Шизофренія, як і було сказано

[Після того, як затих гамір на місці трагедії, що відбулася перед очима остовпілого Івана Бездомного, поет, пригадавши дивні натяки таємничого професора і зробивши "логічний" висновок, що саме він є винуватцем смерті Берліоза, кинувся назад, на місце їх недавньої розмови. Загадковий іноземець ще був там разом з двома дивними суб'єктами, але не побажавши вислуховувати докорів Бездомного, уся "трійця " кинулася врозтіч. Гонитва за ними привела поета спо­чатку у дім №13, а потім на Москву-ріку, де у нього під час купання вкрали одяг, і нарешті — до знаменитого письменницького ресторану імені Грибоєдова. Звідти нещасного Івана Бездомного, вже зв'язаного, оскільки його прийняли за божевільного, відвезли до психіатричної клініки професора Стравінського. Професор, оглянувши "пацієнта", як і було передбачено, поставив діагноз — "шизофренія".]

Розділи 7—10

Погана квартира

Поєдинок між професором і поетом

Коров'євські витівки. Вісті з Ялти

[Зустріч Степана Лиходєєва, директора вар'єте, з асистентами Воланда, яким чомусь впала в око його квартира №50, закінчилась для Степана лише переляком: прикрі візитери миттєво перекинули його з Москви у Ялту. А тим часом поет Іван Бездомний марно на­магався довести "світилу "психіатрії— професору Стравінському, що він цілковито здоровий.

Погано закінчуються відвідини квартири №50 для Никанора Івано­ вича Босого, голови житлового товариства дому №302-біс. Після "при­ ємної" розмови з асистентом Воланда Коров'євим міліція знаходить у помешканні Босого валюту і заарештовує його. В той час, коли з Ник анором Івановичем трапилося нещастя, у кабінеті фінансового дирек­ тора вар'єте Римського сам Римський і його адміністратор Варенуха були збентежені несподіваним зникненням Стьопи Лиходєєва. Ситуа­ цію погіршувало і те, що вони не мали жодного уявлення про "сеанси чорної магії" професора Воланда, прем'єра яких мала відбутись у вар'єте ввечері того самого дня. Нічого не пояснила і вкрай дивна телеграма, у якій Лиходєєв повідомляв, що він нібито в Ялті і просив підтвердити його особу.]

Розділ 11 Роздвоєння Івана

Бір на протилежному березі ріки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмянів, розмазався й розчинився.

Вода суцільною пеленою ринула за вікном. В небі раз по раз спалахували нитки, небо тріскало, кімнату хворого заливало трепет­ним лячним світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на постелі й дивлячись на каламутну ріку, що кипіла в бульбашках. За кожним ударом грому він жалібно скрикував і затуляв обличчя руками. Списані Іваном аркуші лежали на підлозі; їх здуло вітром, що влетів до кімнати перед початком грози.

Спроби поета написати заяву з приводу страшного консультанта не привели ні до чого. Як тільки він отримав від товстої фельдшериці, яку звали Парасковією Федотівною, недогризок олівця й папір, він заклопотано потер руки й квапливо прилаштувався за столиком. Початок він вивів доволі жваво:

"В міліцію. Члена МАССОЛІТу Івана Миколайовича Бездомно­го. Заява. Вчора ввечері я прийшов з покійним М.О.Берліозом на Патріарші стави..."

І зразу поет заплутався, головно через слово "покійним". З місця виходила якась нісенітниця: як це так — прийшов з покійним? Не ходять небіжчики! Дійсно, чого доброго, за божевільного приймуть! Відрізана голова Берліоза та передбачення консультанта наштовхну­ли його на думку про Понтія Пілата, й задля більшої переконливо­сті Іван вирішив усю оповідь про прокуратора викласти повністю з тієї самої миті, як той в білому плащі з кривавим підбоєм ви­йшов у колонаду Іродового палацу.

Іван працював ревно і перекреслював написане, і вставляв нові слова, і навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не допомогли, і чим далі — тим плутанішою й незрозумілішою ставала заява поета.

До того часу, як з'явилася здалека лячна хмара з краями, що димілися, й накрила бір і дмухнув вітер, Іван відчув, що знесилів, що з заявою йому не впоратися, не став збирати розкидані аркуші й тихо та гірко заплакав.

Так тривало до вечора. Напившись гарячого молока, Іван знову приліг і сам подивувався тому, як змінилися його думки. Якось пом'якшав у пам'яті клятий бісів кіт, не лякала більше відрізана голова, й, облишивши думку про неї, став розмірковувати Іван про те, що, по суті справи, в клініці дуже незле.

Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на жарівку під абажуром, що лила з-під стелі пом'якшене світло, то на місяць, що сходив над чорним бором, і бесідував сам із собою.

— Чому, власне, я так розхвилювався через те, що Берліоз потра­пив під трамвай? — розмірковував поет. — Врешті-решт, ну його в болото! Хто я, насправді, кум йому чи сват? І потім, громадя­ни, — провадив далі свою мову Іван, звертаючись до когось, — розберемося ось у чому: чого це я, поясніть, збісився на цього загад­кового консультанта, мага й професора з порожнім і чорним оком? До чого вся безглузда гонитва за ним у підштанках і зі свічкою в руках, а потому й дика петрушка в ресторані?

— Ну-ну-ну, — раптом суворо мовив десь, чи то всередині, чи то над вухом, колишній Іван Іванові новому, — про те, що голову Берліозу відріже, адже він все-таки знав наперед? Як же не розхви­люватися?

— І про що, товариші, розмова! — заперечив новий Іван ветхому, колишньому Іванові, — що тут діло нечисте, це зрозуміло навіть дитині. Він особистість непересічна й таємнича на всі сто. Але ж в цьому якраз і полягає найцікавіше! Людина була особисто знайо­ма з Понтієм Пілатом, чого ж більш цікавого вам треба? І замість того, аби здіймати дурнувату бузу на Патріарших, чи не розумніше було б увічливо розпитати про те, що було далі з Пілатом і цим арештованим Га-Ноцрі?

А я чортзна-чим зайнявся! Важлива, справді, подія — редактора журналу задавило! Та що від цього, журнал, чи що, закриється? Ну, що вдієш: людина смертна і, як справедливо сказано було, раптово смертна. Ну, царство небесне йому! Ну, буде інший редак­тор і навіть, можливо, ще красномовніший від попереднього.

Подрімавши трохи, Іван новий їдко запитав у старого Івана:

— То хто ж я такий виходжу в цьому випадку?

— Дурень! — виразно мовив десь бас, що не належав жодному з Іванів і був надзвичайно схожим на бас консультанта.

Іван, чомусь не образившись на слово "дурень", але навіть приємно подивувавшись йому, посміхнувся й у півсні стих. Сон скрадався до Івана, і вже привиділася йому й пальма на слоновій нозі, й кіт пройшов повз нього — не страшний, а веселий, і, словом, ось-ось накриє сон Івана, як раптом Грати безгучно від'їхали вбік, і на бал­коні з'явилася таємнича постать, що ховалася від місячного світла, й пригрозила Іванові пальцем.

Іван без будь-якого ляку звівся на постелі й побачив, що на балконі знаходиться чоловік. І цей чоловік, притискаючи палець до вуст, прошепотів:

— Тссс!

Розділ 12

Чорна магія і її викриття

[На сеансі чорної магії публіку приголомшили чудесні "номери " Во ланда: дощ із "червінців ", відірвана і знову повернута на місце голова конферансьє Бенгальського, дамський магазин з роздачею модних і доро­ гих товарів. "Завершив " сеанс голова акустичної комісії московських театрів А.С. Семплеяров, який "добровільно "зізнався у подружній зраді]

Розділ 13

З'ява героя

Отож, невідомий пригрозив Іванові пальцем і прошепотів: "Тсс!" Іван скинув ноги з постелі й придивився. З балкона обережно зазирав до кімнати голений, темноволосий, з гострим носом, стри­воженими очима й пасмом волосся, що спадало йому на лоба, чоло­вік приблизно літ тридцяти восьми.

Він підморгнув Іванові, сховав до кишені в'язку ключів, по­шепки запитав: "Можна присісти?" — й, отримавши у відповідь ствердний кивок, розташувався у кріслі.

— Як же ви сюди потрапили? — скоряючись сухому пальцеві, що суворо накивував, пошепки запитав Іван, — адже балконні ґра­ти замкнені?

— Грати замкнені, — потвердив гість, — але Парасковія Федотів­на — дуже мила, та, на жаль, неуважна людина. Я викрав у неї місяць тому в'язку ключів і, в такий спосіб, отримав можливість виходити на загальний балкон, а він тягнеться довкола всього по­верху, і тепер я можу навідати інколи сусіда. То через що ви потра­пили сюди?

