З латиноамериканської літератури

Творець магічних світів

"...Поезія,зрештою, — це прихована енергія, що живить повсяк­денне буття."

Ґ. Ґ. Маркес, з Нобелівської лекції.

Ґабріель Ґарсіа МАРКЕС

р. 1928

Колумбійський письменник, один із найзначніших прозаїків Ла­тинської Америки. У своїх романах, написаних в стилі "магічно­го реалізму", зображує сповнене фантастичних подій життя ла­тиноамериканців у минулому і теперішньому. "У творах Маркеса народна культура... іспанське бароко... вплив європейського сюрреалізму та інших модерністських течій утворюють витонче­не і життєствердне поєднання" (Л. Йюлленстен). Світову славу письменникові приніс роман "Сто років самотності".

Основні твори: повість "Опале листя" (1955), "Полковникові ні­хто не пише" (1961), романи "Сто років самотності" (1967), "Осінь патріарха" (1975), "Кохання під час холери" (1985) та ін.

Ґабріель Хосе Ґарсіа Маркес народився 6 березня 1928 року в багатодітній сім'ї телеграфіста у містечку Аракатака — банановім порту на березі Карибського моря. Виховувався майбутній письмен­ник у діда з бабою. Після смерті діда восьмирічний Ґабріель переїхав до батьків у Барранкілью. Після закінчення єзуїтської гімназії у 1947 році він вступив на юридичний факультет Національного університету в Боготі. Коли університет через політичну нестабіль­ність і масові заворушення в країні було закрито, юнак переїхав у Картахену і присвятив себе журналістиці та літературній твор­чості.

1952. Перший роман. Як літератор, Маркес дебютував у гімназійно­му часописі, опублікувавши добірку віршів. Перша повість пись­менника "Третя поступка" була опублікована у боготській газеті "Спостерігач". У продовж наступних шести років побачили світ більше десятка оповідань Маркеса. У 1955 році він голосно заявив про себе повістю "Опале листя", дія якої відбувається у вигаданому містеч­ку Макондо, яке згодом стане ареною подій майже усіх його творів.

50-і— 60-і роки. Від Франції до Мексики. У 1955 році оповідання Маркеса "День після суботи" отримало першу премію на відкрито­му конкурсі Асоціації письменників та митців Колумбії. Незабаром Ґарсіа Маркес як кореспондент журналу "Еспектадор" уперше ви­їжджає з країни спочатку до Женеви, а потім у Париж. Коли через рік журнал збанкрутував, письменник вирішив залишитися у сто­лиці Франції. Після перемоги кубинської революції у 1959 році Ґарсіа Маркес був одним із засновників кубинського агентства "Пренса Латіна" в Боготі. Протягом двох років він підтримував Фіделя Кастро пером талановитого публіциста, але у 1961 році через політичні роз­ходження вийшов зі складу агентства і перебрався у Мексику.

1967. Світова слава. У 1967 році Ґарсіа Маркес переїхав до Іспанії. На той час він уже був автором досить відомих творів — повісті "Полковникові ніхто не пише", збірки оповідань "Похорон великої мами" (1962). Але справжнім тріумфом письменника став роман "Сто років самотності" (1967). Перше видання роману, про який Пабло Неруда захоплено писав, що це — "можливо, найвеличніше одкровення, написано іспанською мовою, з часів "Дон Кіхота", розі­йшлося за тиждень і стало літературною сенсацією. Після повернення письменника до Мексики в 1975 році побачив світ його наступний роман "Осінь патріарха", у якому Маркес створив гіперболізований образ латиноамериканського диктатора, який править навіть після своєї смерті.

Нобелівська премія. У 1982 році Ґарсіа Маркес отримав Нобелівсь­ку премію з літератури "за романи та оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту". У своїй Нобелівській лекції Ґарсіа Маркес зазначив, що письменник повинен відповідати за "створення утопії, де ніхто не зможе вирішити за інших, як їм Помирати, де кохання буде справжнім, а щастя — можливим, і де народи, приречені на сто ро­ків самотності, здобудуть, врешті-решт, право на життя".

У 1985 році побачив світ новий роман письменника "Кохання під час холери" — історія людини, яка добивається взаємного по­чуття лише на схилі віку. Гарячі дискусії викликав роман "Генерал у лабіринті" (1989) — про кінець життя визволителя народів Ла­тинської Америки Симона Болівара. Протестом проти догматизму церкви просякнутий роман "Кохання і демони" (1994).

