Сутність соціальної політики та її структура

Практична політологія

Практичною політологією називаємо нині сукупність таких знань, без оволодіння якими неможлива успішна діяльність професійного політика. Річ у тім, що постійне ускладнення процесів політичного розвитку, зростання ролі засобів масової інфор­мації в суспільному житті значно посилили суспільну увагу до практичних аспектів політологічних знань. Саме на базі посилен­ня практичної спрямованості таких знань за сучасних умов ви­никли й набрали значного поширення різні напрямки політології, зокрема партологія, кратологія, іміджологія, конфліктологія, полі­тичний аналіз, прогнозування й моделювання, політичний марке­тинг, політичний менеджмент тощо.

Слід зазначити, що хоча практичну політологію безпосередньо спрямовано на практичну діяльність, але без теоретичної політології справжньої політики бути не може. Суспільна практика переконливо свідчить, що будь-яка практична дія в політиці нездійсненна без відповідної ідейно-теоретичної доктрини. Практична політика, застосування політичних технологій, пошуки способів підвищення їх ефективності потребують, у свою чергу, теоретичного аналізу політичних явищ. Інакше кажучи, поділ на теоретичну та практичну політологію за цих умов стає явищем певною мірою умовним, хоча й необхідним для розвитку і збагачення політичної науки.

Політична діяльність

Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.

Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визна­чальним для економічного, соціального і культурного розвитку.

Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.

У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:

за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;

за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;

за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);

за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].

У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному.

Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.

Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.

Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному жит­ті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].

Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.

У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т. ін.

За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.

Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конф­ліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].

Політичний менеджмент

Термін «менеджмент» (від англ. management — керуван­ня, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефек­тивного використання з метою досягнення цілей управління су-
спільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4].

Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв’язаних дій. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.

Організація — це все, що стосується організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.

Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства в цілому.

Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5].

Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об’єктів і суб’єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент — це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тен­денцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироб­лення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [6].

Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико-економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.

Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних кому­нікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього про­філю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностичне обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно-управ­лінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного роз­витку суспільства.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].

Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (про­екту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийнят­тя його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вив­чення реальних наслідків здійснення рішення і можливості під­силення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень — зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Не завадить, однак, нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднан­ня різних методів, оскільки будь-яка управлінська система перед­бачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефектив­ність політичного рішення багато в чому залежить від його теоре­тичних засадних принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наяв­ність причинно-наслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства.

Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб’єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв’я­зання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб’єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти най­більш складним способом — шукати правильного управлінсь­кого рішення методом спроб і помилок.

Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв’язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв’язку. Для прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб’єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. На підставі такої інформації суб’єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв’язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб’єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв’язку полягає в тому, щоб з’ясувати ступінь відхилення суб’єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.

Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб’єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кін­цевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставленої мети.

У процесі руху до своєї мети суб’єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв’язку між старим і новим, а й відображує характер зв’язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб’єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.

Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта у визначенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.

Використання цих засадних принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти аде­кватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.

Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояння
та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.

За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.

Політичний маркетинг

Маркетинг (англ. marketing, від market — ринок) — це система заходів з управління операціями збуту й торгівлі, регулю­вання ринкових процесів, вивчення кон’юнктури та закономірностей функціонування ринку.

Політичну діяльність у будь-якому суспільстві і за будь-якого політичного режиму також спрямовано на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним — ринком влади. Боротьба за ринок влади за умов тоталітарних та диктаторських режимів здійснюється переважно силовими методами, аж до фізичного знищення супротивників.

У демократичному суспільстві, коли діють демократичні механізми й процедури формування трьох гілок влади і наявна відповідна політична культура громадян, політична діяльність також є суперництвом між різноманітними політичними силами за панування на ринку влади. Проте, на відміну від тоталітарних і диктаторських режимів, у демократичному суспільстві боротьба за ринок влади відбувається за правилами, зафіксованими в законодавчих нормах, у традиціях демократичної політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.

Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання контролю над ним [8].

Серйозні спроби суто ринкових підходів до понять політології зробили В. Парето в «теорії економічної та політичної рівноваги», а також Й. Шумпетер у «конкурентній теорії демократії». У новітній політології ринковий підхід поширився завдяки значному впливу «нової політичної економії» Р. Б’юкенена. Останнім часом розроблено політико-економічні математичні моделі конституційного та електорального вибору, максимізації політичної корисності та ін. Зокрема, дослідники міжпартійного суперництва виходять з того, що партії прагнуть забезпечити собі максимум голосів виборців і тим самим максимізувати функцію влади, тобто створити модель, що діє аналогічно з моделлю ринкової монополії, а отже монопольні виразники політичних інтересів — групи тиску, фракції та ін. — прагнуть максимізувати функцію корисності так само, як економічні монополії.

