінчать ворожити, тобто пізно ввечері.

Грудня – Андрія

Якщо день Катерини суто жіночий, то Андрія справді парубоцький день. Ще в дохристиянські часи саме в цей період відзначали свято Калити, а християнська доктрина замінила його іменем апостола Андрія Первозваного. Проте пережитки старого залишилися, зокрема, це виражається в тодішніх обрядах Калити, спеціально для яких дівчата випікали коржі, які мали назву «калети». Потім з цією обрядовою стравою влаштовувались різноманітні ігри та гадання.

Грудня – Наума

Зараз школярі ідуть до школи 1 вересня, а от раніше навчальний процес починався 1 грудня (за старим стилем). Восени треба допомагати батькам в їх нелегкій праці на полі, а взимку, коли довгі та холодні вечори, можна іти за знаннями.

Грудня – Варвари

Свята великомучениця Варвара вважається покровителькою ремесел. Варвара, як розповідає легенда, була настільки вмілою рукодільницею, що своїм вишиванням прикрасила ризи Ісусу Христу.

Грудня – Миколи Чудотворця

Святий Миколай є одним з найбільш шанованих на Україні святих. Про це можна судити, хоча б, з тієї кількості церков, які названі на честь цього святого.

Січня – Різдво Христове

Починається Різдво з Святого вечора – надвечір’я Різдва.

Святочна дія відкривалась церемонією добування нового вогню, яким розпалювали у печі 12 полін, а ці поліна готувалися протягом 12 днів.

Готували не менше 12 страв.

Будь-яка робота, крім готування святочної вечері, в цей день неприпустима. Все мусить бути приведене до ладу, має бути приведене до ладу, має бути на своїх місцях. Ніщо не повинно ночувати цієї ночі поза домом, у чужих руках, позичене. Навіть на своєму подвір’ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висісти на грядках. Усі члени родини теж мусять бути в зборі. Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритись навіть з ворогами, щоб у новому році було мирно.

Січня Водохрещі

Напередодні Водохрещів святкується Голодна кутя, або другий Свят-Вечір. Цілий день віруючі люди нічого не їдять – постують. Коли засяє вечірня зоря, сідають вечеряти. На вечерю подають лише пісні страви: смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя, узвар. Після вечері діти проганяють кутю, виходять з хати і палицями бють у причільний кут, промовляючи:

 

Тікай, кутя, із покуття,

А узвар – іди на базар,

Паляниці, лишайтеся на полиці,

А «дідух» - на теплий дух,

Щоб покинути кожух.

Літні свята й обряди

Календарні свята й обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календарні свята та обряди як невід’ємна частина традиційно-побутової культури завжди входили в коло інтересів етнографічної науки. Тісно пов’язані з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за тривалий період існування увібрали в себе багато характерних рис матеріального і духовного життя суспільства на різних стадіях його історичного розвитку.

Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Зільницький обряд був пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травня за ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці.

Купала (Івана Купала) – давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю.

Серед українців купала відзначала переважно молодь у купальську (івашвську) ніч.

Центральне місце у святі займало ритуальне деревце – марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата – живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо.

Зелені свята – українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троіцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба або явора.

Маковія – спрощена українська назва церковного свята святих мучеників Маккавеїв (1 серпня за ст. ст.) Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, як і на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добре нагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.

Спаса – свято православної церкви, встановлене на честь Преображення Господнього (19 серпня за ст. ст.). Цей день був немовби апофеозом радості селянина з плодів своєї діяльності. За традицією святили яблука, груші, мед, колачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося їсти яблука і груші до Спаса. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.

Покрови – християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців, які століттями постійно страждали від чужоземних набігів, ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня з великою урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.

У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими: Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня – то тепла. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку.

Введення – християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст. ст. На Рівненщині казали Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

 

Народна дидактика

Народна дидактика входить до складу народної педагогіки. Це та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки трудящих у галузі освіти й навчання, що виражаються в поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Оскільки навчання і виховання тісно пов'язані, то народна дидактика не залишає поза увагою й виховних дій. Це насамперед стосується розумового розвитку особистості й формування світогляду. Саме в навчанні багатогранний людський досвід перетворюється в необхідні для життя знання, уміння і навички. Навчання кує розум, формує ідейність і загальну культуру особистості, ставлення до знань і навколишнього життя, плекає людські ідеали.

Народна дидактика, спершись на народну філософію, хоч і стихійно, але дійшла до цілком матеріалістичного погляду на життя.

Основна мета народної дидактики — навчити кожного бути людиною. «Будь людиною!», «Не губи ніколи людської гідності!» — такі слова діти часто чують від дорослих.

