Основні ознаки олігополії. Особливості поведінки олігополістів.

Олігополія – ринкова структура, у якій домінують кілька великих фірм, кожна з них здатна впливатити на ринкову ціну, а входження нових виробників у галузь обмежено.

Риси олігополії:

- Нечисленність фірм: жорстка олігополія (3-4 фірми); м'яка, аморфна (6-8 фірм). Чим вищий рівень концентрації галузі, тим більша частка виробництва припадає на невелике число фірм. Ринок наближається до монополії.

Олігополістичний ринок може бути в галузях, що виробляють як стандартизований (сталь, AL), так і диференційований (сигарети, автомобілі) продукт.

- Високі бар'єри для входження в галузь. Пов'язані з ефектом масштабу, наявністю патенту на технічні відкриття, монопольним контролем над джерелами сировини, витратами на рекламу.

- Загальна взаємозалежність – необхідно враховувати реакцію конкурентів.

Особливості поведінки олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють у протилежних напрямках:

1 - фірми зацікавлені в максимальному сукупному прибутку галузі через угоди і загальні дії, тому що це дає можливість реалізувати монопольну владу.

2 - кожна фірма прагне одержати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоди, що істотно загострює суперництво.

Угода – явна, таємна чи мовчазна домовленість між фірмами в галузі з метою встановлення фіксованих обсягів і цін.

Протиріччя між двома тенденціями ілюструє дилема олігополіста.

Ситуація, з якою зустрічаються олігополісти нагадує стан учасників стратегічних ігор: необхідно обрати варіанти поведінки, відповідні діям і реакції суперника. Тому в аналізі олігополістичних ситуацій використовується теорія ігор, що математичними методами досліджує поведінку індивідів, які мають протилежні інтереси у ймовірностних ситуаціях, пов'язаних із прийняттям рішень.

Предмет теорії – ситуації з заздалегідь заданими правилами (карти, доміно). Стратегія гравців визначається цільовою (платіжною) функцією, що показує виграш або програш учасника. Розрізняють ігри з нульовою і ненульовою сумами. Ігри з нульовою сумою – антагоністичні: виграш одних дорівнює програшу інших, загальна сума виграшу дорівнює нулю.

За характером попередньої домовленості розрізняють ігри кооперативні і некооперативні (коли кожний грає за себе проти усіх).

 

34. Модель цінових воєн Бертрана. Їх наслідки.

Нехай ринок розділений між двома олігополістами. Нехай р_М=7>р_СК=5, а Q=3 тис. шт. Тоді TR₁=TR₂=7*(3/2)=10,5 тис.грн.;

=(7-5)(3/2)=3тис. грн.

Нехай І олігополіст знизив ціну на 0,5 тис.грн. Усі покупці перейдуть до нього: Q₁ = 3,5 при Р₁ = 6,5 тис.грн. Його Q збільшиться з 1,5 до 3,5 тис.шт., TPr1=(6,5-5)3,5= =5,25 тис.грн. Тоді ІІ олігополіст знижує ціну до 6 тис.грн. Покупці підуть до нього: Q₂ = 4 тис. шт.; тис.грн. і т.д.

Особливості цінової війни:

1. Незначне зниження ціни одним конкурентом приводить до повної втрати прибутку іншим.

2. Кожного моменту є значний стимул для зниження цін кожним конкурентом.

3. На тривалому проміжку цінова війна невигідна олігополістам.

4. Цінова війна закінчується встановленням конкурентної рівноваги.

Цінові війни недовговічні і фірми вступають у співробітництво, щоб уникнути втрати прибутку. У картелі фірми виступають єдиною монополією, їх Р і Q характерні для чистої монополії, тобто фірми, що злилися в картель, максимізують свій прибуток на основі скорочення Q до рівня MC=MR.

Висновок: картель вигідний олігополістам, але в кожен момент він випробовується на стійкість, тому що існує спокуса порушити угоду.

35. Модель дуополії Курно (1838) припускає, що кожна фірма діє так, начебто не очікує від своїх конкурентів зміни ціни і обсягу виробництва, навіть якщо вона сама це робить. При цьому:

1) обсяг виробництва або ціна конкурента розглядається як задана величина.

