Сучасні дослідження актуальних питань давньої історії України науковцями іст.фак-у КНУ

Доцент О.Г. Сокирко Фахівець з військової історії XVII – XVIII ст. Вивчає питання військового мистецтва країн Центральної і Східної Європи ранньомодерної доби, взаємодії мілітарних структур і суспільства. Викладає спецкурси «Палеографія українських писемних пам'яток XI – кінця XVIII ст.»

Сфера наукових інтересів професор В.І. Ульяновського– східноєвропейське пізнє середньовіччя та ранньомодерна доба, історія церкви, історіографія та джерелознавство. Розробив курси: "Історія українського середньовіччя та ранньомодерної доби", "Вступ до історії Церкви", "Історія Церкви та релігійної думки в Україні", "Унійна ідея в Історії України", "Українські документальні фальсифікати", "Історія українського літописання", "Основи середньовічної текстології" та ін.

Доцент С.П. Юренко На кафедрі викладає нормативний курс «Давня історія України (з найдавніших часів до середини XIV ст.)» та спецкурси «Етнокультурна історія Руси-України І тис. н.е.», «Феодальне місто Русі-України VII—VIII ст.» Сфера наукових інтересів – проблеми ранньої історії слов'ян, етнокультурні процеси в Південно-Східній Європі 1-го тис. н.е., охорона, збереження і дослідження археологічних та історичних пам'яток України.

Автор понад 80 наукових праць та близько 20 наукових звітів про археологічні дослідження пам'яток України.

 

 

51. Ідея автономізму та федералізму у контексті державотворення відображена в історичній спадщині М.Драгоманова. Г.О.Корольов у 1994р створив статтю писвячену питанню та з'ясуванню федеративістських тенденцій державного будівництва доби ЦР(1917-1918рр.). Історіографічний комплекс поставленої проблеми характеризується наявністю достатньої кількості розвідок, в яких досліджується федералізм ЦР чи окремо державотворчі процеси за її участю. В історіографії виділяються праці, присвячені автономістсько-федералістській платформі Центральної Ради (Верстюк В.Ф. М.С.Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради,1996; Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї М.Грушевського і проблеми розбудови української державності1993; Кучик О. Генезис геополітичних орієнтацій М.Грушевського від федераліста до самостійника,1995; Пиріг Р. Ідея федералізму в державницькій концепції Михайла Грушевського,2005). Автономістсько-федералістських концепцій дотримувалися не лише Грушевський,М.Шаповал,Христюк,а майже всі провідні укр.діячі,політ.партії,громад.організ. Федералізм був відповіддю вітчизняної інтелектуальної еліти на бездержавність укр. народу та відсутність єдиної історико-політ. традиції. Діяльність ЦР потрібно розглядати через періодизацію її історії, в основі якої лежить критерій розвитку державно-політичної традиції України. У вітчизняній істор.науці виділяється два підходи. Перший – репрезентує наукова позиція історіософа І.Лисяка-Рудницького, згідно з якою державотворча практика ЦР відповідає та співпадає з традиціями політичної думки ХІХ – початку ХХ ст. У своєму есе “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники” вчений зазначив: “Третій і Четвертий Універсали віддзеркалюють два послідовні етапи укр. держ. будівництва. Але їх можна розглядати і як вияви двох різних, альтернативних концепцій української державності: федералістичної і самостійницької”. Другий – відстоює сучасний історик В.Верстюк, в основі його трактувань лежить акцентування на конкретиці та документах. Позиції І.Лисяка-Рудницького і В.Верстюка різняться лише відношенням до історичної перспективи: діаспорний вчений займається пошуком підстав у попередніх періодах історії, а дослідник ЦР спирається на історичні обставини та ситуацію революційного періоду. Питання автономізму та федералізму не залишає поле зору історичної науки,про це свідчить той факт,що донині виходять праці які аналізують цієї проблеми: у 2005р вийшла стаття Пиріг Р. Ідея федералізму в державницькій концепції М.Грушевського; Г.О.Корольов. ФЕДЕРАЛІЗМ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРОЕКТІМ. ГРУШЕВСЬКОГО НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

 

