Напрями та жанри сучасної вітчизняної історичної наукової літератури. Структура історичної науки.

Протягом 18 – поч. 19 cт. поширення критичного напряму у західноєвроп. істор. науці поступово зосередило увагу дослідників не тільки на існуючих джерелах, а й на працях своїх попередників та їхніх критичних оцінках.

Протягом 1920–30-х рр. сформувався державницький напрям в українській історіографії. Однак, у 2-й половині 1940 – на початку 60-х рр. відбувалися дискусії щодо необхідності написання історіографічних праць на рівні вимог західного академічного середовища. Порушувалися також питання стосовно вироблення методологічних та теоретичних засад для відтворення історії української І. (Л.-Р.Білас, Б.Крупницький, І.Лисяк-Рудницький та ін.). Зокрема, українська історична наука розглядалася в контексті послідовної зміни генерацій істориків (О.Оглоблин, М.Чубатий та ін.). Побутували й термінологічні проблеми щодо власної самоідентифікації: «українська вільна історіографія», «українська незалежна історіографія», «українська західна історіографія», «українська еміграційна історична наука» та ін.

Вивчення внеску в історіографічний процес окремих визначних особистостей, визначення їх ролі і значення в розвитку їх нації неминуче призводить до посилення уваги науковців.

Сучасна вітчизняна та зарубіжна історіографія значну увагу приділяє дослідженню ролі державних та політичних діячів, здійснює порівняльний аналіз важливих політичних процесів, виявляє їх взаємовплив на долю народів Європи та Америки у новітню добу.

Основным жанром историографических исследований являлись статьи в научных сборниках и тезисы выступлений на научных конференциях.

Научные монографии, статьи в научных журналах и сборниках, описания изобретений и др. Основу потока опубликованных научных документов составляют периодические издания (журналы и сборники), на которые приходится до 70% всей публикуемой научной информации. К неопубликованным (непубликуемым) относятся отчеты о научно-исследовательских и опытно-конструкторских работах, диссертации, авторефераты диссертаций, депонированные рукописи, научные переводы из иностранных журналов.

 

7. Перспективи історіографічних досліджень в сучасній Україні. Всю літературу, що вийшла в Україні після 1991 року можна умовно розділити на декілька груп. Це роботи які безпосередньо присвячуються тим чи іншим аспектам соціально-політичних процесів в Україні 1920-х - 30-х років у контексті утвердження тоталітаризму. Серед них слід назвати праці С.В.Куль-чицького «УСРР в добу нової економічної політики (1921-1928 рр.»), «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». Перша робота стала продовженням книги С.В.Кульчицького «УСРР в добу «воєнного комунізму» (1917-1920 рр.)», яка була надрукована в Інституті історії України HAH України у серпні 1994 р. Як відомо, у 1995 р. вийшли ще дві книги автора, присвячені «великому перелому» (1929 - 33 рр.) і передвоєнному періоду (1934-39 рр.). Усі чотири книги підпорядковані ідеї побудови концептуальних засад реальної історії України. Тому наукові розвідки мають саме таку назву підзаголовків. В той час тираж виданих праць у 1994-1995 рр. був настільки мізерним (300 екземплярів), що, як визнає сам дослідник, «варто говорити радше не про публікацію, а про фіксацію результатів науково-дослідної роботи». Тому, закономірно, книга «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)» включає попередні видання, враховує найновіші історіографічні дослідження. Автор висловлює цілий ряд нових концептуальних підходів, на базі яких можуть розгортатися сучасні історичні дослідження. Це, зокрема, висловлені вченим думки про позбавлення суспільства в цілому і окремих його членів самостійних засобів існування, їх залежність від тоталітарної держави; соціальну ціну модернізації суспільства в кінці 1920-х - 30-ті рр.; форму і зміст української радянської держави; способи комунізації села; партійно-радянський апарат у системі влади; громадські організації як «передавальні паси» від влади до мас та ін. Книга характеризується нестандартною інтерпретацією подій і причинно-наслідкових зв'язків між ними в контексті соціально-економічної політики першого десятиріччя радянської влади.

Проте на сьогоднішній день ще глибоко не вивчена проблема тих змін, які відбулися в соціальному складі робітників в результаті масового напливу сільського населення в промисловість під час індустріалізації, яким чином цей процес вплинув на виробничу дисципліну, кваліфікацію, політичну свідомість виробничників.

Важливо дослідити питання соціальної адаптації колишніх селян в робітничому середовищі, як воно змінювало їх психологію. Цікавим є вияснення ставлення селянського поповнення до дисципліни заводського життя, як воно переносило незадовільні умови побуту тощо. Потребує уваги дослідників і таке непросте питання, як незадоволення селян колективізацією, що позначилося на настроях молодого поповнення робітників.

Ці та інші проблеми, які потребують розв'язання в історіографії історії робітників, зумовлюють перегляд корінного питання: чи відбулися якісно-кількісні зміни робітників за п'ять років, щоб у 1936 р. розглядати їх як «зовсім новий клас?» На наш погляд, говорити про це в середині 30-х років рано. Адже процес «пролетаризації» нових робітників, який без сумніву швидко відбувався в 30-ті роки, не міг завершитися в лічені роки. За півдесятиріччя не можна було перебудувати психологію робітника - колишнього селянина, який зберігав традиційні патріар­хальні цінності в робітничій сім'ї. На грунті переселення величезних мас людей, побутових негараздів, зловживання керівниками службовим становищем, поширення неформальної мережі блатів на житло, дефіцитні товари тощо виникало незадоволення серед робітників, зумовлювало різні форми протесту, соціальну апатію, а також породжувало алкоголізм, злочинність та інші антиподи суспільного життя.

Тому ідеалізований в радянській історіографії образ робітника 1930-х рр. був далекий від істини. Потребують подальшого вивчення питання соціального протесту, який існував серед робітників у 1930-ті роки, особливо, на великих індустріальних будовах, де були незадовільні соціально-побутові умови. З'ясування усіх цих питань дозволить історикам змалювати справжню картину життя, їх реальну, а не міфічну роль в радянському суспільстві.

Важливі аспекти історії робітників, які заново сьогодні переглядаються, - це кампанії та рухи на виробництві кінця 1920-х -30-х рр.(передова праця, виробничі змагання, стахановський рух і т.д.). Звичайно, не можна поставити під сумнів енергію та ентузіазм учасників змагання, як і їх вагомий внесок у збільшення валового продукту, удосконалення навичок праці, раціоналізацію виробництва.