Процес (порядок) укладання договору.

Договір як зобов’язальне правовідношення виникає внаслідок погоджених дій кількох сторін, що зумовлює певну процедуру його вчинення, яка в усіх правових системах охоплює кілька стадій. Початком договірного процесу є ініціатива однієї зі сторін у вигляді пропозиції іншій стороні (сторонам) укласти відповідну угоду. Якщо така пропозиція адресована конкретним особам і містить усю необхідну для укладання конкретного договору інформацію (істотні умови) та справжній намір сторони укласти договір, то вона вважається офертою і є першою стадією в процедурі укладання договору. Сторона, від якої виходить оферта (оферент), з моменту її подання стає зобов’язаною виконати все, що було в ній обіцяне, і до закінчення певного строку не може відмовитися від зробленої пропозиції. В усіх правових системах закріплено аналогічні вимоги до оферти: вона має містити щонайменше істотні (основні) умови договору, її зміст має бути чітким і зрозумілим; вона має бути зроблена з наміром укласти договір. Без цього пропозиція не може вважатися офертою. У деяких країнах пропозиція, яка містить умови договору, однак подається без наміру укласти конкретну угоду, розглядається як виклик оферти. За загальним правилом різноманітні матеріали інформаційного характеру: прейскуранти, прайс-листи тощо не визнаються офертою. Оферта та акцепт притаманні всім видам договорів незалежно від способу їх укладення та оформлення. Вони можуть бути як усними, так і письмовими, а в деяких випадках виражатися в конклюдентних діях; можуть відбуватися як безперервний короткочасний (одномоментний) процес або бути віддаленими одне від одного у часі, однак є обов’язковими для будь-яких договірних відносин.

ЦКУ визначає з якого моменту договір вважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторонни відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку. Водночас, коли пропозиція укласти договір зроблена усно без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена в письмовій формі, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлено,- протягом нормально необхідного для цього часу.

Договір вважається укладеним, коли сторонни досягли по всіх істотних умовах згоди й належним чином його оформили.

47. Загальні умови виконання цивільних зобов’язань.

Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання купівлі-продажу слід розглядати одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прийняття цієї суми продавцем.

За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов'язання є нічим іншим, як правочином, оскільки вони спрямовані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій по виконанню застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів.

Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов'язані з передачею певного майна, поняттям предмета виконання охоплюється і це конкретне майно. Особливості предмета виконання повністю залежать від особливостей конкретного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов'язання (правочином, договором, адміністративним актом, на яких засновані зобов'язання) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Деякі загальні правила щодо предмета виконання у чинному ЦК України закріплені лише стосовно грошових зобов'язань (статті 167—170).

Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов'язань, які набувають форми їхніх принципів. Для учасників зобов'язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основну мету зобов'язання. Але саме досягнення цієї мети пов'язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим "якісним" показникам, які загалом можна об'єднати поняттям належного виконання.

Таким чином, принципи реального і належного виконання традиційно розглядалися як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання'.

Однак єдиної думки щодо співвідношення цих принципів у літературі не склалося.

Так, одні автори вважали, що реальне виконання — складова належного виконання. Належне виконання є поняттям більш загальним, а реальне виконання — одна з окремих вимог, яка входить до змісту належного виконання.

Іншу позицію з цього питання займав А.В. Венедиктов, який навпаки вважав, що належне виконання — це складова реального виконання. На його думку, реальне виконання договірних зобов'язань охоплює належне виконання всіх якісних та кількісних показників: не тільки своєчасну передачу всієї кількості передбаченої договором продукції, а й передачу її в обумовленому асортименті відповідно до затверджених стандартів та технічних умов, у комплексному вигляді, а також своєчасне поповнення недостач у деяких партіях, негайне виправлення допущених недоліків або заміну недоброякісної п^дукції.

О.С. Иоффе взагалі надавав принципу реального виконання значення загального. Зверталася особлива увага на те, що на етапі нормального розвитку зобов'язання реальне виконання передбачає і належне виконання, а після порушення боржником зобов'язання — виконання у натурі.