53. Утапи розв.вітч.історіогр.процесу і сучасне становище іст.науки. Загальна періодизація української історіографії. До сьогодні проблема періодизації української історіографії залишається предметом численних наук. дискусій. В найзагальнішому, схематичному вигляді вирізняють такі періоди української історіографії: 1) літописний (11–16 ст.); 2) козацько-старшинський або козацького літописання в церковній, політичній та компілятивній формах з елементами провіденціалізму та прагматизму (кінець 16 – середина 18 ст.); 3) історико-антикварний з просвітницькими, раціоналістичними, преромантичними та критичними тенденціями (2-га пол. 18 cт.); 4) критичний або критично-синтетичний (1-ша третина 19 ст.); 5) романтично-народницький у ностальгійно-патріотичній, героїко-легендарній та мовно-етнографічній формах (30–60-ті рр. 19 ст.); 6) позитивістсько-народницький з використанням різноманітних методологічних підходів (70-ті рр. 19 – початок 20 ст.); 7) державницький або національно-визвольних змагань та повоєнного десятиліття (1920-ті рр.) в еміграційному та радянському варіантах; 8) біполярного поділу – на українську еміграційну (30–40-ві рр. 20 ст.) і діаспорну (після 1952) та українську радянську (30–80-ті рр. 20 ст.) історіографії; 9) сучасний (з 90-х рр. 20 ст.).

За останні дванадцять років фактично не сталося істотних зрушень в уявленнях українських і зарубіжних істориків про стан української історичної науки новітньої доби. Він і далі переважно визначається як кризовий. У своїй оцінці кричущого стану української історичної науки наприкінці 90 х років С. Білокінь виходив з того, що її внутрішній розвиток повинен був мати власну логіку і взаємну зумовленість складових, поетапність і послідовність. Натомість у ній було перервано зв'язок часів. Відтак виник брак загальної освіченості, фахових знань, вільної орієнтації у джерелах і літературі, володіння модерними методами дослідження, а сподіватися на швидку регенерацію кадрів не випадало. Шлях виходу зі скрутного становища вбачався у цілковитій перебудові історичних досліджень, утворенні альтернативних структур і форм роботи, об'єднанні обох галузей історичної науки - в краю і в діаспорі, у святій свободі науки як головній умові її розвитку. 1.1. Колесник зазначила, що в останні півтора-два десятиріччя історична наука в Україні перебуває немовби на інтелектуальному перехре-сті, а в такі перехідні, кризові епохи, як відомо, зростає роль історіографії як окремої гілки історичної науки, засобу самоідентифікацїї і розбудови історичної науки. Думку про існування системно-етапної кризи в сучасній українській історичній науці не повністю поділяє і В. А. Потульницький. У вітчизняній науці йдеться, по-перше, про кризу марксистсько-ленінської методології (кризу парадигмального характеру), по-друге, про власне кризу сучасної української історіографії (кризу зростання) і, по-третє, про загальну кризу світової історіографії (проблеми історичного синтезу, об'єктивності історичної науки, методів пізнання минулого тощо). Потульницькому. Він вважає, що сьогодні українська історична наука ще не має власної науково-дослідницької версії історії України в її національно-державному вимірі, яка перебувала б у відповідності зі світовою історією. Українська історія залишилася на рівні сепарації і так і не вступила у більш зрілу фазу погодження з всесвітньою історією. Причини кризових явищ вбачаються головним чином у наслідках спотвореного розвитку суспільних наук за радянських часів, поверненні від марксизму до попередніх схем XIX - початку XX ст., політичній заангажованості історіописання за доби пошуку нової національної ідентичності, ігноруванні світового контексту історії України, а також у недоліках адміністрування науки за сучасних умов. Позитивні зрушення здебільшого пов'язуються з фактом вільного від догматизму радянського зразка розвитку сучасних студій і значним розширенням фронту досліджень, уведенням в обіг нового джерельного матеріалу.

56. Міжн.конгреси україністів і їх внесок у розв.суч.укр.іст.науки. Міжнародна асоціація україністів (МАУ) — об'єднання науковців, які вивчають історію і культуру України й українського народу. Заснована у 1989 році на установчій конференції в Неаполі вченими НАН України, Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Канадського інституту українських студій, неапольського інституту досліджень Сходу.

Міжнародні конґреси україністів проводяться за ухвалою Міжнародного комітету україністів на Україні і за її межами відповідно до потреби, але не рідше, ніж раз у три роки — протягом чинності повноважень МКУ. У центрі уваги міжнародних конґресів україністів мають бути наукові доповіді, підпорядковані певній широкій об’єднавчій темі. У ході роботи міжнародних конґресів україністів розглядаються також питання науково-організаційного характеру: діяльність наукових установ, що входять до складу МАУ; координація планів наукових установ; видавнича робота з україністики.

