Розділ 32 Прощення й вічний притулок

Боги, боги мої! Яка смутна вечірня земля! Які таємничі тумани понад болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів понад цією землею, несучи на собі непосильний тягар, той це знає. Це знає втомлений. І він без жалю полишає тумани землі, її болітця й ріки, він віддається з легким серцем до рук смерті, знаючи, що тільки одна вона заспокоїть його.

Чарівні чорні коні й ті втомилися і несли своїх вершників повіль­но, й неминуча ніч стала їх наздоганяти. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний і серйозний, розпушивши свого хвоста. Ніч почала закривати чорною хусткою ліси й луги, ніч запалювала печальні вогники десь далеко внизу, тепер уже нецікаві й непотрібні ані Маргариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч обганяла кавалькаду, сіялась на неї зверху й викидала то там, то тут у смутному небі білі плямки зірок. Ніч густішала, летіла поруч, хапала вершників за плащі й, здерши їх з плечей, викривала омани. І коли Маргарита, яку обдував прохолодний вітер, відкривала очі, вона бачила, як змінюється подоба всіх, що летіли до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав сходити багряний і повний місяць, усі омани щезли, впали в болото, втопилася в туманах чарівницька нестійка одіж. Навряд чи тепер упізнали б Коров'єва-Фагота, самозваного пере­кладача при таємничому консультантові, в тому, хто тепер летів безпосередньо поряд з Воландом праворуч від подруги майстра. За­мість того, хто в обдертому цирковому одязі покинув Воробйові гори під іменем Коров'єва-Фагота, тепер скакав, тихо подзвонюю­чи золотим ланцюгом поводу, темно-фіолетовий рицар з похмурим обличчям, яке ніколи не посміхалося. Він уперся підборіддям у груди,

він не дивився на місяць, він не цікавився землею під собою, він думав про щось своє, летячи поруч з Воландом.

—Чому він так перемінився? — спитала тихо Маргарита під свист вітру у Воланда.

—Рицар цей колись недоречно пожартував, — відповів Воланд, повертаючи до Маргарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур, котрий він склав, розмовляючи про світло й пітьму, був не зовсім добрий. І рицареві довелося після цього пожартувати трохи довше й більше, ніж він гадав. Але сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки. Рицар свій рахунок сплатив і закрив!

Ніч відірвала й пухнастий хвіст у Бегемота, здерла з нього шерсть і розметала її клапті над болотами. Той, хто був котом, що потішав князя пітьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-джу-рою, найкращим блазнем, який існував коли-небудь у світі. Тепер притих і він, і летів безгучно, підставивши своє молоде обличчя під світло, що лилося від місяця.

Осторонь від усіх, зблискуючи крицею обладунків, летів Азазел-ло. Місяць змінив і його обличчя. Зникло безслідно безглузде потворне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелла були однаковими, порожніми й чорними, а обличчя біле й холодне. Тепер Азазелло летів у своєму справжньому вигляді, як демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Маргарита бачити не могла, але вона добре бачила, як пере­мінився майстер. Волосся його біліло тепер під місяцем і ззаду зби­ралося в косу, і вона летіла на вітрі. Коли вітер відносив плаща від ніг майстра, Маргарита бачила на ботфортах його то гаснучі, то спалахуючі зірочки шпор. Подібно до юнака-демона, майстер летів, не спускаючи очей з місяця, й посміхався йому, немов добре зна­ному й любленому.

І, врешті, Воланд летів теж у своїй справжній подобі, Маргарита не могла б сказати, з чого зроблений повід його коня, й гадала, що, мож­ливо, це місячні ланцюжки і сам кінь — тільки брила мороку, й грива цього коня — хмара, а шпори вершника — білі плями зірок.

Воланд зупинив свого коня на кам'янистому, безрадісному плас­кому верхів'ї, і тоді вершники рушили ступою, наслухаючи, як коні їхні підковами давлять крем'яхи й камінці. Місяць заливав майдан­чик зелено і яскраво, й Маргарита швидко розгледіла в пустельній місцевості крісло й у ньому білу фігуру сидячого чоловіка. Можли­во, що той, хто сидів, був глухий або надто занурений у роздуми. Він не чув, як здригалася кам'яниста земля під ваготою коней, і вершники, не потривоживши його, наблизилися до нього.

Біля ніг сидячого лежить череп'я розбитого глека й простирається невисихаюча чорно-червона калюжа. Вершники зупинили своїх коней.

—Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали тільки одне, що він, на жаль, не закінчений. Так ось, мені хотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч літ сидить він ось на цьому майданчику й спить, але коли настає повний місяць, як бачите, його катує безсоння. Воно мучить не лише його, але і його вірного сторожа, пса. Якщо правда, що боягузтво — найтяжча вада, то, далебі, собака у ній не винний. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен розділити долю того, кого він любить.