— Через Понтія Пілата, — похмуро зиркнувши на підлогу, від­повів Іван.

— Як?! — забувши про обережність, скрикнув гість і сам собі затулив рота рукою, — разючий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спочатку затинаю­чись і ніяковіючи, а потому осмілівши, почав оповідати вчорашню історію на Патріарших ставах. Так, вдячного слухача отримав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не робив з Івана божевільного, страшенно зацікавився тим, про що розпові­далося, і в міру розвитку цього оповідання, врешті, прийшов у захват.

Іван нічого не пропускав, йому самому було так легше розповіда­ти, й поступово він добрався до того моменту, як Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Тоді гість молитовно склав руки й прошепотів:

— О, як я вгадав! О, як я все вгадав!

— І от, — розповівши про події в Грибоєдові, засумувавши й затуманівши, Іван закінчив: — я опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече бідного поета й мовив так:

— Нещасний поет! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не мож­на було поводитися з ним настільки невимушено й навіть нахабнувато. От ви й поплатилися, і треба ще сказати "спасибі", що все це обійшлося для вас порівняно дешево.

— Та хто ж він, врешті, такий? — збуджено вимахуючи кулака­ми, запитав Іван.

— Ну гаразд, — відповів гість і вагомо й виразно сказав: — Вчо­ра на Патріарших ставах ви зустрілися із сатаною.

Іван не впав у неспокій, але був усе ж таки вкрай приголомше­ний.

— Не може цього бути! Його не існує.

— Змилуйтеся! Вже кому-кому, але не вам це говорити. Ви були, вочевидь, одним з перших, хто від нього постраждав. Сидите, як самі розумієте, в психіатричній лікарні, а все розводитеся про те, що його немає. Далебі, це дивно!

Спантеличений Іван замовк. Гірка зморшка позначилася коло вуст гостя.

— Дивитимемося правді у вічі, — й гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, що бігло крізь хмару. — І ви і я — боже­вільні, чого там відмагатися! Чи бачите, він вас вразив — і ви схиб­нулися, так що у вас, вочевидь, сприятливий для цього ґрунт. Але те, що ви оповідаєте, безсумнівно було насправді. Ваш співрозмовник був і в Пілата, і на сніданку в Канта, а тепер він відвідав Москву.

— Та він тут чортзна-чого накоїть! Як-небудь його треба впійма­ти? — не зовсім впевнено, але все ж підняв голову в новому Іванові попередній, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, й доста з вас, — іронічно озвався гість, — іншим теж пробувати не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні. Ах, ах! Але до чого ж мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я!

— А навіщо він вам знадобився?

Гість довго журився й смикався, але врешті заговорив:

— Чи бачите, яка дивовижна історія, я сиджу тут через те, що й ви, саме через Понтія Пілата, — тут гість лячно озирнувся й ска­зав:— Річ у тім, що рік тому я написав про Пілата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет.

Гість потемнів на виду й пригрозив Іванові кулаком, потім сказав:

— Я — майстер, — він зробився суворим і вийняв з кишені ха­лата геть засмальцьовану чорну шапчину з вишитою на ній жовтим шовком літерою "М". Він одягнув цю шапчину й показався Іванові і в профіль і у фас, аби довести, що він — майстер. — Вона своїми руками пошила її мені, — таємничо додав він.

— А як ваше прізвище?

— У мене Немає більше прізвища, — з похмурим презирством відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудемо про нього.

— То ви хоча б про роман розкажіть, — делікатно попросив Іван.

—Будь ласка. Історія моя, дійсно, не зовсім звичайна, — почав гість....Історик за фахом, він ще два роки тому працював в одному

з московських музеїв, а крім того, займався перекладами.

— З якої мови? — з цікавістю поспитав Іван.

— Я знаю п'ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англій­ську, французьку, німецьку, латину й грецьку. Ну, трохи ще читаю італійською.

— Чи ти ба! — заздрісно шепнув Іван.

Жив історик самотою, не маючи ніде рідних і майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, одного разу виграв сто тисяч рублів.

— Уявіть мій подив, — шепотів гість у чорній шапчині, — коли
я засунув руку в кошик із брудною білизною і дивлюся: на ній той
самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені
в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий гість Івана вчинив так: накупив книг, кинув свою кімнату на М'ясницькій...

— Уу, клята діра! — прогарчав гість.

...І винайняв у забудовника в провулку поблизу Арбату...

