Друга світова війна у дзеркалі літератури.

Проза

З ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В абсурді — надій

"...Людина у боротьбі $ долею не Має інших аргументів, окрім того єдиного, що бона — людина, ось чому потрібно рятувати людину, якщо хочемо вряту­вати те уявлення, яке люди склали собі про життя."

А. Камю

Альбер КАМЮ

1913-1960

Французький есеїст, письменник, драматург, один із засновників французького "атеїстичного" екзистенціалізму. Справив знач­ний вплив на інтелектуальне життя повоєнної Європи. Творчість письменника розкриває абсурдність людського існування, єди­ним виходом з якої є бунт. Лауреат Нобелівської премії, яку йому було присуджено за "великий внесок у літературу, що висвітлив значення людської совісті".

Основні твори: романи "Сторонній" (1942), "Чума", "Падіння" (1956); п'єса "Калігула"; есе "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951).

1913 року, 7 листопада — дата народження. Дитинство та юність Альбера Камю минули у містечку Мондові в Алжирі, що був на той час колонією Франції, в сім'ї ельзаського землероба та служниці іспанського походження. Після загибелі в битві на Марні батька, Люсьєна Камю, сім'я — матір і двоє синів — перебралася до міста Алжир, столиці однойменного департаменту.

Державна стипендія надала десятирічному хлопцеві можливість відвідувати гімназію. Після її закінчення він вступив на філософсько-сторичний факультет місцевого університету (1932—1937). Проте філософської освіти він так і не здобув (через туберкульоз) і, за­мість жаданої учительської роботи, зайнявся журналістикою.

1930-ті роки. Перший, алжирський, період творчості. Уже двадцяти­річним юнаком Камю організовує самодіяльний театр і пише есе пля майбутньої книги — "Зворотна й лицева сторона" (1937) та "Шлюби" (1938). У цих коротких лірично-публіцистичних есе він уперше заявив про "всю абсурдну простоту світу". Абсолютний про­тест проти існування, названого письменником абсурдним, Камю висловив у п'єсі "Калігула", написаній у 1938 році. На цей період припадає і написання чернеткового варіанту роману "Сторонній" та нарисів до есе "Міф про Сізіфа".

1940-і роки. Бунт як життєва цінність. Навесні 1940 року письмен­ник перебрався до Франції і працює у паризькій "Парі-Суар". Але після окупації країни нацистами письменник відмовився співпра­цювати у профашистських газетах і повернувся до Алжиру (м. Оран), ~е закінчив "Міф про Сізіфа". У цьому філософському есе пись­менник досліджує нову етику, намагаючись обґрунтувати головний постулат екзистенціалізму про абсурдність існування. Основою світо­гляду сучасної людини, на думку Камю, має бути постійний протест проти абсурду. Цей прометеївський бунт дає можливість відмовитись від ідеї самогубства.

У 1942 році Камю повернувся у Францію, став активним учасником групи Опору "Комба", організувавши однойменний журнал. Ідеаль­ним прикриттям для підпільної діяльності стало видавництво "Галлі-мар", співробітником якого письменник залишився до кінця життя і де вийшли основні його твори.

Сенсацією в окупованій Франції стала повість Камю "Сторонній" (1942). Написана доступною мовою, ця повість виразила почуття цілого покоління, для якого війна стала руйнуванням всієї системи цінностей і яке даремно шукало сенс та мету життя. У своєму творі письменник розповів про юного алжирця Мерсо, який не знаходить жодного зв'язку із суспільством та його цінностями і, врешті-решт, за скоєне убивство його засуджують до страти.