—Що він каже? — спитала Маргарита й цілковито спокійне її обличчя затяглося серпанком співчуття.

—Він каже, — пролунав голос Воланда, — одне й те ж, він каже, що й при місяці йому нема супокою і що в нього погана посада. Так каже він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те ж — місячну дорогу, й хоче піти по ній і розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, тому що, як він стверджує, він чогось не договорив тоді, давно, чотир­надцятого числа весняного місяця нісана. Але, на жаль, на цю дорогу йому вийти чомусь не вдається. І до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж поробиш, доводиться розмовляти йому із самим собою. Втім, потрібне ж яке-небудь різноманіття, і до своєї мови про місяць він нерідко додає, що понад усе на світі ненавидить своє безсмертя й нечувану славу. Він стверджує, що він охоче б помінявся своєю долею з обдертим волоцюгою Левієм Матвієм.

—Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись, чи не занад­то це багато? — спитала Маргарита.

—Повторюється історія з Фрідою? — сказав Воланд, — але, Маргарито, тут не турбуйте себе. Все буде правильно, на цьому збудова­но світ.

—Відпустіть його, — раптом пронизливо крикнула Маргарита так, як колись вона кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвав­ся камінь у горах і полетів по уступах в безодню, сповнюючи гори гуркотом. Але Маргарита не могла сказати, чи був це гуркіт падіння чи гуркіт сатанинського сміху. Як би там не було, Воланд сміявся, пози­раючи на Маргариту, й казав:

—Вам не треба просити за нього, Маргарито, тому що за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти, — тут Воланд знову обернувся до Майстра й мовив: — Ну що ж, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!

Майстер мовби вже чекав цього, поки стояв нерухомо й дивився на сидячого прокуратора. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна застрибала безлюдними й безлісими горами:

— Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей же грім їх зруйнував. Прокляті скелясті стіни впали. Зостався лишень майданчик з камін­ним кріслом. Над чорною безоднею, в яку запалися стіни, спалахнуло неозоре місто з царюючими над ним осяйними ідолами над пишно розбуялим за багато тисяч тих місяців садом. Прямісінько до цього саду простяглася довгоочікувана прокуратором місячна дорога, й пер­шим по ній кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм звівся з крісла й щось прокричав хрипким, зірва­ним голосом. Не можна було розібрати, чи плаче він, чи сміється і що він кричить. Видно було тільки, що слідом за своїм вірним сторожем по місячній дорозі стрімко побіг і він.

—Мені туди, за ним? — запитав тривожно майстер, торкнувши повід.

—Ні, — відповів Воланд, — навіщо ж гнатися по слідах того, що вже закінчене?

—То, виходить, туди? — запитав майстер, обернувся, й вказав назад, туди, де виткалося недавно покинуте місто з монастирськими вежами, з розбитим на друзки сонцем у шибах.

—Теж ні, — відповів Воланд, і голос його погустішав і полився над скелями, — романтичний майстре! Той, кого так жадає побачити вигаданий вами герой, якого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман. — Тут Воланд повернувся до Маргарити: — Маргарито Мико­лаївно! Не можна не повірити в те, що ви старалися вигадати для майстра найкраще майбутнє, але, далебі, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Ієшуа за вас же, за вас — ще краще. Залиште їх удвох, — говорив Воланд, перехиляючись зі свого сідла до сідла майстра й вка­зуючи услід прокураторові, що пішов, — не заважатимемо їм. І, можливо, до чогось вони договоряться, — тут Воланд змахнув рукою в сторону Єршалаїму, і той погас.

І там теж, — Воланд вказав на тил, — що робити вам у підвальчику? — Тут погасло зламане сонце у склі. — Навіщо? — продовжу­вав Воланд переконливо й м'яко, — о, тричі романтичний майстре, невже ви не хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, які починають цвісти, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже ж вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, схоже до Фауста, сидіти над ретортою в надії, що вам вдасться виліпити нового гомункула? Туди, туди. Там чекає на вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а скоро вони загаснуть, тому що ви негайно ввійдете у світанок. Цією дорогою, майстре, цією. Прощавайте! Мені час.

— Прощавайте! — одним криком відповіли Воланду Маргарита і майстер. Тоді чорний Воланд, не розбираючи дороги, кинувся у про­валля, і слідом за ним, з шумом обрушився його почет. Ні скель, ні майданчика, ні місячної дороги, ні Єршалаїму не стало навколо. Пропали й чорні коні. Майстер і Маргарита побачили обіцяний сві­танок. Він починався тут же, безпосередньо за опівнічним місяцем. Майстер йшов зі своєю подругою в блискові перших вранішніх про­менів через кам'янистий вимшілий місток. Він подолав його. Ручай зостався позаду вірних коханців, і вони йшли піщаною дорогою.