— Ви знаєте, що таке — забудовники? — спитав гість у Івана
й зараз же пояснив: — Це нечисельна група шахраїв, котра у якийсь
спосіб заціліла в Москві...

Винайняв у забудовника дві кімнати у підвалі маленького буди­ночка в садку. Службу в музеї покинув і почав писати роман про Понтія Пілата.

— Ах, це був золотий вік, — виблискуючи очима, шепотів опові­дач, — цілком окреме помешкання, й ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь із особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідником, що провадив до хвіртки. Навпроти, за чотири кроки, під парканом, бузок, липа і клен. Ах, ах, ах! Взимку я дуже рідко бачив у віконці чиї-небудь чорні ноги й чув порипування снігу під ними. І в пічці у мене завжди палахко­тів вогонь! Але раптово настала весна, й крізь мутні шиби побачив я спершу голі, а потім зодягнені в зелень кущі бузку. І от тоді, минулої весни, трапилося дещо більш захоплююче, аніж отримання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезна сума грошей!

— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.

Я відчинив віконця й сидів у другій, зовсім малесенькій кім­наті, — гість почав відмірювати руками, — так... ось диван, а нав­проти другий диван, а поміж ними столик, і на ньому прекрасна нічна лампа, а до віконця ближче книжки, тут маленький письмо­вий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги й пічка. Ах, яка в мене була обстанова!

Надзвичайно пахне бузок! І голова моя ставала легкою від вто­ми, й Пілат летів до кінця.

— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.

— Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами роману будуть: "... П'ятий прокуратор Іудеї, верш­ник Понтій Пілат". Ну, природно, я виходив гуляти.

Тут очі гостя широко розплющились, і він продовжував шепоті­ти, дивлячись на місяць:

— Вона несла в руках відразливі, тривожні жовті квіти. Чорт їх
зна, як їх зовуть, але вони перші чомусь з'являються в Москві. І ці
квіти дуже ясно вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона
несла жовті квіти! Негарний колір. Вона повернула з Тверської
у провулок і тут обернулася. По Тверській ішли тисячі людей, але я
вас запевняю, що побачила вона мене одного й подивилася не те
щоб тривожно, а якось навіть болісно. І мене вразила не стільки її
краса, скільки незвичайна, ніким не бачена самотність у очах!

Скоряючись цьому жовтому знакові, я теж звернув у провулок і пішов їй услід. Ми йшли по кривому, нудному провулку безмов­но, я з одного боку, вона з іншого. І не було, уявіть, у провулку ані душі. Я мучився, бо мені здалося, що з нею треба говорити, й тривожився, що я не вимовлю жодного слова, а вона піде, і я ніколи більше її не побачу...

І, уявіть, несподівано заговорила вона:

— Чи подобаються вам мої квіти?

Я добре пам'ятаю, як пролунав її голос, низький досить-таки, але трохи ламкий і, як це не безглуздо, здалося, що луна вдарила в провулку і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:

— Ні.

Вона подивилася на мене здивовано, а я раптом, і зовсім неочікувано, збагнув, що я все життя любив саме цю жінку! От так штука, га? Ви, звісно, скажете, божевільний?

— Нічого я не кажу, — вигукнув Іван і додав: — Благаю, далі! І гість продовжував:

— Еге ж, вона поглянула на мене здивовано, а потім, подивив­шись, запитала так:

— Ви взагалі не любите квітів?

У голосі її, як мені здалося, була ворожість. Я йшов з нею поряд, намагаючись іти в ногу, і, на мій подив, зовсім не почував себе ніяково.

— Ні, я люблю квіти, тільки не такі, — сказав я.

— А які?

— Я троянди люблю.

Тут я пошкодував про те, що це сказав, бо вона винувато посміх­нулася й кинула свої квіти в рівчак.

— Далі, — мовив Іван, — і не пропускайте, будь ласка, нічого.

— Далі? — перепитав гість, — що ж, далі ви могли б і самі вга­дати. — Він раптом витер несподівану сльозу правим рукавом і про­довжував: — Кохання вискочило перед нами, як з-під землі виска­кує вбивця в провулку, і вразило нас відразу обох!

Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!

Вона, втім, стверджувала згодом, що це не так, що любили ми, звісно, одне одного дуже давно, не знаючи одне одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншим чоловіком, і я там тоді... з цією, як її...

— З ким? — запитав Бездомний.

— З цією... ну... цією, ну... — відповів гість і заклацав пальцями.

— Ви були одружені?