Станом на 2008 рік Відбулося сім Міжнародних конгресів україністів — у Києві (1990), Львові (1993), Харкові (1996), Одесі (1999), Чернівцях (2002, Донецьку (2005), в Києві (2008). В роботі І—IV конгресів взяло участь по 400—500, а V — понад 700 дослідників історії, філології, політології, науки, освіти, різних видів мистецтва України й українського народу з 25 країн Європи, Америки, Азії, Австралії.

У доповідях учасників конгресів означено нові підходи до історичних подій далекого минулого і до сучасних суспільних і культурно-освітніх процесів, до проблем державотворення, до висвітлення складних і непередбачуваних подій і змін в соціальному, громадсько-політичному, науковому і мистецькому житті країни, в її поступі до кардинальної перебудови способу буття. Порушувались важливі аспекти методології, якості, рівня і контексту україністики. Підсумки конгресів засвідчують, що вони стали етапною подією у розвитку україністики в Україні і за її межами, що україністика стала вагомим чинником відродження національної свідомості, долучення української спільноти до світових цивілізаційних процесів

. Як зазначив у своєму слові міністр освіти і науки Василь Кремінь, за підтримки вчених-україністів освітяни досягли значних успіхів в утвердженні національного самопізнання. На час проведення першого конгресу МАУ (Київ, 1990) лише 49% школярів навчалися українською мовою, у рік четвертого конгресу (Одеса, 1999) – 67%, у рік чернівецького конгресу (2002) – 70% учнівської молоді мовою навчання була українська.

 

 

59. Зміст та загальна спрямованість досліджень проблеми укр. нац.-духов. еліти. Сьогодні в науковій, політичній і суспільній думці України тема еліти є однією з найбільш гострих і дискусійних. Серед її дослідників і критиків – науковці різних напрямків. На численних форумах, конференціях, на сторінках газет і журналів нерідко піддається сумніву саме існування національної еліти. Підсумовуючи різні точки зору, варто погодитися з В. Брюховецьким: до проголошення незалежності поняття національної еліти в Україні не існувало ні в теорії (поняття «національний» з погляду партійної номенклатури передбачало «націоналістичний»), ні на практиці – через систематичне перетасування керівних кадрів, здійснюваних єдиною правлячою партією. Радянська партійна еліта, у руках якої перебував налагоджений механізм відбору активних, здатних до управління членів партії, формувала необхідну їй зміну керівників незалежно від національних інтересів тієї або іншої республіки. До моменту розпаду радянської імперії ці кадри збереглися й продовжили свою діяльність, проголосивши себе політичною елітою вже на соціальному ґрунті окремих національних держав.
Еліта країни виховується протягом багатьох поколінь, в України ж такого часу не було. У цій справі ситуація в Україні надає дослідникам найбагатший матеріал для створення теоретичної платформи для практичної реалізації найбільш актуальних завдань. Побудова сучасної теорії національної еліти – важлива й складна задача найближчого майбутнього. Разом із тим, окремі її сторони теоретично осмислюються вже сьогодні. Так, Д. Цимбал, аналізуючи становлення еліти в Україні в пострадянський період, акцентує увагу на причинах зміцнення регіональної еліти та її активного опору процесам зміцнення нації. С. Дацюк, порівнюючи українську й російську еліти, розглядає останню як державну в організаційно-суспільному розумінні, національний елемент у якій має в основному культурний зміст. Раціональне зерно його позиції саме й полягає в тому, що українська еліта в організаційно-суспільному смислі – еліта дійсно національна і саме національний елемент має державний зміст, а не навпаки. У цілому практично всі спроби дослідження української еліти позиціонують її як недосконалий, суперечливий суб’єкт, що втратив зв’язок із власним народом. Проте в цьому дослідженні автор спирався на багатий фактичний матеріал, представлений у статтях і широко обговорюваний у дискусіях В. Брюховецького, С. Дацюка, В. Скуратівського, Д. Цимбала і багатьох інших.