Повоєнні роки. Боротьба триває. Після закінчення війни Камю пев­ний час продовжує працювати у "Комба", але у 1947 році він через політичні розбіжності залишив газету. Як одна з провідних постатей

у повоєнній літературі Франції, Камю сходиться з вождем екзис­тенціалізму Ж.-П. Сартром. Але незабаром їхні шляхи розійшлись. Однією з причин розриву стала збірка есе Камю "Бунтівна люди­на" (1951), в якій письменник виступає проти всіх ідеологій, що обмежують свободу людини. Таким чином, Камю виступив не тіль­ки проти фашизму, але й проти марксизму, прихильником якого був Сартр. У середині 50-х років письменник критикував тих, хто брав участь у придушенні народних повстань проти «соціалістично­го» тоталітаризму в НДР (1953) та Угорщині (1956).

Письменницьку славу Камю примножила поставлена одразу ж пі­сля війни п'єса "Калігула". У 1947 р. вийшов роман "Чума", а далі — п'єси "Стан облоги" (1948) і "Праведні" (1949), які з успіхом прой­шли на сценах паризьких театрів. Останнім твором письменника став роман "Падіння" (1956), у якому Камю ще раз зобразив нелюдськість ідеології як такої. У 1957 році він отримав Нобелівську премію, ста­вши наймолодшим лауреатом цієї почесної нагороди.

4 січня 1960 року Камю прийняв запрошення свого друга та видавця М. Галлімара повернутися в Париж не поїздом, а на автомобілі. Ма­шина, що зійшла з дороги, врізалась у дерево... Камю загинув.

Роман-притча Альбера Камю

За відомим висловом Камю, "абсурд має сенс лише настільки, на­ скільки з ним не погоджуються". Письменник не обмежувався кон­ статацією абсурдності буття, а й прагнув знайти позитивні вирі­ шення, дати відповідь на кардинальні питання: як і для чого жити. Важливим кроком на цьому шляху став роман "Чума", в якому відбу­ вається перехід від "естетики абсурду" до "естетики бунту".

За жанровою природою даний твір— це роман-притча, належите він до поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що харак­теризується універсальністю й багатозначністю змісту. До того ж "Чума"— одне з найвидатніших явищ у цьому жанрі...

Фабула роману Камю — хроніка чумного року в Орані, жахливо: епідемії, яка вкинула городян у безодню страждань і смерті. Написа­ на ця хроніка людиною, яка визнає лише факти й прагне до точності викладу, нічим не поступаючись заради красот стилю, її автор — доктор Ріє, який і за своїм інтелектуальним складом, і за родом за­ нять шанує розум та логіку і не приймає двозначності, хаосу, ірраціо­ нальності.

"Чума" Камю — роман філософський, і природно, що на першому плані в ньому філософська проблематика, філософське, тобто: узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інте­лектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор. Для них чума, зло— це щось невіддільне від людини та її існування, най­страшніша ж вона тим, що навіть той, хто не хворий, все одно носить хворобу в своєму серці.

В контексті роману чума — універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Бути "зачумленим", за Камю, — це не тільки чинити насильство, ай не повставати проти нього. "Зачумленість"— не тільки готовність убивати, ай примиренність з тим, що вбивають. "Зачумлений" кожен, хто активно чи пасивно на боці тих, сприяє тим, хто несе людям страждання і лихо. До "зачумленості віднесене й самовпевнене невігластво, причому Камю, цілком у дусі про­світників, вбачає у ньому чи не головне джерело зла: зло, що існує у світі, майже завжди є наслідком невігластва. Найжахливіше починається тоді, коли невігластво переймається певністю, що воно володіє абсо­лютним знанням, абсолютною істиною і починає діяти. Найстрашні­ше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме, і тому можна вбивати.

Слід, проте, зазначити, що Камю непокоїло не так зло саме по собі, як позиція людини перед лицем цієї невмолимої реальності буття. А це означає, що не метафізика зла, а гуманістична етика висуваєть­ся на перший план роману "Чума", визначаючи його провідні ідейно-тематичні мотиви. Свідомість того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхньої готовності самовіддано боротися з чумою. Автор шукає в лю­дині ті сили, ті потенції, які піднімають її проти зла, спрямовують на безкомпромісну боротьбу з ним. Він передусім знаходить їх у мораль­ній природі людини...

