Діахронне та синхронне порівняння

Таке порівняння базується на тому, що право існує в часі та в просторі, що воно має минуле, сучасне й майбутнє. Предметом порівняння можуть бути правові системи та їхні компоненти, що існували в минулому, тобто порівняння може носити історичний характер, і тому зветься діахронним. Але найчастіше предметом порівняння стають чинні правові системи (синхронне порівняння) та тенденції до їх наближення, які є об'єктом порівняльно-правового аналізу.

Так, порівняння правових систем однієї правової сім'ї дозволяє вивчити загальні закономірності їх розвитку, виявити причини розбіжностей у цих правових системах, обумовлених географічними, конкретно-історичними та іншими факторами, виявити найкращі для тих чи інших умов способи правового регулювання та вивчити питання щодо можливості взаємного сприйняття юридичного досвіду в сфері правотворчості або правозастосування.

Внутрішнє та зовнішнє порівняння

Порівняльно-правове дослідження може починатися, як мінімум, із порівняння двох правових систем, наприклад своєї національної та однієї іноземної, та йти далі, аж до охоплення всіх правових систем, що існують у світі, — це зовнішнє порівняння.

Внутрішнє та зовнішнє порівняння відрізняються за своїм предметом, цілями та результатами. Внутрішнє порівняння, при якому найчастіше йдеться про правові системи (законодавство) федеративних країн, дозволяє дати загальну характеристику певної національної правової системи. Але внутрішнє порівняння можна успішно здійснити не тільки в федеративних, айв унітарних державах, причому як в історичному (діахронному), так і у синхронному плані.

Мікро- та макропорівняння

Якщо внутрішнє порівняння здійснюється головним чином на рівні правових норм та інститутів однієї країни (мікропорівняння), то зовнішнє можливе як на мікрорівні, так і на рівні правових систем у цілому (макропорівняння). Межа між порівнянням на макро- й мікрорівнях не є жорсткою. Можна навіть проводити порівняння на обох рівнях одночасно.

Порівняння в світовому масштабі зветься універсальним, або глобальним. Його предмет — основні правові системи сучасності. Глобальне порівняння дозволяє виявити місце та взаємовідносини, взаємозв'язки основних правових систем сучасності на правовій карті світу. Крім того, воно має також теоретико-пізнавальну мету. При глобальному порівнянні тісно переплітаються майже всі аспекти порівняльно-правових досліджень.

Різні рівні правового порівняння залежно від об'єктів дослідження

Об'єкти порівняльно-правового дослідження можуть бути різними. Залежно від об'єктів дослідження порівняння проводиться на трьох різних рівнях.

Перший, найнижчий рівень, — мікропорівняння — стосується порівняння правових норм, юридико-технічних моментів при паралельному наведенні норм, що порівнюються. При цьому компаративіст виявляє й систематизує емпірико-правовий матеріал, що його цікавить. Другий, середній рівень, — порівняння правових інститутів та галузей права (інституціональне, або галузеве порівняння). В цьому випадку дослідження правових інститутів має бути доповнене вивченням соціальних факторів у поєднанні з правовою системою. Третій, верхній рівень, — порівняння правових систем в цілому — макропорівняння — найбільш складний, але теоретично завжди виправданий.

Не слід ототожнювати рівні порівняння з об'єктами порівняння, оскільки об'єктів порівняння більше, ніж рівнів.

Нормативне порівняння

Порівняльно-правові дослідження можна проводити двома способами — нормативним та функціональним.

При застосуванні нормативного способу відправною точкою є схожі правові норми, інститути, законодавчі акти. Інколи такий підхід трактується як формально юридичний (догматичний) аналіз.

Слід зазначити, що саме завдяки нормативному порівнянню було зроблено два суттєві висновки: по-перше, зовні ідентичні юридичні терміни не завжди мають однакове значення в різних правових системах; по-друге, одні й ті самі правові норми й інститути можуть виконувати різні функції.

В сучасних умовах нормативне порівняння має тенденцію до спрощення. Це викликано тим, що спроби уніфікувати усі правові системи, створити світове над­національне право зазнали поразки, в зв'язку з чим компаративісти почали вважати нормативне порівняння догматичним.

