Модерністська проза на початку XX століття

Одним із визначальних літературних і мистецьких явищ XX століт­тя є модернізм. На відміну від класицизму чи сентименталізму, роман­ тизму чи реалізму, модернізм не являє собою окремого літературного напряму. Модернізм (від франц. — новітній, сучасний) — це загальний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл кінця XIX — першої половини XX століття, яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Новаторство у поєднанні з анти-традиціоналізмом (хоча модерністи ніколи не поривали із літератур­ ною традицією остаточно) є визначальними рисами модернізму.

У літературі модернізм виникає спочатку у французькій поезії дру­ гої половини XIX ст. (III. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо), згодом поши­ рюється в інших європейських країнах і з з’являється в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст) і драматургії (М. Метерлінк, Г. Ібсен, А. Стріндберг). Виявляється він також: і в інших видах мистецтва: у малярстві (П. Пікассо, С.Далі, К., Малевич), музиці (К. Дебюссі, Я. Сібеліус, М. Равель), кінематографі (Л. Бунюель).

У модернізмі вирізняють ранній та зрілий періоди. Ранній модер­ нізм — це умовна назва мистецьких течій, що виникли в останній третині XIX ст. і сприяли становленню нового творчого методу. Пред­ ставники раннього модернізму вперше відмовляються від зображення життя "у формах життя ", пориваючи з традиціями реалізму. Голов­ ними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і сим­волізм. Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому простежуються нові підходи до освоєння дійсності, пошуки різних форм її одухотворення, що особливо яскраво виявилося у поетичній творчості Р. Рільке, Г. Аполлінера, Т. Еліота. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм та імажинізм, експресіонізм та унанімізм, акмеїзм і екзистенціалізм.

Кожна модерністська школа має своє неповторне обличчя, власні конкретно-часові визначники та художні настанови. Модерністські школи нерідко вели між собою літературні війни, наприклад, експресіо­ ністи перебували в опозиції до імпресіонізму, а представники імажині­ зму не сприймали футуристичної концепції. Втім, чимало визначних письменників, яких за традицією називають модерністами, не нале­ жали до жодних модерністських течій. Серед них — Дж. Джойс і В. Вулф, О. Гакслі і Р. Музіль, Г. Гессе і Ф. Кафка, А. Жід і Л. Піранделло. тобто найвизначніші модерністи. Такий модернізм "поза течіями' Д. Наливайко пропонує називати фундаментальним. Однак і "фундаментальні "модерністи, і представники організованих течій послугову­ються спільними прийомами, а творчість численних модерністів, які належать або ж не належать до різноманітних напрямів, характе­ризується спільними рисами.

Видатний іспанський філософ та мистецтвознавець X. Ортега-і-Га- сет одним із перших влучно визначив основні ознаки модерністського мистецтва. На його думку, воно прагне: "1) дегуманізувати мистецт­ во; 2) уникати життєподібних форм; 3) щоб витвір мистецтва був нічим іншим, тільки витвором мистецтва; 4) вважати мистецтво лише грою і більше нічим; 5) бути глибоко іронічним; 6) стерегтися підробки і тим самим прагнути ретельного виконання; 7) на думку молодих митців, мистецтво — це щось несерйозне, таке, що не впли­ ває на життя ".

Модерністи у своїй творчості свідомо орієнтуються на антидемокра- тичність, елітарність. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецт­ вом для широких мас, радше — навпаки. Як зауважує X. Ортега-і-Гасет, "модерністське мистецтво має маси проти себе, і воно завжди буде мати їх проти себе. Воно, по суті, чуже народові й більш того, воно вороже народові". Модернізм ставить собі за мету бути "мисте­цтвом для митців, а не для мас людей. Це буде мистецтво касти, а; демократичне мистецтво ". Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є "потік свідомості". Термін цей належить відомому психологові та філософові В. Джеймсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості -: модерністській літературі є романи "Улісс "Джеймса Джойса, "У по­сох втраченого часу " Марселя Пруста, "Місіс Делловей " Вірджинії В лф. "Потік свідомості" безпосередньо відтворює процес внутрішн ього мовлення персонажа (його також називають "внутрішнім монологом "), мовними засобами зображаються його синтаксично ненормовані переживання, роздуми, спогади. Цей прийом застосували й реалісти ' X століття (Стендаль, Достоєвський, Толстой), але саме в модерніз­ мі "потік свідомості" абсолютизується, нерідко перетворюючись на провідний стильовий прийом.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми С. Ейзенштейна). Він:заснований на поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів. У футуризмі, дадаїзмі, "театрі абсурду "монтаж: виступає як засіб пізнання. -: ту: створюючи абсурдний образ, він наочно показує обрис безглуздого світу. Нерідко монтаж тісно пов'язаний з прийомом внутрішнього монологу. Модерністи віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім  не виключає використання життєподібних засобів. Проте нерідко са ме життєподібних елементи творів модернізму створюють ефект ірреальності, неправдоподібності. Фантастика тісно пов'язана з реаль­ ністю в мистецтві модернізму. За словами Д. Затонського, "найбільш неймовірне, безглузде та незрозуміле відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприрод ніша річ у світі, що не викликає ні в кого подиву ". Яскравим прикладом такого письма є твори Франца Кафки.

