Сучасна історична наука про традиції федералізму та автономізму в контексті державотворення.

Ідея автономізму та федералізму у контексті державотворення відображена в історичній спадщині М.Драгоманова. Г.О.Корольов у 1994р створив статтю писвячену питанню та з'ясуванню федеративістських тенденцій державного будівництва доби ЦР(1917-1918рр.). Історіографічний комплекс поставленої проблеми характеризується наявністю достатньої кількості розвідок, в яких досліджується федералізм ЦР чи окремо державотворчі процеси за її участю. В історіографії виділяються праці, присвячені автономістсько-федералістській платформі Центральної Ради (Верстюк В.Ф. М.С.Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради,1996; Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї М.Грушевського і проблеми розбудови української державності1993; Кучик О. Генезис геополітичних орієнтацій М.Грушевського від федераліста до самостійника,1995; Пиріг Р. Ідея федералізму в державницькій концепції Михайла Грушевського,2005). Автономістсько-федералістських концепцій дотримувалися не лише Грушевський,М.Шаповал,Христюк,а майже всі провідні укр.діячі,політ.партії,громад.організ. Федералізм був відповіддю вітчизняної інтелектуальної еліти на бездержавність укр. народу та відсутність єдиної історико-політ. традиції. Діяльність ЦР потрібно розглядати через періодизацію її історії, в основі якої лежить критерій розвитку державно-політичної традиції України. У вітчизняній істор.науці виділяється два підходи. Перший – репрезентує наукова позиція історіософа І.Лисяка-Рудницького, згідно з якою державотворча практика ЦР відповідає та співпадає з традиціями політичної думки ХІХ – початку ХХ ст. У своєму есе “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники” вчений зазначив: “Третій і Четвертий Універсали віддзеркалюють два послідовні етапи укр. держ. будівництва. Але їх можна розглядати і як вияви двох різних, альтернативних концепцій української державності: федералістичної і самостійницької”. Другий – відстоює сучасний історик В.Верстюк, в основі його трактувань лежить акцентування на конкретиці та документах. Позиції І.Лисяка-Рудницького і В.Верстюка різняться лише відношенням до історичної перспективи: діаспорний вчений займається пошуком підстав у попередніх періодах історії, а дослідник ЦР спирається на історичні обставини та ситуацію революційного періоду. Питання автономізму та федералізму не залишає поле зору історичної науки,про це свідчить той факт,що донині виходять праці які аналізують цієї проблеми: у 2005р вийшла стаття Пиріг Р. Ідея федералізму в державницькій концепції М.Грушевського; Г.О.Корольов. ФЕДЕРАЛІЗМ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРОЕКТІМ. ГРУШЕВСЬКОГО НА ПОЧАТКУ ХХ ст

 

5 5.Історичні наукові традиції в Україні і їх роль в утворення держави.