Саме недоліки нормативного порівняння змусили звернутися до так званого функціонального порівняння.

Функціональне порівняння

Воно починається не з визнання певних правових норм та інститутів відправною точкою порівняння, а з постанов­ки певної соціальної проблеми, і вже потім — з пошуку пра­вової норми або інституту, за допомогою яких можна вирішити проблему. В цьому випадку коло питань, в тому числі й питання що до практики застосування правових норм, позицій юридичної доктрини, що охоплюється значно більше й ширше, ніж при нормативному порівнянні. Порівняння йде не від норми до соціального факту, а навпаки — від соціального факту до його правового регулювання.

У функціональному порівнянні правові інститути й норми вважаються порівнюваними, якщо вони вирішують подібну соціальну проблему, хоча й діаметрально протилежним способом.

Функціональне порівняння можна визначити як дослідження правових засобів, способів вирішення одних і тих самих соціальних та правових проблем за допомогою різних правових систем. Функціональне порівняння корисне для досягнення як науково-теоретичних, так і практико-прикладних цілей, до того ж воно сприяє кращому розумінню й оцінці норм та інститутів національного права.

Функціональне порівняння слід відрізняти від функціонального підходу при порівнянні об'єктів дослідження.

І функціональне і нормативне порівняння мають свої плюси й мінуси. Немає достатніх причин протиставляти ці два види порівняння, віддаючи перевагу одному з них. Отже, й функціональне, й нормативне порівняння мають право на існування, тим більше в тісному сполученні, яке стає змішаним порівнянням.

Сучасний етап розвитку порівняльного правознавства вимагає саме такого виду порівняння. При цьому залежно від видів порівняння, його рівнів, мети й завдань дослідження в змішаному порівнянні переважатимуть елементи функціонального та нормативного порівнянь.

Щоб мати уяву про класифікацію видів, типів і груп порівняльного правознавства, варто зупинитися на варіанті, запропонованому І. Надем.

Перш за все, він поділяє порівняння на дві основні групи.

1. Порівняння правових систем різних періодів, так зване «історичне» порівняння.

2. Порівняння одночасно існуючих правових систем, так зване «логічне» порівняння.

В свою чергу, історичне порівняння може складатися з:

— порівнянь правових систем, що змінюють одна одну відносно одного й того ж типу права;

— порівнянь різних типів права в їх історичній послідовності.

Логічне порівняння, в свою чергу, може виступати як:

— порівняння однотипних правових систем (тобто внутрішнє), яке включає:

а) порівняння правових систем, які належать до однієї «правової родини» (сім'ї), наприклад порівняння правових систем колишніх соціалістичних країн, країн-членів СНД чи буржуазних правових систем континен­тального типу;

6) порівняння правових систем країн, які належать до різних «родин права» (сімей), але одного суспільно-історичного права з англо-американським правом.

При цьому І. Надь зауважує, що використання порівняння з іншими правовими системами при вивченні своєї правової системи має такий елементарний характер, що можна не займатись його вивченням;

— порівняння правових систем, що належать до різних соціальних формацій (або таке, яке ми називаємо зовнішнім порівнянням), також поділяється на:

а) порівняння типів права — як у цілому, так і шляхом порівняння конкретних правових систем, які належать до різних типів;

б) порівняння «правової родини» (сім'ї) однієї соціаль­ної системи з «правовою родиною» (сім'єю) іншої соціальної системи.

Більш детальну структуру такого розподілу пропонує К. Осакве. За його думкою, співставлення правових систем двох або більше правових сімей вважається міжсистемним, а двох або більше правових систем у складі однієї правової сім'ї — внутрішньосистемним. Порівняння правових систем двох або більше суб'єктів однієї федеральної країни кваліфікується як внутрішньонаціональне порівняння. Порівняння чинного закону з колишнім або з проектом нового закону він відносить до історичного порівняння, тоді як порівняння інститутів або галузей права однієї країни — до міжгалузевого порівняння. І підкреслює, що в традиційному розумінні порівняльне правознавство охоплює лише внутрішньосистемне та міжсистемне порівняння.