— Авжеж, от я й клацаю... На цій... Варєнька, Манєчка... ні, Варєнька... ще сукня смугаста... втім, я не пам'ятаю.

Так ось, вона говорила, що з жовтими квітами в руках вона ви­йшла того дня, аби я нарешті її знайшов, і що коли б цього не сталося, вона отруїлася б, тому що життя її порожнє.

Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав того ж дня, вже за годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, коло Кремлівської стіни на набережній.

Ми розмовляли так, ніби розлучилися вчора, ніби знали одне одного багато років. На другий день ми змовилися зустрітися там само, на Москві-ріці, й зустрілися. Травневе сонце світило нам, і скоро, скоро стала ця жінка моєю таємною дружиною.

Іван дізнався, що гість його й таємна дружина вже в перші дні свого зв'язку прийшли до висновку, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулку сама доля й що створені вони одне для одно­го навіки.

Іван дізнався з оповіді гостя, як проводили день закохані. Вона приходила, й спершу одягала фартух, і у вузькому передпокої, де знаходилася та сама раковина, якою гордився чомусь бідолашний

хворий, на дерев'яному столі запалювала гасницю, й готувала сніда­нок, і подавала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози й повз підсліпуваті вікна шумно котилася у під­воріття вода, загрожуючи залити останній притулок, закохані роз­палювали пічку й пекли в ній картоплю. Від картоплі валувала пара, чорне картопляне лушпиння бруднило пальці. У підвальчику лунав сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу зламані гілочки, білі китиці. Коли закінчилися грози й настало спекотне літо, у вазі з'яви­лися довгоочікувані й обома люблені троянди.

Той, хто називав себе майстром, працював, а вона, зануривши у во­лосся тонкі з гостро відточеними нігтями пальці, перечитувала напи­сане, а перечитавши, шила ось цю саму шапчину. Інколи вона сиділа навпочіпки біля долішніх полиць або стояла на стільчику коло горіш­ніх і ганчіркою витирала сотні запилюжених корінців. Вона віщувала славу, вона квапила його й ось тут стала називати майстром. Вона очікувала на ці обіцяні вже останні слова про п'ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і говорила, що в цьому романі її життя.

Він був дописаний у серпні місяці, був відданий якійсь невідо­мій друкарці, й та передрукувала його у п'яти екземплярах. І, вре­шті, настала пора, коли довелося полишити таємний сховок і вийти в життя.

—І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя закінчилося, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго хита­лася смутна чорна шапчина з жовтою літерою "М". Він повів далі свою оповідь, але та стала безладною. Можна було зрозуміти тільки одне, що тоді з гостем Івана трапилася якась катастрофа.

—Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже закінчилося й загибель моя очевидна, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і звів руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ах, як вразив!

—Хто? — ледь чутно шепнув Іван, побоюючись перебивати схви­льованого оповідача.

Та редактор, я ж кажу, редактор. Еге ж, то він прочитав. Він дивився на мене так, начебто в мене щока була роздута флюсом, якось косував у куток і навіть соромливо хихотнув. Він без потре­би м'яв манускрипт і кректав. Питання, які він мені задавав, вида­лися мені божевільними. Не кажучи нічого по суті роману, він запитував мене про те, хто я такий і звідкіля я взявся, чи давно пишу й чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть задав, хворий, на дерев'яному столі запалювала гасницю, й готувала сніда­нок, і подавала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози й повз підсліпуваті вікна шумно котилася у під­воріття вода, загрожуючи залити останній притулок, закохані роз­палювали пічку й пекли в ній картоплю. Від картоплі валувала пара, чорне картопляне лушпиння бруднило пальці. У підвальчику лунав сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу зламані гілочки, білі китиці. Коли закінчилися грози й настало спекотне літо, у вазі з'яви­лися довгоочікувані й обома люблені троянди.

Той, хто називав себе майстром, працював, а вона, зануривши у во­лосся тонкі з гостро відточеними нігтями пальці, перечитувала напи­сане, а перечитавши, шила ось цю саму шапчину. Інколи вона сиділа навпочіпки біля долішніх полиць або стояла на стільчику коло горіш­ніх і ганчіркою витирала сотні запилюжених корінців. Вона віщувала славу, вона квапила його й ось тут стала називати майстром. Вона очікувала на ці обіцяні вже останні слова про п'ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і говорила, що в цьому романі її життя.

Він був дописаний у серпні місяці, був відданий якійсь невідо­мій друкарці, й та передрукувала його у п'яти екземплярах. І, вре­шті, настала пора, коли довелося полишити таємний сховок і вийти в життя.

