Українська державність у ВКЛ:суч.вітчизн.історіографія

Набуваючи поширення в сучасні українській історіографії литуаністичний напрямок, проте, так і не вийшов за межі монографічних досліджень та спеціальних статей, розпорошених по різноманітних наукових збірниках, часописах, журналах, періодичних видань тощо. Тож вчені, згуртовані дослідницькою інституцією - відділом історії України середніх віків і раннього нового часу Інституту історії України НАН України, вирішили започаткувати окреме академічне видання, присвячене дослідженню й публікації матеріалів з історії Великого князівства Литовського.

Безпосереднім поштовхом до створення запропонованого часопису стала Міжнародна наукова конференція «Україна і Велике князівство Литовське в XIV-XVIII ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини в загальноєвропейському вимірі», що була вперше проведена на теренах незалежної України 25-27 вересня 2007 р. Інститутом історії України НАН України спільно з Кам'янець-Подільським державним університетом у м. Кам'янці-Подільському

 Україна і Велике князівство Литовськ.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини у загальноєвропейському вимірі. Тези доповідей. - К., 2007. - 70 с.

Блануца А.В., Ващук Д.П., Копилов С.А. І міжнародна наукова конференція з литуаністики в Україні // Український історичний журнал. - 2008. - №2. - С. 196-198.

Важливими є дослідження H.Яковенко. На наш погляд, подіями в науковому житті української медієвістики стали фундаментальне дослідження, присвячене українській шляхті з кінця XIV до середини XVII ст., а також концептуальний нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.. Перше дослідження має окремі розділи про князів, у яких не тільки вперше в українській історіографії поставлена проблема правлячої еліти та її менталітету, але й аргументовано перегляд ролі цієї еліти у розвитку українського суспільства. У цій праці наведені також генеалогічні таблиці князівських родин. Думки авторки щодо повної ліквідації удільних князівств в українських землях в кінці XIV ст.

З українських істориків ми також використали окремі праці перш за все О.Русиної «Київська виправа Гедиміна (текстологічний аспект проблеми) // Записки НТШ. -Т. 231.-1996.-С.147-157», «Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. — К., 1998. — 243 с.,», В.Ульяновського.

 

Питання голодомору, що потребують свого дослідження.

За умови наявності значної історіографії проблеми голодомору 1932-1933 рр. в Україні, нез`ясованими до кінця залишаються деякі питання цієї проблеми. Зокрема, розкриті не всі аспекти відношення керівництва ЦК КП(б)У до народної трагедії.

Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Західна історіографія Голодомору розвивається. Вчені різних країн дискутують, намагаючись визначити природу цього унікального, аніскільки не схожого на Голокост явища. Однак українські історики не мають одностайної підтримки на Заході. Зупинюсь на еволюції поглядів двох авторитетних фахівців iз радянської історії. Першим західним дослідником голоду 1932—1933 рр. став Роберт Конквест — англійський історик- книга «Великий терор», «Жнива скорботи» (з підзаголовком «Радянська колективізація і терор голодом»). Для явища, якому присвячувалася книга, фахівець iз державного терору в Радянському Союзі знайшов цілком точне означення, що теж увійшло в наукову літературу: терор голодом. Найбільш показовою у питанні про радянський голод 1932—1933 рр. є позиція професора Бірмінгемського університету Роберта Девіса. у заключному висновоку з своєї книги під назвою «Роки голоду. Радянське сільське господарство, 1931—1933»: «Ми анітрохи не знімаємо зі Сталіна відповідальності за голод. Його селянська політика була безжальна й жорстока. Однак внаслідок цього дослідження з’ясувалось, що радянське керівництво боролося з кризою голоду, частково викликаною його ж помилковою політикою, хоч сам голод був для нього неочікуваним й небажаним».