60. Нац. меншини в Укр. (ХХ-поч. ХХІ): с.у.і. Після 1985 р. в суспільстві відбуваються зміни, які знаменували новітній етап (друга половина 1980-х рр. – до сьогодення) розвитку історичної науки в Україні. В історіографії почався період бурхливого відновлення тематики історичних досліджень, підвищення інтересу до питань міжнаціональних відносин. З’явилися роботи, для яких характерний якісно новий підхід до проблем історії України. Над проблемою національних меншин в Україні плідно працюють цілий ряд авторів (Б.В.Чирко, О.П.Данильченко, Л.Д.Якубова, О.Я.Найман, В.І.Сергійчук, І.М.Кулінич та інші). Рафальський підготував і захистив у 2001 р. дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук "Національні меншини України у ХХ столітті: історіографія". У процесі роботи над дисертацією опублікував індивідуальну монографію "Національні меншини в Україні у ХХ столітті. Історіографічний нарис" (2000).  Для сучасної вітчизняної історіографії характерно розкриття проблемних питань становища національних меншин, існування різних точок зору, підходів, полеміки. В контексті національної політики історики торкнулися широкого спектру проблем: статистичного обліку національних меншин України, питань міжнаціональних стосунків, історії заселення та розвитку окремих національних меншин та ін.

61. Укр. в період наростання системної кризи радянського ладу (ІІ п. 60-х – І п. 80-х): с.у.і. Прагнення утримати статус наддержави за відмови від реформ – така загальна картина в с.у.і. Лише 1 дослідження, де висвітлена історія цих десятиліть як цілісного періоду – Баран «Україна: новітня іст. (1945-1991)» (2003): характеризує складні процеси, що відбувались у політ., економіч. і культур. житті республіки; відмовився від посилання на джерела, щоб заощадити обсяг. «Політич. історія Укр. ХХ» - розділ «”Розвинутий соціалізм” в Україні» (5 авторів) – збірник статей на різні теми замість цілісного монографічного дослідження. Дисидентський рух: 10літтям раніше тема була «білою плямою», тепер завдяки великій кількості окремих публікацій локального значення і 2 монографіям (Касьянов «Незгодні: укр. інтелігенція в русі опору 1960-80-х», 1995; Бажан і Данилюк, 2000) маємо досить повне уявлення. Інші сторони життя Укр. цього періоду залишаються малодослідженими.

62. Укр. в 1954-64: с.у.і. Кравченко (1 з керівників Канадського інституту українознавчих студій при Едмонтонському університеті, після 1991 – актив. учасника державотворчого процесу в Укр.) «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ» (1997 – укр. мовою) – доба першої десталінізації висвітлена з особливою ретельністю. Касьянов «Незгодні: укр. інтелігенція в русі опору 1960-80-х», Кентій «Нарис боротьби ОУН-УПА в Укр. (1946-56)», Ковпак «Соціально-побутові умови життя населення Укр. в ІІ п. ХХ». Лише 1 монографія присвячена цілісному періоду – Баран «Укр. 1950-60-х» (1996): в центрі уваги – доба Хрущова (суспільно-політичні процеси, соціально-економічні відносини, національно-культ. проблеми.

63. Укр. в рр. повоєнної відбудови і подальший розвиток економіки і культури (1946-53): с.у.і. Аналіз історіографії повоєнного періоду ускладнюється тим, що його хронологічні рамки досить рухомі. Спочатку повоєнний період вкладався в четверту п’ятирічку 1946-1950рр. Потім його подовжили до смерті Сталіна. Тепер же частіше за все під повоєнним періодом розуміють дві п’ятирічки – четверту і п’яту.

Праці останніх 10-15 рр. висвітлюють в основному «білі плями» - голод 1946-47, масові репресії, депортації, національно-визвольну боротьбу в Зх Укр. Найбільша праця про голод – збірник документів і матеріалів «Голод 1946-47 рр. в Укр.». Аналізу карально-репресивної політики присвячені 2томник Біласа «Репресивно-каральна система в Укр. 1917-53. Суспільно-політич. та історико-правовий аналіз» та історичні нариси Шаповала «Укр. 20-50-х рр.: сторінки ненаписаної історії». Депортаціям населення зх-укр. земель присвячений 3томник львівських учених «Депортації: зх землі Укр. кін. 30-х – поч. 50-х рр. Документи, матеріали, спогади». Кентій «Нарис боротьби ОУН-УПА в Укр. (1946-56)».

Кілька узагальнюючих видань, у яких періоду приділяється належна увага: Баран ««Укр. 1950-60-х» і «Укр.: новітня історія (1945-91)». Досить великий розділ «Останні роки сталінської тиранії» у 6томній «Політичні іст. Укр. ХХ» підготували Рафальський, Шаповал і Ярош.