Про оповідання "Стариган з крилами"

Художній світ оповідання "Стариган з крилами " побудований на поєднанні елементів реального (буденний побут і психологія мешканців невеличкого рибальського селища) і фантастичного (образи янгола та жінки-павука), причому мешканці селища сприймають фантастичне як щось цілком реальне, земне. Приміром, лікар, який оглянув янгола і знайшов, що його крила є надзвичайно органічніш продовженням тіла, навіть здивувався, чому таких крил немає у решти людей.

Письменник, проте, не має наміру акцентувати увагу читача на подібних логічних парадоксах і не прагне поміняти місцями реальний і уявний світи. За допомогою фантастичних деталей Маркес намага­ється підкреслити і загострити ті духовні, моральні аномалії, які визначають реальність існування значної частини людства. Тому фантастичне в оповіданні письменника виконує функцію своєрідного філософського гротеску, який увиразнює і доводить майже до абсурду картину духовної безкрилості і моральної ницості людини, що замкнула­ ся в колі егоїстичних матеріальних інтересів і грубих тілесних задоволень.

Фабула оповідання фактично стилізована під біблійну ситуацію — перед людьми з з’являється Божий вісник, адже грецьке слово "янгол " означає вісник, посланець Бога. Можна лише здогадуватися, навіщо він прибув на землю, але головне не в цьому, а в тому, що люди навіть не намагаються цього зрозуміти. Поява Божого вісника завжди вва­ жалась найбільшим, найнеймовірнішим дивом з-поміж можливих проя­вів ірреального буття, але для героїв Маркеса янгол — звичайний стари­ ган, от хіба що з крилами, і поява жінки-павука своєю дивовижністю відразу затьмарює в їхніх очах постать янгола. Мешканці селища живуть і мислять лише тілесними і матеріальни­ми категоріями, і янгол, що так нагадує звичайну стару і безпорадну людину, яка до того ж нездатна задовольнити їхні прагнення, пов'язані з розвагами і спробами зцілення, втрачає в їхніх очах будь-яку цінність. Так письменник підводить читача до логічного парадоксу: янгол, що уособлює світ вищих моральних цінностей і духовних орієнтирів люд­ства, виявляється зайвим в світі людей. Чи не тому в нього такі важкі крила? (На цьому письменник неодноразово акцентує увагу читача). Оповідання Маркеса, таким чином, перетворюється На мо­рально-філософську притчу, в якій маленьке рибальське селище постає моделлю всього людства, що втратило крила, тобто високі духовні ідеали і справжні моральні орієнтири.

Втім, фінал оповідання якщо й не сприймається як оптимістич­ ний, то, принаймні, символічно натякає на можливість: старий не помер, як пророкували, а знайшов у собі сили, що відродили його до нового життя, допомогли йому розправити важкі крила і здійнятися в небо, повернутися до Бога. Можливо така розв'язка символічно на­тякає і на можливість духовного прозріння і окрилення людини? Чи розчарований янгол залишає цей світ назавжди, переконавшись у безна­ дійності сподівань на його відродження?

(За Є. Васильєвим та В. Назарцем).

СТАРИГАН З КРИЛАМИ

Дощ лив третій день поспіль, і вони заледве встигали давати собі раду з крабами, що заповзали в дім; удвох вони били їх палицями, а потім Пелайо тягнув їх через залите водою подвір'я і викидав в море. Минулої ночі у немовляти був жар, мабуть, це було викли­кано сирістю і смородом. Світ з вівторка поринув у сум: небо і море змішалися в якусь попелясто-сіру масу; пляж, що виблискував в березні іскрами піщинок, перетворився в рідку кашу з болота і гниючих молюсків. Навіть в полудень світло було таке непевне, що Пелайо ніяк не міг роздивитися, що це там рухається і жадібно стогне в найдальшому кутку патіо. Лише підійшовши зовсім бли­зенько, він уздрів, що це був старий, дуже старий чоловік, що впав лицем в болото і все пробував піднятися, але не міг, тому що йому заважали величезні крила.

