Висвітлення етногенезу укр.народу в іст. літературі 1991-2009рр.

Етнічні явища- єдність території, мови, матеріальної культури, віри.

Мовний матеріал-лінгвістична проблема.

5 основних етновизначальних основ- мова, територія, культура, спільна історична свідомість, ментальність.

Витоки укр.народу є важливими сьогодні.

Др.пол.80х рр. виходять праці, в яких чітко проглядається намагання дослідити етн.іст.укр.народу.

Борисенко, Горленко, Гуржій, Смолій «Укр.народність: нариси соц-екон. і політ. істор.»К-1990р.- близько 30 дореволюційних концепцій про походження укр.народу.

Хоча залишились прихильники концепції давньоруської спільної народності. Автори наголошували на певних специфічних умовах розселення Серед.Подніпров’я.

Мельник Д., Демченко, Гуржій О. «Лекції по історії України» 1990рр. етнічний розвиток схслов’ян. племен, які формували єдину цілісність:мова, культура, територія, політ., еконм. зв'язки.

Моця. «К.Р.:результати та перспективи дослідження»УЇЖ-1994р. Говорити про українців, білорусів, росіян в 12ст. ще рано. Вони-русичі, русини.

Смолій, Гуржій «Як і коли почала формуватись укр.нація»К-1991р. Не оминають цієї теми. 12-13ст.-визначаються первісні ознаки спільноти, які стосувались територія, культури, звичаї українців, збігалось з роздробленістю К.Р. процес формування укр.нац.-17-18ст. 12-13ст.-одне з провідних місць, як передумови формування укр.спільноти.

Баран, Козак, Терпиловський «Походження слов’ян»К-1991р. досліджують українознавство. Доводять, що готська навала сформувала процес культурної та іншої форми слов’янства.Єдиний слов’янський масив розділився на антів, венедів, склавинів. Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов'ян на Пд і Пн.

Баран «Давні слов'яни»К-1998р. Говорить, що склавини і анти з лісостепу розселились на Балкани і започаткували Пд і Пн слов'янство. Сер.Іст. – розпад слов'ян.спільноти, формування різних народів. Зародження праукраїнського етносу. Склавини у 8ст. утворили ряд племен:дуліби, древляни і хорвати, сіверяни ітд.

Брайчевський підтримав ранньослов’янську концепцію походження слов’ян.

Інститут археології України П.Толочко. запропонував спрощений підхід до етнічної історії. Обгрунтував існування давньоруської народності. В праці «Київська Русь»1996р. Обгрунтував концепцію походження Русі.

«Етнічна історія давньої України» К-2000р. Виключив можливість пошуку єдиного народу-предку для сучасних українців.

Створювались теорії і концепції. Вчені повертались до ранньослов'янської концепції.

Оригінальні теорії витоку українців:

1.Єрусалим-це слов.місто Лель-Руса

2.етруски-руськ.племена

Залізняк називає ці теорії аматорськими.

Існує ще концепція давніх укрів.

Шилов Ю. «Прародина ариев:история, обряды и мифы» К-1995р.: археологічні культури азово-чорноморських і прикаспійських степів мали арійську приналежність. Арійське походження Придніпров'я.

Пономарьов «Етнічність і етнічна історія України» К-1995р.: теоретичний аналіз витоків українства на основі земельних субетнічних утворень 8-11ст. субетнічна система об’єднана етнічною самосвідомістю. Націогенез має усталений механізм дії та прояви. Критикує археологів.