Нерідко модерністи руйнують традиційні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється "тотальна " іронія. Письменник нерідко вдаються до пародіювання та алюзій, акцентування на "зробленості" твору, елементів гри.

Специфічним відгалуженням модернізму вважають авангардизм (франц. — передовий загін) — сукупність найбільш радикаль­ них, бунтарських напрямків та шкіл мистецтва (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм). Представники цих напрямів заперечують канони тради­ційної естетики у найбільш безкомпромісній і викличній формі. Як відзначає В. Руднєв, "авангардист не може, подібно до модерніста, замкнутися в кабінеті і писати у стіл; сенс його естетичної позиції — в активному й агресивному впливі на публіку. Викликати шок, скандал, епатаж: — без цього авангардне мистецтво неможливе ".

Засновниками модерністської прози, трьома її "батьками" є фран­ цузький письменник Марсель Пруст, ірландець Джеймс Джойс і празь­ кий єврей Франц Кафка.

Пріоритет у створенні жанру модерністського психологічного ро­ ману належить М. Прусту (1871—1922), проза якого є одним із найвидатніших явищ світової літератури XX століття. Незапереч­ ним свідченням майстерності і новаторства Пруста в царині ком­ позиції, стилю, художнього аналізу змін психологічного стану люди­ни стала семитомна епопея "У пошуках утраченого часу", над якою він працював упродовж 1905—1922 років. З 1911 року Пруст марно намагався опублікувати перший том своєї епопеї, і тільки у 1913році роман "На Сваннову сторону" побачив світ, однак ця книга не привернула уваги читачів та критиків. Другу частину — "У затінку дівчат-квіток" — Пруст опублікував у 1918році, а вже через рік пись­менникові було присуджено Гонкурівську премію, він нарешті здобув загальне визнання. Згодом виходять у світ наступні частини епопеї: "Германтська сторона" (1920—1921), "Содом і Гоморра" (1921— 1922), посмертно "Полонянка" (1924), "Альбертина зникає"(1925), "Віднайдений час"(1927). Сюжет епопеї— безперервний і стихійний потік спогадів, який про­ходить крізь свідомість Марселя — героя-оповідача. З відтворення "інстинктивної пам'яті" починається, за переконанням Пруста, і мистецтво: нам м’ять перетворюється на єдину життєдайну і творчу силу. Прикметною особливістю епопеї Пруста стала заміна зовніш­ньої дії, історичної перспективи "рухом свідомості" героя.

Не менш видатною постаттю в історії розвитку модерністської прози є Джеймс Джойс (1882—1941). Перші кроки в царині літератури Джойс зробив 1900 року, коли розпочав писати роман "Стівен-герой". І хоча "Стівен-герой" залишився незавершеним, проте, загалом, задум цього твору ліг в основу першого роману Джойса "Портрет митця замолоду" (1916). Завдяки чіткій організації матеріалу, ретельному добору й економії виражальних засобів, підпорядкованих єдиній меті — зображенню процесу становлення особистості митця Стівена Дедалу са, фрагменти цього роману складають струнке естетичне ціле.

Втім, на час виходу у світ роману "Портрет митця замолоду" Джойс мав уже у своєму доробку поетичну збірку "Камерна музика " (1907) і книгу оповідань "Дублінці" (1914), видану за сприяння амери­ канського поета аж у 1958році.Езри Паунда. П'ятнадцяти коротких оповіданнях "Дублінців" Джойс, за його власними словами, намагався показати "параліч Дубліна "у чотирьох аспектах: "люди в дитинстві, в юності, у зрілому віці, суспільне життя ".

Світову славу і визнання здобув Джойсів роман "Улісс " (1922), над яким письменник працював протягом семи років (1914—1921). "Улісс" складається з 18розділів, а дія цього велетенського роману ґрунтуєть­ся на епізодах з життя трьох людей, мешканців Дубліна, і відбуваєть­ся протягом одного дня — 16 червня 1904 року (саме у цей день Джойс познайомився зі своєю майбутньою дружиною). Складна розповідна структура роману з численними сюжетними лініями, міфологічними та історичними алюзіями нагадує лабіринт. Кожен з 18розділів "Уліс са" відповідає певній сцені Гомерової "Одіссеї", певному органові тіла і науковій дисципліні, має свій колір і символ; у кожній главі автор застосовує особливу техніку розповіді. Головні герої роману — реклам­ ний агент Леопольд Блум, його дружина Моллі імолодий літератор Стівен Дедалус — уособлюють відповідно: сучасного Одіссея, його дру­ жину Пенелопу і їхнього сина Телемаха. Розповідні прийоми Джойса, з до­ помогою яких він досягнув неперевершено}' досконалості у відтворенні внутрішнього монологу, зробили справжню революцію у сучасній літе­ратурі. Публікація "Улісса "через відверте зображення у романі сексу­альності була заборонена, а повне видання твору вперше побачило світ.