Наляканий привидом, Пелайо побіг за жінкою Елісендою, котра в той час прикладала компреси хворому немовляті. Удвох вони дивилися в німотному заціпенінні на істоту, що лежала в багнюці. На ньому була злидарська одіж. Кілька пасем невизначеного кольо­ру волосся прилипло до голого черепа, в роті майже не залишилось зубів, і у всій його поставі не було ніякої величі. Величезні ястру­бині крила, наполовину общипані, зав'язнули в непролазній багню­ці двору. Пелайо та Елісенда так довго і пильно його розглядали, що кінець кінцем звикли до його чудернацького вигляду, він їм видався ледве чи не знайомим. Тоді, осмілівши, вони заговорили до нього, і він відповідав їм на якомусь незрозумілому діалекті охрип­лим голосом мореплавця. Без довгих розмислів, одразу ж забувши за його дивні крила, вони вирішили, що це матрос з якого-небудь іноземного судна, що потерпіло катастрофу під час бурі. І все ж таки вони покликали про всяк випадок сусідку, котра знала все про цей і про той світ, і їй достатньо було одного погляду, щоб звести нанівець їх припущення.

— Це ангел, — сказала вона їм. — Його напевне прислали за дитиною, але нещасний настільки старий, що не витримав такої зливи та й звалився на землю.

Незабаром всі вже знали, що Пелайо спіймав справжнього анге­ла. Ні в кого не піднялася рука вбити його, хоча всезнаюча сусідка стверджувала, що теперішні ангели не хто інші, як учасники давньої змови проти бога, яким пощастило уникнути небесної кари і схова­тися на землі. Решту дня Пелайо приглядав за ним з вікна кухні, тримаючи про всяк випадок в руках мотузку, а ввечері витяг анге­ла з багна і запер в курнику разом з курми. В опівніч, коли дощ угамувався, Пелайо з Елісендою все ще продовжували боротися з кра­бами. Трохи згодом проснулось немовля і попросило їсти — жар зовсім минувся. Тоді вони відчули приплив великодушності і вирі­шили поміж себе, що зіб'ють для ангела пліт, дадуть йому прісної води і харчів на три дні і відпустять на волю хвиль. Але коли на світанку вони вийшли в патіо, то побачили там майже всіх жителів селища: з'юрмившись перед курником, вони витріщалися на ангела без будь-якого душевного трепету і просовували в дірки дротяної сітки шматочки хліба, ніби це була тварина із зоопарку, а не небес­не створіння.

Біля сьомої години прийшов падре Гонсага, стривожений незви­чайною новиною. В цю пору біля курника з'явилася шанованіша публіка — тепер всі гадали про те, яке майбутнє очікує в'язня.

Простаки вважали, що його призначать алькальдом світу. Розсу­дливіші припускали, що йому випало щастя стати генералом, який виграє усі війни. Деякі фантазери радили залишити його як племін­ного бика, щоб вивести нову породу крилатих і мудрих людей, кот­рі навели би порядок у всесвіті. Падре Гонсага, перш ніж стати священиком, був дроворубом. Підійшовши до дротяної сітки, він поспішно пригадав усе, що знав з катехізису, і потім попросив від­крити дверцята курника, щоб роздивитися зблизька цього нікчем­ного самця, котрий в оточенні заціпенілих курей і сам нагадував великого безпомічного птаха. Він сидів у кутку, підставивши сон­цю розкинуті крила, поміж посліду і залишків сніданку, яким його вгощали на світанні. Байдужий до всього, що відбувається, він про­бурмотів щось на своєму діалекті, коли падре Гонсага увійшов до курника і привітав його на латині.

Парафіяльний священик запідозрив щось не те, побачивши, що ця істота не розуміє мови Господа Бога і не навчена шанувати його слуг. Приглянувшись уважніше, він побачив, що вже надто схожий на людину цей гаданий ангел: від нього несло нестерпним запахом бродяжництва, в крилах його кишіли паразити, великі крила були потріпані земними вітрами, та й взагалі нічого в його жебрацькому вигляді не відповідало високому ангельському сану. Падре Гонсага залишив курник і звернувся до прихожан з короткою проповіддю про небезпеки, які таїть в собі легковірність. Він нагадував їм, що диявол має погану звичку надівати маски, щоби полякати просто­душних. На закінчення падре справедливо вирішив, що коли крила не є суттєвим елементом для визначення різниці між яструбом і лі­таком, тим меншою мірою вони можуть слугувати для розпізнання ангелів. І все ж він пообіцяв написати листа єпископу, щоби той написав листа примасу, а той у свою чергу — папі римському, щоб вирішальний вердикт надійшов з найвищої інстанції.

Його заклик до обережності не знайшов благодатного ґрунту. Новина про полоненого ангела розлетілася з такою швидкістю, що через декілька годин патіо перетворився на базарну площу, і дове­лося викликати війська, щоби штиками розігнати натовп, який будь-якої хвилини міг розтрощити дім. В Елісенди почала боліти спина від безкінечного прибирання сміття, і їй спала на голову непогана думка: обгородити патіо парканом і за вхід брати п'ять сентаво з кож­ного, хто захоче подивитися на ангела.