90ті рр. Цією проблемою займаються:

Ісаєвич «Проблеми походження укр.нар.:історіографічний і історичний аспект»//Україна:кул-рна спадщина, нац.свідомість, державність. Л-1995, Вип.2.: корені укр.народу в часі, що передує К.Р. укр.терит. – протистояння мирних землеробських племен войовничим представникам степів. Мова і культура народу, який першим її опанував- індоєвропейці. Автор аналізує 4 концепції етногенезу: пізньосеред-на, києво-руська, ранньослов., трипільсько-арійська

Дашкевич «Перегук віків: 3 погляди на мин.і суч.України»//Україна: наука і кул-ра. К-1993, вип.26-27.:заперечував існування монолітної давньоруської народності. Наголошував на поліетнічності дер-ви Русі. Консолідуючий вплив Києва-ядра держави, але не був настільки потужним, шоб постала єдина давньоруська держава з єдиною культурою, мовою. Тому не було єдиної давньоруської народності.

Н. Яковенко «Укр.шляхта»К-1993р. К. 15-17ст. – укр.нація. укр.народ самоідентифікувався поступово.

Терещенко, Рябчук. Рілігійна інакшість українства була визначним фактором утворенння укр.нац. і створ. самосвідомості.

Діаспорні:

О.Прицак «Нарис історії України»К-1996р. Теорії заснування давньоруської держави вікінгами-работоргівцями.

Домбровський «Етногенетичні процеси України..»скіфи і сармати-це назва праукр.населення. анти-предки українців.

2 напрямки:

-дослідження етногенезу, які прирались на радян.методику і методологія (Толочко)

-повернення до концепції Грушевського, Маркевича-самобутності укр.народу. ранньослов'янського походження.

Прицак-міграційна концепція походження українців.

Співроб-во укр, рос, білорус.

14.Актуальні питання укр.іст.литов-пол.доби

Радянська історіографія розглядала литовську присутність на укр.землях як загарбання і поневолення. Домінанта рос.історіографії:Литва-ворого і загарбник Русі.ігнорували добу лр.пол.13-с.14ст.як малозначиму епоху(темні віки).

Сучасна історіографія цікавиться ВКЛ. Квіт.1992р. міжнародні круглі столи в Києві і Мінську щодо ВКЛ. Створено Слов’янський об’єднаний центр ВКЛ.

40х-60хрр. 13ст. об’єдналась частина Зх Білорусії і Сх часстина суч. Литви, у 60х-70хрр. Укр.землі. У ВКЛ відбулось становлення самобутніх укр.,білор.,пол.,литов. Культур. Литовці, як визволителі з-під татарської орди укр.земель(думка одних істориків.)

О.Єфименко «Очерк истории украинского народа»-між українським і литовським народоами була спільність до об'єднання.

Полонська-Василенко «Вибране»1995р. Підтримувала цю думку.

Брайчевський, Субтельний, Яковенко: входження руських земель до ВКЛ-вдруге витворення руської державності. Інкорпорація руських земель під Ольгардом на договірних з Ордою зв'язками. Поліетнічний характер ВКЛ.

О.Гуржій, Котляр, Замлинський, Смолій, Дорошенко, Крип'якевич: характеризують період як позитивний(відродження державності). Автономія укр.земель в ВКЛ, але не була українською державою. Великодержавницька політика литовських земель щодо укр.земель(позбав.статусу суверенності).

Летентна державність- це такий стан існування народу, суверенітет зовнішній є обмеженим, а внутрішня автономія поширена лише на стуктуру владних повноважень(суд, адміністрація). Це форма політичного життя, що здійснюється при втручанні зовнішньої сили, яка перебирає військове, політичне верховенство.

Шевчук, Тараненко: латентна доба, коли держава не може встановити суверенітет на своїх землях і ділить його з іншою деожавою.

Верховенство литовської династії, що започаткувала династія Олельковичів-друга укр.держава до к.15ст. Литва продовжувала політику Русі в культурному і політичному плані.

О.Єфименко вказувала, що як колись Русь збирала племена, так тепер Литва збирає руські землі вражені татарами і створила Литовсько-Руську державу.

Брайчевський: Литов.дер-ва 14-16ст.спадкоємиця традицій К.Р., землі-Русі, Білорусі і України. Юридичні норми К.Р. діяли на литовських землях до 16ст. наголошував на принципі «старого не рушити, нового не запроваджувати».