Політичний ринок розглядається спеціалістами за аналогією з господарчим ринком: так, наприклад, уряд відповідає на потреби партій, рухів, груп тиску так само, як у економіці пропозиція відповідає на попит. Відпрацьованими, випробуваними засобами встановлення рівноваги на політичному ринку вважають такі: самостійність і незалежність політичних суб’єктів, жоден з яких не володіє монопольним становищем на політичній сцені; рівноправність політичних суб’єктів, що забезпечується детально розробленою системою норм, які регулюють їхню діяльність і взаємовідносини; суспільна система цінностей як підстава для досяг­нення консенсусу між політичними суб’єктами тощо.

Політичний маркетинг передбачає такі технології:

формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;

відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» він досягається;

творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;

доведення до об’єкта і суб’єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на конкретному етапі;

виготовлення та використання політичної реклами, політичної агітації, стимулювання політичних дій, активної політичної поведінки та ін. [9].

Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці забезпечує досягнення популярності, перемогу на виборах, утриман­ня на верхівці «політичного Олімпу». Сутністю політичного маркетингу є вивчення існуючої та формування бажаної гро­мадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї.

Найважливішими функціями політичного маркетингу вважають: вивчення реального уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості, та якомога тісніше зближення цих двох образів; планування та втілення в життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованої на розуміння та активну підтримку громадськістю політичного лідера, організації чи ідеї.

Одним із різновидів політичного маркетингу є виборча інженерія, тобто комплекс правових, адміністративних, політичних та інших заходів, що регулюють політичні відносини щодо норм представництва та процедур формування законодавчих, виконавчих і судових органів влади.

З певним спрощенням можна сказати, що під поняттям виборчої інженерії розуміють пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих та політичних еліт стосовно завоювання і збереження влади на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головним предметом уваги виборчої інженерії є виборчі системи, що аналізуються, виходячи з таких їхніх харак­теристик: кількість голосів на одного виборця, способи визначення виборчих округів, кількість депутатів, що обираються від кожного округу тощо.

Основними видами виборчої інженерії, якими користується політична та правляча еліта, є: зміна виборчих систем і процедур залежно від політичної ситуації; стимуляція пересування виборців з одного округу до іншого; маніпуляція кордонами виборчих округів, сприятливе «розмежування» округів та виборчих дільниць, маніпуляція часом проведення виборів.

Названі види виборчої інженерії є цілком легальними способами нав’язування правлячими колами своїх «правил гри», з якими змушена погоджуватись політична опозиція. За розумного використання цих засобів представниками правлячої еліти вони можуть дати істотну перевагу тим, хто перебуває при владі.

Різновидом політичного маркетингу є політична іміджологія. Імідж політичний (від англ. image — зображення, відбиття в дзер­калі) — образ (найчастіше політика, політичного лідера), що ціле­спрямовано формується для забезпечення належного емоційно-психологічного впливу на певні кола суспільства з метою популяризації, політичної реклами і т. ін. Річ у тім, що населення формує своє уявлення про політика не через безпосередні контакти, як буває за звичайного знайомства, а на підставі його «символічного відображення» в засобах суспільних комунікацій. Таке символічне, знакове відображення і є політичним іміджем. Політик, як правило, стає певним символом, що значно полегшує реагування суспільства на його поведінку, оскільки відпадає потреба щоразу по-новому тлумачити ті чи інші його дії.

Політичний імідж — це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Імідж політика включає різноманітні характеристики: особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності (компетентність, уміння полемізувати, участь у процесах прийняття рішень); харак­теристики, що зближують лідера з електоратом (виходець з низів, невибагливий у побуті) та ін. Імідж політика формується на підставі реально властивих цій особистості характеристик, але у відповідний спосіб «препарованих» спеціалістами (іміджмейкерами). Вправний іміджмейкер завжди вибере з наявного набору саме те, що найліпше впливатиме як на виборців у цілому, так і на конкретні соціальні групи. Образ політика відтак свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але реально існують лише в потенції. Формування політичного іміджу спирається не тільки на характерні риси самого політика, а й тих осіб, що постійно супроводжують його (сім’я, діти, найближчі друзі), а також на спосіб його життя (домашні тварини, хобі, улюблений відпочинок) та минуле (якісь благородні чи геройські вчинки).