Люди приходили аж з самої Мартініки. Приїхав якось мандрів­ний цирк з літаючим акробатом, який декілька разів пролітав зі свистом над натовпом, але на нього ніхто не звернув уваги, оскіль­ки в нього були крила зоряної летючої миші, а не ангела. Хворі, що вже впали у відчай, прибували зі всього Карибського узбережжя у пошуках зцілення: нещасна жінка, яка з дитинства лічила удари свого серця і вже збилася з рахунку; мученик з Ямайки, який ніяк не міг заснути, бо його мучив шум зірок; лунатик, котрий кожної ночі вставав, щоб зруйнувати те, що зробив вдень, та інші, з менш небезпечними хворобами. Посеред цього стовпотворіння, від якого двигтіла земля, Пелайо та Елісенда, хоча й безкінечно втомлені, були щасливими — менше ніж за тиждень вони набили грошима матраци, а вервечка прочан, що очікувала своєї черги поглянути на ангела, все тягнулася, зникаючи за горизонтом.Ангел був усім цим вкрай незадоволений. Доведений до відчаю пекельним жаром лампадок і свічок, що залишали прочани біля входу в його пристановище, він лише тим і займався, що шукав у курятнику місце, де би влаштуватися зручніше. Спочатку його пробували годувати кристалами камфори, які, якщо вірити вченій сусідці, були основною їжею ангелів. Але від них він відмовився, як відмовлявся згодом і від апетитних сніданків, що приносили йому прочани, — ніхто не знав, чи то тому, що справді був ангелом, чи то просто від старості. їв він тільки баклажанну ікру. Здавалось, єди­ною його надприродною рисою було терпіння, особливо в перші дні, коли його дзьобали кури, полюючи на зоряних паразитів, котрі розплодилися в його крилах, і коли каліки висмикували його пір'їни, щоб прикласти їх до ран, а менш побожні кидали в нього камін­ням, щоб він підвівся і можна було б краще його роздивитись. Один тільки раз його вивели з себе — припекли бік розпеченою залізякою, якою клеймлять телят; він так довго лежав непорушно, що люди вирішили перевірити, чи не вмер. Він здригнувся, скочив, кричачи щось на своїй незрозумілій мові, з очима, повними сліз, декілька разів вдарив крилами, зняв хмари курячого посліду і міся­чної пилюки, і раптовий порив вітру, що холодив душу, видався диханням того світу. Хоча багато хто вважав, що була це звичайна реакція болю, а не гніву, після цього випадку старалися його не хвилювати, позаяк всі зрозуміли, що його спокій був спокоєм при­тихлого урагану, а не пасивністю серафима на пенсії.

В очікуванні найсвятішого витлумачення природи в'язня падре Гонсага безуспішно намагався на місці напоумити свою зрадливу паству. Але, мабуть, в Римі поняття не мають про те, що таке на­гальність. Час витрачався на те, щоб встановити, чи у чужинця пуп, чи виявилось в його мові що-небудь схоже з арамейською, скільки таких, як він, можуть розміститися на кінчику голки і чи є це всього-на-всього норвежець з крилами. Ґрунтовні листи так шли б, напевно, назад і вперед до кінця віку, коли б якось про­видіння не поставило хрест на муках парафіяльного священика.

Трапилось так, що в ці дні до містечка прибув один з багатьох ярмаркових атракціонів, що блукають Карибським узбережжям. Сумне видовище — жінка, перетворена в павука за непослух бать­кам. Подивитися жінку-павука вартувало дешевше, аніж подиви­тися ангела, окрім того, дозволялося ставити їй будь-які запитан­ня щодо її химерного вигляду, розглядати її так чи інакше, щоби в нікого не залишалось ніяких сумнівів щодо істинності священ­ної кари, що звершилася. Це був противний тарантул розміром з баранця і з головою печальної діви. Люди чудувалися не стільки із зовнішнього вигляду цього пекельного виродка, скільки з тієї скорботної правдивості, з якою жінка-павук розповідала подроби­ці свого нещастя. Дівчинкою вона втекла одного разу з дому на танці всупереч волі батьків, і коли, протанцювавши цілу ніч, вона поверталася додому лісовою стежкою, страшний удар грому розко­лов небо навпіл, у відкриту тріщину метнулася з безодні сліпуча блискавка і перетворила дівчину в павука. її єдиною їжею були шматочки м'ясного фаршу, що добрі люди кидали іноді їй до рота. Таке чудо — втілення земної правди і суду Божого, — природно, повинно було затьмарити погордливого ангела, котрий майже не удостоював поглядом звичайних смертних. Окрім того, ті декілька чудес, що приписував йому людський поговір, говорили про його деяку розумову неповноцінність: сліпий стариган, що приволікся здалеку в.пошуках зцілення, зору не набув, зате в нього виросли три нових зуби, паралітик так і не звівся на ноги, але заледве не виграв у лотерею, а в прокаженого проросли з язв соняхи. Все це скоріше нагадувало насмішки, ніж святі діяння, і ґрунтовно під­мочило репутацію ангела, а жінка-павук своєю появою й зовсім закреслила її. Ось тоді-то падре Гонсага назавжди звільнився від безсоння, що мучило його, і у патіо в Пелайо знову зробилася така ж пустка, як в ті часи, коли три дні поспіль йшов дощ і краби розгулювали по кімнатах.