Види порівняльного правознавства також можуть бути класифіковані відповідно до рівня порівняння:

а) порівняння на рівні права, взятого в цілому;

б) порівняння на рівні галузей права;

в) порівняння на рівні правових інститутів.

К. Цвайгерт і Г. Путтфаркен, розглядаючи існуючу класифікацію вищезазначених видів порівняльно-правових досліджень, а також законодавчий (прикладний) і теоретичний (науковий) види досліджень, запропонували простішу класифікацію, в якій порівняння поділяється на оціночне та безоціночне.

Метою останнього є краще й глибше дослідження за­рубіжного (іноземного) права як на теоретичному рівні, так і на практико-прикладному, наприклад, для зов­нішньополітичних консультацій або для застосування зарубіжного (іноземного) права судами.

Оціночне порівняння використовує чи ставить за мету критичну оцінку. Це — чисто функціональний метод:

порівнюються способи вирішення подібних соціальних проблем у різних правових системах.

Для цього типу порівняння термін «аналогічні правові інститути» концентрує сукупність правових (неправових) явищ, які складають суть рішення тієї чи іншої проблеми, незалежно від системи права та його визначального інструментарію. Єдиним загальним елементом є досліджувана соціальна система.

Мета такого порівняння може бути різною — від правової критики або критико-догматичного аналізу різних систем права до конкретних практичних завдань, наприклад внесення змін до національного права чи створення міжнародної норми.

Загальним для такого типу порівняльних робіт є те, що вони завжди вміщують оцінку, яка, в свою чергу, є засобом пошуку кращого рішення. Воно може бути знайдене серед вже існуючих рішень або сформульоване на основі матеріалів і прикладів, одержаних при порівняльному аналізі.

При здійсненні оціночного порівняння виникає чимало труднощів не тільки концептуального, й практичного характеру. Найчастіше вони залежать від мети цього ви­ду порівняння.

По-перше, пошук найкращого рішення фактично припускає існування однакових проблем у різних соціальних системах.

По-друге, навіть якщо це так, рішення проблеми однією правовою системою формується під впливом соціальних цінностей, які відрізняються від цінностей іншої соціальної системи.

Порівнюючи правові системи розвинутих країн і країн, що розвиваються, слід виходити з наявності суттєвої різниці в їхніх «соціальних факторах» і системах цінно­стей. Вже тому не існує спрощеної формули порівняння.

Визначення «країни, що розвиваються» стосується, скоріше, економічних цілей цих країн. Що до їх права, то ми зустрічаємося з різними реальними ситуаціями. Так, у цих країнах використання положень правових систем західних країн інколи (це залежить від рівня розвитку) має за мету стимулювання широкомасштабного економічного чи соціального розвитку або, як мінімум, створення для цього необхідних умов.

Це майже протилежні взаємовідносини права й економіки, права й суспільства, регулювання та об'єкта регулювання.

Безперечно, така відмінність впливає на зміст і цілі окремих правових інститутів і таким чином заважає повноцінному порівнянню.

З цим тісно пов'язана інша проблема — проблема «правової допомоги», в якій має йтися про те, як і до якої міри право розвинутих країн може бути використане для вдосконалення правових систем країн, що розвиваються.

Завершуючи класифікацію порівняльно-правових досліджень, слід згадати пропозицію К. Цвайгерта розділити їх на повні та неповні. Повним він вважає порівняння, яке дало практичний результат, а будь-яке інше — неповним.

До того ж виникає природне запитання щодо використання результатів порівняльного правознавства, певних досліджень. Безумовно, їхній зміст, результати порівняльно-правового вивчення залежать від правильно визначеної мети, вміло обраних об'єктів дослідження, про які йшлося вище. Що до ступеня й масштабів використання цих результатів, то вони значною мірою визначаються тими, хто їх застосовує. Звідси й певна спеціалізація сфер використання таких результатів, їхнє функціональне значення. Зокрема, їх можна використовувати:

а) у процесі законотворчості;

б) у тлумаченні законів;

в) у практиці правозастосування;

г) у діяльності господарчих суб'єктів;

д) у наукових дослідженнях;

е) у освіті кадрів;

є) у діяльності міжнародних організацій та міждержавних об'єднань.