Вже в часи Київської Русі були сформовані визначальні для подальшого становлення української науки традиції: 1)її відкритість, активне вбирання, переосмислення й використаня світового досвіду для власних потреб; 2) орієнтація переважно на європейські духовні цінності та норми; 3) практична спрямованість наукової діяльності, її безпосередній зв’язок з актуальними суспільними проблемами; 4)глибоке адекватне розуміння тодішньою елітою ролі та значення науки для суспільного життя і самореалізації особистості; 5)органічний зв’язок науки з освітою й вихованням державницької свідомості, патріотичної громадянської позиції. Ці традиції досить чітко виявилися згодом у Добу козаччини. У цей час в Україні виникають і стрімко прогресують вищі навчальні заклади, які стають основними соередками розвитку вітчизняної науки, освіти, культури, а відтак- засобом національної самоідентифікації. К. 17-поч 18 ст. – центрами культурного життя на українських землях були церковні братства, в яких зосереджувався інтелектуальний потенціал суспільства. У 1615р. у Києві почала діяти братська школа, яка у 1632р. завдяки подвижницькій діяльності П.Могили була перетворена в Академію. У цьому навчальному закладі відроджувалися й продовжувалися давні культурні й наукові традиції України. На поч. 19 ст. наукове життя на території Підросійської України переміщується в імператорські університети і підпорядковується інтересам Росії. Львівський університет, відкритий в ще 1661р. перебувава до 1773р. під цілковитим контролем єзуїтського ордену, і не відповідав потребам розвитку української культури і науки. З входженням Галичини до складу Австрійської імперії (1772р.) Становище дещо змінилося на краще. Після повторного відкриття університету у 1874р. у його діяльності виявляються ліберальні тенденції щодо української науки. Щодо унцверситетів підросійської України, то їхня діяльність жорстоко підпорядковувалась імперським інтересам Росії і контролювалася державою та церквою. Справжній ренесанс української науки, її давніх традицій було започатковано у добу УНР, особливо в часи Гетьманату. У руслі національних традицій та інтересів розгортається наукова діяльність університетів, у 1918р. засновано Українську Академію наук, навколо якої концентрується науковий потенціал країни. Характерною ознакою діяльності ВУАН з перших її днів була свобода творчості, спрямованість на безпосередні потреби практики національного розвитку в контексті тодішніх світових тенденцій. Ці традиції знову знайшли благодатний грунт для свого розвитку після відновлення Україною державної незалежності. Сьогодні гармонійне поєднання вікових здобутків української культури з новітніми світовими тенденціями у ній задля максимального задоволення потреб національного розвитку є базовим приорітетом державної політики у науковій сфері.

 

64. Терміни: «історіографічне мислення», «історіографічний стиль» «історіографічний тип історика» В історіографічній практиці використовуються такі поняття, як «історичне мислення», «стиль», «тип історика» тощо.Історичне мислення - це найвищий ступінь пізнання людиною історичного процесу, логічного відображення у свідомості об'єктивного характеру подій, фактів, явищ історії у всій багатоманітності їх взаємозв'язків, у т. ч. причинно-наслідкових. Під стилем історичного мислення розуміють систему фізіологічно-психологічних, логічних, теоретичних і ціннісних орієнтирів того чи іншого історика. Сукупність найбільш характерних ознак стилю істориків наукової школи або представників певного напряму, течії можуть застосовуватись для групової оцінки стилю їх історичного мислення. Нерідко поняття стилю застосовують для характеристики певних періодів історіографічного процесу: міфологічний, теологічний, романтичний, консервативний, ліберальний, демократичний, авторитарний і т. д. Українська історіографія базується на загальних і специфічних теоретичних і методологічних засадах історичної і суміжних наук, має відповідний до своїх функцій категоріально-понятійний апарат. Використання різноманітних методів історіографічного пізнання, послідовне дотримання принципів історизму, об'єктивності, всебічності, системності тощо закладають гарантії для наукового висвітлення історії зародження і найважливіших етапів розвитку української історичної думки, її трансформації у наукову систему, в цілісну науку.

 