У цілому засоби зі створення політичного іміджу мають позитивний характер, хоча б тому, що вони наближають політика до його електорату, змушують враховувати настрої населення, підтримувати з ним постійний зв’язок.

Завершальним етапом політичного маркетингу є політичне рек­ламування, спрямоване на формування позитивного політичного іміджу тих чи інших державних, соціальних, політичних інститутів, окремих лідерів та особистостей, ідей, доктрин, програм тощо.

Виокремлюють такі етапи політичного рекламування (багато в чому вони збігаються зі щойно розглянутим процесом створення політичного іміджу — це не дивно, бо їхня мета, власне, така сама): 1) дослідження характеристик ідеального іміджу; 2) дослідження характеристик реального іміджу (якщо такий уже існує в суспіль­ній свідомості); 3) «пакування» (проектування) іміджу, що плану­ється на «продаж»; 4) розробка форм, методів і засобів просуван­ня «спакованого» іміджу на політичний ринок; 5) «продаж» ство­реного іміджу через засоби політичної комунікації; 6) аналіз ефективності рекламної кампанії та коригування раніше запла­нованих дій.

Ефективність здійснення політичного рекламування оцінюється тим, чи пощастило вигідно «продати» політичний товар. Ясна річ, що для досягнення успіху потрібно залучати професіоналів у галузі політології, соціальної психології, соціології та кому­нікації.

В Україні політичне рекламування, як і сам політичний ринок, ще тільки формуються. Однак у вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто різноманітні вигоди і привілеї. Насамперед це пов’язано зі зростанням ролі політичної реклами та широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу впливу на політичні рішення, як громадська думка.

Література

 

Розділ І. Місце і роль політики та політології
як науки в житті суспільства

1. Американская социология. — М., 1972. — с. 205—207.

2. Див.: Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., 1984. — т. 4. — с. 55.

3. Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

4. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

5. Там само. — С. 325—333.

6. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

7. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.

8. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

9. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.

10. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

11. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

12. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кири­люка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.

13. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюб­ка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

14. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —
с. 256.

15. Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

16. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Розділ ІІ. Політичні ідеї Стародавнього світу,
Середніх віків та Відродження

1. Див.: Корягин К. М. Конфуций. Его жизнь и философская деятельность. — СПБ, 1897.

2. Див.: Демокрит в его фрагментах и свидетельствах древности. — М., 1935.

3. Платон. Государство. Сочинения: В 3 т. — М., 1971. — т. 3. — Ч. 1. — с. 564.

4. Аристотель. Сочинения: в 4 т. — М., 1984. — т. 4. — с. 376.

5. Див.: Макиавелли Н. Государь. — М., 1910.

Розділ ІІІ. Політична думка Нового
та Новітнього Часу

1. Див.: Гоббс Т. Левиафан. — М., 1936.

2. Див.: Локк Д. Опыт о человеческом разуме. — М., 1960.

3. Див.: Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.

4. Див.: Вольтер. Избранные произведения. — М., 1956.

5. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969. — с. 159.

6. Там само. — С. 160.

7. Гегель Г. Сочинения. — М.; Л., 1934. — т. 7. — с. 211.

8. Там само. — С. 211

9. Див.: Цыганков А. П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 94.

10. Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979. — с. 294.

11. Lasswell H. Psychopathology and Politics. — N. Y., 1960. — p. 280.

12. Ibid. — P. 303.

13. Фромм Э. Бегство от свободы / Пер. с англ. — М., 1990. — с. 213—214.

14. Там само. — С. 118.

15. Моргентау Г. Четыре парадокса ядерной стратегии. — М., 1967. — с. 353.

16. Див.: Сытин А. Г. Политическая социология Мориса Дюверже (Власть и демократия: зарубежные ученые о политической науке). —М., 1990. — с. 90.

17. Цит. за: Запрудский Ю. Г. Социальный конфликт: политологический анализ. — Ростов-на-Дону, 1992. — с. 35.

18. Там само.

19. Там само. — с. 36.

Розділ ІV. Розвиток політичної думки в Україні

1. Історія філософії на Україні. — К., 1987. — с. 27.

2. Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа і духовне життя України // Памятки України. — 1991. — №6. — с. 18.

3. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — К., 1991. — с. 152.

4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т. — К.; Львів, 1909. — т. 7, с. 269—270.

5. Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, 1991. — с. 173.

6. Див.: Голос України. — 1991. — №11.

7. Див.: Угода та Конституція Пилипа Орлика // Права держави.— 1992. — №5. — с. 8—9.

8. Драгоманов М. Австро-руські спомини. — Львів, 1889. — с. 221.