Субтельний «Історія України»: не слід вважати захоплення литовцямиукр.земель як лихе нашестя чужинців. Правильні слова-включення, приєднання.

16. Нове бачення сучасних дослідників: причин, х-ку, хронол.меж НВВ. У роки українського Національного Відродження (кінець 80 - поч. 90-х рр.) та існування незалежної Української держави, незважаючи на складні економічні умови, були видруковані десятки цінних книг і збірників статтей, присв'ячених історії НВВ. Серед них бачимо твори класиків української історіографії XIX - XX ст., які повертаються із забуття (М. Грушевський, В. Липинський, Д. Яворницький), твори українських істориків-емігрантів або діаспорників (Д. Дорошенко, Т. Мацьків, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин та ін.); серед них і праці провідних сучасних дослідників історії НВВ, що сформувалися і творили в материковій Україні (О. Апанович, М. Брайчевський, В. Брехуненко, Я. Дашкевич, Я. Дзира, М. Ковальський, С. Плохій, І. Свешніков, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Степанков, Я. Федорук, та ін.). Варто вказати, що останнім часом історія НВВ привертає до себе зростаючу увагу зарубіжних дослідників ФРН (А. Каппелер, Г. Кумке, Д. Злепко), Канади і США (Ф. Сисин, Ю. Гаєцький), Росії (Л. Заборовський, Г. Санін, Б. Флоря, Т. Яковлєва) і особливо Польщі (З. Вуйцік, Я. Качмарчик, Л. Підгорецький, М. Нагельський, Т. Хинчевська-Геннель, В. Серчик та ін.). Переважна більшість дослідників відкинула нав'язуваний із Москви погляд на Переяславську раду 1654 р. як на завершення НВВ. Висловлюються різні погляди на кінцеву дату НВВ (1657, 1658, 1659, 1676 рр.). На наш погляд найдоцільніше пов'язувати завершення НВВ з Гадяцьким пактом 1658 р., котрий формально поклав кінець війни проти Речі Посполитої.

Причини ННВ: 99% істориків сходяться на тому, що війна носила соц.,нац.,реліг., чинник. Х-р війни-справедливий, визвольний, націон-визвольн.

Щодо типологізації існують різні погляди. Домінують 3 терміни: 1)повстання (козацьке, народне, українське, селянське); 2) війна (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, нац-визв.); 3)революція (козацька, буржуазна, націон., нац-визв., україн.)

Хронол. Рамки: Смолій, Степанков – 1648 – 1679 рр.; радян.історики – 1648 – 1654 рр.; домінує думка – 1648 – 1657 рр (до смерті Б.Х.).

Якщо раніше вивчення зовнішньої політики Української держави зводилось до аналізу українсько-російських відносин, котрі подавалися виключно рожевими фарбами, то тепер спостерігається комплексний підхід при дослідженні даної проблематики. Особливо великих успіхів досягнуто у вивченні українсько-польських (Я. Качмарчик, З. Вуйцік, Ф. Сисин) та українсько-османських дипломатичних відносин (акад. О. Прицак, В. Остапчук, Я. Федорук та ін.). У дослідженні військових аспектів НВВ нарешті з'явилися солідні праці, до котрих належать у першу чергу монографії І. Свєшнікова, В. Сергійчука, І. Стороженка. Були дослідженні питання організації та озброєння української армії, висвітлено хід Жовтоводської, Корсунської, Пилявецької, Берестецької битв, розкрито внесок українських повстанців у розвиток військового мистецтва. Проаналізовано і такі майже незнані аспекти НВВ, як діяльність розвідки та контррозвідки Б. Хмельницького (В. Степанков та ін.).