Текстуальні ілюстрації

Марсель ПРУСТ

СВАННОВЕ КОХАННЯ

(Із роману "В пошуках утраченого часу")

Скорочено

...Художник хворів, і доктор Коттар порадив йому морську по­дорож, деякі "вірні" побажали поїхати з ним; як це вони залишаться самі, Вердюрени не уявляли, вони спершу найняли, а потім купи­ли яхту, отже, тепер Одетта раз у раз робила прогулянки по морю. За кожним її від'їздом Сванн за якийсь час відчував, що відрива­ється від неї, але ця моральна відлеглість ніби була прямо пов'язана з тілесною відлеглістю, тільки-но Сванн дізнався про її повернен­ня, він не міг утриматися, щоб не одвідати її. Одного разу Вердюре­ни вирушили, як думали спершу, лише на місяць, але чи то погуляльники розсмакували в плавбі, чи то пан Вердюрен, щоб догодити дружині, заготував сюрприз і ділився своїми намірами з "вірними" поступово, — хай би там що, з Алжиру вони попливли до Тунісу, звідти до Італії, звідти до Греції, до Константинополя, до Малої Азії. Мандрівка затяглася на цілий рік. Сванн почував себе зовсім спокійно і був майже щасливий.

Пані Коттар виявилася кращим лікарем, ніж її чоловік, — вона зуміла оживити інші, нормальні почуття, протиставивши їх хвороб­ливим почуттям, які плекав Сванн до Одетти — почуття вдячності, дружні почуття, словом, такі, які у свідомості Сванновій здатні були знов улюдинити коханку (зробити її схожішою на інших жінок, бо інші жінки могли також викликати у Сванна ці почуття), приско­рити остаточне перетворення її на ту Одетту, яку він кохав би спо­кійним коханням, на ту, що якось забрала до себе його і Форшвіля з вечірки у художника і частувала їх оранжадом, на ту, при якій, як Сванн відчував тоді, він міг би жити щасливо. Колись він із жахом думав про той день, коли його любов до Одетти минеться, і пообіцяв собі матися на бачності — тільки-но він переконається, що любов гасне, він учепиться в неї і не випу­стить. Але вийшло так, що разом з в'яненням кохання у ньому в'яла і хіть зберегти закоханість. Бо ми не можемо змінитися, себто стати іншою особою, улягаючи й далі почуттям тієї особи, якої більше нема. Іноді згадане в газеті ім'я людини, яку Сванн запідоз-рював у шурах-мурах з Одеттою, пробуджувало в ньому ревнощі. Але нині ревнощі не жалили гостро, показуючи йому, що він не розлучився ще остаточно з минулим, з минулим, коли він так му­чився, але й раював без тями, і що поки його віку нагода, може, ще дозволить йому нишком здалеку озирнутися на красу колишнього, і тоді він зазнавав збудження радше приємного. Так знудженому парижанинові, який покидає Венецію, повертаючись до Франції, останній москіт свідчить, що Італія й літо залишилися не дуже да­леко позаду. Але коли Сванн робив над собою зусилля не на те, щоб розтягти той своєрідний період свого життя, який даленів од нього, а на те, щоб, поки це можливо, його картина ясно поставала перед ним, то найчастіше бачив, що це вже неможливо; йому хотілося кинути на це своє кохання прощальний погляд, як на далеку даль; але ж так важко буває роздвоїтися і по-справжньому перейнятися тим почуттям, якого вже не спізнаєш, і через те голова у Сванна туманіла, він нічого не розрізняв, зрікався своєї спроби, скидав окуляри і протирав шкельця; він казав собі, що краще трохи пере­почити, що згодом він ще матиме час: забивався в куток, до всього байдужий і заціпенілий, — так сонний мандрівник насолоплює ка­пелюха на брови, щоб здрімнути у вагоні, а вагон усе швидше несе його геть, з тих місць, де він так довго жив і звідки не хотів їхати, не озирнувшись на них востаннє. Достоту як цей подорожанин, який прокинеться вже у Франції, Сванн, випадково наткнувшись на новий доказ, що Форшвіль був коханцем Одетти, спостеріг, що його вже не шпигає в серце, що кохання далеко тепер від нього, шкодував, що пророчив мить, коли він розлучився з ним навік. Перед тим як уперше поцілувати Одетту, він намагався закарбувати з пам'яті її личко, яким так довго милувався і яке мало змінитися після поцілунку, і точнісінько так нині йому хотілося — подумки принаймні — сказати останнє прощай, поки вона ще існувала, тій

Одетті, яку він кохав, ревнував, тій Одетті, яка його так намучила  І якої він більше ніколи не побачить.