Своїм корінням дидактика виходить із народної педагогіки, цього багатовікового узагальненого народного досвіду навчання і виховання молодого покоління, який ґрунтується на народній мудрості і вира­жається у прислів´ях, приказках, традиціях, обрядах тощо. "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме", - у цих простих словах, образній і лаконічній формі народ висловив думку, що освіта людини з найбіль­шою користю відбувається у ранньому віці. За словами того ж Я. Ко-менського "вона тільки у цьому віці і може відбуватися". Чітка і зрозуміла думка: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути" - не вимагає жодних додаткових пояснень та аргументацій.

Дидактичні принципи — це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання. Принципів навчання в народній дидактиці ніхто не видумував. Вони постали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.

Народна дидактика наскрізь оптимістична. Вона вірить у силу навчання. Тому й закликає: «Не кажи — не вмію, а кажи навчусь». Навчання має бути доступним, відповідати віку і рівню розвитку дитини. Принцип доступності навчання в народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, грунтувалися на її життєвому досвіді, уже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від легкого до трудного, від невідомого до відомого, від простого до складного. Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага, а серйозна, наполеглива праця. Справжнє навчання те, що вимагає долання певних труднощів («Доки не впріти, доти не вміти», «Хто хоче знати, тому треба менше спати»), що дає людині знання, які вона може зберегти протягом усього свого життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання зафіксовані, зокрема, в таких народних висловах: «Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Учись змолоду — пригодиться на старість», «Учись — на старість буде як знахідка».

Методи навчання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок. Методи і прийоми навчання в народній дидактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові.

Народна дидактика живе в пам'яті народу, масовій навчальній практиці трудящих, навчально-виховних народних традиціях. Школою, підручником, уроком для тих, хто вчиться за народною дидактикою, є життя і праця. Народна дидактика відзначається не тільки великою масовістю аудиторії, а й широким педагогічним діапазоном виявлення змісту, принципів, методів і форм навчання з явною тенденцією до їх дальшого розвитку й удосконалення.

Етнографія дитинства (шпаргалки)

МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ “ЕТНОГРАФІЯ ДИТИНСТВА”

Мета курсу – подати основні відомості й поняття з етнографії дитинства, проаналізувати її походження, особливості процесу формування та відродження в умовах незалежності України, збагатити знання студентів про умови та рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства; знання про традиції, звичаї, обряди, свята, обереги, фольклор, побут українського народу.

Завданням курсу є – формування творчої, високопрофесійної осбистості студента – майбутнього вчителя початкових класів, глибоко обізнаного із загальнонаціональним, народно- та дитинознавчим матеріалом у ситуації взаємодії всіх етносів поліетнічної держави.

Студенти повинні знати:

- сутність основних понять науки „Етнографія дитинства”;

- роль дитини у сім’ї, громаді, господарському укладі родини, календарній та родинній обрядовості тощо;

- закономірності фізіологічних, емоційних, вольових, пізнавальних процесів у дитячому віці;

- характерні особливості духовної та матеріальної культури української дитини.

Студенти повинні уміти:

- застосовувати набуті знання у плануванні та організації навчально-виховного процесу сучасної початкової школи.

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ДЕРЖАВНОГО ЕКЗАМЕНУ З “ЕТНОГРАФІЇ ДИТИНСТВА”

1. Етнографія дитинства як наука. Історія розвитку етнографії дитинства

2. Зв'язок етнографії дитинства з іншими науками

3. Світоглядні уявлення та вірування українського народу, їх роль у формуванні світогляду дітей

4. Педагогічна сутність народних традицій, звичаїв, обрядів

5. Виховні ідеали українського народу в їх історичному розвитку

6. Діти в зимовому циклі народної календарної обрядовості

7. Діти у весняному циклі народної календарної обрядовості

8. Участь дітей у літніх та осінніх народних святах та обрядах

9. Народні знання та їх передача молодим поколінням.

10. Народна дидактика

11. Народ про родину, сім’ю, родинне виховання

12. Народна вікова періодизація дитинства

13. Обереги дитинства і материнства

14. Родинні традиції, свята, обряди та участь у них дітей

15. Обряди, пов’язані з народженням дитини

16. Основні напрями родинного виховання українців: моральне, трудове, фізичне, естетичне, розумове.

17. Принципи, методи, засоби родинного виховання українців

18. Участь дітей у господарській діяльності родини

19. Дозвілля дітей та молоді. Народні ігри, іграшки

20. Український дитячий фольклор та його вплив на виховання дітей

21. Малі поетичні жанри дитячого фольклору

22. Особливості народного традиційного мовного етикету

23. Символіка українського народу як засіб виховання дітей та молоді

24. Народне мистецтво, його значення у процесі навчання та виховання дітей

25. Народні ремесла та промисли, їх роль у трудовому, фізичному, естетичному вихованні дітей