Розділ 31 На Воробйових горах

Грозу віднесло без сліду, й, аркою перекинувшись через усю Москву, стояла в небі різнобарвна веселка, пила воду з Москви-ріки. На височині, на пагорбі, між двома гаями виднілися три силуети. Воланд, Коров'єв та Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, по­зираючи на місто, що розкинулося за рікою, з ламаним сонцем, яке зблискувало в тисячах вікон, звернених на захід, на вежі Дівочого монастиря.

У повітрі зашуміло, й Азазелло, у якого в чорному хвості його плаща летіли майстер і Маргарита, опустився разом з ними біля гурту очікуючих.

—Довелося вас потурбувати, Маргарито Миколаївно й майстре, — заговорив Воланд після деякої мовчанки, — але ви не будьте на мене в претензії. Не думаю, аби ви про це пожалкували. Ну, що ж, — звернувся він до одного майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Воланд вказав рукою в чорній рукавиці з розтрубом туди, де незчисленні сонця плавили скло за рікою, де понад цими сонцями стояв туман, дим, пара розпеченого за день міста.

—Назавжди! Це варто осмислити, — прошепотів майстер і лизнув сухі, розтріскані вуста. Він став прислухатися й докладно зауважу­вати все, що відбувається в його душі. Його хвилювання перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої й кревної образи. Але та була нестійкою, пропала й чомусь змінилася погордливою байдужістю, а вона — передчуттям постійного супокою.

Гурт вершників дожидав майстра мовчки, дивлячись, як чорна довга фігура на краю урвища жестикулює, то підносить голову, ніби намагаючись перекинути погляд через усе місто, зазирнути за його околиці, то схиляє голову, ніби вивчаючи витоптану миршаву траву під ногами.

Урвав мовчанку Бегемот, який занудьгував.

—Дозвольте, метре, — заговорив він, — свиснути перед дорогою на прощання.

—Ти можеш налякати даму, — відповів Воланд, — і, крім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися.

— Ах ні, ні, мессір, — озвалася Маргарита, яка сиділа в сідлі,
мов амазонка, взявшись у боки й звісивши до землі гострий
шлейф, — дозвольте йому, нехай він свисне. Мене охопив смуток
перед далекою дорогою. Чи не правда, мессір, він цілком природ­ний, навіть тоді, коли людина знає, що наприкінці тієї дороги на

неї чекає щастя? Нехай насмішить нас, а то я побоююсь, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсовано наостанок!

Воланд кивнув Бегемотові, той притьма пожвавився, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці до рота, надув щоки й свиснув. У Маргарити задзвеніло у вухах. Кінь її скинувся дибки, в гаю посипали­ся сухі гілячки з дерев, злетіла ціла зграя ворон та горобців, стовп пилюги помчало до ріки, й видно було, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, зірвало в пасажирів кілька картузів у воду. Майстер здригнувся від свисту, але не обернувся, а став жестику­лювати ще неспокійніше, здіймаючи руки до неба, наче погрожую­чи містові. Бегемот гордо огледівся.

—Свиснуто, не сперечаюся, — поблажливо зауважив Коров'єв, — справді свиснуто, але, якщо говорити безсторонньо, свиснуто вель­ми посередньо!

—Я ж не регент, — з гідністю й наприндившись відповів Беге­мот і несподівано підморгнув Маргариті.

—А дай-но я спробую по старій пам'яті, — сказав Коров'єв, потер руки, подмухав на пальці.

—Але ти гляди, гляди мені, — пролунав суворий голос Воланда з коня, — без калічних штук!

—Мессір, повірте, — озвався Коров'єв і приклав руку до сер­ця, — пожартувати, виключно пожартувати... — Тут він раптом ви­тягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки зробив якусь хитромудру фігуру, закрутився, як гвинт, і потому, раптово розкрутившись, свиснув.

Цього свисту Маргарита не почула, але вона його побачила тоді, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поряд з нею з коренем видерло дубове дерево, й земля вкрилася тріщина­ми до самої ріки. Величезний пласт берега, разом з пристанню й ре­стораном, висадило в ріку. Вода у ній закипіла, зметнулася, й на протилежний берег, зелений і низинний, вихлюпнуло цілий річко­вий трамвай із анітрохи неушкодженими пасажирами. До ніг коня Маргарити, що хропів, швиргонуло вбиту свистом Фагота галку. Майстра злякав цей свист. Він вхопився за голову й побіг назад до гурту очікуючих на нього супутників.

— Ну що ж, — звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, —
всі рахунки сплачені? Прощання відбулося?

—- Так, відбулося, — відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воландові просто й сміло.

І тоді над горами прокотився, як трубний голос, страшний голос Воланда:

— Пора!! — й різкий свист і регіт Бегемота.

Коні рвонулися, і вершники здійнялися вгору й поскакали. Маргарита відчувала, як її скажений кінь гризе й тягне мундштук. Плащ Воланда роздуло понад головами всієї кавалькади, цим плащем по­чало закривати вечірній небосхил. Коли на мить чорний покров віднесло вбік, Маргарита озирнулася й побачила, що позаду нема не лише різнобарвних веж з аеропланом, що розвертався над ними, але нема вже давно й самого міста, яке пішло в землю й залишило по собі тільки туман.