Тема 20. Фінансова і банківська системи

 

Фінанси — це певна сукупність відносин власності між державою, підприємствами (фірмами, компаніями) і населенням з приводу формування та використання фондів грошових ресурсів. З одного боку, вони виражають відносини привласнення частини необхідного та додаткового доходу, що виникають між державою, суб'єктами підприємницької діяльності й громадянами. З іншого боку — це грошові фонди, що опосередковують рух матеріальних та людських ресурсів.

Державні фінанси — це сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання її соціально-економічних, оборонних та інших функцій. Фінанси підприємств — це сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (виробництва, обміну, розподілу і споживання) на підприємстві. Фінанси населення — це грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової та господарської діяльності або із спадщини і спрямовуються на примноження їх власності. Розподільча функція фінансів полягає в розподілі та перерозподілі значної частки національного доходу через державний бюджет для виконання функцій держави (економічної, соціальної, оборонної тощо). Контрольна функція фінансів передбачає перевірку порядку дотримання підприємствами й організаціями акумулювання та використання грошових ресурсів, виконання зобов'язань перед державою. Функція нагромадження полягає у накопиченні певної кількості грошових фондів (в т.ч. капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і насамперед основної продуктивної сили — людини-працівника. Функція регулювання, що здійснюється через центральний банк, передбачає регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, зокрема технологічного способу виробництва та відносин власності.

Бюджетна система — це сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії. Бюджетна система унітарних, тобто єдиних держав (Великобританії, Франції та ін.), складається лише з двох ланок — державного і місцевого бюджетів, а федеративних держав — з трьох ланок. На бюджет центрального уряду покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв'язки держави, охорона кордонів, пошта, зв'язок, залізниці, грошовий обіг тощо. На місцеві бюджети покладаються функції розвитку комунального господарства, охорони здоров'я, освіти (частково), утримання поліції тощо. Джерелом центральних бюджетів є індивідуальний подохідний податок, податок на прибуток компаній, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, які випускає центральний уряд, а також доходи від об'єктів державної власності. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (здебільшого майнового), від муніципальної власності (наприклад, ренти від будинків), окремих акцизів, від надання комунальних послуг, позик, які випускають місцеві органи влади, тощо. Державні доходи — це виражені у грошовій формі відносини власності між державою і юридичними та фізичними особами в процесі вилучення (привласнений) державою частини необхідного та додаткового продукту. Державні витрати — це виражені у грошовій формі відносини власності між державою і юридичними та фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу. Основними статтями державних витрат є витрати на соціальні, економічні, військові цілі та витрати на обслуговування державного боргу. Коли видатки перевищують доходи, утворюється дефіцит державного бюджету.

Банківська система являє собою сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємозв'язку і взаємодії. Основними видами банків є комерційні, емісійні, сільськогосподарські, кооперативні, іпотечні, інвестиційні, ощадні, зовнішньоторговельні тощо. Залежно від форм власності розрізняють державні, приватні, акціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (поєднуються різні форми капіталу), міжнародні банки тощо. Основними функціями центрального банку є проведення єдиної грошової, кредитної політики, досягнення стабільності грошової одиниці та цін, регулювання економіки тощо.

В Україні формується дворівнева структура банківської системи, представленої, з одного боку, Національним банком України (НБУ), з іншого — мережею комерційних банків і банківських інститутів, які є економічно незалежними і працюють на засадах конкуренції.

Банки — це особливі фінансові інститути, які акумулюють грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, випуск в обіг грошей та цінних паперів, операції з золотом тощо. Основними функціями банків на сучасному етапі є постійне кредитування галузей і підприємств (переважно через надання довготермінових інвестицій), посередництво у міжнародному обігу позичкових капіталів, надання міжнародних кредитів, здійснення фондових операцій з цінними паперами, комерційно-посередницькі операції (інкасові, розрахунки акредитивами тощо), довірчі операції (тимчасове управління майном приватних осіб, управління капіталом, збереження цінностей у сейфах банку), лізингові, факторингові операції тощо (форма кредитування оборотного капіталу), страхові операції, консультаційний бізнес (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної та іншої інформації) тощо.

Основними видами банківського кредиту (згрупованих за різними ознаками банківських позик) є короткотермінові, середньотермінові та довготермінові; внутрішній і міжнародний; виробничий і споживчий; забезпечений і незабезпечений; застрахований і незастрахований тощо. Крім банків та банківських інститутів, у фінансовій системі виділяють страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії тощо. До небанківських інститутів ринкової інфраструктури належать ощадні каси, ломбарди, кредитні кооперації, фінансові фонди, інвестиційні фонди тощо.