Він помилявся. Йому довелося ще раз побачити її кілька тижнів згодом. Це було уві сні, у присмерку сонного марення. Він проходжувався з пані Вердюрен, з доктором Коттаром, якимсь молодиком у фезі, незнайомим, з художником, Одеттою, Наполеоном III і моїм дідусем узмор'ям, шлях то караскався на гору, то знижувався з кілька метрів над водою, отож погуляльникам доводилося то зніматися, то опускатися, ті з них, хто вже спустився, були не видні тим, хто ще брався вгору; денні недогарки меркли, і здавало­ся, зараз накотиться кромішня пітьма. Вряди-годи здіймалися хвилі, і Сванн відчував на своїй щоці крижані бризки. Одетта просила його витертися, але він не міг, і ніяковів, нібито він був у самій сорочці. Він сподівався, що в темряві ніхто нічого не зауважить, але пані Вердюрен утупила в нього здивований погляд, і, поки вона їла його очима, обличчя її спотворилося, над губою навис носяра, у неї виросли великі вуса. Сванн озирнувся на Одетту, бліді щоки її всіялися червоними цяточками, личко змарніло, видовжилося, але дивилася вона на нього очима, повними ніжності, ладними проли­тися сльозами і впасти на нього, і Сванн відчув таку любов до неї, що йому закортіло негайно повести її до себе. Нараз Одетта піднесла до очей руку, глянула на годинника і мовила: "Мені пора". Вона попрощалася з усіма однаково, не одводячи Сванна вбік і не при­значивши йому побачення ні ввечері, ні назавтра. Він не посмів спитати її про це, йому хотілося піти слідом, але він мусив, не обертаючись у її бік, з усмішкою відповідати на якісь запитання пані Вердюрен, тоді як серце його розпачливо калатало, він не­навидів тепер Одетту, йому кортіло виколоти їй очі, які він щойно розлюбив, розквасити її безживні щоки. Він дряпався разом з пані Вердюрен на кручу, тобто ішов усе далі й далі від Одетти, яка схо­дила вниз. За одну секунду збігло чимало годин відтоді, як вона пішла від нього. Художник звернув Сваннову увагу, що Наполеон III по її відході одразу кудись пішов. "Мабуть, у них була домовле­ність, — додав він, — вони мають зійтися в березі, але надумали піти про людське око. Вона його коханка". Незнайомий молодик розплакався. Сванн заходився втішати його. "Зрештою, вона має рацію, — сказав він, витираючи очі молодикові і скидаючи з нього фезу, щоб легше було голові. — Я сам десять разів радив це їй. Вдармо лихом об землю! Цей чоловік, певне, зуміє її зрозуміти". Так говорив Сванн сам з собою, бо молодик, якого він не міг спер­шу узнати, був теж Сванн; подібно деяким повістярам, він розбив свою особу між двома героями: між тим, кому все це снилося, і молодиком у фезі, якого бачив уві сні.

А в Наполеона III він перехрестив Форшвіля якоюсь темною йому самому грою ідей, та й обличчя баронове, яке він знав наяву, дещо змінилося, а на шиї у нього красувалася широка стьожка ордену Почесного легіону; в усьому іншому цей індивід з кошмару зображу­вав і нагадував, безперечно, Форшвіля. Недотворені, мінливі образи наводили сонного Сванна на хибну думку, а вві сні йому давалася така незмірна творча потуга, завдяки якій він розмножувався з допомогою простого поділу клітини, як деякі нижчі організми; теплом власної долоні він заповнював нерівності чужої руки, яку, як йому марилося, він потискує, а з вражень і чуттів, ще гаразд не усвідомлених, він снував перипетії, які, за логічними законами, мали в певний момент змусити Сванна покохати того чи іншого дійовця або ж мали розбудити його. Раптом споночіло, вдарили на сполох, забігали погорільці; Сванн чув, як бухкають у берег хвилі, чув удари свого серця, розтривоженого знову в його грудях. Нараз серцебиття ще почастішало, Сваннові зробилося боляче і млосно; селюк, увесь в опіках, прокричав йому, пробігаючи мимо: "Спитайте пана Шарлюса, куди пішла Одетта завершити вечір зі своїм компаньйоном. Він колись був близький з нею, і вона з ним відверта. Це вони палії". Був то Сваннів камердинер — він прийшов будити його.

— Пане! — мовив камердинер. — Восьма година, перукар чекає, я йому сказав, щоб повернувся за годину.