 

8.Національно-державницький напрям в дослідженні історії Київської Русі. Засновники Д.н. в у.і. – В.Липинський та С.Томашівський. У 1920–30-ті рр. до цього напряму належали такі відомі історики, як В.Герасимчук, І.Джиджора, І.Кревецький, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич, М.Кордуба, В.Кучабський, а також молоді дослідники М.Андрусяк, В.Заїкин, Б.Крупницький, Д.Олянчин та ін.М. Грушевський у своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" присвятив два томи власне Київській Русі. Використавши широке коло писемних джерел, він показав усю суперечливість її історичного розвою. Впродовж XII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей протягнувся аж до монголо-татарської навали, мав "застої та перерви", коли окремим князям вдавалося відновлювати "давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва".Перша стадія цього розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва військами Андрія Боголюбського, а фіналом — монголо-татарську навалу. В. К. Липинський. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ — Відень, 1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату.. Ідея суверенітету має у В'ячеслава Липинського глибоке історико-філософське обґрунтування.

Державницька концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівськийдотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною. Власну концепцію історії України Томашівський виклав у праці “Українська історія” (1918), перша і єдина опублікована частина якої охоплює період до 1569 р. Яскраво виражений державницький характер роботи відзначили одразу після виходу книжки. На думку І. Кревецького, “Українська історія” С. Томашівського й “Україна на переломі” В. Липинського творять злам в українській історіографії ХІХ – початку ХХ ст. тим, що на зміну народницькій візії історії ставлять виклад української державницької історії княжих (Томашівський) та козацьких (Липинський) часів. Основою обґрунтування концепції стали “три кити”: земля, тобто освоєння майбутнім українським племенем територій, на яких вони проживали, нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сегрегації Галицько – Волинського князівства та становлення першої української національної держави – Галицько – Волинського князівства як завершення цих процесів. В своїх роботах С. Томашівський наполегливо підкреслює суто український характер Галицько – Волинської держави на противагу Київській Русі. Цим його концепція принципово різниться від концепцій М. Грушевського і В. Липинського, бо М. Грушевський виводив першу українську державу від варязької Київської Русі ІХ – ХІІІ ст., а В. Липинський такою вважав козацько – шляхетську державу Богдана Хмельницького. Втім якщо М. Грушевський підкреслював домінування інтересів народу над інтересами держави, то спільним у історичних візіях С. Томашівського і В. Липинським стало високе поціновування інституту держави як такого і пов’язане з цим засудження будь - яких антидержавних повстань і анархії. Із зауваженнями стосовно історичної концепції С. Томашівського і зокрема щодо бачення істориком початків української народності виступив В. Заїкин, котрий не погодився з трактуванням Томашівським Київської Русі як універсальної монархії і підтримкою історичної тези про національну єдність усіх слов’ян у ІХ – ХІІ століттях.

В.Заїкин є насамперед істориком церкви, хоча його перу також належать публікації з історії українського націогенезу, численні персонологічні розвідки, історіографічні огляди. У публікаціях з історії церкви в Київській Русі він доводив, що ставлення до римо-католиків у Давній Русі було толерантним, а сама православна церква ані у 1054-1055 рр., ані пізніше “офіційно не заявляла про своє відокремлення від Церкви Католицької”. Також історик розвинув і спопуляризував тезу про князів Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка як виразників “католицької ідеї – єдності Вселенської Церкви і поєднання зі Святим Римським Престолом”.Питання про «спільно руськість» Київської Русі.

М. Кордуба відстоював позицію існування давнього спільноруського періоду в історії трьох народів, існування «єдиної культурної сфери» і спільної державності. До процесу їх створення були, на його думку, причетні предки майбутніх східнослов'янських народів. Таким чином, вчений вважав спадщину Київської Русі спільним надбанням цих народів, які, отже, мають на неї однакове право. Також, відповідно, процес утворення української народності історик відносив до більш пізніх часів. Далі М. Кордуба подає головне власне тезове узагальнення «спільноруськості» в добу Київської Русі: «Спільна держава, спільна віра і спільна літературна мова стають могутніми підвалинами, на котрих розбудовується одна, спільна, загально-руська, коли не нація у повному значінню сього слова, так скажім, культурна сфера». Принагідно зазначемо, що застереження вченого про існування саме спільної культурної сфери, а не нації, обґрунтовується ним у великій статті-відповіді опонентам, яка вийшла в 1931 р., і не є, як для нього, випадковим.