Господарі дому на долю не скаржилися. На виручені гроші вони збудували просторий двоповерховий дім з балконом і садом, на високому цоколі, щоби взимку не заповзали краби, та із залізними решітками на вікнах, щоби не залітали ангели. Недалеко від містечка Пелайо розвів кролячу ферму і назавжди відмовився від посади альгвасила, а Елісенда купила собі лакові туфлі на високім підборі та багато суконь з шовку, що переливалися на сонці, такі в ті часи носили по неділях найвельможніші сеньйори. Курник був єдиним місцем в господарстві, якому не приділили уваги. Якщо його ча­сом і мили чи палили всередині мирру, то робилося це аж ніяк не на догоду ангелові, а щоби якось боротися із смородом, що вихо­див звідти, котрий, наче злий дух, проникав у всі кутки нового дому. Спочатку, коли дитина навчилася ходити, вони слідкували, щоби вона не підходила близько до курника. Але поступово вони звикли до цього запаху і весь їх ляк минувся. Так що ще до того, як у хлопчика почали випадати молочні зуби, він почав безпереш­кодно залазити в курник через дірки у проржавілій дротяній сітці. Ангел був з ним такий же непривітний, як і з іншими смертними, але терпів зі собачою покірністю всі жорстокі дитячі витівки. Віт­рянкою вони захворіли одночасно. Лікар, що лікував дитину, не встояв перед спокусою оглянути ангела і виявив, що в нього зо­всім зношене серце, та й легені ні на що не придатні — дивно, як він ще лишався живим. Проте понад усе лікаря вразила будова його крил. Вони так природно сприймалися в цьому абсолютно людському організмі, що залишалось загадкою, чому в інших лю­дей не було подібних крил.

На той час, як хлопчик пішов у школу, сонце і дощ остаточно зруйнували курник. Визволений ангел бродив туди-сюди, наче зне­силений лунатик. Не встигали його віником вигнати зі спальні, як він вже плутався під ногами на кухні. Здавалось, він міг одночасно знаходитись в декількох місцях, господарі підозрювали, що він роз­двоюється, повторюючи самого себе в різних кутках дому, і Елісенда у відчаї кричала, що це справжня мука — жити в цьому пек­лі, напханім ангелами. Ангел так знесилів, що їсти майже не міг. Очі, затягнені павутиною, вже нічого не розрізняли, і він ледве шкандибав, наштовхуючись на предмети; на його крилах залиши­лось всього декілька курячих пір'їн. Пелайо, жаліючи його, загор­нув у ковдру і відніс спати під навіс, і тільки тоді вони помітили. що ночами у нього була гарячка і він марив, наче той старий норве­жець, котрого колись підібрали на березі моря місцеві рибалки. Пелайо з Елісендою не на жарт стривожились — бо ж навіть мудра сусідка не могла сказати їм, що потрібно робити з мертвими ангелами.

Але ангел і не думав помирати: він пережив цю найважчу свою зиму і з першим сонцем почав видужувати. Декілька днів він про­сидів непорушно в патіо, ховаючись від чужих очей, і на початку грудня очі його посвітліли, набуваючи колишньої скляної прозо­рості. На крилах почали виростати великі пружні пір'їни — пір'їни старого птаха, який нібито замислив одягнути новий саван. Сам жеангел, очевидно, знав причину всіх цих змін, але старанно прихову­вав їх від сторонніх. Зрідка, думаючи, що його ніхто не чує, він тихенько наспівував під зорями пісні моряків.