9. Драгоманов М. Автобіографія (Вибрані твори). — Прага; Нью-Йорк, 1937. — с. 75.

10. Див.: Грушевський М. Автобіографія. — Львів, 1906.

11. Грушевський М. Історія України-Руси. — К. — 1913. — т. 1. — с. 8.

12. Там само. — с. 14.

13. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — 1920. — №1. — с. 21.

14. Його ж. На село (там само. — №4. — С. 17).

15. Там само. — с. 29.

16. Грушевський М. Про українську мову і українську справу: Статті і замітки. — К., 1907. — с. 15, 16.

17. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1913. — т. 1. — с. 3.

18. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1918. — с. 76.

19. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — 1920. — №1. — с. 44.

20. Див.: Грушевський М. Вільна Україна. — Нью-Йорк, 1918.

21. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. — Відень, 1918. — с. 20—21.

22. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1918. — с. 24.

23. Там само. — с. 75.

24. Зі з’їзду національностей у Києві // Українське слово (Львів). — 1917. — 3 листоп.

25. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926. — с. 129—132.

26. Липинський В. До українських хліборобів // Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: Документи і матеріали: У 3 т. — Мюнхен, 1983. — т. 1. — с. 482.

27. Липинський В. Листи до братів-хліборобів…. — С. 69.

28. Там само. — с. 375.

29. Там само. — с. 376.

30. Там само.

31. Там само. — с. 20.

32. Там само. — с. 387.

33. Там само. — с. 67.

34. Липинський В. «Нова зоря» і ідеологія гетьманців // Діло. — 1929. — 18 лип. — Ч. 157. — с. 1.

35. Ткачук Д. Український націоналізм (Народня бібліотека «Пос­туп»). — Прага, 1940. — с. 5.

36. Там само. — с. 10.

37. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон; Торонто, 1966. — с. 341—342.

38. ЦДІА України, ф. 304, оп. 1, спр. 1, арк. 57.

39. Лисяк-Рудницький І. Український націоналізм // Енциклопедія укра­їнознавства. — Париж; Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — с. 1724.

Розділ V. Сучасні ідейно-політичні течії

1. Див.: Заблоцький В. Феномен лібералізму // Схід. — 1998. — № 6. — С. 26—35.

2. Див.: Голубицький О., Кулик В. Консерватизм — ідеологія порядку, стабільності і добробуту. — К., 1995.

3. Современный консерватизм. — М., 1994.

4. Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Маркс К., Энгельс Ф. Полн. собр. соч. — т. 4. — с. 419—459.

5. Див.: Маркс К. Критика Готской программы // Маркс К., Энгельс Ф. Полн. собр. соч. — т. 19. — с. 9—32.

6. Див.: Ленин В. И. Государство и революция // Ленин В. И. Полн. собр. соч. — т. 33. — с. 1—120.

7. Див.: Троцкий Л. Сталинская школа фальсификаций. — М., 1990. — с. 7—8.

8. Эклунд К. Эффективная экономика: шведская модель. — М., 1991.

9. Див.: Туган-Барановский М. И. П. Ж. Прудон, его жизнь и общественная деятельность. — СПБ, 1891.

10. Див.: бакунин М. А. Философия. Социология. Политика. — М., 1989. — с. 483.

11. Див.: Кропоткин П. А. Записки революционера: М.; Л., 1933.

12. Троцкий Л. Наша революция. — СПБ, 1905. — с. 274.

13. Там само. — С. 266—267.

14. Див.: Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. — К., 1998.

15. Див.: Современный мир глазами «зелёных» — М., 1987.

16. Див.: Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — С. 400.

17. Див. Желев Ж. Фашизм. — М., 1991.

18. Див. Остроухов. Терроризм: Социально-философские аспекты исследования. — Вып. 3. — М., 1999. — С. 216—224.

19. Ковальский Я. В. Папы и папство І—ХХ в. — М., 1991.

20. Крывелёв И. История религии: В 2 т. — М., 1975—1976.

Розділ VI. Політична влада

1. Див.: Аристотель. Сочинения: в 4 т. — М., 1984. — т. 4. —
с. 376—380; Гегель Г. Философия права. — М., 1990. — с. 308—339; Соловьев В. С. Сочинения: в 2 т. — М., 1990. — т.1. — с. 415—420.

2. Див.: Бурлацкий Ф. М. Политические системы современности. —М., 1978. — с. 26.

3. Див.: Сэс. — М., 1990.— с. 26.

4. Див.: Политология: Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 45.

5. Конституція України. — К., 1996. — С. 4.

6. Див. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернати­ви поступу. Крити