В контексті загальної філософсько-етичної концепції Камю та її еволюції боротьба з чумою прочитується як бунт проти абсурду, бо чума за цією концепцією є не що інше, як загострене, граничне його вираження. Причому це бунт, вільний від утилітарно-практичних ці­лей та мотивів, не лише особистих, ай суспільно-історичних.

Роман "Чума" в його філософсько-інтелектуальному змісті мож­на розглядати як своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам, котрі виступають носіями автор­ської ментальності, різних її аспектів і тенденцій. А це означає, що вони є передусім втіленнями певної ідеї, в цьому їхня серцевина, їхня суть, хоч письменник і наділяє кожного індивідуальними рисами характеру.

 (За Д. Наливайком).

 

ЧУМА

Частина перша

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на пер­ший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрізняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя, — словом, місто безлике? Нову пору року видно тільки по небу. Навесні хіба що змінюється повітря чи з'являю­ться кошики з квітами, що їх привозять з околиці дрібні крамарі: виходить, ніби весна продається вроздріб. Улітку сонце спалює і так уже пропечені оселі й припорошує мури сірим попелом; жити тоді можна лише в холодку за щільно причиненими віконницями. Восени, навпаки, все потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого по­мешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря. Побачив­ши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незви­чайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. А втім, Мішеля не легко було збити з пантелику: нема щурів у домі, та й годі. І хоч би як запевняв його лікар, що сам бачив щура на майданчику другого поверху, і, мабуть, здохлого щура, Мішель затяв­ся. Нема щурів у домі, хтось, очевидно, підкинув ту погань навмисне. Словом, то якась витівка.

Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе, зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як раптом? з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур; шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи рівноваги, перевимовляв цю назву з мрійливим захопленням. Це, мовляв, Рим за­пахів, земля обітована всіх парфумерів, і хто не пройшов тутешньої школи, той не має права зватися майстром.

— Я зустрічаю пані Отон, вона їздила провідати моїх батьків. Засвистів потяг.

— Щури... — почав слідчий.

Ріє рушив був до поїзда, але потім знову повернув до виходу.

— Ет, — озвався він, — пусте.

Усе, що йому запам'яталося від тої хвилини, був залізничник, який ніс під пахвою скриньку, повну здохлих щурів.

По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому, Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер. Низенький, у спортив­ному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумни­ми очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв'ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

— Авжеж, — відповів той.

— Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне.

— Беззастережне, скажу щиро, ні. Але ж, по-моєму, для такого
звинувачення нема достатніх підстав.

Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звину­вачення підстав нема; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не по­м'якшуючи.

—Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом'якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що в маю.   

—Мова, гідна Сен-Жуста, — посміхнувся журналіст. Не підвищую­чи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на цьому, а говорить просто мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши в плечі шию, позирав на лікаря.

 

— Гадаю, я вас зрозумів, — нарешті промовив він і підвівся. Лікар провів його до порога.

— Дякую, що ви так дивитеся на речі. Рамбер нетерпляче повів плечем.

— Розумію, — сказав він, — вибачте, що потурбував вас. Лікар
потиснув йому руку й сказав, що можна було зробити цікавий ре­портаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів.

— Ого! — вигукнув Рамбер. — Справді цікаво!

О сімнадцятій, знову вирушаючи в об'їзд, лікар зустрів на схо­дах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але ху­дим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів — ті мешкали на останньому поверсі в його кам'яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, чи конав на приступці коло його ніг. Він спокійно і проникливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів — цікава штука.

—Так, — згодився Ріє, — але зрештою це починає дратувати.

—Хіба що з одного погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі. Але я вважаю цей факт ціка­вим, атож, безперечно, цікавим.

Тарру провів рукою по чубові, відкидаючи його назад, глянув знову на щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє.

— Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря.

Як на те, лікар здибав воротаря в під'їзді, він стояв, спершись на стіну, і на його звичайно багровому обличчі проступала втома.