Якось уранці Елісенда різала цибулю для сніданку, і раптом в кухню увірвався вітер, котрий дує з моря. Жінка виглянула у вікно і застала останні хвилини ангела на землі. Він готувався до польоту якось недоладно, невміло: пересуваючись незграбними стрибками, він гострими своїми кігтями переорав весь город і ледве не розва­лив навіс ударами крил, що тьмяно блищали на сонці. Зрештою, йому вдалося набрати висоту, Елісенда зітхнула з полегкістю за себе і за нього, побачивши, як він пролетів над останніми будинками селища, ледве не зачіпаючи дахів і заповзято розмахуючи своїми величезними, немов у старого яструба, крилами. Елісенда спостері­гала за ним, поки не закінчила різати цибулю і поки ангел зовсім не зник з очей, і він був уже не перешкодою в її житті, а просто уявною крапкою над морським горизонтом.

Переказ із російської Б. Щавурського.

Запитання і завдання.

1. Спробуйте пояснити назву оповідання Г. Гарсії Маркеса "Стариган з крилами".

2. Визначте основну ідею оповідання.

3. Хто є головним героєм твору? Яким зображує ангела письменник?

4. Простежте ставлення Елісенди та Пелайо до "старигана з крила­ми". Як сприйняли появу ангела мешканці селища?

5. Як ви гадаєте, чому Елісенда з Пелайо намагаються використати ангела задля власної наживи? Чи приніс він їм щастя?

6. Чим "ангел" Маркеса відрізняється від "традиційних" ангелів?

7. Яка метаморфоза відбулася з головним героєм наприкінці твору?

8. Поміркуйте, чому Елісенда після відльоту ангела полегшено зітхнула

Постмодернізм

На початку 1980-х років предметом жвавих дискусій зарубіжних теоретиків літератури і мистецтва стала проблема постмодернізму. Цим терміном сучасні дослідники окреслюють явища культури останніх десятиліть, які прийшли на зміну модернізму. Протягом 1960-70-хро­ ків елементи постмодернізму почали поширюватися у різних національних літературах, а у 1980-х він став провідним напрямком сучасної культури.

Першими проявами постмодернізму можна вважати американську школу "чорного гумору" (В. Берроуз, Д. Варт, К Кізі, К. Воннегут, Д. Хеллер та ін.), французький "новий роман ", драматургію "театру абсурду ". До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Д. Фаулз ("Колекціонер ", "Мантиса "), Д. Барнз ("Історія сві­ту в дев'яти з половиною розділах"), німець П. Зюскінд ("Запахи"), австрієць К. Рансмайр ("Останній світ "), італієць У. Еко ("ім’я троян­ди", "Маятник Фуко"), американець Т. Пінчон ("Ентропія"), арген­тинці X. Л. Борхес і X. Кортасар ("Гра у класики "). Помітне місце в історіїпостмодерністськоїпрози посідають і його слов'янські пред­ставники, зокрема чех Мілан Кундера ("Безсмертя ") і серб Мілорад Павич ("Хозарський словник").

Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронічність, переважання "цитатногомислення", інтертекстуальність, колажність, принцип гри.

У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне висміювання і глу­ зування над усім. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попе­ редніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Таким чином іронія перемагає серйозний модерністсь­ кий трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф.Кафки.

Одним з головних принципів постмодернізму є цитатність — то­тальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Із постмодерністським цитатним мис­ ленням пов'язане й поняття інтертекстуальності. Канонічне визна­ чення понять "інтертекст"та "інтертекстуальність"належить фран­ цузькому вченому Ролану Барту: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш пізн аваних формах. Кожний текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат ". Інтертекст в мистецтві постмодернізму є основ­ ним способом побудови тексту, що полягає у тому, що текст бу­ дується з цитат з інших текстів.

Втім, інтертекстуальними були і численні модерністські романи ("Улісс "Дж. Джойса, "Майстер і Маргарита " Булгакова, "Гра в бісер " Г. Гессе), натомість здобутком саме постмодернізму є гіпертекст. Це текст, побудований таким чином, що він перетворюється на сис­ тему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів. Прикладом гіпертексту є будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття відсилає до інших статей цього ж видання.

Мистецтво постмодерну за своєю природою є фрагментарним, колажним. Постмодерністський колаж: хоча й нагадує модерністський монтаж, однак суттєво відрізняється від нього. На відміну від мон­ тажу, у постмодерністському колажі різні фрагменти довільно об'єд­ наних образів залишаються незмінними, нетрансформованими в єдине ціле; кожен з них зберігає свою відокремленість.