Але ці слова, поринувши у хвилі сну, дійшли до Сваннової свідомості лише потому, як зазнали заломлення, що обертає світловий промінь на дні начиння з водою в сонечко, — так само, як бринь­кання дзвоника, що озвалося за мить до того, у глибинах марення розрослося було до дзвону на Ґвалт, а з дзвону на ґвалт загорівся вогонь пожежі. Проте декорація, що стояла перед його зором, роз­палася дощенту, він розплющив очі і почув останній гомін хвиль — то вода відлинула від берега. Сванн мацнув свою щоку. Вона була суха. Але відчуття зимної води і солоний смак у нього були ще живі. Він устав, одягнувся. Відтак велів перукареві прийти раніше, адже вчора він написав моєму дідусеві про свій намір приїхати на другий день до Комбре, — він довідався, що пані де Камбремер, уроджена мадемуазель Леґранден, має провести там кілька тижнів. Зваба її молодесенького личка асоціювалася у Сванновому спогаді з красою села, де він уже стільки часу не був, і це поєднання здалося йому таким заманливим, що він зважився нарешті покинути на кілька днів Париж. Розмаїті пригоди, які виводять нас на тих чи інших людей, стаються тоді, коли ми цих людей кохаємо, — вони можуть бути до початку нашого кохання або повторитися після, ось чому поява у нашому житті істоти, якій судилося згодом сподобати­ся нам, заднім числом набуває у наших очах ваги застереження, призвістки. У такий спосіб Сванн часто трактував образ Одетти, зустрінутої ним у театрі, того першого вечора, коли він і не думав, що зійдеться з нею знову; так само він згадував тепер вечір у пані де Сент-Еверт, коли він відрекомендував генерала де Фробервіля маркізі де Камбремер. Життя уможливлює нам багато чого, отож те, що прибільшує нашу душевну гризоту, нерідко торує нам шлях і до ще не досягнутого щастя.

Звісно, це могло б статися зі Сванном і не в маркізи де Сент-Еверт. І хто знає, якби того вечора він був де-небудь іще, то чи не випали б на його долю інші радощі, інші болещі, які згодом здалися б йому неминучими? Але йому видавалося неминучим те, що його вже спіткало, і він схильний був бачити щось провіденційне в тім, що він наважився піти на вечір до маркізи де Сент-Еверт, бо розум його, надпориваючись з багатої вигадки життя й уникаючи зосере­джуватися на важких питаннях, скажімо, на тому, що було б для нього бажаніше, бачив між муками, яких зазнавав на вечорі у мар­кізи, і розкошами, яких Сванн тоді ще не передчував, але які вже кіл вчилися (що візьме гору, це навряд чи можна було тоді сказати), нерозривну злуку.

Але через годину після пробудження, даючи вказівки перукареві учесати його так, щоб волосся не розчухралось у вагоні, Сванн зно­ву згадав свій сон і побачив — ніби все постало як живе, — бліду Одетту, надто запалі щоки, якісь видовжені риси, синці під очима; весь час, поки на нього накочувалися припливи ніжності, завдяки яким тривале кохання до Одетти надовго пустило в непам'ять її первісний образ, він не помічав усього цього, не помічав з перших днів їхнього зв'язку, але уві сні його пам'ять спробувала відживити початкове, правильне враження від неї з тих часів. І з властивим хамством, яке іноді проривалося у нього тепер, коли він уже не ходив у нещасливцях і гіршав, Сванн подумки гукнув: "Подумати лишень, я спартолив кращі роки мого життя, я хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка мені не подобалася, жінку не в моєму стилі!"

Переклад з французької А.Перепаді.

  Запитання і завдання.

1. На підставі аналізу фрагмента вставної повісті "Сваннове ко­хання" спробуйте визначити особливості художньої манери Марселя Пруста.

2. Опишіть "внутрішній" портрет Сванна. Що свідчить про склад­ність і багатство внутрішнього світу героя?

 

 

Джеймс ДЖОЙС

ДЖАКОМО ДЖОЙС

Хто? Бліде обличчя в ореолі пухкого хутра. Рухи її сором'яз­ливі і нервові. Вона посилає погляд у лорнет. Так: зітхання. Сміх. Змах вій.

Павутинний почерк, видовжені і зграбні літери, сповнені пихи і покори: знатна молода особа.

Я возношуся на легкій хвилі вченої мови: Сведенборг¹, псевдо-Ареопагіт², Мігель де Молінос³, Іоахим Аббас⁴. Хвиля відкотилася, її класна подруга, звиваючися зміїним тілом, муркоче, як помело, на віденсько-італійській. Che coltura!⁵ Довгі вії спурхують: пекуче вістря голки в оксамиті очей жалить і тремтить.

Високі підбори пусто постукують по лунких камінних східцях. Холод у замку, розвішані кольчуги, грубі залізні ліхтарі над виги­нами спіральних баштових сходів. Швидке стукотіння закаблучок, дзвінкий і пустий звук. Там, унизу, хтось хоче говорити з вашою милістю.