— Так, знаю, — відповів Мішель, коли лікар повідомив старого про нову знахідку. — Тепер їх зразу по два, по три знаходять. І в інших будинках те саме.

Він здавався пригніченим і стурбованим. Несамохіть потирав собі шию. Ріє спитав, як він себе почуває. Та не те щоб геть розклеївся, але якось не по собі. Певне, це його турботи гризуть. Зовсім збився з пантелику через цих щурів, от нехай вони заберуться геть, тоді йому зразу полегшає.

Та на ранок, вісімнадцятого квітня, лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що Мішель геть змарнів: тепер уже з десяток щурів дерлося по сходах, мабуть, перебиралися з підвалу на горище. У сусідніх   будинках усі смітники напхані пацюками. Лікарева мати незворушно вислухала новину:

— Таке трапляється.

Це була жіночка з посрібленим волоссям і чорними лагідними очима.

— Я дуже рада тебе бачити, Бернаре, — сказала вона. — Що нам ті щури!

Син кивнув: і справді, з нею все здавалося легким.

І все ж таки він зателефонував щуроловам, директор тої служби був його знайомий. Чи директор чув розмови про те, що цілі зграї щурів повилазили з нір і здихають? Месьє, директор, чув про це, І ба навіть на їхній станції, що неподалік від набережної, знайдено з півсотні гризунів. Йому хотілося знати, наскільки гостре становини.

ще. Ріє не міг відповісти напевне, але вважав, що контора повинна вжити заходів.

— Авжеж, — промовив Месьє, — але хай-но дістанемо наказ. Якщо ти вважаєш, що справа варта заходу, я спробую дістати відпо­відне розпорядження.

— Будь-що завжди варте заходу, — відповів Ріє.

Лікарева прибиральниця тільки-но сказала йому, що на великій фабриці, де працює її чоловік, попідбирано кількасот здохлих щу­рів...

Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали вжити рішучих заходів, ви­нуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили вже про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз при­пинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло...

[Проте того самого дня доктор Ріє зустрів важкохворого старого воротаря Мішеля. Згодом виявилось, що воротар захворів на чуму. Незабаром Мішель помирає.)

Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок дру­гому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху пере­йшов у паніку...

Але ще багатьом із нас — не одним тільки воротарям та бідня­кам — судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший. Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми.

Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарру, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселив­ся в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки...

В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких часів. Але йдеться про хроніку дуже своєрідну, ніби автор навмисне поста­вив собі за мету все здрібнювати. На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що взагалі не має історії. Певне, можна тільки жалкувати про цю упередженість і запідозрити душевну черствість.

І все ж таки його нотатки можуть поповнити хроніку тієї доби силою-силенною другорядних подробиць, що, проте, мають свою вагу; навіть більше, сама їхня своєрідність не дозволяє нам судити з нальоту про цю, безперечно, цікаву постать.

Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті...

У кожному разі, в записниках Тарру є згадка про історію зі щура­ми. Відтоді в записниках Тарру з'являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку, що вже посіяла серед людей тривогу. Після запису про дідка, який терпеливо й далі вдосконалює своє прицільне плювання, оскільки після зникнення щурів знову з'яви­лися коти, Тарру додає, що можна вже назвати з десяток випадків тієї лихоманки, що звичайно закінчується смертю.

Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру в кількох рядках. Як на самого оповідача, портрет цей досить точний.

"На вигляд років тридцяти п'яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці вип­нуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сицилійського селянина — такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

Хода прудка. Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неуважно і дуже часто забуває відключити стрілку повороту, навіть повернувши в потрібному на­прямку. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що добре знає свою справу".

Цифри, наведені Тарру, цілком відповідали істині. Вже хто-хто, а доктор Ріє це знав. По тому як воротаря перенесено до трупарні. Ріє зателефонував до Рішара, щоб порадитися з ним про ті пахвин­ні пухлини.