Наводячи цей перелік, Ю.А. Тихомиров супроводжує його коментарем, який стосується й нашої країни: «Поки що не вдається добитися навіть відносної рівномірності використання компаративістських результатів. Причини різні — і неготовність «реалізаторів», і невизначеність, розпливчастість рекомендацій та пропозицій, і відсутність зв'язку між внутрішньоправовими й зовнішньоправовими явищами і процесами, і слабкість «компаративістської освіченості» кадрів.

ЛЕКЦІЯ 3

ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ ОСНОВНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ СУЧАСНОСТІ

Питання:

1. Правова карта світу як предмет вивчення порівняльного правознавства. Визначення правової карти світу

2. Правова система — головний об'єкт порівняльного правознавства. Критерії класифікації правових систем

3. Правова сім'я як специфічна категорія порівняльного правознавства. Вчення про правові сім'ї

4. Загальний огляд деяких чинних класифікацій основних правових систем і сімей сучасності

 

1. Правова карта світу як предмет вивчення порівняльного правознавства. Визначення правової карти світу

Широкий підхід до завдань порівняльного правознавства визначає й інші структури предмета. Йдеться не про порівняння окремих правових норм та інститутів, а про розгляд основних правових систем сучасності.

На сучасній правовій карті світу існує значна кількість національних правових систем – біля двохсот і кожна країна має свою національну правову систему, яка є нормативним відображенням історичних, політичних, культурних та релігійних особливостей кожного народу або суспільства.

Кожна з цих систем має свої історичні корені і традиції і природно, що вони відрізняються одна від одної. Але як відмічав Р. Давід, ця різниця значно зменшується, якщо виходить не із змісту конкретних норм, а з більш постійних елементів, що використовуються для створення тлумачення та оцінки норм, яких не так вже і багато. Він каже, що можливе групування правових систем у сім’ї, подібно до того, як це роблять і інші науки, абстрагуючись від другорядних відмінностей і виділяючи сім’ї, як, наприклад, в лінгвістиці – романські, слов’янські, семітські; в релігії – християнство, іслам; в природознавчих науках і таке інше. При цьому для класифікації використовується різніфактори, починаючи з етичних, расових, географічних, релігійних, і закінчуючи юридичною технікою, стилем права. Звідси і множинність кваліфікації.

Отже порівняльне правознавство дає можливість класифікувати національні правові системи по різним типам, групам або правовим сім’ям.

Загалом можна стверджувати, що порівняльно-правові дослідження спрямовані головним чином на вивчення юридичної географії світу, розкриття взаємовідносин та взаємовпливу правових систем сучасності. Це не просте співставлення правових систем, а дослідження закономірностей їх розвитку, виявлення їх загального, відмінного та одиничного.

Основні правові системи сучасності виступають як головні об'єкти порівняльного правознавства як на мікро-, так і на макрорівні.

Порівняльне правознавство допомагає подолати вузьконаціональні установки при вивченні права, поглянути на нього під більш широким кутом зору. Співставлення національної правової системи із зарубіжними створює умови для більш чіткого виявлення національної своєрідності правової системи кожної держави.

Отже, значення порівняльного правознавства для розвитку юридичної науки полягає не тільки в отриманні нових теоретичних знань щодо правової дійсності, а й у тому, що ці знання тим чи іншим чином враховуються при розробці концепцій розвитку національного права.

Відносну самостійність порівняльного правознавства визначає низка об'єктивних і суб'єктивних факторів.

По-перше, як наука, так і практика потребують більш розгорнутого й глибокого вивчення правової карти світу;

по-друге, необхідно заповнити прогалини у вивченні права розвинутих зарубіжних країн, мусульманського права тощо. Все це призвело до певної автономізації та спеціалізації порівняльного правознавства, розширення його сфери, появи нової наукової проблематики, а також до удосконалення методів наукового дослідження.