—І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя закінчилося, — прошепотів майстер і похилив голову, і довго хита­лася смутна чорна шапчина з жовтою літерою "М". Він повів далі свою оповідь, але та стала безладною. Можна було зрозуміти тільки одне, що тоді з гостем Івана трапилася якась катастрофа.

—Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже закінчилося й загибель моя очевидна, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і звів руку. — Так, він надзвичайне вразив мене, ах, як вразив!

—Хто? — ледь чутно шепнув Іван, побоюючись перебивати схви­льованого оповідача.

Та редактор, я ж кажу, редактор. Еге ж, то він прочитав. Він дивився на мене так, начебто в мене щока була роздута від флюсу, якось косував у куток і навіть соромливо хихотнув. Він без потре­би м'яв манускрипт і кректав. Питання, які він мені задавав, вида­лися мені божевільними. Не кажучи нічого по суті роману, він запитував мене про те, хто я такий і звідкіля я взявся, чи давно пишу, й чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть задав як на мене, цілком ідіотське запитання: хто це мене надоумив напи­сати роман на таку дивну тему?

Врешті, він мені обрид, і я запитав його навпростець, чи друку­ватиме він роман чи ні.

Тут він заметушився, почав щось мимрити і заявив, що особисто вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні ознайо­митися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський і Аріман та літератор Мстислав Лаврович. Він прохав мене прийти через два тижні.

— Що я пам'ятаю після цього? — бурмотів майстер, потираючи
скроню, — ага, облетілі червоні пелюстки на титульному аркуші та
ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам'ятаю.

Розповідь Іванового гостя ставала все заплутанішою, дедалі більше наповнювалася якимись недомовками. Він говорив щось про скіс­ний дощ і відчай у підвальному притулку, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він її, яка штовхала його на боротьбу, нітрохи не винує, о ні, не винує!

— Пам'ятаю, пам'ятаю цей клятий вкладний аркуш до газети, —
бурмотів гість, малюючи двома пальцями рук у повітрі газетний
аркуш, й Іван здогадався з подальших плутаних фраз, що якийсь
інший редактор надрукував великий уривок з роману того, хто на­зивав себе майстром.

За словами його, пройшло не більше двох днів, як в іншій газеті з'явилася стаття критика Арімана, котра називалася "Ворог під кри­лом редактора", в якій говорилося, що Іванів гість, користаючи з безтурботності й невігластва редактора, зробив спробу протягнути в друк апологію Ісуса Христа.

— А, пам'ятаю, пам'ятаю! — вигукнув Іван. — Але я забув, як ваше прізвище!

— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його немає більше, — від­повів гість. — Діло не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича з'явилася інша стаття, де автор її пропонував ударити і міцно вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який наду­мав протягнути (знову це прокляте слово!) її до друку.

Остовпівши від цього слова "пілатчина", я розгорнув третю газе­ту. Тут було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами "Н.Є.". Запевняю вас, що творіння Арімана й Лавровича могли вважатися жартом у порівнянні з тим, що написав Латунсь­кий. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського "Войов­ничий старообрядник". Іван якось присоромлено покректав, але нічого не сказав.

— Почалися зовсім безрадісні дні. Роман був написаний, більше робити було нічого, і ми обоє жили тим, що сиділи на килимку коло пічки й дивилися у вогонь. Втім, тепер ми частіше розлучали­ся, аніж раніше. Вона стала ходити на прогулянки. А зі мною тра­пилася оригінальність, як нерідко бувало в моєму житті... В мене несподівано з'явився приятель. Так, так, уявіть собі, я взагалі не схильний сходитися з людьми, наділений бісовою дивакуватістю: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозрий. Так, але чим, властиво кажучи, він мене привабив? Річ у тім, що загалом людина без сюрпризу всередині, у своїй шухляді, нецікава. Такий сюрприз у своїй шухляді Алоїзій (ага, я забув сказати, що мого нового зна­йомого звали Алоїзій Могорич) — мав. Власне, ніде до цього я не зустрічав і впевнений, що ніде не стріну людини такого розуму, яким був наділений Алоїзій. Якщо я не розумів сенсу якого-небудь допису в газеті, Алоїзій пояснював мені його буквально за одну хвилину, причому видно було, що пояснення це йому не вартувало анічогісінько. Те ж саме з життєвими явищами й питаннями. Але цього було мало. Скорив мене Алоїзій своєю пристрастю до літера­тури. Він не заспокоївся доти, поки не впрохав мене прочитати йому мій роман увесь від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся дуже схвально, але з вражаючою точністю, начебто бу­дучи присутнім при цьому, розповів усі зауваження редактора сто­совно цього роману. Він поціляв із ста разів сто разів. Крім того, він достеменно пояснив мені, і я здогадувався, що це непомильно, чому мій роман не міг бути надрукований. Він прямо казав: розділ такий-то йти не може...