— Сам нічого не розумію, — зізнався Рішар. — У мене двоє теж умерли, один за дві доби, другий на третій день. А я ще вранці до нього навідався, ніби все йшло на одужання.

— Попередьте мене, якщо у вас будуть подібні випадки, — по­прохав Ріє.         

Він обдзвонив ще кількох лікарів. З розпитів виявилося, що про­тягом кількох останніх днів було випадків з двадцять подібного захворювання. Майже всі — смертельні. Тоді Ріє знову зателефонував Рішарові, секретареві товариства лікарів в Орані, і зажадав, щоб нових хворих було ізольовано.

— Нічим не можу зарадити, — мовив Рішар. — Необхідні заходи префектури. А звідки ви взяли, що хвороба інфекційна?

— Нізвідки. Просто симптоми тривожні.

Проте Рішар заявив, що в цьому питанні він, мовляв, "недосить компетентний". Усе, що він може зробити, це побалакати з префек­том.

Через кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто сти­кався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега.

— Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? — спитав він.

— Хочу дочекатися наслідку аналізів.

— А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостері­гав кілька випадків у Парижі. Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка — це свята святих: жодної паніки... головне — без паніки. А потім один колега мені сказав: "Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла". Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє, знаєте це не гірше за мене.

Ріє замислився. З вікна кабінету було видно кам'янистий відріг скелі, що обіймав удалині затоку. І хоча небо було голубе, крізь блакить пробивався якийсь тьмяний блиск, що меркнув у міру того, як вечоріло.

— Атож, Кастель, — мовив він, — а все-таки не віриться. Але
здається, це таки чума.

Кастель підвівся і рушив до дверей.

— Ви самі знаєте, яку відповідь нам дадуть, — промовив старий лікар. — "Уже давно вона щезла в країнах помірного клімату".

— А що, власне, означає — "щезла"? — відповів Ріє, стискаючи плечима.

— Атож, уявіть, щезла. І "не забудьте: в самому Парижі майже двадцять років тому...

— Гаразд, сподіваймося, що в нас обійдеться так само щасливо, як і там. Але просто не віриться.

Слово "чума" прозвучало вперше. Залишимо на якийсь час докто­ра Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправ­дати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше, що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших спів громадян, правда, з деякими відтінками. Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька. Доктора Ріє, як і на­ших співгромадян, чума теж заскочила зненацька, і тому спробуймо зрозуміти його вагання. Спробуймо також зрозуміти, чому він мов­чав, перебуваючи між неспокоєм і надією. Коли вибухає війна, люди звичайно кажуть: "Ну, це не може тривати довго, таке безглуздя". І справді війна — це таки безглуздя, що, до речі, не заважає їй трива­ти довго. Взагалі дурість — річ дуже стійка, це неважко помітити, якщо не думати весь час лише про себе. З цього погляду наші спів­громадяни поводилися, як і всі люди, вони думали про себе, інакше кажучи, були гуманісти: вони не вірили в мор. Стихійне лихо непо­мірне з людиною, тим-то і вважається, що лихо — це щось нереаль­не, що це лихий сон, який скоро минеться. Проте сон не кінчається а від одного лихого сну до другого конають люди, і в першу чергу гуманісти, бо вони нехтують запобіжними заходами. З цього погляду наші співгромадяни завинили не більше, ніж інші люди; просто вони забули про скромність і гадали, що все це для них можливе, тим самим вважаючи, що стихійні лиха неможливі. Вони, як і раніше, порали свої справи, готувалися до поїздок і мали свої власні погляди. Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбут­нє, всі поїздки і суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха.