Нарешті, ще одним аргументом на користь визнання порівняльного правознавства самостійною наукою є наявність специфічного предмета дослідження — порівняльного вивчення правової карти світу.

Для визначення всіх існуючих національних право­вих систем у компаративістській літературі застосовуються терміни «правова карта світу» (В.А. Туманов), «юридична географія світу» (В. Кнапп), «співтовариство» правових систем (Ж. Сталєв) та інші, що охоплюють національні правові системи.

При цьому слід відкинути спроби представити правову карту світу як механічне поєднання національних правових систем. Принцип історизму дозволяє обумовити місце кожної окремої національної правової системи на правовій карті світу її належністю до тієї чи іншої правової сім'ї. Віднесення конкретної правової системи до певної правової сім'ї дозволяє, навіть без детального знайомства з конкретним правовим матеріалом, зробити ряд висновків щодо її характерних рис.

Розглядаючи основні правові сім'ї, дослідник має зробити свідомий відбір, і, перш за все, обмежити кількість правових систем, що розглядаються. Якби хтось забажав охопити всі правові системи тієї чи іншої правової сім'ї, він просто потонув би в масі емпіричного матеріалу. Тому на практиці використовується репрезентативний підхід, при якому дослідник має перш за все визначити так званий родовід материнських правових систем, де вперше були створені оригінальні правові рішення, а потім простежити їхнє подальше географічне поширення, аналізуючи таким чином дочірні (рецепійовані) правові системи. В якості материнських, як правило, фігурують правові системи великих країн, які мають значний і тривалий правовий досвід. Цей досвід використовується малими й новими країнами, які належать до того самого типу, що й материнська правова система.

2. Правова система — головний об'єкт порівняльного правознавства. Критерії класифікації правових систем

Як видно з попередніх глав, в якості головного об'єкта порівняльного правознавства виступає категорія «правова система».

Однак вчені-юристи наводять у своїх працях різні визначення правової системи, оскільки в різних країнах використовуються різні підходи до цього питання: в США — прагматичний, у Франції — порівняльно-право­вий, у Німеччині — філософський тощо. Відповідно до принципу єдності логічного й історичного загальне поняття «правова система» має відображати реальну історію та множинність форм права. Тому дослідження правової системи має охоплювати, по-перше, систему поглядів, ідей, уявлень, теорій, тобто праворозуміння в даний історичний період; по-друге, аналіз нормативної основи, її структури; по-третє, систему здійснення права.

Правова система — це система, що розвивається, вона не залишається постійною, а весь час змінюється в ході історичного процесу. Проте не всі її елементи розвиваються однаковими темпами.

Необхідність і важливість класифікації правових систем обумовлюється,

по-перше, науковими, пізнавальними та освітніми причинами. Тому що повне та якісне пізнання правової карти світу потребує не тільки її загального розгляду, а й вивчення її окремих частин, що увібрали в себе подібні правові системи. Тільки всебічне вивчення правових систем, взятих спочатку окремо як такі, а вже потім — у їх взаємозв'язку та взаємодії, дозволяє відтворити повну, чітку правову карту світу, що адекватно відображує реальну дійсність.

А по-друге, це зумовлюється суто практичними цілями — уніфікацією чинного законодавства та вдосконаленням національних правових систем.

Правова система поряд із інституціональною структурою — системою права — включає в себе низку інших компонентів правового життя суспільства. Аналіз цих компонентів дозволяє виділити такі сторони й аспекти правового розвитку, які не можуть бути розкриті шляхом аналізу тільки системи права. В понятті «правова система», на відміну від поняття «система права», відображається не стільки внутрішня узгодженість галузей права, скільки автономність правової системи як самостійного соціального утворення. Слід зазначити, що в усіх випадках йдеться про взаємопов'язані поняття, одне з яких, більш вузьке, охоплюється іншим, але не втрачає при цьому свого автономного значення.

Проблема поділу правових систем на певні групи або сім'ї є однією з основних проблем порівняльного правознавства та вже давно привертає увагу компаративістів.