— Слухай безгучність, — говорила Маргарита майстрові, й пісок шарудів під її босими ногами, — слухай і насолоджуйся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім, який тобі дали в нагороду. Я вже бачу венеціанське вікно і виткий виноград, він здіймається до самого даху. Ось твій дім, ось твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, ким ти цікавишся і хто тебе не потурбує. Вони тобі грати­муть, вони співатимуть тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти засинатимеш, одягнувши свій засмальцьований і вічний ковпак, ти засинатимеш з посмішкою на вустах. Сон зміц­нить тебе, ти станеш розмірковувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегтиму твій сон я.

Так говорила Маргарита, йдучи з майстром у напрямку до їхнього вічного дому, і майстрові здавалося, що слова Маргарити струмують так само, як струмував і нашіптував зоставлений позаду ручай, і па­м'ять майстра, неспокійна, сколота голками пам'ять стала втишувати­ся. Хтось відпускав на волю майстра, як сам він щойно відпустив ним створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов безповоротно, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п'ятий про­куратор Іудеї, вершник Понтій Пілат.

Епілог

Але все-таки, що ж було далі в Москві, після того, як суботнього вечора при заході Воланд покинув столицю, зникнувши разом зі своїм почтом з Воробйових гір?

Про те, як протягом тривалого часу по всій столиці йшов важкий гомін найнеймовірніших чуток, що дуже швидко перекинулися у віддалені й глухі місця провінції, і говорити не доводиться, чутки ці навіть огидно повторювати.

Шепіт "Нечиста сила..." лунав у чергах, що стояли коло молочатень, у трамваях, в магазинах, у помешканнях, на кухнях, у поїздах,. дачних, і далекого слідування, на станціях і полустанках, на дачах: на пляжах.

Найбільш розвинуті й культурні люди в цих оповідках про не­чисту силу, що відвідала столицю, звісно, ніякої участі не брали навіть сміялися над ними й намагалися оповідачів спам'ятати. Але факт все-таки, як то кажуть, залишається фактом, і відмахнутися від нього без пояснень ніяк не можна: хтось побував у столиці. Вже одні вуглики, що зосталися від Грибоєдова, та й чимало іншого надто красномовно це потверджували.

Культурні люди пристали на точку зору слідства: працювала ватага гіпнотизерів та черевомовців, що прекрасно володіла своїм мистецтвом.

Було ще чимало, всього й не згадаєш. Було велике бродіння умів.

Ще й ще раз треба віддати належне слідству. Все було зроблено не лише для того, аби впіймати злочинців, але й для того, аби пояснити все те, що вони накоїли. І все це було пояснено, й пояснення ці не можна не визнати і зрозумілими і незаперечними.

Але от що зосталося цілковито нез'ясовним для слідства — це спонука, яка змусила ватагу викрасти душевнохворого, що іменував себе майстром, із психіатричної клініки. Цього встановити не вда­лося, як не вдалося добути й прізвище викраденого хворого. Так і пропав він навіки під мертвим назвиськом: "Номер сто вісімнад­цятий з першого корпусу".

Отож, майже все прояснилося, і закінчилося слідство, як взагалі все закінчується. Так, минуло кілька років, і затягнулися правдиво опи­сані в цій книзі події й згасли в пам'яті. Та не у всіх, та не у всіх.

Щороку, лиш тільки настає весняна святкова місячна повня, над­вечір з'являється під липами на Патріарших ставах чоловік років тридцяти або тридцяти з гаком. Рудуватий, зеленоокий, скромно вбраний чоловік. Це — співробітник інституту історії та філософії, професор Іван Миколайович Понирьов.

Прийшовши під липи, він завжди сідає на ту саму лавку, на якій сидів того вечора, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє в своєму житті бачив місяць, що розпадався на шматки.

Тепер він, цілий, на початку вечора білий, а потому золотий, з тем­ним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Микола­йовичем, і водночас стоїть на одному місці у своїй височіні.

Іванові Миколайовичу все відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що в молодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, ліку­вався опісля цього й вилікувався. Але знає він також, що з дечим впоратися він не може. Не може він впоратися з цією весняною місячною повнею. Лиш тільки вона починає наближатися, лиш тіль­ки починає розростатися й наливатися золотом світило, стає Іван Миколайович неспокійним, нервує, втрачає апетит і сон, дожидаєть­ся, поки дозріє місяць. І коли настає повня, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Під вечір він виходить і йде на Патріарші ста­ви. Сидячи на лавці, Іван Миколайович вже відверто розмовляє сам із собою, курить, примружується то на місяць, то на добре пам'ятний йому турнікет.

Годину чи дві проводить так Іван Миколайович. Потім знімається з місця й завжди одним і тим же маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми й незрячими очима йде в арбатські провулки...