І навіть коли сам доктор Ріє признався своєму приятелеві Кастелю, що в різних кінцях міста з десяток хворих без будь-якого по­передження узяли та й померли від чуми, небезпека і далі здавалася йому нереальною. Просто, коли ти лікар, у тебе склалося певне уявлення про страждання, і це якось підстьобує твою уяву. І, див­лячись у вікно на своє місто, що нітрохи не змінилося, навряд чи лікар відчув, як прокидається в нього та легенька відраза до май­бутнього, що називається тривогою. Він пробував подумки зібрати всі свої знання про це захворювання. Але в пам'яті безладно спли­вали цифри, і він твердив нишком, що історії відомо десятків зо три епідемій чуми, які забрали сто мільйонів душ. Але що таке сто мільйонів мерців? Пройшовши війну, насилу уявляєш собі, що таке один мрець. А оскільки нежива людина сприймається як така тіль­ки якщо ти бачив її неживу, то сто мільйонів трупів, розкиданих по всій історії людства, то лишень імла в твоїй уяві. Лікар пригадав* що, за свідченням Прокопія, чума в Царгороді забирала щодня по десять тисяч душ. Десять тисяч мерців — то вп'ятеро більше, ніж, приміром, глядачів у великому кінотеатрі. От що годилося б зробити. Зібрати людей при виході з п яти кінотеатрів, відвести їх на міську площу і всіх купою забити — тоді щось і проясниться. Тоді можна буде уявити собі, що ця безіменна купа — твої знайомі. Але проект цей нездійсненний, а потім, хто знає в обличчя десять тисяч чоловік? Зрештою, такі люди, як Прокопій, відомо, рахувати не вміли. Сімдесят років тому в Кантоні здохло від чуми сорок тисяч щурів, перш ніж лихо перекинулося на самих жителів. Але й 1871 року було неможливо точно підрахувати кількість щурів. Підраховували приблизно, гуртом і, звичайно, допускалися помилок. А проте, якщо один щур завдовжки тридцять сантиметрів, то сорок тисяч здохлих щурів, покладених поряд, складуть...

Але тут лікареві не ставало терпцю. Він надто давав собі волю, а от цього і не слід допускати. Кілька випадків — то ще не епіде­мія, і взагалі, досить вжити необхідних заходів. Слід триматися того, що вже відомо, наприклад, ступор, прострація, почервоніння очей, припалі смагою уста, головний біль, жовниця, страшенна спрага, маячня, плями на тілі, відчуття внутрішньої розп'ятості і врешті... І врешті доктор Ріє подумки підставляв фразу, що нею в підручнику завершується перелік симптомів: "Пульс стає ниткоподібним, і що­найменший порух може спричинитися до смерті". Так, врешті, всі ми зависаємо на нитці, три чверті людей — це вже точна цифра — поспішає зробити цей самий незначний порух, що їх і доконає.

Лікар усе ще дивився у вікно. За ним — свіже весняне небо, а тут — слово, яке ще й досі лунало в кімнаті: "чума". Слово це вміщало в собі не тільки те, що захотіла вкласти в нього наука, а й нескін­ченну низку найхимерніших образів, які так не в'язалися з нашим жовто-сірим містом, у міру пожвавленим о тій порі, радше приглу­шено гомінким, аніж галасливим, власне, щасливим, коли можна тільки бути щасливим і похмурим водночас. І той лагідний і байдужий до всього спокій майже за виграшки, одним розчерком перекреслював давно відомі картини лиха: зачумлені й покинуті птахами Афіни; китайські міста, напхані безголосими мрущими; марсельських галер­ників, що кидають в ями закривавлені тіла; будову великого прован­сальського муру, що мав зупинити шалений вихор чуми; Яффу з її огидними старцями; вологі й зогнилі мати, що влипли в долівку в царгородському лазареті; хворих, волочених гаками; карнавал ліка­рів у машкарах під час Чорної чуми; парування живих на могилках у Мілані; візки з трупами в нажаханому Лондоні і всі дні, і всі ночі, що дзвенять невгавним людським гомоном. Ні, навіть усьому тому несила було порушити спокій сьогоднішнього дня. За вікном неспо­дівано задзеленчав невидимий трамвай і зразу ж розвіяв жорстокість і біль. Хіба що море там, за шахівницею тьмяних будинків, свідчило, що в світі є щось тривожне, завжди непогамовне. І доктор Ріє, див­лячись на затоку, згадав про багаття, про них говорив Лукрецій: налякані пошестю афіняни розкладали багаття на морському березі. Туди вночі зносили тіла, але берега вже не вистачало, і живі билися, пускаючи в хід смолоскипи, аби лиш відвоювати місце у вогні тому, хто був їм близький, отож воліли кинутися в криваву бійку, аніж покинути напризволяще свого небіжчика. Легко уявлялося багряне полум'я багаття над спокійною і темною водою, битви смолоскипа­ми, потріскування іскор у мороці, густі клуби отруйного диму, що підносився до чуйного неба. Важко було не здригнутися...