У пошуках розгорнутої класифікації основних правових систем юристи-компаративісти брали за основу різні фактори, починаючи з етичних, расових, географічних, релігійних і закінчуючи правовою технікою та стилем права. Інколи в запропонованих класифікаціях взагалі було складно знайти якусь чітку основу.

На думку французького компаративіста Р. Родьєра, в юридичній компаративістиці «класифікацій існує приблизно стільки ж, скільки й компаративістів». З цим слід погодитись, якщо зважити на відомі компаративістам спроби А. Есмена, Є. Глассона, А. Леві-Ульмана, Г. Созер-Холла, Дж. Вигмора та інших запропонувати свої версії такої класифікації. Але з різних причин жодна з них не може претендувати на наукове значення й тому не розглядається детально. Отже, при дослідженні основних правових систем на перше місце досі ставиться питання їх класифікації.

В основу класифікації можуть бути покладені більш широкі або, навпаки, більш вузькі характеристики географічної сфери; вона може мати історичний (діахронний) або логічний (синхронний) характер; її можна здійснювати як на рівні правових систем, так і в межах окремих галузей права. Звідси походить принципова можливість різноманітності класифікацій, створених на основі різних критеріїв і з різними цілями.

Результатом класифікації правових систем є системна одиниця — правова сім'я. Кожна правова сім'я має свій специфічний комплекс безпосередніх юридичних детермінант. Поняття «правова сім'я» відображує ті особливості деяких правових систем, які є результатом подібності їх конкретно-історичного розвитку й структури, джерел, ос­новних галузей і правових інститутів, правової культури, традицій, особливостей правозастосовчої діяльності, юридичного мислення тощо. Класифікація можлива як на рівні правових систем, так і на рівні основних галузей права. Ці два різновиди класифікації не є протилежними один одному. Але змішування їхніх критеріїв і цілей часто призводить до неправильних висновків.

Безумовно, всі галузеві класифікації так чи інакше містять ознаки, що характеризують класифікацію й на рівні правових систем. Здається, що найбільш потрібною.є класифікація на рівні правових систем, створена на основі сполучення органічної єдності декількох систем ознак, тобто в основу класифікації має бути покладений не один єдиний, а значна кількість критеріїв. Використання системи критеріїв дозволяє не замикатися на одному з них, а відповідно до принципів логіки враховувати особливості різних компонентів правових систем.

Правильність вибору системи критеріїв визначається перш за все виконанням вимог, які висуваються до будь-якої логічно стрункої класифікації. Основним при цьому є відоб­раження в класифікації характерних ознак, спільних для всіх правових систем тієї чи іншої сім'ї. При цьому слід підкреслити, що критерії класифікації можуть бути різними.

Для виділення основних правових сімей найбільш суттєвими є три взаємопов'язані групи критеріїв:

ü історія правових систем;

ü система джерел права; структура правової системи:

ü основні правові інститути й галузі права.

Ці критерії дозволяють розкрити якісну специфіку тієї чи іншої правової сім'ї. Вони є критеріями не тільки синхронного, а й діахронного аналізу правових сімей.

В теорії і практиці порівняльного правознавства існує також декілька інших групкритеріїв класифікації правових систем, а саме:

ü культурологічний та політичний фактори, що зумовлюють правову ідеологію, яка базується на природі виникнення і розвитку правових систем і відображає їх генетичні корені і правову культури, пануючу на певній території;

ü техніко-методологічні (структурно-функціональні) критерії, які свідчать про рівень зв’язаності правових елементів загальним правопорядком. Цей критерій включає такі елементи як: систему джерел, структуру права, юридичну техніку, систему юридичної освіти, юридичне мислення тощо.

Рівень і характер правового розвитку має суттєве значення не тільки для класифікації правових систем, а й для з’ясування загальної картини сучасного стану і тенденцій розвитку права в окремих країнах, регіонах і світу в цілому.

3. Правова сім'я як специфічна категорія порівняльного правознавства. Вчення про правові сім'ї

На відміну від правової системи, категорія «правова сім'я» застосовується в правовій науці в декількох значеннях. Найвужчим є поняття, коли під

правовою сім'єю розуміють право певної держави, й термінологічне воно визначається як «національна правова система». При цьому не слід змішувати поняття «правова сім'я» в його вузькому значенні з поняттям «система права». Це — не синоніми. Система права є поняттям структурно-інституціональним. Воно розкриває взаємозв'язок, співвідношення й структуру галузей права, що визначаються об'єктивними та суб'єктивними факторами.