Статті не припинялися. Над першими з них я сміявся. Але чим більше їх з'являлося, тим більше змінювалося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія здивування. Щось напрочуд фаль­шиве й невпевнене відчувалося буквально в кожному рядку цих статей, попри їхній грізний і впевнений тон. Мені все здавалося, — і я не міг від цього позбавитись, — що автори цих статей говорять не те, що вони хочуть сказати, і що їхній гнів спричинений саме цим. А потому, уявіть собі, настала третя стадія — страху. Ні, не страху цих статей, зрозумійте, а страху перед іншими, що зовсім не стосувалися до них чи роману, речами. Так, приміром, я став боятися темряви. Словом, почалася стадія психічного захворювання.

Моя кохана дуже змінилася, схудла й зблідла, перестала сміятися й усе прохала вибачити їй за те, що вона пораяла мені, аби я надрукував уривок. Вона благала мене не боятися нічого.

Це було надвечір, в середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на ди­ван і заснув, не запалюючи лампи. Прокинувся я з відчуттям, що спрут поруч. Намацуючи в темряві, я ледве зумів запалити лампу. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я ліг захво­рюючи, а прокинувся недужим. Мені раптом здалося, що осіння пітьма видавить скло, увіллється до кімнати і я захлинуся в ній, мов у чорнилі. Я прокинувся людиною, що вже не володіє собою. У мене стало сили дістатися до пічки й розпалити у ній дрова. Коли вони затріщали й заслінка застукотіла, мені начебто стало трохи легше. Я кинувся до передпокою і там запалив світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її й став пити вино з горлечка. Я відкрив заслінку, так що жар почав обпалювати мені обличчя

руки, і шепотів:

— Здогадайся, що зі мною трапилася біда. Прийди, прийди! Але ніхто не йшов. У пічці ревіло полум'я, по вікнах хльоскав

пощ. Тоді трапилося останнє. Я дістав з шухляди столу важкі спис­ки роману й чернеткові зшитки і почав їх палити. Це страшенно важко робити, тому що списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зшитки, стійма вкладав їх між полінами й коцю­бою ворушив аркуші. Попіл часами долав мене, душив полум'я, але і боровся з ним, і роман, вперто чинячи спротив, усе ж гинув. Знайомі слова миготіли переді мною, пожовть нестримно здіймала­ся знизу вгору сторінками, але слова все-таки проступали й на ній. Вони пропадали тільки тоді, коли папір чорнів і я коцюбою люто добивав їх.

В цей час у вікно хтось став шкребтися тихо. Серце моє стриб­нуло, і я, зануривши останній зшиток у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні сходинки вели з підвалу до дверей надвір. Спотикаючись, я підбіг до них і тихо запитав:

— Хто там?

І голос, її голос, відповів мені:

— Це я.

Не тямлячи як, я дав собі раду з ланцюгом і ключем. Як тільки зона ступила осередини, вона припала до мене, вся мокра, з мок­рими щоками й розбурханим волоссям, тремтяча. Я міг вимовити лише одне слово:

— Ти... ти? — і голос мені увірвався, й ми побігли вниз. Вона вивільнилася у передпокої від пальта, й ми швидко увійшли до першої кімнати. Тихо скрикнувши, вона голими руками викинула з пічки на підлогу останнє що там залишалося, пачку, яка займилася знизу. Дим наповнив кімнату в ту ж мить. Я ногами затоптав
вогонь, а вона впала на диван і заплакала невтримно й судомно.

Коли вона втихла, я сказав:

— Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно. Вона підвелася й заговорила: ^!

— Боже, який ти хворий. За віщо це, за віщо? Але я тебе врятую,
я тебе врятую. Що ж це таке?

Я бачив її спухлі від диму й плачу очі, відчував, як холодні руки гладять мені чоло.

— Я тебе вилікую, вилікую, — бурмотіла вона, впиваючись мені
в плечі, — ти відновиш його. Чому, чому я не залишила в себе
один екземпляр!