Вона ніколи не сякається. Спосіб мовлення: стисло висловити осяжне.

Виточена і визріла: виточена різцем внутрішньородинних шлю­бів, визріла в оранжерейній окремішності свого племені. Молочне марево над рисовим полем поблизу Вергеллі⁶. Опущені криси капе­люха затіняють оманливий усміх. Тіні снують по облудній усмішці, по обличчю, обпаленому гарячим молочним світлом, сиза, кольору сироватки, тінява під вилицями, жовтково-жовтий затінок на воло­гому лобі, прогіркло-жовчний усміх у зіщулених очах.

Квітка, яку вона подарувала моїй доньці⁷. Тендітний дарунок, тендітна дарувальниця, тендітне прозоре дитя.

Падуя далеко за морем. Спокій зрілого віку⁸, ніч, морок історії⁹ дрімає під місяцем на Ріаzzа della ЕгЬе¹⁰

Місто спить. У підворіттях тьмяних вулиць близько ріки — очиська розпусниць виловлюють перелюбців. Cingue servizi per cingue franchi". Темна хвиля почуття, ще, і ще, і ще.

Очі мої у тьмі не бачать, очі не бачать, Очі у тьмі не бачать нічого, любове моя.

Ще. Не треба, годі. Темна любов, темна млість. Не треба, годі. Морок.

Сутеніє. Вона прямує через Ріаzzа. Сірий вечір опускається на безкраї шавлієво-зелені пасовиська, мовчки розливаючи присмерк і росу. Вона йде услід за матір'ю, кобилиця веде лошицю. Із сутін­кової сіризни повільно випливають тонкі і зграбні стегна, ніжна гнучка худенька шия, витончена і точена голівка. Вечір, спокій, таємниця... Агов! Конюху! Аго-гов!¹²

Батько і дівоньки летять униз по схилу верхи на санчатах: сул­тан і його гарем. Низько насунуті шапки і щільно застебнуті курт­ки; зігрітий ногою язичок черевика туго перетягнутий навхрест шну­рівкою; коротка спідничка насунута на круглі чашечки колін. Білосніжний спалах: пушина, сніжина:

Коли вона знову майне погуляти, Чи зможу тоді я її споглядати! ¹³

Вибігаю з тютюнової крамниці і кличу її. Вона зупиняється і наслухає мої плутані слова про уроки, години, уроки, години: і поступово рум'янець проймає її бліді щоки. Ні, ні, не бійтеся!

Міо раdre¹⁴: у найпростіших учинках вона незвичайна. Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirzione per il suo maestro inglesse¹⁵. Обличчя літнього чоловіка, гарне, рум'яне, з довгими білими бакенбардами, єврейське обличчя повертається до мене, коли ми вдвох спускаємося гірським схилом. О! Чудово мовлено: ґреч­ність, доброта, цікавість, невимушеність, стареча неміч, зверхність, відвертість, вихованість, простодушність, обачливість, хіть, співстраждання: чудова суміш. Ігнатію Лойоло, ну де ж ти!¹⁶

Серце нудиться і мліє. Хресний путь любові?

Тонкі млосні потаємні вуста: темнокровні молюски.

З ночі і негоди я дивлюсь туди, на пагорб, оповитий серпанком. Туман звисає з понурих дерев. Світло у спальні. Вона збирається в театр. Примари у люстрі.... Свічки! Свічі!

Моя мила. Опівночі, по концерті, дибаючи вулицею Сан-Міке-ле¹⁷, лагідно шепочу ці слова. Перестань, Джеймсе!¹⁸ Хіба не ти, блукаючи нічними провулками Дубліна, жагуче шепотів інше ім'я?¹⁹

Трупи євреїв лежать довкола, гниють у землі свого священного
поля²⁰........

Тут могила її родичів, чорна плаха, замовкла безнадія. Мене про­вів сюди прищавий Мейсел. Він стоїть онде за деревами з покри­тою головою біля надгробка дружини, котра вкоротила собі віку, і все дивується, як жінка, що спала в його ліжку, могла дійти тако­го кінця²¹... Могила її співплемінників і її могила: чорний камінь, безнадійна німотність: один крок. Не вмирай!

Вона піднімає руки, силкуючись застебнути іззаду чорне серпан­кове плаття. Вона не може: ні, не може. Вона мовчки задкує до мене. Я піднімаю руки, щоб допомогти: її руки падають. Я тримаю ніжні, мов павутиння, береги плаття і, застібаючи його, бачу крізь прорізь чорного серпанку гнучке тіло в жовтогарячій сорочці. Бре­тельки зісковзують з плечей, сорочка повільно спадає: вигинисте гладке голе тіло мерехтить срібною лускою. Сорочина ковзає по витончених, з гладенького, відшліфованого срібла, сідницях і по борозні — тьмяно-сріблиста тінь... Пальці холодні, легкі, ніжні... Торкання, доторк.

