Тема 17. Менеджмент і маркетинг на підприємстві

 

Система управління підприємством — це свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування підприємства загалом, окремих його ланок. Ядром системи управління є цілеспрямований вплив на потреби, інтереси й цілі окремих індивідів, колективів людей для Досягнення поставленої мети.

Основні елементи управління: 1) збір, систематизація 1 передача інформації; 2) вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення; 3) перетворення рішення на різні Форми команд (усна, письмова, наказ, розпорядження тощо) і забезпечення його виконання; 4) аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його коригування. Вихідним принципом функціонування й розвитку системи управління є чітке формулювання головної мети, відтак з'ясування засобів її досягнення. Основні функції управління — це планування, організація, підбір і розстановка кадрів та їх стимулювання, координація й контроль. Основними організаційними формами управління є лінійна (за якої розпорядження, накази тощо йдуть від одного начальника, а керівники нижчих підрозділів приймають рішення з багатьох проблем виробничо-фінансової діяльності й підбирають оптимальну кількість підлеглих, якими можна ефективно управляти); функціональна (за якої спільні для кількох підрозділів функції управління передаються одному органу або виконавцю, який виконує накази кількох керівників); лінійно-функціональна (за якої управлінські рішення розробляють висококваліфіковані й досвідчені фахівці, розпорядження видаються по лінійних ланках, а в кожного підлеглого може бути лише один начальник); програмно-цільова (керівники окремих проектів або підрозділів отримують завдання від вищого керівництва, а самі дають розпорядження щодо найефективнішого використання всіх ресурсів штатові працівників); матрична (залежно від мети, типу виробництва тощо у певній комбінації поєднуються всі попередні форми, але підлеглий може мати кілька начальників); дивізіональна (за якої відділи наділені оперативною самостійністю, вступають у договірні відносини один з одним, працюють на принципі самофінансування, а стратегічні рішення приймає вище керівництво).

Основні вимоги ефективного процесу управління: 1) людина — головне джерело зростання продуктивності праці й ефективності виробництва; 2) планування діяльності крупних компаній та їх підрозділів; 3) надання підрозділам та працівникам певної автономії (навіть організація їх роботи на принципах самоокупності); 4) постійна орієнтація на потреби споживачів через раціональну маркетингову діяльність; 5) прості форми управління за оптимального управлінського апарату; 6) енергійність і оперативність дій у зосередженні зусиль компанії на одному або кількох напрямах бізнесу; 7) політика формування в компанії багатьох лідерів і новаторів, стимулювання у них виправданого ступеня ризику; 8) органічне поєднання автономії окремих підрозділів, працівників із жорстким централізмом щодо таких важливих цінностей компанії, як виробництво якісних товарів і надання послуг, дотримання стандартів тощо.

Маркетинг — це система організації та управління діяльністю компанії щодо розробки (конструювання) нових видів товарів, їх виробництва і збуту на основі всебічного вивчення ринку й потреб споживачів з метою отримання прибутку. Основним видом сучасної маркетингової діяльності є інтегрований маркетинг, що передбачає створення спільних команд з управлінців-маркетологів і фахівців з конструювання і створення продукції (інженерів, працівників тощо), творчу й органічну взаємодію між різними управлінськими підрозділами і службами. Очолює таку команду керівник із всебічною міждисциплінарною підготовкою. Завдяки цьому розробляється комплексна програма діяльності фірми з конструювання нових видів товарів, їх виробництва і збуту на ринку, здійснюється координація різних служб і підрозділів. Розрізняють вертикальний маркетинг, орієнтований на вертикальну нішу ринку (компанія веде пошук шляхів реалізації певного товару або групи функціонально близьких виробів за різними групами споживачів); горизонтальний маркетинг, орієнтований на горизонтальну нішу ринку (компанія намагається задовольнити потреби з усього комплексу товарів і послуг); некомерційний маркетинг (для навчальних закладів, організацій охорони здоров'я тощо); міжнародний, фінансовий, банківський тощо. Маркетингові програми поділяються на короткотермінові (до 1 року), середньо-термінові (до 5 років) і довготермінові (до 10-15 років). На їх основі здійснюється розробка планів науково-дослідної та дослідно-конструкторської роботи, випробовування дослідних взірців продукції, виробництва, збуту, сервісного обслуговування, оптимальних запасів продукції на складі, розрахунку фінансових витрат, проведення цінової політики, формування попиту тощо. Маркетингова тактика означає процес формування та виконання завдань фірми на кожному ринку, по кожному товару або групі товарів у конкретний, переважно короткий термін.