Категорія «правова сім'я» використовується для визначення групи правових систем, які мають подібні юридичні ознаки, що дозволяють заявляти про відносну єдність цих систем. Поняття «правова сім'я» відображує ті особливості деяких правових систем, які є результатом подібності їх конкретно-історичного розвитку й структури, джерел, інститутів та галузей правової культури, традицій тощо. При вивченні іноземного права й використанні порівняльного методу це поняття дає можливість сконцентрувати увагу на певних «моделях», що репрезентують певні типи права, до яких входить більш чи менш значна кількість цих систем.

Таким чином, правова сім'я — це більш або менш широка сукупність національних правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури, джерел, галузей та правових інститутів, правозастосування, понятійно-категоріального апарату юридичної науки.

Найбільш поширеним є термін «правова сім'я», хоча різні спеціалісти використовують й іншу термінологію:

Р. Давід — «сім'я правових систем», К.Х. Еберт та М. Рейнстайн — «правові кола», Й. Сабо — «форма правових систем», С.С. Алексєєв — «структурна спільність» тощо.

За даними різних джерел, кількість національних правових систем наближається до двохсот, хоча вони знаходяться на різних стадіях правового розвитку, що зумовлено нерівномірністю соціального - й історичного розвитку держав та їхніх національних правових систем.

В юридичній компаративістиці виділяють два поняття правової системи — вузьке й широке. Під вузьким розуміють національне право, а під широким — більш або менш широку сукупність національних правових систем, об'єднаних загальним походженням джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. В зв'язку з цим компаративісти використовують порівняння зі світовими релігіями, кожна з яких (напри­клад, християнство, іслам, буддизм) базується на фундаментальній єдності, що, однак, не виключає існування в її рамках сект, культів тощо. Як уже зазначалося, термінологія в другому випадку є надзвичайно різноманітною, але найбільш поширеним у компара­тивістській літературі є термін «правова сім'я».

При всьому розмаїтті існуючих позицій і точок зору можна (звичайно, умовно) виділити два основні напрями класифікації правових систем сучасності, кожен з яких, у свою чергу, має декілька різновидів з певними особливостями.

Перший напрям найповніше представлений у концепції правових сімей Р. Давіда, другий — у концепції «правового стилю» К. Цвайгерта.

Р. Давід висунув ідею трихотомії — трьох правових сімей (романс-германська, англосаксонська, соціалістична), до яких, на його думку, примикає решта світу, що охоплює чотири п'ятих планети під назвою «релігійні й традиційні системи». В основі його класифікації лежать два критерії: ідеологічний (сюди Р. Давід відносить фактори релігії, філософії, економічної та соціальної структури) й критерій юридичної техніки. При цьому обидва вони мають бути використані не ізольовано, а в сукупності. Класифікація Р. Давіда досить популярна в юридичній науці. Викладання нвчального курсу «Основні правові системи сучасності» у французьких університетах ведеться відповідно до цієї класифікації. В своїй книзі «Елементарний курс порівняльного цивільного права» Р. Давід відрізняє західні правові системи (тобто англосаксонські й романс-германські), в основі яких лежать принципи християнської моралі, ліберальної демократії та капіталістичної економіки; соціалістичні правові системи, засновані на соціалістичній економіці й відповідних їй політичних, соціальних та моральних принципах; правову систему ісламу, побудовану цілком на релігійній основі; індуїстську правову систему, що має специфічне філософське забарвлення й нарешті, китайську правову систему.