 

17. Державницькі процеси в період Б.Х.(с.в.і.) Переглянуто питання і про політичну програму Б. Хмельницького та уряду Української держави-Гетьманщини. Дискусії тепер точаться переважно навколо питання про час кристалізації плану відродження Української держави. На погляд більшості суч.дослід. Б. Хмельницький, починаючи повстання, вже прагнув до незалежності України, але з тактичних міркувань не згадував про це у переговорах з Річчю Посполитою до початку 1649 р.

Посилену увагу науковців, особливо Смолія та Степанкова, привертають питання, пов'язані з відродженням та розбудовою Української держави-Гетьманщини, її устроєм та функціями, розвитком української національної ідеї, роллю Б.Хмельницького насамперед як державотворця.

Липинський- 1909р. «Шляхта на укр.»: обгрунтовано провідну роль шляхти у процесі державотворенні.

«Релігія і ц-ва України» 1909р.: хотів, щоб Укр.мала свій д-ний лад, є класичні приклади будівн.д-ви – це д-ва Б. Х.

«Укр.на переломі 1657-1659 рр.» 1993 р.: відр. Укр.д-сті у 17 ст.- обєдн.усіх верств насел.навколо козацького ядра, участь старого руського шляхетства, освячення духовн.авторитетом павосл.ц-ви.

На той етап-найперспект.була гетьм.монархія, підкреслювалася роль великого гетьмана.

Крип якевича стаття «Соц-політ.погляди Б.Х.» УІЖ 1957 р. Козацька д-ва – закономірне явище. Блискучий адміністр.талант Б.Х. Будув.фундамент укр.д-ст. У ході війни ств.переворот у с-мі землеволодіння, соц.с-ми. Козацькі межі – Черніг.,Мораха, Красне, Вінниця, Прилуки, Сангород, Макарів, Чорнобиль..Чигирин-столиця. Авторитет Б.Х.

Оглоблин «Думки про Хмельнничину»: утв.другої укр.козацької д-ви було чинником для подолання іст.кризового процесу.

Всеукр.Наук.Кон-ція «Укр. д-сть:іст. та сучасність» січ 1992 р. в Києві: відійшли від штампів, методол.нову увели.

Мельник, Гуржій:дослдж.окремі напрямки укр.д-ня у сер.17 ст.

Комплексне вивчення історіографії, проаналізавано етапи.

Постать Б.Х. по різному трактувалася. Розвиток української історіографії НВВ проходить суперечливо. Останнім часом з'явилися малограмотні "есе" поетів та письменників (В. Базилевський, Б. Сушинський), котрі у своїх нігілістичних оцінках НВВ та її чільних постатей (Б. Хмельницький) часом вторують антиукраїнським концепціям російської та польської великодержавних історіографій.

Безсумнівні успіхи досягнуто в галузі біографістики та генеалогії. Видані монографії або грунтовні статті присвячені Б. Хмельницькому або його сподвижникам (М. Кривоніс, І. Богун, Д. Нечай, Я. Соколовський, П. Шумейко, Л. Мозиря, О. Гоголь, М. Кричевський та ін.) Велику увагу козацькій генеалогії приділили у своїх працях В. Кривошия та Н. Яковенко, а в зарубіжній історіогравії (Д. Гаєцький).

 

 

18. Сучасний стан наук.розробки проблеми укр.нац.Відродження. Етапи у розв.і-ї укр.нац.Відродження:

1. Реставраційний період (80-ті роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.) характеризувався прагненням у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України у межах Російської імперії. Зростає кількість знавців рідної старовини – аматорів, збирачів та колекціонерів історичних пам’яток і джерел - Григорій і Василь Полетики, А.Чепа, Ф.Туманський, М.Антоновський, М.Берлинський, В.Ломиковський.

Поодинокі збирачі та аматори української старовини згодом стали об’єднуватися у гуртки, культурно-просвітницькі осередки. Одним із перших таких об’єднань була “Попівська академія”, члени якої (Є.Станевич, С.Глінка, В.Каразін, І.Богданович).Саме тут виникла ідея створення у Харкові першого українського університету.