Найбільш прийнятною в цьому питанні є позиція M.I. Брагінського, який зауважив, що реальне та належне виконання — це різноплощинні явища. У першому виявляється сутність виконання як вчинення певної дії, у другому ~ якісна характеристика дії (або утримання від дії). Перевіряючи, чи виконав боржник зобов'язання, вирішуються два самостійні за значенням питання: чи вчинила особа дію, яка є об'єктом відповідних правовідносин (тобто чи дотримана вимога реального виконання), а також яким чином ця дія вчинена (чи дотримана вимога належного виконання2.

З розвитком ринкових засад в економіці принцип реального виконання зобов'язання, який набував особливого значення для господарських договорів, певною мірою втратив своє первісне значення. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржником, в умовах ринкової економіки може задовольнити інтерес у певному обсязі. За таких обставин проект ЦК України виходить з того, що в умовах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься

В проекті ЦК України (ст. 550) загальні умови виконання зобов'язань формулюються так: зобов'язання має виконуватися належним чином відповідна до умов договору та вимог закону, інших правових актів, а за відсутністю таких — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Отже, зобов'язання має бути виконано не тільки в натурі, а й реально, тобто в такому вигляді, як це випливає з відповідної підстави виникнення зобов'язання (договору, адміністративного акта), або відповідно до вимог, що звичайно ставляться. При цьому спеціально підкреслено ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовуватися звичаї ділового обороту; виконання зобов'язання має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Саме ці оціночні категорії набувають у сучасному цивільному праві особливого значення. Вони розглядаються як найважливіші критерії, за допомогою яких може визначатися принцип належного виконання зобов'язання. Не припускається одностороння відмова від виконання зобов'язання або його одностороння зміна, за винятком випадків; передбачених угодою сторін або вказаних безпосередньо в законі.

До основних критеріїв належності виконання можна віднести відповідність виконання умовам договору та вимогам Цивільного кодексу та іншим актам законодавства. Оскільки статтями 9 та 627 ЦК визначений один із загальних принципів договірних правовідносин - принцип свободи договору, для визначення належності виконання зобов'язання перш за все необхідно встановити, чи відповідає виконання умовам укладеного сторонами цивільно-правового договору. При цьому не має значення, які це умови - істотні (ст. 638 ЦК), або ті, які сторони узгодили виключно за власною згодою. Якщо умова виконання закріплена у договорі, вона є обов'язковою для сторін та є критерієм належності виконання. Наприклад, якщо сторони узгодили в договорі купівлі-продажу, що товар має бути наданий продавцем у святковій упаковці, невиконання цієї умови буде свідчити про неналежне виконання зобов'язання продавцем, незважаючи на те, що умова про упаковку товару не відноситься до істотних умов договору купівлі-продажу.

48. Способи забезпечення виконання зобов’язань

Під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе­чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак­тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами.

Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у широкому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать:

неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.

Однак на проблему правового забезпечення виконання зобов'язань можна подивитися ширше. Меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування не тільки тих способів, що позначені в ст. 178 ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. Отже і вони гарантують у разі порушення обов'язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать правила про зустрічне виконання зобов'язань, положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; власника за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації; про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передбачених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'язання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, належать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечення виконання.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.До першої групи належать застава та завдаток, до другої — неустойка та порука.За правовою природою способи поділяються на:а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої — застава та порука.За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи забезпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та інші механізми реалізації. Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними озна­ками2.

Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).

За сферою дії розрізняють способи забез­печення, що можуть застосовуватися:

1) у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука),

2) у зобов'язан­нях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)

3) у відноси­нах виключно між юридичними особами (гарантія).

49.Поняття та способи припинення цивільних зобов’язань.

Під припиненням зобов’язання слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання.

При припиненні зобов’язання перестає існувати, і його учасників (контрагентів) більше не пов’язують ті права та обов’язки, які раніше з нього випливали. Це означає, що кредитор більше не має права пред’являти до боржника будь-які вимоги виходячи із даного зобов’язання, сторони не можуть переуступити свої права та обов’язки у встановленому порядку третім особам і т.д.