Тема 21. Економічні кризи

 

Економічний цикл — це рух виробництва від початку попереднього до початку наступного спаду або кризи. Основною фазою циклу є криза, інші три фази — депресія, пожвавлення й піднесення. Економічні цикли охоплюють не лише сферу безпосереднього виробництва, а й сферу обміну, розподілу і споживання, тому їх ще називають циклами відтворення. Матеріальною основою циклічності виробництва є масове фізичне оновлення основного капіталу і насамперед засобів праці. Водночас з кінця 40-х років, особливо з часу розгортання НТР, додатковою матеріальною основою циклічності стає масове оновлення товарів тривалого користування.

Існують також довгі Циклічні коливання, які відбуваються через 50 — 55 років. Матеріальною основою довгих циклів є оновлення пасивної частини основних фондів (споруд, будівель, транспортних засобів), а також зміни базисних поколінь і технологій провідних галузей економіки. Головна причина економічних криз — основна суперечність капіталізму: суперечність між суспільним характером виробництва і капіталістичним привласненням його результатів. Вона означає, що колективною працею насамперед найманих працівників створюється основна маса матеріальних і культурних благ, але результати цієї праці привласнює насамперед клас капіталістів. Основними формами цієї суперечності є протиріччя між планомірним розвитком виробництва на окремому підприємстві і анархією виробництва в суспільстві загалом; між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом тощо. Основна суперечність зумовлює також диспропорційність розвитку економіки, нерівномірний розподіл багатства, Недоспоживання народних мас та інші чинники економічних криз. Водночас у процесі еволюції технологічного способу виробництва, інших елементів економічної системи Розвивається і модифікується основна суперечність, форми її вияву, похідні від основної причини економічних криз.

Вагомий вплив на модифікацію останніх справляє соціально-економічна діяльність держави, зокрема політика прискореної амортизації, що є складовим елементом анти-циклічного регулювання економіки. Завдяки прискореній амортизації відбувається швидке оновлення основного капіталу і скорочується тривалість економічного циклу.

Економічна система суспільства, заснована на вільній конкуренції, мала здатність автоматично відновлювати порушену економічною кризою рівновагу у відтворювальному механізмі. Це відбувалося внаслідок різкого зниження цін під час кризи (що вирівнювало певною мірою попит і пропозицію), банкрутств значної кількості підприємств (що зменшувало обсяги виготовлюваної продукції), переливання капіталу між галузями (що послаблювало диспропорційність) тощо. Тому економічна рівновага є однією з протилежних сторін економічної кризи. Проте ця здатність була остаточно порушена під час найглибшої за всю історію капіталізму економічної кризи 1929—1933 рр. Тому в наступний період ринковий механізм відновлення економічної рівноваги був доповнений широкомасштабним державним та наддержавним регулюванням. Головне завдання держави полягає в тому, щоб під час кризи сприяти швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення та піднесення, а відтак не допустити того, щоб нагромадження відхилень і диспропорцій набуло загрозливого характеру. Об'єктами такого регулювання є насамперед обсяг платоспроможного попиту та сукупних інвестицій, а його основними інструментами — грошово-кредитна політика і бюджетне регулювання. Грошово-кредитне регулювання здійснюється переважно через підвищення або зниження норми відсотка, збільшення чи зменшення грошової маси в обігу, бюджетне регулювання — через збільшення або зменшення державних витрат, а також зміну ставок оподаткування.

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні можна поділити на три основні групи: 1) успадковані від колишнього СРСР; 2) породжені діями "реформаторів" з часу проголошення незалежності країни; 3) породжені процесом трансформації існуючої економічної системи. До першої належать майже повне або тотальне одержавлення економіки, власності; глибокі диспропорції в економіці, насамперед між групою "А" і групою "Б"; антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами; зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств; відчуження трудящих від засобів виробництва, від самого процесу праці (тобто відсутність дійових стимулів до праці, панування зрівнялівки), від управління власністю, від економічної влади на підприємстві; значна мілітаризація економіки; надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет; політика пограбування села; слабке використання ринкових важелів в управлінні економікою; величезне фізичне та моральне зношування основних фондів у промисловості.

До другої групи належать такі причини: значний розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР, в т.ч. раціональних, і насамперед з Росією; непродумане впровадження у практику теорії вільної ринкової економіки; доларизація української економіки (вільний обіг американського долара та інших іноземних валют на території країни), що принесло величезну наживу мафіозним структурам; відсутність надійної фінансово-банківської системи та значні помилки у її формуванні, нераціональні засоби регулювання НБУ діяльності комерційних банків і грошової та фінансово-кредитної політики; антинародний характер приватизації та роздержавлення економіки, наслідком якого стало масове розкрадання державної власності і збагачення мафіозно-номенклатурної еліти; продовження політики пограбування села; майже цілковита відсутність структурної перебудови економіки; відсутність науково обґрунтованої цінової політики; значні витрати на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.