Землі історико-культурно призначення як основа правової охорони культурної та археологічної спадщини.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Виділення земель історико-культурного призначення в окрему категорію земель особливої державної охорони пов'язане з необхідністю збереження об'єктів культурної спадщини українського народу, які знаходяться на відповідних землях. охоронні зони створюються навколо об'єктів культурної спадщини з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів.

Законодавство про охорону об'єктів культурної спадщини дає визначення зонам охорони пам'ятки та виділяє їх види.

Зони охорони пам'ятки встановлюються з метою захисту традиційного характеру середовища як окремих пам'яток, так і їх комплексів (ансамблів) навколо пам'ятки. Вони можуть створюватись у вигляді охоронних зон, зон регулювання забудови, зон охоронюваного ландшафту, зон охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим.

Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

У межах зон охорони пам'яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України.

Території охоронних зон належать до земель історико-культурного призначення, що відображається в державних земельних кадастрах, планах землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній документації.

Встановлення зон охорони пам'яток не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.

Специфічне регулювання стосовно правового режиму зон охорони пам'яток містить Закон України «Про рекламу» від 3 липня 1996 р., ст. 15 якого передбачає обмеження на розміщення зовнішньої реклами (тобто реклами, що розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах, розташованих просто неба, на фасадах будинків та споруд) у межах охоронних зон пам'яток історії та культури. Розміщення такої реклами дозволяється лише за погодженням з відповідними міністерствами (відомствами) або місцевими органами влади.

Землі водного фонду: юридичні особливості використання.

До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

У постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтримання їх у належному стані.

4. У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним та фізичним особам (далі юридичні та фізичні особи) для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт.

5. Право користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає після встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання відповідного документа, що посвідчує це право. Право постійного користування землями водного фонду посвідчується державним актом, який видається і реєструється сільськими, селищними і міськими Радами. Право тимчасового користування земельними ділянками на землях водного фонду оформляється договором, який укладається між відповідною Радою і юридичною або фізичною особою.

Землі лісогосподарського призначення: юридичні особливості використання.

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням і місцем розташування виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції. Вони мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні. Відносини, пов’язані з використанням лісового фонду, регулюються Зе-мельним і Лісовим кодексами та іншими актами законодавства України. Земельне законодавство визначає загальні положення, які стосуються регулювання використання та охорони земель лісогосподарського призначення, а лісове відображає специфіку регулювання цих відносин.

Право лісокористування являє собою сукупність норм, що встановлюють умови і порядок багатоцільового використання лісів, їх збереження та відтворення, а також права й обов’язки лісокористувачів з урахуванням потреб суспільства в одержанні деревної і недеревної продукції, у використанні інших корисних властивостей лісу та забезпеченні охорони навколишнього природного середовища.

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Особливості здійснення права загального користування на землях

Курортів.

Характерною ознакою права загального землекористування, що розглядалась вище, є задоволення рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, естетичних, інших потреб громадян. До земель, використання яких безпосередньо пов’язане із реалізацією названих потреб, можна віднести землі рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення, а також землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Загальнодоступне користування зазначеними об'єктами здійснюється громадянами в силу належних їм природних прав, що виникають і існують як результат їхнього народження та життєдіяльності. Воно передбачає користування земельними ділянками, водними об'єктами, лісовою і нелісовою рослинністю й іншими об'єктами природи лікувально-рекреаційного фонду для задоволення оздоровчих, рекреаційних та інших цілей. При цьому право загальнодоступного користування територіями лікувально-рекреаційного фонду потребує обов’язкового законодавчого закріплення та регламентації, по-перше, з метою недопущення безпідставних обмежень у його реалізації, і, по-друге, усунення негативного антропогенного впливу в процесі його здійснення.

Використовуючи комплексний підхід у встановленні правового режиму природних ресурсів лікувально-рекреаційного фонду слід зазначити, що право загальнодоступного користування поширюється перш за все на відповідні земельні ділянки, адже земля є базовим природним ресурсом, місцем існування всіх інших природних компонентів, використання яких безпосередньо пов’язане та неможливе без використання земельної ділянки. Важливим елементом правового режиму курортних територій є їх зонування. Воно покликано забезпечити раціональне й ефективне використання, відновлення й охорону унікальних природних лікувальних ресурсів і факторів.