Однак усе це шаленство никло перед доводами розуму. Атож, сло­во "чума" вимовлено, атож, саме в цю хвилину просвистів кий і звалив одну чи дві жертви. Ну то й що — іще не пізно зупинити його. Головне — це ясно усвідомити те, що має бути усвідомлене, прогнати геть безплідні видіння і вжити відповідних заходів. І тоді чума від­ступить: адже людина не може уявити собі чуму або уявляє її хибно. Якщо вона відступить, а це найімовірніше, то все владнається. Інак­ше люди спізнають, що таке чума, і дізнаються, чи є засіб спершу зжитися з нею, аби потім здолати.

Лікар відчинив вікно, і до кімнати ринув міський гамір. З су­сідньої майстерні долинало коротке, рівномірне вищання циркуляр­ки. Ріє стрепенувся. Он що дає певність: повсякденна праця. Все інше тримається на ниточці, все залежить від отого найменшого поруху. До цього не приліпишся. Головне — це добре робити свою справу.

Ось про що міркував доктор Ріє, коли йому повідомили, щ» прийшов Жозеф Гран. Хоча Гран служив у мерії і займався там усякими справами, вряди-годи йому, вже як приватній особі, дору­чали складати статистичні таблиці. Так нині він провадив підраху­нок смертних випадків. Послужливий за вдачею, він залюбки пого­дився сам занести лікареві копію своїх підрахунків.

Разом із Граном прийшов і його сусіда Коттар. Службовець з порога замахав аркушем паперу.

— Цифри ростуть, докторе, — заявив він, — одинадцять смертей
за останні сорок вісім годин.

Ріє привітався з Коттаром, запитав його, як йому ведеться. Грай пояснив, що Коттар сам напросився прийти з ним, хотів подякува­ти лікареві й перепросити його за всі завдані клопоти. Але Ріє ви заволодів списком.

— Ого, — протягнув він, — можливо, настала пора назвати хворобу так, як вона насправді називається. Досі ми зволікали. Ходім зі мною, панове, мені треба заглянути до лабораторії.

— Так, так, — мовив Гран, простуючи слідом за лікарем схода­ми, — треба називати речі своїми іменами. А як скажете називати шо хворобу?

— Поки що я не можу її вам назвати, а втім, це вам нічого й не дасть.

— От бачите, — посміхнувся Гран. — Не так-то воно й легко...
Ріє запитав у Грана, чи він вечорами працює для мерії. Гран відповів — ні, працює для себе.

— О, — вигукнув Ріє, аби не мовчати, — ну і як, посувається діло?

— Я працюю вже багато років, отже, якось посувається... Хоча, з другого боку, великих успіхів не видно.

— А що, власне, ви робите? — спитав лікар, уповільнивши ходу.

Гран буркнув щось нерозбірливе, насаджуючи на свої відстовбур­чені вуха круглого капелюха. Ріє подумав, що йдеться про якесь особисте самовдосконалення. Але Гран уже розпрощався і подрібо­тів під фікусами Марнського бульвару. Біля дверей лабораторії Коттар сказав лікареві, що дуже хотів би з ним побачитися ще раз і попросити поради. Ріє, нервово бгаючи у кишені таблицю, запро­сив Коттара прийти до нього на прийом, але одразу ж похопився і сказав, що позавтра буде в їхньому кварталі і надвечір сам завітає до нього.