2) попит лінійно залежить від ціни;

3) MC = const.

Зобразимо рівновагу в моделі Курно через криві реагування, які показують обсяг виробництва, що максимізує прибуток, який буде вироблятися однією фірмою, якщо дані обсяги виробництва конкурента.

Крива реагування І відбиває , що максимізує прибуток. Крива реагування ІІ відбиває , що максисізує прибуток. Якщо рухатися відповідно стрілкам від однієї кривої до іншої, починаючи з тис. од., це приведе до рівноваги Курно в т. Е, у якій кожна фірма виробляє 4 тис.од.

Плюси теорії Курно: по-перше, вона приводить до стабільної рівноваги; по-друге, оскільки теорія поширюється на ринки не тільки з двома фірмами, модель Курно доводить, що рівноважна ціна поступово рухається від монопольної ціни до , тобто до конкурентної ціни.

Мінуси теорії Курно - у вихідній посилці: конкуренти фірми не відреагують на зміну її ціни чи обсягу виробництва. Життя доводить її помилковість.

Це спрощена модель. Вона може бути розглянута як початковий ескіз боротьби між олігополістами. Наприклад, коли фірма приймає рішення, які потім не може змінити.

 

 

36. Модель «ламаної кривої попиту». У 1939 році модель Курно була поліпшена теорією “ламаної кривої попиту” (Холл, Хітч, Суізі). Вона більш наближена до реальної дійсності, тому що будувалася на припущенні, що конкуренти підтримають будь-яке зниження ціни, але не стануть іти за її підвищенням.

Нехай у даний момент у олігополіста склалася комбінація Q і Р, що відповідає т. А. Міркування виробника: у випадку зниження ціни деякі конкуренти, побоюючись скорочення обсягу продажів, можуть наслідувати мій приклад і я навряд чи збільшу різко свої продажі. Лінія D на мою продукцію буде мати більш крутий нахил. Якщо я підвищу ціну, то конкуренти, прагнучи збільшення продажів, навряд чи підуть за мною і зможуть залучити частку моїх покупців. Крива попиту на ділянці АС буде мати більш положистий нахил.

Нахил кривої D на продукцію олігополіста визначається не тільки пропозиціями покупців, але і реакцією на його дії конкурентів. Нашому олігополісту ця реакція достеменно невідома, він у своїх діях виходить з найменш сприятливої для себе реакції. У його уявленні крива D має злам у т. А. Це не дійсна лінія попиту, а суб'єктивна оцінка її даним олігополістом. Передбачається, що олігополіст відчуває “відразу до ризику” і у своїй поведінці виходить з найменш сприятливого варіанта реакції конкурента.

Злам у лінії D означає розрив у лінії MR при сформованому обсязі Q. При зниженні ціни олігополисти розраховують на незначне збільшення сукупного виторгу, а можливо і скорочення загального виторгу (MR < 0). При підвищенні ціни сукупний виторг може скоротитися на набагато більшу величину.

Нехай початкова лінія МС – МС. Оптимальна комбінація Р і Q – у т. А. Нехай ціни на ресурси збільшуються – крива МС₁. Оптимальні Р і Q – ті ж самі. Лише коли граничні витрати стануть MC₂ (опиняться поза вертикальною ділянкою лінії MR) олігополіст змінить ціну. Таким чином, олігополіст не схильний змінювати ціну при незначних змінах витрат.

Дана модель олігополії не є вичерпною. Вона лише пояснює стабільність цін на олігополістичних ринках, але не пояснює формування початкової ціни.

Так само як і модель Курно, теорія “ламаної кривої попиту” проста й оригінальна, тим більше, що її вихідна посилка значно реалістичніша. Але і ця теорія не може вважатися цілісною моделлю олігополістичного ціноутворення, тому що має істотні обмеження. Пояснюючи, чому олігополіст прагне не змінювати існуючої ціни, теорія нічого не каже про рівень цієї ціни. До того ж дослідження не підтвердили її основний прогноз, відповідно до якого ціни в умовах олігополії більш стабільні, ніж в умовах монополії.