Найвідомішим представником другого напрямку є К. Цвайгерт, який протягом майже 40 років наполягає на «правовому стилі» як критерії класифікації. Він вважає, що окремі правопорядки й навіть групи правопорядків мають свій певний стиль, який порівняльне правознавство намагається виявити, а потім здійснити групування цих стилів у правові кола залежно від певних стильових елементів. На його думку, «стиль права» складається з п'яти факторів: походження та еволюція правової системи;своєрідністьправового мислення;специфічні правові інститути;природа джерел правай способи їх тлумачення;ідеологічні фактори. Керуючись викладеним, К. Цвайгерт відрізняє вісім правових кіл: романське, германське, скандинавське, англо-американське, соціалістичне, далекосхідне, право ісламу, індуїстське право. Ця класифікація не є оригінальною й побудована вона на класифікації, запропонованій П. Арміжоном, Б. Нольде та М. Вольфом в їхньому курсі порівняльного права ще в 1950 році.

Але класифікації К. Цвайгерта дотримується К.Х. Еберт, який також звертається до теорії етноісторичного формування правових систем як однієї з можливих «робочих схем відмежування та упорядкування правових систем». Насамкінець слід вказати на досягнення порівняльного правознавства у вченні щодо правових сімей. На основі значного фактологічного матеріалу, одержаного в процесі вивчення багатьох національних правових систем, у другій половині XX століття окремі компаративісти перейшли до створення узагальнюючих робіт, присвячених глобальній панорамі права в сучасному світі це слід сприймати як змістовні намагання й спроби розглянути в стислих рамках однієї або двох книг основні правові системи сучасності.

4. Огляд деяких чинних класифікацій основних правових систем і сімей сучасності

Розгляд питань і проблем класифікації правових сімей і систем сучасності було б природним завершити прикладом загальноприйнятої чинної класифікації, створеної компаративістами різних країн. Але річ у тім, що такої сталої класифікації, яку б одностайно визнавали всі фахівці, поки що не існує. Втім, у роботах численних компаративістів та їхніх шкіл запропоновані авторські варіанти класифікацій, кожна з яких, безумовно, має право на існування й становить неабиякий науковий інтерес, оскільки містить і розглядає в якості аргументів на користь своєї класифікації не тільки правові питання, а й історичні етапи становлення, розвитку, відмінні риси та основні принципи, особливості, джерела права тощо кожної правової сім'ї й системи, що залучені до класифікації.

Хоча ці питання розглядаються в особливій частині цього підручника, вважаємо за необхідне навести прикла­ди існуючих класифікацій правових сімей і систем, оприлюднені авторами в 1995-2001 роках. Так, класифікація правових сімей і систем сучасного світу М.Н. Марченко, до речі, одна з останніх, включає континентальну (романо-германську) правову сім'ю, англосаксонську систему загального права, правові системи соціалістичних і постсоціалістичних країн, іудейське право та мусульманське як різновид релігійного права.

Така сама класифікація Ю.А. Тихомирова складається з континентальної (романс-германської) системи права, системи загального права, соціалістичного права (в тому числі слов'янського та євразійського права), правової сім'ї релігійно-моральної орієнтації та ісламського права, системи північноєвропейського права (в тому числі права країн Балтії), латиноамериканської правової сім'ї, а також так званої «кочової» правової сім'ї, до якої належать правові системи не однієї, а декількох правових сімей або країн (Квебек, Луїзіана, общини валлонів у Бельгії, Калмикія й Татарстан у Росії, області Таджикистану тощо).

Класики компаративістики К. Цвайгерт і X. Кьотц наводять таку класифікацію: романська правова сім'я, до якої увійшли французьке та італійське право; германська правова сім'я (німецьке, австрійське, швейцарське право); англо-американська правова сім'я (англійське загальне право, право США); північна правова сім'я у складі скандинавських країн (Данії, Фінляндії, Ісландії, Норвегії, Швеції); правова сім'я соціалістичних країн та інші правові сім'ї, до складу яких входять далекосхідна правова сім'я (Китай, Японія, Корея, Індокитай, Гонконг, Малайзія, Індонезія), ісламське та індуїстське право (Індія й Бірма).

І нарешті, наведемо класифікацію правових систем і сімей сучасності, яку запропонував А.Х. Саїдов.

— континентальна (романс-германська) сім'я, куди він відносить французьку й германську правові групи, правові сім'ї скандинавських країн, країн Латинської Америки та Японії;