Основними принципами маркетингу є: 1) виробництво товарів і послуг відповідно до точних потреб покупців і результативності фірми, що передбачає наявність певного комплексу розробок для підготовки виробництва товарів та послуг; 3) якнайповніше задоволення потреб споживачів, в т.ч. післяпродажними послугами; 4) економічно ефективна реалізація продукції і послуг на чітко визначених ринках у заздалегідь запланованих обсягах і у визначені терміни; 5) органічне поєднання маркетингової стратегії і тактики з метою оперативного пристосування до потреб споживачів, що постійно змінюються; 6) активний вплив фірми на формування і стимулювання потреб споживачів; 7) постійна орієнтація фірми на випуск товарів, послуг, яких ще немає на ринку, а їх конкурентоспроможність все більше залежить від здатності радикально оновлювати асортимент і, отже, створювати нові потреби.

Тема 18. Аграрні відносини

Сільське господарство розвивається за загальними для економічної системи законами (законом вартості, законом зростання продуктивності, законом пропорційного розвитку тощо). Водночас у цій сфері дія економічних законів має свою специфіку, значні особливості розвитку. Це зумовлено насамперед тим, що основним засобом виробництва є земля, що сільське господарство найбільше залежить від природно-кліматичних умов, а виробництво сільськогосподарської продукції — від дії природних та біологічних законів тощо. Наприклад, закон концентрації виробництва не діє у сільському господарстві так інтенсивно, як у промисловості. У XX ст. аграрні відносини в могутніх капіталістичних країнах розвивалися через створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, значне скорочення кількості фермерських господарств, поширення й розвиток оренди. Водночас крупні капіталістичні господарства США виробляють понад 70% сільськогосподарської продукції, наймають близько 80% робочої сили. Кожне з них має в середньому 1400 га землі, а звичайне господарство — до 180 га. У США налічується також майже 5 тис. кооперативів, які переробляють і реалізовують до 30% фермерської продукції. Майже 40% землі у цій країні належить державі. У країнах Західної Європи середні розміри ферм значно менші, більшого розвитку набули кооперативи, вагомішу роль у розвитку аграрних відносин відіграє держава.

У розвинутих країнах світу набула поширення оренда — тимчасове надання землі за плату капіталістові-орендатору або селянинові-працівнику, який не наймає робочої сили. Різновид оренди — сімейна, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів Особливістю аграрних відносин у деяких країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. У колишньому СРСР наприкінці 20-х — у першій половині 30-х років була проведена насильницька сталінська колективізація (примусове усуспільнення засобів виробництва), зруйнована величезна кількість міцних селянських господарств, створені колгоспи і радгоспи, що заподіяло сільському господарству величезних збитків. Колгоспи не стали справді колективними господарства, а були значною мірою одержавлені, їх визначальною рисою стала відчуженість працівників від засобів виробництва, управління здійснювалося адміністративно-командними методами. Через механізм "ножиць цін" у колгоспів вилучався майже весь додатковий і навіть частина необхідного продукту, внаслідок чого більшість із них були збитковими.

За час економічної кризи 90-х років виробництво продовольства в Україні скоротилось більш як наполовину, сільське господарство було відкинуте назад на 40 років. Головними причинами цього є порушення закону вартості, непродумана політика держави у цій сфері, енергетична криза, технічна й економічна відсталість переробної промисловості тощо.

Аграрні реформи — це процес зміни економічних відносин і насамперед відносин економічної власності в сільському господарстві. Ці реформи у сфері економічної власності передбачають передусім роздержавлення і приватизацію власності на землю, створення на цій основі таких форм власності, які перетворюють селянина на власника засобів виробництва і створеного продукту, забезпечують йому можливість управління власністю. Щоб здійснити такі перетворення, необхідно не лише провести паювання землі, сформувати справжні колективні господарства, а й ліквідувати механізм "ножиць цін", провести реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності відносин власності (виробничіх відносин) в усіх сферах суспільного відтворення.

Найадекватнішою формою власності в сучасних умовах є колективна власність. Це зумовлено тим, що вона сприяє кращому використанню техніки, інших виробничих фондів, відповідає сучасному характерові праці, прогресивним тенденціям розвитку сільського господарства в Розвинутих країнах світу, історичним традиціям українського народу тощо. Водночас слід відродити приватну власність на землю, яка може стати пріоритетною у вирощуванні окремих культур у регіонах країни з відповідними природними умовами. Водночас навіть у колективних господарствах (колгоспах, кооперативах, селянських спілках) необхідно розумно поєднувати колективний характер привласнення з індивідуальним.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей народного господарства, що виробляють, переробляють, зберігають і доводять до споживача сільськогосподарську продукцію. До АПК належать основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції. До першої сфери належать підприємства, що виробляють сільськогосподарську техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо. Важливе місце в АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти.

Причиною виникнення диференціальної земельної ренти є монополія на землю як об'єкт господарювання, а умовами — різниця в родючості земельних ділянок та їх місцерозташування. Причина виникнення абсолютної земельної ренти — монополія приватної власності, умова — низька органічна будова капіталу в сільському господарстві. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою (тобто власник землі погодиться продати свою ділянку за умови, що він отримає за неї таку суму, яка, будучи вкладена до банку, принесе йому відсоток, не нижчий від ренти).

Розділ 4

МАКРОЕКОНОМІКА