Важливим для постмодернізму є принцип гри. Класичні морально- етичні цінності переводяться в ігрову площину. Серед інших характерис­ тик постмодернізму — невизначеність, деканонізація, карнавалізація, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача, насиченість культурними реаліями, "розчинення характеру "(повна деструкція персо­ нажа як психологічно й соціально детермінованого характеру), став­лення до літератури як до "першоїреальності" (текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної).

Цікавим феноменом сучасної літератури й культури є також муль­тику льтуралізм, у якому багатоскладова американська нація природно реалізувала хистку невизначеність постмодернізму. Більш "заземлений " мультикультуралізм "озвучив " тисячі різноманітних неповторних жи­ вих американських голосів — представників різних расових, етнічних, локальних та інших соціальних верств. Література мультикультуралізму включає афроамериканську, індіанську (створену представниками ту­ більного населення Америки), літературу різноманітних меншостей: "чиканос " (мексиканців та інших латиноамериканців, що мешкають у США), вихідців з Азії та Європи (у тому числі й українців).

Поширеною течією в сучасній літературі та літературній критиці є фемінізм, що виник на хвилі руху жіночої емансипації. Ідеологи фемініз­ му обстоюють тезу про "інтуїтивну ", "жіночу " природу літератури, що не підкоряється законам чоловічої логіки. Вони піддають критиці стереотипи чоловічого менталітету, що панує в літературі, й утвер­джують особливу, привілейовану роль жінки в оформленні структури людської свідомості, намагаючись розвінчувати претензії чоловічої пси­ хології на панівне становище, а відтак — Ч всю традиційну культуру як чоловічу. Особливої популярності фемінізм зажив у Франції (Ю. Кріс тєва, Л. Іригірей, Г. Сіксу, ПІ. Готьє) та в США (В. Вульф, К. Міллет).

З РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Частина мови

"Поезія — колосальний прискорювач свідомості, Мислення, світосприйняття. Один раз Відгувши це прискорення, люди­на Вже не спроможна Відмовитися Від повторення цього досвіду, вона потрапляє у залежність від цього процесу... Людина, яка перебуває у такій залежності від Мови, на Мою думку, і називається поетом".

Й. Бродський, з Нобелівської лекції

Йосиф БРОДСЬКИЙ

1940-1996

Один з найвидатніших російських поетів XX століття, лауреат Нобелівської премії (1987). Його інтелектуально-філософські "тексти" позначені постмодерністською мозаїчністю художнього світу, зорієнтовані на відтворення буття і космосу людського духу, насичені історичними та культурологічними ремінісценціями, що гармонійно поєднуються із зображенням світу речей.

Йосиф Олександрович Бродський народився 24 травня 1940 року в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) у російськомовній єврейській родині. В юності мріяв стати морським офіцером (за прикладом сво­го батька, який був учасником війни, дослужився до звання капітана третього рангу, працював у Військово-Морському музеї, однак на початку 50-х років, під час організованої в СРСР антисемітської кампанії, був змушений вийти у відставку і надалі працював журна­лістом у флотській газеті). Спроба вступити до Другого Балтійського училища (де готували підводників) виявилася невдалою, відтак 15-річний Йосиф назавжди покинув школу і влаштувався працювати фрезерувальником на військовий завод. Протягом наступних восьми років він змінив багато професій і занять: був помічником прозекто­ра в обласному морзі, кочегаром, доглядачем маяка, працював у гео­логічних експедиціях у Якутії, в Середній Азії, на Далекому Сході. На шляху становлення. Писати вірші Бродський почав приблизно у 18 років, перебуваючи в геологічній експедиції. Як згодом згадував сам поет, першим безпосереднім імпульсом до власної творчості по­слугувала публікація в "Літературній газеті" добірки віршів Б. Слуцького, яка справила на Бродського надзвичайно сильне враження. Не­вдовзі юнак почав відвідувати зібрання літературного об'єднання при молодіжній газеті "Зміна", де познайомився з близькими за віком і духом поетами Є. Рейном, О. Кушнером, Г. Горбовським, Д. Бобишевим. У сучасному літературознавстві цих, вельми різних за талантом і твор­чою манерою, літераторів називають "ленінградською школою" (на про­тивагу напівофіційним московським "шістдесятникам" — Є. Євтушенкові, А. Вознесенському, Р. Рождественському).