Попрощавшись із Коттаром, лікар зловив себе на тому, що весь час думає про Грана. Він уявив його в самому пеклі чумної по­шесті — не такої, звісно, як нинішня, не надто грізної, а під час якогось мору, що ввійшов в історію. "Він із тих, кого чума милує". І одразу Ріє пригадав вичитане десь твердження, нібито чума милує людей кволих, а нещадна насамперед до людей могутньої статури. Міркуючи про це, лікар вирішив, що, судячи з вигляду Грана, він мав свою маленьку таємницю.

На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний служ­бовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі, — певне, свідомо купує на розмір більший, маючи надію, що довше носитиметься. В роті ще збереглося кілька нижніх зубів, зате верхні геть повипадали. Коли він усміхався, верхня губа закопилювалася до носа і рот зяяв чорною діркою. Якщо додати до цього портрета ходу семінари­ста, неперевершене вміння ковзати попід стінами й непомітно про­слизати у двері та ще застарілий дух підвалу й тютюнового диму — всі навички особистості незначної, то, самі погодьтесь, важко уяви­ти собі такого чоловіка інакше як за письмовим столом, де він

пильно звіряє тариф на міські лазнево-душові заклади або готує для доповіді молодому діловодові матеріали, що стосуються нової такси на вивіз сміття та покидьків. Навіть найнеупередженіший спо­стерігач вирішив би, що й народився він на світ лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу на посаді позаштатно­го службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день.

І справді, саме таке визначення, за словами Грана, було в його особистій справі у графі "кваліфікація"., Коли двадцять два роки тому він через брак коштів покинув учбовий заклад, не діставши диплома, і погодився обійняти цю посаду, йому, за його словами, натякнули, що атестація не за горами. Треба було тільки якийсь час проявляти свою компетентність у делікатних питаннях, які поста­ють перед нашою міською адміністрацією. А потім, як запевнили його, він неодмінно дослужиться до діловода, і це дозволить йому жити заможно. А втім, не марнославство керувало Жозефом Гра­ном, як він і доводив з меланхолійною усмішкою. Перспектива за­безпеченого і чесного життя вельми його надила, тим більше, що тоді він міг би з чистим сумлінням поринути в улюблену справу. Коли він погодився на це місце, то з найшляхетніших міркувань і. якщо можна так висловитися, в ім'я вірності певному ідеалові.

Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подо­рожчало непомірне, а Гранова платня, незважаючи на всі підвищен­ня, й досі мізерна. Він вилив свою кривду Ріє, адже ніхто ніби й не помічає його становища. У тому, власне, і полягала своєрідність Грана або принаймні одна з її прикмет. Він і справді міг би послатися якщо не на свої права, в яких не був упевнений, то принаймні на дані йому на початку обіцянки. Але, по-перше, начальник канцеля­рії, котрий запросив його на роботу, давно помер, та й сам Гран не пам'ятав, в яких саме висловах йому пообіцяли підвищення. А го­ловне, і, мабуть, найголовніше, було те, що Жозеф Гран не вмів знаходити потрібних слів.

Ось ця характерна риса, наскільки міг помітити Ріє, особливо яскраво вирізняла нашого Грана. Саме це й заважало йому щоразу написати давно задуману доповідну або зробити інші, як до обста­вин, кроки. Якщо вірити йому, він відчував себе геть нездатним ужити як слово "право", бо й сам не був певен значення цього поняття, так і слово "обіцянка", бо воно пролунало б прямою ви­могою віддати йому належне і, отже, межувало б з зухвальством, не дуже доречним як на його скромне службове становище. З другого боку, він навідріз відмовився вживати такі слова, як "ласка", "клопо­тання", "вдячність", бо вважав, що це принижує людську гідність.