В цей час історіографія набуває наукових форм, історія перетворюється на науку. Це означало появу різноманітних форм історичних досліджень – історичні повісті, наукові розвідки, рецензії, перші історичні часописи, мемуари. Розширюється коло проблем української історії. Вдосконалюються методи історичного дослідження, поширюються нові філософські та політичні ідеї.

Першими науковими розвідками з історії України були праці С.Мишецького, Г.Міллера, В.Рубана. Скристалізувалась думка про необхідність створення наукової систематичної історії України (О.Безбородько, О.Рігельман). Зявляється новий тип іст.дослдж.-критичної історії. Його репрезентують “Записки о Малороссии” Я.Марковича, “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського, а також історичні праці О.Мартоса, М.Маркевича. Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в “Історії Русів” ознак національного історичного міфу, який задовільняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української державницької ідеї.

2. Романтизм в українській історіографії (20-60-ті роки ХІХ ст.) виконував функції ідейного обґрунтування національного відродження, ідеї народності, самобутності, культурно-історичної тяглості буття українського народу. Специфіку українського романтизму визначав його лінгвоцентричний характер, що знайшло відображення в особливостях сприйняття проблем української мови, фольклору, піснетворчості як головних джерел української історії та пізнання “народного духу”, психології і побуту. Цей історіографічний період репрезентований творчістю М.Цертелєва, А.Метлинського, науковими розвідками М.Максимовича, М.Костомарова, І.Срезневського, О.Бодянського та ін. У Галичині розгорнув діяльність гурток львівських романтиків “Руська трійця”. Основну частину літературного і наукового доробку галицьких романтиків І.Могильницького, Й.Левицького, Й.Лозинського складали дослідження про розвиток мови і культури в Галичині. Однак у розрізі мовних проблем досить чітко окреслена історична думка.

Розвиток історичних досліджень даного періоду тісно пов’язаний з Харківським та Київським університетами, які створили умови для професійної спільності і організованої системи досліджень. Університети і чисельні товариства при них стали осередками розвитку науки і культури. Чимало статей на українську історичну тематику побачили світ у періодиці, а саме: “Харьковском еженедельнике”, “Украинском вестнике”, “Украинском журнале”; збірках “Запорожская старина”, “Украинская звезда”, “Украинский сборник” тощо.

3. Народницький період (60-80-ті роки ХІХ ст.) історіографічних досліджень характеризувався тим, що його представники вважали найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні. Народницький напрям в українській історіографії представляли В.Антонович, О.Лазаревський, П.Куліш, М.Костомаров та ін. Пізніше продовжив традицію своїх попередників, успадкувавши народницьку історичну концепцію М.Грушевський. Перебуваючи в стані пошуку нової парадигми, вчений запровадив у традиційну народницьку історіографію значні зміни, під впливом яких вона поступово трансформувалася в неонародницьку, а самі погляди історика евлюціонізували на позиції державницької школи.

Народницькими ідеалами були пройняті публікації часопису “Основа” в Петербурзі, “Киевской старины” та діяльність Старої Київської громади.

4. Національно-політичний період (90-ті роки ХІХ ст. – початок ХХ ст.) став вирішальним у ході формування української історіографії. Українська історична наука, як складова європейської культури й науки, досягає власного самовизначення, набуває світового рівня. Виникають самостійні історичні інституції (наукові товариства, кафедри в університетах, архівні комісії, історичні часописи). З’являються перші друковані праці з історії малоросійської історіографії, що належали українським авторам М.Василенкові та О.Лазаревському. М.Василенку належить і перша спроба періодизації української історіографії. Пожвавлюється з 1890-х років літературне та наукове життя в Галичині, НТШ перетворюється на наукове товариство європейського типу.