"Кололітературний трутень". Особливо щирі стосунки склалися у Брод­ського з Є. Рейном, якого він навіть вважав своїм єдиним літературним учителем. У 1961 р. саме Є. Рейн познайомив друга з видатною поете­сою А. Ахматовою. У цей період Й. Бродський багато писав, перекла­дав з англійської, польської, чеської мов, які вивчав самотужки. У 1963 р. молодий поет звільнився з останнього місця роботи і вирізнив присвя­тити себе суто літературній діяльності. Однак у листопаді 1963 року один із тодішніх кершникш місцевих "дружинників" опублікував у га­зеті "Вечірній Ленінград" фейлетон "Кололітературний трутень", у яко­му звинуватив Й. Бродського у дармоїдстві. На той час це було досить серйозне звинувачення: оскільки молодий поет не належав до жодних офщійних письменницьких організацій, то, за недолугими радянськими законами, міг займатися літературною діяльністю тільки "у вільний від основної роботи час". У лютому 1964 р. Й. Бродського було заарештова­но. Спочатку його на півтора місяця запроторили до психіатричної лікарні для примусового обстеження, а у липні 1964 р. відбувся трагіфарсовий суд, який оголосив поета дармоїдом і засудив на 5 років заслання.

Роки поневірянь. Півтора року Й. Бродський провів у глухому селі Но-ринське Архангельської області. Працював робітником у радгоспі, бага­то писав і, за власним зізнанням, почувався чудово серед дивовижної північної природи, серед простих жителів росшської "глибинки". Суд на Бродським привернув увагу діячів культури не лише в СРСР, а й за кордоном. Звільнити поета від незаслуженого покарання просили А. Ах-матова, К. Паустовський, С. Маршак, К. Чуковський, Д. Шостакович, Ж.-П. Сартр та ін. Тож невдовзі влада "помилувала" його, дозволивши повернутися в рідне місто.

Однак поет надалі не мав можливості публікувати свої твори — до від'їзду на чужину він зумів надрукувати в СРСР лише чотири вірші та кілька перекладів. Натомість зростала його "самвидавна" слава. Крім того, твори Бродського були опубліковані в СІЛА: у 1965 р. побачила світ збірка "Вірші та поеми", а в 1970-му — "Зупинка в пустелі".

На чужині. Незабаром під тиском радянських посадовців поет був зму­шений залишити Батьківщину — йому було "рекомендовано" і "до­зволено" емігрувати в Ізраїль. 4 червня 1972 року Й. Бродський при­летів до Відня, де його зустрів давній приятель, американський професор-славіст К. Проффер. Власне, саме він на перших порах допомагав Й. Бродському адаптуватися до умов західного світу, запропонувавши поетові місце викладача у Мічиганському університеті (СІЛА).

Емігрантський період життя Й. Бродського був загалом небагатим на бурхливі події: він, зрештою, оселився у Нью-Йорку (оскільки не уявляв свого існування без морського краєвиду за вікном), викладав історію російської літератури у багатьох коледжах та університетах, багато писав (вірші — російською, есеїстку — переважно англійською), намагався популяризувати поезію в американському суспільстві. На чужині побачили світ його поетичні збірки: "В Англії" (1977), "Кінець прекрасної епохи" (1977), "Частина мови" (1977), "Римські елегії" (1982), "Нові станси до Августи" (1983), "Уранія" (1987).

Нобелівська премія. У жовтні 1987 року Шведська королівська ака­демія назвала Й. Бродського лауреатом Нобелівської премії з літера­тури. І тут варто зауважити, що значною мірою світовій славі Брод­ського посприяло те, що у своїй творчості він орієнтувався як на російську, так і на англомовну традицію. Принаймні, у Нобелівсь­кій лекції поет із вдячністю згадав не лише О. Мандельштама, М. Цвєтаєву й А. Ахматову, а й Р. Фроста і В. X. Одена. У 1992 р. Й. Брод­ський став поетом-лауреатом Бібліотеки Конгресу США.

Наприкінці 80-х років вірші Й. Бродського нарешті почали пуб­лікуватися в Росії. Слово поета повернулося на Батьківщину, нато­мість він сам так і не зміг знову побувати у рідному місті. Вночі 28 січня 1996 року Й. Бродський помер у Нью-Йорку — четвертого інфаркту його серце вже не витримало. Його поховали у Венеції, у місті, яке він, за винятком Санкт-Петербурга, найбільше любив і якому присвятив чимало чудових віршів.

"Шлях великого поета — це завжди прагнення до недосяжного ідеалу..."