Зобов’язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов’язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв’язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу.

Для припинення зобов’язання необхідна наявність певної підстави — юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов’язують припинення зобов’язання.

Припиненню зобов’язань присвячена глава 19 ЦК України. Вона містить загальні способи припинення зобов’язань:

виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦК України, що регулюють окремі види зобов’язань (статті 231, 234, 259 та ін. ЦК).

Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов’язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов’язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов’язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи — учасника зобов’язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання.

Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов’язань розрізняють в залежності від підстав, які характерні для всіх зобов’язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов’язань; підстави, що є угодами, і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін зобов’язання, і підстави, для яких досить бажання однієї сторони, та ін.

Одним з основним способів припинення зобов’язання є виконання, здійснене належним чином (ст. 599 ЦК України). Зобов’язання визнається виконаним належним чином, якщо кожна з сторін виконала свої обов’язки відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).

Зарахування – це спосіб припинення зобов’язання, при якому погашаються зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав, а також тих вимог, строк виконання яких не встановлений чи визначений моментом пред’явлення вимоги (ч. 1 ст. 601 ЦК). Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін (ч. 2 ст. 601 ЦК), тобто за своєю природою зарахування є односторонньою угодою.

Домовленість сторін. Відповідно до ч. 1 ст. 604 ЦК України зобов’язання може припинятися за домовленістю сторін. Вона може мати місце, коли сторони не приступили до виконання зобов’язання або виконали його частково.

Новація. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 220 ЦК України, новація — це угода про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими особами.

50.Поняття, підстави то умови цивільно-правової відповідальності.

Загальноюридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності можна вважати норму права, яку порушено. Фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є склад правопорушення, елементами якого визнаються: 1) протиправність діяння; 2) шкода; 3) причинний зв'язок між діянням і шкодою; 4) вина правопорушника.

Наявність складу правопорушення є достатньою умовою виникнення цивільно-правової відповідальності.

Протиправність, шкода та причинний зв'язок між ними є об'єктивними підставами відповідальності в цивільному праві, а вина — це суб'єктивний елемент відповідальності.

Вчені, які досліджували проблему відповідальності в цивільному праві, виходили з наявності двох головних теорій відповідальності: теорії спричинення і теорії виновної відповідальності.

Протиправність діяння. Для того щоб виникла цивільно-правова відповідальність, необхідна наявність усіх її підстав (їх сукупність), але можливі випадки, коли законодавець передбачає відповідальність без вини. Однак така відповідальність має місце лише тоді, коли поведінка суб'єкта була протиправною. Протиправність поведінки — це діяння особи, яке не відповідає вимогам закону або конкретного зобов'язання. Протиправність як елемент відповідальності обумовлена наявністю норм, які встановлюють заборону на окремі види діяння або прямо передбачають певну поведінку. В сфері цивільних правовідносин протиправна поведінка суб'єкта порушує не тільки об'єктивні суспільні відносини, а й суб'єктивні права особи.

Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії, так і бездіяльність (утримання особи від дії, яку вона за законом або договором повинна була виконати).

Особа, яка не виконала договірне зобов'язання, звільняється від відповідальності, якщо таке невиконання не носить протиправного характеру (неможливість виконання зобов'язання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає, — ст. 222 ЦК).

Позадоговірна відповідальність також виникає лише у разі заподіяння шкоди протиправними діями правопорушника. У разі ж заподіяння шкоди правомірними діями (зокрема, у стані необхідної оборони — ст. 444 ЦК) цивільна відповідальність не настає1.

Таким чином, протиправний характер діяння є абсолютно необхідною підставою цивільно-правової відповідальності.

Другою об'єктивною умовою цивільно-правової відповідальності є шкода, заподіяна протиправним діянням суб'єкта2.

Причинний зв'язок між протиправним діянням особи і шкодою як результатом цього діяння є також об'

єктивним елементом підстави цивільно-правової відповідальності. Встановлення взаємозв'язку «причина-наслідки» між діянням та збитками є обов'язковим при виникненні відповідальності в усіх випадках правопорушень, крім так званих «безшкодних» порушень. У цьому разі достатньо лише наявності двох підстав відповідальності — протиправного діяння і вини суб'єкта.