У науковий обіг впроваджуються терміни “малоруська історіографія”, “історія малоруської історіографії”, “історія історичних вивчень”. Саме в цей період утверджується ідеологія самостійництва.

Активна творча наукова діяльність М.Грушевського у Львові та Києві, характер його наукових інтересів, сама постать ученого уособлювали ідеал інтелектуальної єдності наукових сил усіх. Створення перших схем українського історичного та історіографічного процесів М.Грушевським.

Національно-державницький напрям в українській історичній науці, який базувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації, як історичної спільності, на власну автономію і державну незалежність, отримав свій вияв у роботах С.Дністрянського, В.Старосольського, О.Бочковського, С.Рудни-цького.

В своїх дослідженнях українські консерватори В.Липинський, С.Томашівський на основі історичних екскурсів обґрунтували теорію державності України.

1920-30-ті роки характеризувалися утвердженням в радянській історіографії марксистсько-ленінської методології в її сталінській інтерпретації.

Традиції державницької школи в історичній науці в роки та після Другої світової війни були збережені і розвинені працями О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, А.Яковліва. Одне з перших місць серед них належить О.Оглоблину, який комплексно досліджував проблеми розвитку української історичної та суспільно-політичної думки кінця XVIII – початку ХХ ст. Протягом 1970 – 80-х років- авторами праць, присвячених історичним поглядам М.Костомарова (Ю.Пінчук), М.Максимовича (П.Марков), дослідникам української літератури (Є.Нахлік), етнографії (В.Горленко), допомагаючи тим самим розширити діапазон відповідної наукової проблематики, оцінити жанровий синкретизм історичної писемності.

Сучасне наукове переосмислення українського відродження, національно-визвольного руху досліджуваного періоду здійснюється за двома напрямами: 1) у рамках дослідження інших, значно ширших або ж суміжних проблем, зокрема таких, як розвиток української ідеї та державності, український національний та політичний рухи, українська інтелігенція, парламентська діяльність українців; 2) шляхом створення сучасних праць з окремих аспектів теми.-В.Борисенка, М.Кармазіної, В.Колесника, О.Рафальського, О.Тимошенко, Я.Грицака, І.Колесник, В.Сарбея, П.Шморгуна та ін.

19. Витоки та еволюція д-ї ідеї в Укр.кін.18-поч19 ст.:іст.аспект. Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Цей час характеризувався занепадом старої, козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаною з переходом від феодального до капіталістичного розвитку. На початковому етапі національного відродження українців важливе, якщо не головне, місце займала історіографія. Саме вона виявилася найбільш потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, забезпечення спадкоємності історико-культурного процесу в умовах втрати державності.

У різних верствах українського суспільства, передусім його верхівці, існував постійний попит на літературу з вітчизняної історії. Мотивація звернення до українського минулого диктувалася передусім практичними потребами суспільства, тісно поєднаними з просвітницькими, становими, загальнодержавними та регіональними інтересами. Ідейний зміст української історіографії визначався спочатку претензіями української шляхти та козацької верхівки на особливе місце в суспільстві, а також прагненням російського уряду довести свої “споконвічні” права на ці землі. Пізніше, в перших десятиріччях ХІХ ст. в українському минулому шукали національної своєрідності, прикладів військової доблесті, свободолюбства, православного благочестя.

Зміни в соціальному та культурному житті українського суспільства, при всій їхній суперечності, дали, нарешті, можливості вітчизняній історіографії вийти на рівень друку, стати більш доступною. Перші публікації відповідного змісту, здійснені в другій половині XVIII ст., були відгомоном старої, козацької доби в її найпопулярніших історіографічних творах: “Короткого опису Малої Росії”, відредагованого і доповненого О.А.Безбородьком та літописом Г.Грабянки, опублікованого Ф.Й.Туманським. Поряд з ними, з кінця XVIII ст. до наукового і культурного обігу почали входити також сучасніші тексти, створені, зокрема, Я.А.Марковичем, М.М.Яновським, М.І.Антоновським, Ф.Й.Туманським, М.Ф.Берлинським, О.І.Мартосом.