Безумне безпорадне слабке дихання. А ти нахились і вслухайся: голос. Горобець під колісницею Джаггернаута²² благає-молить володаря світу. Прошу тебе, Господи Боже, добрий Господе мій! Прощавай, великий світе!.. abber das is tine Schweinerei²³.

Пишні банти на граційних бенкетних черевичках: шпори розні­женого птаха.

Дама йде швидко, швидко, швидко... Чисте повітря на гірській дорозі. Похмуро просинає Трієст: понурі сонячні плями на безладній тісняві дахів, критих коричневою черепицею, черепахоподібних;

натовпи порожніх балакунів, що чекають національного звільнен­ня²⁴. Красунчик встає з ліжка дружини коханця своєї дружини; тем­но-сині люті очі господині виблискують, вона метушиться, сновигає по хаті, стиснувши у руці склянку з оцтом... Чисте повітря і тиша на гірській дорозі, тупіт копит. Юна вершниця. Гедда! Гедда Габлер!²⁵

Торговці розкладають на своїх олтарях юні плоди: зеленувато-жовті лимони, рубінові вишні, поганьблені персики з обірваними листками. Карета суне крізь ряди, спиці коліс сліпуче сяють. Доро­гу! В кареті її батько зі своїм сином. У них очі совині і розум сови­ний. Совина мудрість в очах, вони тлумачать своє вчення Summa contra gentiles²⁶.

Вона вважає, що італійські джентльмени заслужено витурили Ет-торе Альбіні, критика "Sесо1о"²⁷, з партера за те, що той не встав, коли оркестр заграв Королівський гімн. Про це говорили під час вечері. Ще б пак! Свою країну любиш, коли знаєш, яка це країна!

Вона дослухається: діва вельми розважлива.

Спідниця, припіднята швидким рухом коліна; біле мереживо — габа нижньої спідниці, припіднятої вище дозволеного; тонісінька павутина панчохи. Si pol ²⁸

Тихо награю²⁹, наспівуючи млосну пісеньку Джона Дауленда³⁰. Гіркота розлуки*¹: мені теж гірко розлучатися. Той вік переді мною. Очі розчахуються з мороку бажання, застують зорю, їхній мерехтли­вий блиск — блиск нечистот у стічній канаві перед палацом слюнька Джеймса³². Вина бурштинові, завмирають наспіви ніжних мелодій, горда пава, поступливі знатні дами у лоджіях³³, вабливі уста, загнилі сифілісні лахудри, юні дружини в обіймах своїх спокусників, тіла, тіла.

У серпанку вогкого весняного ранку над Парижем плине тонкий запах: аніс, волога тирса, гарячий хлібний м'якуш: і коли я перехо­джу мостом Сен-Мішель, синювато-сталева провеснева вода крижа-нить моє серце. Вона плюскоче і пеститься до острова, на якому люди мешкають з доби кам'яного віку... Іржавий морок у величез­ному храмі з бридким ліпленням. Холодно, як того ранку:  quia frigas erat³⁴

 Там, на східцях головного вівтаря, оголені, мов тіло Господнє, простягайся в тихій молитві священнослужителі. Невидимий голос ширяє, читаючи співуче із Осії. Haes dicit Dominus in tribulatione sua mane consurgent ad me³⁵... Вона стоїть поруч мене, бліда і змерзла, огорнута тінями темного, як гріх, нефа, її тонкий лікоть біля моєї руки. її тіло ще пам'ятає тремтіння того вогкого, затягнутого серпанком ранку, квапливі смолоскипи, жорстокі очі³⁶. її душа сповнена суму, вона тремтить, ось-ось запла­че. Не плач по мені, о доню єрусалимська!

Я розтлумачую Шекспіра тямливому Трієстові: Гамлет, вирікаю
я, котрий шляхетно ґречний зі знатними і посполитими, грубий
тільки з Полонієм. Ідеаліст, що зневірився, він, можливо, вбачає
в батьках своєї коханої лишень жалюгідну спробу природи відтворити її образ.

Невже ви не помічали?³⁷

Вона йде перед мене коридором, і повільно розсипається темний вузол її волосся. Повільний водоспад волосся. Вона чиста і йде по­переду, проста і горда. Так ішла вона в Данте, проста і горда, і так само, не заплямована кров'ю і насиллям, дочка Ченчі, Беатріче³⁸, простувала до своєї смерті:

............................................ Мені

Пояс затягни і зав'яжи волосся У простий, звичайний вузол³⁹.

Покоївка каже, що її довелося негайно відвезти до лікарні, ргоуегейа⁴⁰, це дуже серйозно... Я лишаю її спорожнілий дім. Сльози набрякають у горлі. Ні! Цього не може бути, так відразу, ані слова, ані погляду! Ні, ні! Моє дурне щастя не зрадить мені!