57.Основне коло дискусійних проблем вітчизняної історії на міжнародних наукових форумах. На сьогодні відбулося 7 міжнародних конгресів україністів. 27 серпня – 3 вересня 1990 року – I міжнародний конгрес україністів у м. Києві. Конгрес намітив шляхи подальшого розвитку різних галузей українознавства, визначив систему міжнародної комунікації української науки і культури, їх репрезентації на світовому рівні. 22 – 28 серпня 1993 року – II міжнародний конгрес україністів у м. Львові. Була представлена сучасна історична концепція українського народу у другій світовій війні, автором якої став Михайло Коваль, який наголошував, що за умов становлення нової історіографії, базованої на науково вираженому підході, що має єдино правильний орієнтир – історичну істину й достовірні документальні джерела як інструментарій, вкрай актуальним є методологічне уточнення концепції історії українського народу в період другої світової війни. На цьому ж Конгресі було піднято питання трагедії голодомору 1946 – 1947 рр. О. Веселова у своїй доповіді основною причиною голоду називає сталінщину, панування командно-адміністративних методів господарювання, надмірні хлібозаготівлі. Вона наголошує, що голод 1946-1947 рр. був штучним. Вчений – українознавець Юрій Шаповал звернув свою увагу на проблему України як об’єкту сталінського політичного терору. 26 – 29 серпня 1996 року – III міжнародний конгрес україністів у м. Харкові. Було простежено двотисячолітню етнічну історію України, еволюцію держави під назвою Русь до держави з назвою Україна, розглянуто одну з яскравих сторінок історії України — тему українського козацтва, проблеми формування національної свідомості українського народу, розвитку та вивчення української національної школи у період становлення незалежності України. 29 – 30 серпня 1999 року – IV міжнародний конгрес україністів у м. Одесі. Відбувалися дискусії стосовно кризових явищ в сучасній історичній науці, зокрема в методологічному і джерелознавчому аспектах. О. Реєнт висловив свою згоду з думками М. Емара щодо проявів кризи в науці. Було виділено наступні її ознаки: орієнтація радянської історіографії на прогрес як мету розвитку цивілізації, що змушувало вивчати сучасну через минуле, тому вона виявилася безпорадною в розумінні таких явищ сьогодення, як націоналізм, расизм, тероризм; необхідність внутрішньо дисциплінарних змін в самій науці. О. Реєнт наголосив на тому, що серед дисертацій, які захищалися в Україні протягом останнього десятиріччя за одиничними випадками немає таких, які присвячувалися б проблемам методологічного, концептуального пошуку, термінологічно-категоріальним питанням. В багатьох дисертаційних працях застарілі поняття та модні неологізми. 26 – 29 серпня 2002 року – V міжнародний конгрес україністів у м. Чернівцях. На цьому Конгресі знову було піднято проблему голоду 1946 1947 років, але, якщо раніше вчені намагалися чітко сформулювати головні причини даного явища, то тепер дослідники В. Холодницький, П. Яценюк та Т. Холодницька наголошують, що проблема голоду не достатньо вивчена в українській історіографії і потребує більшої уваги наукової громадськості. Ще одним з дискусійних та мало вивчених моментів української історії є поява та діяльність УПА. На цю проблему звернув свою увагу вчений – українознавець зі Львову Ю. Сливка. На Конгресі вчені не оминули своєю увагою і проблем методологічного характеру. 28 червня – 1 липня 2005 року – VI міжнародний конгрес україністів у м. Донецьку. Найбільш гострі дискусії та неоднозначну оцінку істориків викликає утворення українських військових формацій у складі вермахту та підрозділів поліції, які формувалися і діяли в Україні та за її межами. 25 – 28 серпня 2008 року – VII міжнародний конгрес україністів у м. Києві. Основна увага учасників була зосереджена на відображенні пам’яті про голодомор. За результатами роботи було ухвалено рішення, у якому йшлося про необхідність донести до світової громадськості те, що ми знаємо про голодомор, кваліфікувати цей злочин геноцидом і добитися від ООН ухвалення відповідного рішення. Про стан українських студій в Росії та Європі. Крім міжнародних конгресів україністів відбувалися й інші міжнародні форуми, зокрема, у листопаді 2001 року в Києві проходив міжнародний семінар „Інноваційні підходи до вивчення та викладання історії в школах” та міжнародний науковий конгрес українських істориків, який пройшов 17–19 травня 2006 р. у м. Луцьку. Дискусії точилися навколо питань теорії та методології історії, української історіографі та ін. Отже, на більшості міжнародних форумах головні дискусії точилися навколо таких питань, як питання теорії та методології історії, питання голодомору 1946-47 рр., питання становища українських студій в Росії та Європі, питань, які стосувалися різних аспектів 2-ї світ. війни та ін.