Вона вищирилася від люті, щось ще говорила нерозбірливо. По­тому, стиснувши вуста, вона взялася збирати й розправляти обгорілі аркуші. Це був якийсь розділ із середини роману, не пам'ятаю який. Вона ретельно склала обгорілі аркуші, загорнула їх у папір, перев'я­зала тасьмою. Всі ЇЇ дії показували, що вона сповнена рішучості й що вона оволоділа собою.

Вона зажадала дати їй вина і, випивши, заговорила спокійніше.

— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила вона, —
й більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться це робити в такий спосіб. Я не хочу, аби в нього назавжди зосталося в пам'яті, що я втекла від нього вночі. Він не заподіяв мені ніколи ніякого зла. Я все з'ясую з ним завтра вранці, скажу, що я
люблю іншого, і назавжди повернуся до тебе.

І от останнє, що я пам'ятаю в моєму житті, це — смужку світла з мого передпокою, і в цій смужці світла розвіяне пасмо, її берет і її сповнені рішучості очі. Ще пам'ятаю чорну сильветку на порозі надвірних дверей і білий згорток.

—Я провів би тебе, але я вже не в силі йти один назад, я боюся

—Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе. — Це й були її останні слова в моєму житті.

Те, про що розповідав хворий, вочевидь, дуже хвилювало його Судома раз по раз перебігала його обличчям. В очах йому плавав і метався страх і лють...

— Але ви можете видужати... — несміло мовив Іван.

—Я невиліковний, — спокійно відповів гість. — Ага, так на чому, пак, я зупинився? Мороз, ці летючі трамваї. Я знав, що ця клініка вже відкрилася, й через усе місто пішки подався до неї. Безумство! За містом я, напевне, замерзнув би, але мене врятував випадок. Щось поламалося у вантажівці, я підійшов до водія, це було за чотири кілометри від застави, і, на мій подив, він пожалів мене. Машина йшла сюди. І він повіз мене. І ось четвертий місяць я тут.

—Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа й Пілатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

—Ах, ні, ні, — болісно смикнувшись, відповів гість, — я згада­ти не можу без дрожу мій роман. А ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Спасибі за розмову. До побачення.

І раніше, ніж Іван отямився, закрилися ґрати з тихим дзвоном, і гість зник.

Розділи 14-15

Слава півневі!

Сон Никанора Івановича

[Цього божевільного вечора Римському судилося ще одне випробу­ вання. Побачивши через вікно, що багато дам, повіривши професору магії, вийшли з театру у подарованих ним сукнях, а на вулиці раптом опинилися лише у спідній білизні, він вирішив зателефонувати "куди слід". Жіночий голос у трубці шепнув йому, що цього робити не слід. Справу довершила побачена ним гола дівуля з трупними плямами на руках, яка, літаючи за вікном, намагалася відкрити кватирку. Став­ ши за одну ніч сивим, як сніг, старцем, Римський зник із Москви.

А тим часом Никанору Івановичу Босому у психіатричній клініці, куди він потрапив після пам'ятної зустрічі з Коров'євим, приснився жахливий сон. Йому приверзлося, що він начебто сидить у залі театру і від нього, як і від десятків інших глядачів, якийсь артист у смокінгу ви­магає привселюдно здавати валюту. Тільки після уколу, зробленого мед­ сестрою Парасковією Федорівною, Никанор Іванович дещо заспокоївся.]

Розділ 16 Страта

Сонце вже схилялося над Лисою Горою, і була ця гора оточена подвійною вартою.

Та кавалерійська ала, що перетнула шлях прокураторові близько полудня, риссю вийшла до Хевронських воріт міста. Шлях для неї вже був проторований. Піхотинці каппадокійської когорти відтиснули на узбіччя стовписька людей, мулів та верблюдів, і ала, здіймаючи до неба білі стовпи пилу, риссю вийшла на перехрестя, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєму, й північно-західна — до Яффи. Ала помчала північно-західною дорогою. Ті ж каппадокійці були розсипані обабіч дороги, й загодя вони зігнали з неї убік всі каравани, що поспішали на свято в Єршалаїм. Юрми богомольців стояли за каппадокійцями, полишивши свої тимчасові смугасті шатра, розкинуті просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала обігнала другу когорту Блискавичного легіону й першою піді­йшла, подолавши ще один кілометр, до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти, і вони оточили все підніжжя невисокого пагорба, зоставивши вільним лише один підйом на нього з яфської дороги.