Активізації українського історіографічного процесу сприяли публічні дискусії з окремих питань українського минулого, проведені на сторінках харківських, московських та столичних журналів протягом 1816-1840-х років.

Розвиток української історіографії супроводжувався спробами її наукової організації. Більшість публікацій українознавчого характеру, в тому числі історичного змісту, здійснювалася завдяки колективним зусиллям патріотично настроєного дворянства, частково об’єднаного в гуртки. Свідченням цього стала, зокрема, дослідницька та видавнича діяльність О.А.Безбородька та його освічених земляків у Санкт-Петербурзі, А.Чепи, В.Я.Ломиковського, В.Н.Каразіна. Помітне місце в пропаганді славної історичної минувшини України залишили патріоти Г.А. та В.Г.Полетики, А.Худорба, М.Маркевич та їхні однодумці. Вони відіграли конструктивну роль у розвитку історичної самосвідомості українського суспільства.

Клопітка праця істориків-аматорів сприяла появі самобутніх, оригінальних творів, які позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”.

“Історія Русів” – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався у рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змалював у ньому картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї республіканізму, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба – це час розвою української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького – це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.

“Історія Русів” – це перша своєрідна політична історія України, де провідною ідеєю виступає ідея незалежної соборної Української держави.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, однак, незважаючи на ці вади, праця Д.Бантиш-Каменського стала кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” – фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана на широкій джерельній базі з використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого заговорили, як про справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача.

Загалом українська історіографія кінця XVIII – початку ХІХ ст. являла собою сплав національної культурної традиції, козацько-старшинського історіописання із новітніми ідейними впливами Росії та Європи у сфері історії, філософії та природознавства. Це період критичної історії, який відповідав реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією історичного легітимізму.

 

20. Проблеми укр.держ-ті в іст.дослідж.пер.пол.19 ст. З першої половини ХІХ ст. розпочинається формування романтичного напряму в українській історіографії. Романтизм становив самостійну фазу процесу українського національного відродження, що пов’язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (героїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і першими спробами організаційно-політичного оформлення національного руху українства.

Плідно сприяли культурному і суспільно-політичному процесу українського національного відродження університети в Харкові, Києві, наукові товариства й комісії, прогресивне українство в Санкт-Петербурзі та Москві.

У процесі розвитку української історичної думки відбувалися зміни в соціальному складі істориків. Якщо в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. його визначали, головним чином, представники служилого та відставного чиновництва, помісного дворянства, то вже з 20-х років ХІХ ст. ситуація почала змінюватися. Історія України дедалі частіше ставала предметом зацікавлень з боку інтелігенції: письменників, журналістів, викладачів, більшість яких одержала вищу, переважно університетську освіту або близько стояла до академічного середовища.

З’явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского наречия” (1818 р.) О.Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, складеного І.Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову був видатний харківський славіст І.Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І.Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І.Котляревського, а й відомих байкарів П.Гулака-Артемовського та Є.Гребінки, талановитого прозаїка Г.Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т.Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т.Шевченку.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не стільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

Визначну роль у розвитку української історичної думки відіграв М.Максимович. В історичних працях він був прихильником панівного тоді романтизму й ідеї народності. Вчений виступав проти норманської теорії появи в східних слов’ян давньої держави, обстоював генетичний зв’язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України, спростував теорію російського історика М.Погодіна про нібито великоросійське заселення Київщини перед навалою татар. М.Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького й почали досліджувати гетьманський рух в Україні. Численні твори вченого з історії Києва, козаччини, Гетьманщини, гайдамаччини й Коліївщини мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії.

Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, М.Костомаров у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу. Звеличував козацтво як вираз суто “національного духу” народу, що пов’язане все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва зумовлювала і провідне становище української нації в майбутній федерації слов’янських народів. М.Костомаров не тільки збагатив нашу історіографію фактологічно та концептуально, але значною мірою демократизував історичне висвітлення минулого.

Власну концепцію українського минулого П.Куліш розробляв у руслі народницького напрямку в українській історіографії. Він пройшов складний шлях еволюції від демократичної концепції української історії до осмислення українського минулого з консервативних позицій.

Історіософські пошуки П.Куліша були зосереджені, перш за все, навколо розробки ним української національної ідеї. Критерій історичного блага, добра і зла для українського народу був вирішальним у намаганнях П.Куліша визначити друзів і ворогів, будівничих і руїнників у його долі. Прогресивному розвиткові української історіографії сприяли також окремі праці А.Скальковського, М.Луніна, О.Бодянського. Окрему сторінку в українське національне відродження вписали галицькі просвітителі першої третини ХІХ ст.

В історичних працях поступово утверджувалося розуміння етнічної цілісності усіх верств українського народу, уявлення про єдність його етнічної території.

 

21. Основні тенденції розв.д-чих процесів в Укр.др.пол.19-поч.20ст.:сучасне бачення. Історична думка України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи. Розвиток капіталістичних відносин, національно-визвольних ідей послужили сприятливим ґрунтом для виникнення організованого руху українства, який поступово скристалізувався у декілька напрямів: народницький, консервативний, ліберальний, національно-державницький тощо.

Згідно з народницькою концепцією, основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території. Українські консерватори обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим. Поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вони вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення. Представники ліберально-демократичного напряму виступали за ліквідацію авторитарних і примусових засад у суспільному житті, збереження і захист прав людини, договірний характер відносин між окремою людиною і державою, встановлення конституційного ладу, парламентаризм тощо. Творчість М.Драгоманова справила величезний вплив на нові покоління вчених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснували новий, державницький напрям в українській історичній науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції державності України. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Україна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В.Липинського в українську історіографію було закріплення в науковій свідомості та дослідницькій практиці принципу державності, проблеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокультурного призначення.

Процес виникнення на ґрунті української історичної науки перших розвідок історіографічного характеру припадає на останнє десятиліття ХІХ ст. – початок Першої світової війни. Саме в цей час історична наука остаточно кристалізується з синкрезу українознавства. Останнє наочно ілюструє створення самостійних історичних інституцій (університетські кафедри, наукові товариства, архівні комісії, історичні часописи) та наукових шкіл. У працях М.Грушевського, його учнів і послідовників опрацьовується самобутня концепція української історії на противагу офіційній доктрині російської історіографії.

В цілому в наукових здобутках вчених знаходимо характеристику напрямів, течій української політичної думки, аналіз особливостей їх розвитку в різні часові періоди, а також, що особливо цінно, висвітлення ходу формування державницької ідеології. З’являються праці, що несуть в собі відбиток ідеологічних вподобань авторів – живих свідків інтелектуального визрівання нації, котрі стали не лише першими науковцями-історіографами, але й творцями політичної думки. Цінним є і те, з огляду на інформаційне навантаження, що незважаючи на специфіку, вони вписувались у здобутки світового, західноєвропейського суспільно-політичного процесу, увібрали передові його надбання, проаналізували і сфокусували їх на українську державницьку ідею. Національно-політичний, “модерністичний” період українського відродження характеризувався кристалізацією ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.

 

 

22. Ідея д-сті в діяльності укр.нац-дем. Обєднаь та політ.партій:с.і-я. Завдяки українським партіям початку ХХ ст. проблема державності України була виведена на ідеологічний рівень, на рівень практичної політики, вона стала стержнем національного питання в Україні.

Той факт, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. український народ був позбавлений державності і входив до складу двох імперій – Російської та Австро-Угорської суттєво вплинуло на процес формування партійно-політичної системи в Україні.