Немає сумніву в наявності причинного зв'язку між протиправним діянням і шкодою у випадках, коли це діяння є єдиною причиною завданих кредиторові збитків. Але іноді негативним наслідкам передують декілька обставин, що викликає труднощі при встановленні того, яка ж з них стала причиною цих наслідків.

У цивілістичній науці дискусійною є проблема про характер причинного зв'язку, який необхідно встановити при вирішенні питання щодо цивільно-правової відповідальності.

1 Відповідно до ст. 445 ЦК шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла. Ця норма грунтується на загальному положенні про те, що шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Можна вважати, що таке відшкодування є лише компенсацією завданої шкоди та позбавлене характеру відповідальності.

ричинність — це не специфічно юридична категорія, а загальне поняття, притаманне всім явищам природи і суспільства. Кожне явище є наслідком якої-небудь обставини або декількох обставин. У свою чергу, воно може бути причиною іншого явища.

Причинність становить собою об'єктивний зв'язок між явищами та існує незалежно від нашої свідомості.

Для того щоб встановити причинний зв'язок, який має істотне значення для вирішення питання про цивільно-правову відповідальність, необхідно із ланцюжка загального взаємозв'язку явищ виділити лише ті, які є необхідними і достатніми для заподіяння шкоди у кожному конкретному випадку.

Зміст ст. ст. 203 і 440 ЦК полягає в тому, що для того щоб визнати особу відповідальною за шкоду, необхідно встановити, що ця шкода є результатом (наслідок) саме її протиправного діяння (причина), тобто між ними повинен існувати певний причинний зв'язок.

Існують різні теорії щодо характеру причинного зв'язку: необхідний і випадковий причинний зв'язок, можливий і дійсний причинний зв'язок та ін.

Прихильники теорії необхідного причинного зв'язку (Г. Матвеев, Б. Антимонов та ін.) вважають, що серед причин негативних наслідків можуть бути як об'єктивно необхідні, так і випадкові. Відповідно до теорії можливого і дійсного причинного зв'язку існують два види фактів: перші створюють лише можливість настання негативних наслідків, а другі перетворюють цю можливість у дійсність. Лише другі обставини перебувають з наслідками в безпосередньому причинному зв'язку.

Всі ці теорії мають як позитивні, так і негативні моменти. На практиці при встановленні причинного

зв'язку, який має юридичне значення для відповідальності, необхідно враховувати, що таким він буде лише тоді, коли шкода с необхідним, закономірним та неминучим наслідком протиправних дій особи.

Вина — це психічне ставлення особи до протиправного діяння, яке вона вчинила, а також до негативних наслідків цього діяння. Тобто вина є суб'єктивною підставою відповідальності.

Щодо вини як необхідної умови відповідальності в науці існують дві теорії: теорія спричинення і теорія виновної відповідальності. Прихильники теорії спричинення вважають, що цивільно-правова відповідальність виникає при наявності у поведінці особи лише об'єктивних елементів складу правопорушення. Психічне ж ставлення особи до своїх дій (бездіяльності) та їх правових наслідків не береться до уваги

Принцип виновней' відповідальності є домінуючим принципом цивільно-правової відповідальності. Це положення закріплене в ст. 209 ЦК. На цьому принципі побудовано і ст. 440 ЦК.

В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, цивільно-правова відповідальність може виникати незалежно від вини особи, яка порушила зобов'язання (тобто і без її вини). Щодо договірної відповідальності таке правило, наприклад, закріплено в ст. 418 ЦК — організація, що здійснює схов в силу своєї діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, викликані непереборною силою. Стаття 450 ЦК встановлює позадоговірну відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим джерелом незалежно від вини. Такі норми є винятком із загального принципу виновної цивільної відповідальності. Наявність відповідальності незалежно від вини можна пояснити розширенням законодавцем у цих конкретних ситуаціях меж цивільно-правової відповідальності для забезпечення більш критичного ставлення особи, яка допустила правопорушення, до власних дій.