І повертається додому професор уже геть хворим. Його дружина прикидається, що не помічає його стану, і квапить його лягати спати. Але сама вона не лягає і сидить біля лампи з книжкою, ди­виться гіркими очима на сплячого. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться зі страдницьким криком, почне плакати й метатись. Тому й лежить перед нею на скатертині під лампою наперед заготований шприц у спирту й ампула з рідиною густої чай­ної барви.

Бідолашна жінка, зв'язана з важкохворим, тепер вільна і без по­боювань може заснути. Іван Миколайович тепер спатиме до ранку із щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені й щасливі сни.

Будить ученого й доводить його до жалібного крику в ніч місяч­ної повні одне й те ж. Він бачить неприродного безносого ката, який, підстрибнувши і якось ухнувши голосом, коле списом у серце прив'язаного до стовпа й збожеволілого Гестаса. Та не стільки страш­ний кат, скільки неприродне освітлення уві сні, що походить від якоїсь хмари, яка кипить і навалюється на землю, як це буває тільки під час всесвітніх катастроф.

— Після заштрику все змінюється перед сплячим. Від постелі до вікна простягається широка місячна дорога, і на цю дорогу сходить чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає йти до міся­ця. Поряд з ним йде якийсь молодик у роздертому хітоні й зі зні­веченим обличчям. Ті, що йдуть, про щось розмовляють запально, сперечаються, хочуть про щось домовитися. Боги, боги, — каже, звертаючи пихате обличчя до свого супут­ника, той чоловік у плащі, — яка вульгарна страта! Але ти мені, будь ласка, скажи, — тут обличчя з пихатого перетворюється в благаюче, — адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?

— Ну, звичайно, не було, — відповідає хрипким голосом супут­ник, — це тобі привиділося.

— І ти можеш поклястися в цьому? — запобігливо прохає чоловік у плащі.

— Клянуся, — відповідає супутник, і очі його чомусь посміхаються.

— Більше мені нічого не треба! — зірваним голосом вигукує чоло­вік у плащі й здіймається все вище до місяця, тягнучи свого супутни­ка. За ними йде спокійний і величний гігантський гостровухий пес.

Тоді місячна дорога закипає, з неї рине місячна ріка й розливається навсебіч. Місяць владарює і грає, місяць танцює й бешкетує. Тоді з потоці складається незвичайної краси жінка й виводить до Івана за руку оброслого бородою чоловіка, що лячно озирається. Іван Мико­лайович відразу впізнає його. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки і жадібно запитує:

— То, виходить, цим і скінчилося?

— Цим і скінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнад­цятий, а жінка підходить до Івана й каже:

— Звичайно, цим. Все скінчилося і все закінчується... і я вас поцілую в чоло, і все у вас буде так, як треба.

Вона нахиляється до Івана й цілує його в чоло, й Іван тягнеться до неї і вдивляється їй у вічі, але вона відступає, відступає і йде разом зі своїм супутником до місяця.

Тоді місяць починає шаленіти, він обрушує потоки світла просто на Івана, він розбризкує світло навсебіч, у кімнаті починається мі­сячна повідь, світло хитається, піднімається вище, затоплює пос­тіль. Ось тоді спить Іван Миколайович із щасливим обличчям.

На ранок він прокидається мовчазним, але цілком здоровим і спокій­ним. Його сколота пам'ять втишується, і до наступної повні професора вже не потривожить ніхто. Ні безносий убивця Гестаса, ні жорстокий п'ятий прокуратор Іудеї вершник Понтійський Пілат.

Переклад з російської В. Гайди.

 

Запитання і завдання.

1. Завдяки чому, на вашу думку, роман "Майстер і Маргарита" здо­був світову славу? Чому його запізніла публікація (1967 р.) стала визнач­ною культурною подією?

2. Розкажіть про історію виникнення задуму "Майстра і Маргарити'' та еволюцію авторської концепції — від сатиричного твору до філософ­ського роману?

3. Які культурологічні асоціації викликає у вас твір М. Булгакова?

4. У чому і як виявляється "магічний реалізм" роману? Яку роль при цьому відіграє основний композиційний принцип "роману в романі"?

5. Одна з найважливіших проблем твору — проблема істини. Як став­ляться до неї головні персонажі твору?

6. Наскільки співвідносяться євангельські Христос та Пілат з героя­ми Булгакова?

7. Дайте характеристику образів майстра і Маргарити.

8. Чим можна пояснити "безіменність" Майстра? Чому Майстер ви­явився не гідним світла?

9. Який компроміс між відступництвом майстра і подвигом Маргарити запропонував Ієшуа?

10. З яким героєм роману тісно пов'язується образ майбутнього?

11. Чим можна пояснити певну "театральність" образу Воланда та його почту?