Сучасний етап історіографії історії України: проблеми та перспективи розвитку. Всю літературу, що вийшла в Україні після 1991 року можна умовно розділити на декілька груп. Це роботи які безпосередньо присвячуються тим чи іншим аспектам соціально-політичних процесів в Україні 1920-х - 30-х років у контексті утвердження тоталітаризму. Серед них слід назвати праці С.В.Куль-чицького «УСРР в добу нової економічної політики (1921-1928 рр.»), «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». Перша робота стала продовженням книги С.В.Кульчицького «УСРР в добу «воєнного комунізму» (1917-1920 рр.)», яка була надрукована в Інституті історії України HAH України у серпні 1994 р. Як відомо, у 1995 р. вийшли ще дві книги автора, присвячені «великому перелому» (1929 - 33 рр.) і передвоєнному періоду (1934-39 рр.). Усі чотири книги підпорядковані ідеї побудови концептуальних засад реальної історії України. Тому наукові розвідки мають саме таку назву підзаголовків. В той час тираж виданих праць у 1994-1995 рр. був настільки мізерним (300 екземплярів), що, як визнає сам дослідник, «варто говорити радше не про публікацію, а про фіксацію результатів науково-дослідної роботи». Тому, закономірно, книга «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)» включає попередні видання, враховує найновіші історіографічні дослідження. Автор висловлює цілий ряд нових концептуальних підходів, на базі яких можуть розгортатися сучасні історичні дослідження. Це, зокрема, висловлені вченим думки про позбавлення суспільства в цілому і окремих його членів самостійних засобів існування, їх залежність від тоталітарної держави; соціальну ціну модернізації суспільства в кінці 1920-х - 30-ті рр.; форму і зміст української радянської держави; способи комунізації села; партійно-радянський апарат у системі влади; громадські організації як «передавальні паси» від влади до мас та ін. Книга характеризується нестандартною інтерпретацією подій і причинно-наслідкових зв'язків між ними в контексті соціально-економічної політики першого десятиріччя радянської влади.

Проте на сьогоднішній день ще глибоко не вивчена проблема тих змін, які відбулися в соціальному складі робітників в результаті масового напливу сільського населення в промисловість під час індустріалізації, яким чином цей процес вплинув на виробничу дисципліну, кваліфікацію, політичну свідомість виробничників.

Важливо дослідити питання соціальної адаптації колишніх селян в робітничому середовищі, як воно змінювало їх психологію. Цікавим є вияснення ставлення селянського поповнення до дисципліни заводського життя, як воно переносило незадовільні умови побуту тощо. Потребує уваги дослідників і таке непросте питання, як незадоволення селян колективізацією, що позначилося на настроях молодого поповнення робітників.

Ці та інші проблеми, які потребують розв'язання в історіографії історії робітників, зумовлюють перегляд корінного питання: чи відбулися якісно-кількісні зміни робітників за п'ять років, щоб у 1936 р. розглядати їх як «зовсім новий клас?» На наш погляд, говорити про це в середині 30-х років рано. Адже процес «пролетаризації» нових робітників, який без сумніву швидко відбувався в 30-ті роки, не міг завершитися в лічені роки. За півдесятиріччя не можна було перебудувати психологію робітника - колишнього селянина, який зберігав традиційні патріар­хальні цінності в робітничій сім'ї. На грунті переселення величезних мас людей, побутових негараздів, зловживання керівниками службовим становищем, поширення неформальної мережі блатів на житло, дефіцитні товари тощо виникало незадоволення серед робітників, зумовлювало різні форми протесту, соціальну апатію, а також породжувало алкоголізм, злочинність та інші антиподи суспільного життя.

Тому ідеалізований в радянській історіографії образ робітника 1930-х рр. був далекий від істини. Потребують подальшого вивчення питання соціального протесту, який існував серед робітників у 1930-ті роки, особливо, на великих індустріальних будовах, де були незадовільні соціально-побутові умови. З'ясування усіх цих питань дозволить історикам змалювати справжню картину життя, їх реальну, а не міфічну роль в радянському суспільстві.

Важливі аспекти історії робітників, які заново сьогодні переглядаються, - це кампанії та рухи на виробництві кінця 1920-х -30-х рр.(передова праця, виробничі змагання, стахановський рух і т.д.). Звичайно, не можна поставити під сумнів енергію та ентузіазм учасників змагання, як і їх вагомий внесок у збільшення валового продукту, удосконалення навичок праці, раціоналізацію виробництва.