Право регулює вольову поведінку суб'єктів. Вольовий вчинок є результатом свідомого вибору конкретного варіанту поведінки в певній ситуації. Підставою відповідальності є те, що правопорушник обрав такий варіант свого діяння, який порушує закон. Якщо ж суб'єкт не передбачав і не міг передбачити наслідки своїх дій (бездіяльності), то його воля була позбавлена вибору і його поведінка не може бути визнана винною і такою, що потребує застосування заходів відповідальності.

Вина як підстава відповідальності в цивільному праві є обов'язковим елементом при виникненні відповідальності як у фізичної, так і юридичної особи. Юридична особа являє собою колектив людей, тому вона також має волю і волевиявлення.

Стаття 209 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. В ч. 2. ст. 440 ЦК закріплено положення про те, що той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Таким чином, законодавець встановлює презумпцію вини боржника, який не виконав (виконав неналежним чином) зобов'язання, і презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди.

51. Збитки: поняття та їх структура.
Ст.22 ЦК Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди
Загальне поняття "збитки" складається із двох складових. По-перше, це так звана "реальна шкода" розуміє дві групи витрат:
1) витрати, які особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі. Це може вартість знищеної речі, інші реальні втрати, які зазнала особа у зв'язку із знищенням речі
2) Витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (вартість ремонту речі, який особа вже зробила та який особа ще має зробити; ті грошові штрафні санкції, які потерпілий сплатив або має сплатити у зв'язку із невиконання ним зобов'язання перед третьою особою)
Крім терміну "реальні збитки" в законодавстві зустрічається поняття "фактична шкода" та "прямий збиток".
По-друге, поняття "збитки" включає в себе так звану упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. В даному випадку мова йдеться не про реальні втрати особи, які вона зробила або зробить, а про ті доходи, які вона недоотримає внаслідок порушення її цивільного права.

52.Позовна давність: поняття та строки.

Позовна давність - це строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

Особливе значення має позовна давність, і на це слід звернути особливу увагу. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена строками позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України). Визначен ня цих строків полягає не лише в тому, щоб визнати існуючим, відновити суб'єктивне право або юридичний обов'язок чи в інший спосіб захистити їх, а й забезпечити здійснення, реалізацію закладених у суб'єктивному праві можливостей і задовольнити інтерес уповноваженої особи.
Протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного права судом. Сплив строку позовної давності є підставою для відмови у позові, але заява про захист цивільного права має бути прийнята судом до розгляду (н. 2 ст. 26/ ЦК України). Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їх захисту в суді. За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Однак у законі є винятки з цього правила (ст. 268 ЦК України). Позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає з порушення особистих нсмайнових прав, крім випадків, встановлених законом. Особисті немайнові права, як правило, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються в часі й можливості їх захисту в разі порушення.
Позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. Це визначається особливістю характеру майнових відносин, які склалися, наприклад, між вкладником і банком, а також принциповим положенням про те, що вклад або його частина підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладника.
Позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, хоча такі вимоги задовольняються не більш як за три роки, що передують пред'явленню позову
Позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Позовна давність не поширюється на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.
Встановлено два види строку позовної давності: загальний і спеціальний. Загальний строк встановлюється тривалістю три роки (ст. 257 ЦК України). Спеціальна позовна давність встановлюється Для окремих видів вимог (ст. 258 ЦК України): скорочена або триваліша порівняно із загальною позовною давністю.
Позовна давність строком один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) і спростування недостовірної інформації, вміщеної в засобах масової інформації. В останньому випадку позовна давність обчислюється з дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або з дня, коли особа довідався чи могла довідатися про ці відомості.
Позовна давність строком один рік застосовується також до вимог про переведення на співвласника прав і обов'язків покупця в

разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України); у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України); про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України); у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК України); про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК України).

Позовна давність строком п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману (п. З ст. 258 ЦК України).Позовна давність строком десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (п. З ст. 258 ЦК України)

53.

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну

та позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму — вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, завдані покупцеві у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, які основані на договорі поставки.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати, спричинені ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455,і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.