Оперували. Ніж хірурга увійшов в її нутрощі і відсмикнувся від свіжої рваної рани в її животі. Я бачу глибокі темні страдницькі очі, гарні, мов очі антилопи. Страшна рана! Хітливий Бог!

І знову в своєму фотелі біля вікна, щасливі слова на вустах, радісний сміх. Пташа щебече після бурі, щасливе наївнятко, що випурхнуло із кігтів нападливого владаря і життєдавця, щебече ра­дісно і щасливо цвірінькає.

Вона каже, що якби "Портрет митця" був одвертим тільки задля відвертості⁴¹, вона спитала б, нащо я дав їй прочитати його. Звісно, ви спитали б! Пані учена.

Уся в чорному — біля телефону. Сором'язливий сміх, сльози, непевні згасаючі слова... Palrerro colla mamma⁴²... Ціп, ціп! Ціп, ціп! Чорна курочка-молодка злякалася: дріботить, зупиняється, схли­пує: де мамця, огрядна курка?

Гальорка в опері. Стіни у патьоках сочаться випарами. Безфор­мна купа тіл зливається у симфонії запахів: кисло смердять пахви, висмоктані апельсини, затхлі натирання, їдка сеча, сірковий подих часникової вечері, гази, пряні духи, нахабний піт дозрілих для заміжжя і заміжніх жінок, сморід мужчин... Увесь вечір я дивився на неї, всю ніч я бачитиму її: висока перука, оливкове овальне обличчя і безпристрасні оксамитові очі. Зелена стрічка у волоссі і гаптоване зеленою ниткою плаття: колір сподівання плідності гінкої трави, цього намогильного волосся.

 

Мої моління: холодні гладкі камені, що поринають у вир.

Ці бліді безпристрасні пальці торкалися сторінок, гидких і прек­расних⁴³, на яких сором мій горітиме вічно. Бліді безжурні непороч­ні пальці. Невже вони ніколи не грішили?

Тіло її не пахне: квітка без запаху⁴⁴.

Сходи. Холодна тендітна рука: полохливість, мовчання: темні, повні млості очі: туга.

Кільця сірої пари над пустищем. Обличчя її таке мертве і хмур­не! Зволожене і сплутане волосся. її губи ніжно притуляються, я чую, як вона зітхає. Поцілувала.

Голос мій тоне у відлунні слів, так губився в лунких горбах по­вний мудрості і туги голос Передвічного, що кликав Авраама⁴⁵. Вона
хилиться на подушки." одаліска у розкішній півтемряві. Я розчини­
вся в ній: і душа моя струмує, і ллє, і вивергає рідке і рясне сім'я
у вологий, теплий, піддатливо закличний спокій її жіночості... Те­
пер бери її, хто хоче!⁴⁶.

Вийшовши з дому Раллі⁴⁷, я побачив її, вона подавала милости­ню сліпому. Я вітаюся, моє вітання захоплює її зненацька, вона відвертається і ховає чорні очі василіска. Е col suo vedere atossa lumo quardo lo vede⁴⁸. Красно дякую, месере Брунетто, добре мов­лено.

Розстилають мені під ноги килими для Сина Людського⁴⁹. Че­кають, коли я ввійду. Вона стоїть у золотистих сутінках зали, холод­но, на похилі плечі накинуто коць; я зупиняюсь, шукаю поглядом, вона холодно киває мені, проходить угору по сходах, скоса метнув­ши в мене отрутний погляд.

Вітальня, дешева зім'ята горошкова завіска. Вузька паризька кі­мнатка. Я поцілував її панчоху і край темно-іржавої запиленої спід­ниці. Це інше. Вона. Гогарті прийшов учора познайомитися. На­справді через "Улісса". Символ совісті... Отже, Ірландія?⁵⁰ А чоло­вік? Походжає коридором у м'яких пантофлях або грає в шахи з самим собою⁵¹. Нащо нас тут залишили? Перукарка щойно лежала тут, стискаючи мою голову між горбкуватими коліньми... Символ мого народу. Слухайте! Повалено одвічну тьму. Слухайте!⁵²

— Я не певен, що подібну діяльність духу або тіла можна назвати
нездоровою.

Вона говорить. Слабкий голос з-поза холодних зірок. Голос муд­рості. Лунай! О, говори, обдаруй мене мудрістю! Я ніколи не чув цього голосу.

Звиваючися змією, вона підступає до мене у зіжмаканій ві­тальні. Я не в змозі ні поворухнутися, ні протиснутися словом. Мені не сховатися від зоряної плоті. Мудрість перелюбства. Ні. Я піду. Піду геть.

— Джіме, любий!

Ніжні жадібні губи цілують мою ліву пахвину: поцілунок прой­має мою запалену кров. Горю! Зібгаюся, мов опалений листок. Жало пломіння валує з-під моєї правої пахви. Зоряна змія уцмоктала мене: холодна зміївна вночі. Я загинув!

— Норо!⁵³