Проза й драматургія 30-х років.

З НІМЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Занепад як мотив літератури

"'Коли я кажу про свободу, я Маю на увазі ту внутрішню незалеж­ність, розкутість і самостійність, які є передумовами кожного нового і самобутнього творіння".

Т. Манн

Томас МАНН

1875-1955

Німецький письменник, один з найзначніших прозаїків XX ст. У німецькій літературі Т. Манн став творцем реалістичної інте­ лектуальної прози, майстром філософського роману; створені ним характери вирізняються досконалістю психологічних характе­ ристик. Його роман "Будденброки" (1901) — найвище досяг­ нення німецького реалізму на межі XIX — XX ст. Осердям твор­чості Т. Манна є антитетична тема: бюргер — митець. Т. Манн — лауреат Нобелівської премії.

Основні твори: новели "Тоніо Крегер" (1903), "Смерть у Венеції" (1911); романи "Будденброки" (1901), "Чарівна гора" (1924), "Йо­сип і його брати" (1933-1943); "Лотта у Веймарі" (1939), "Доктор Фаустус" (1947).

Томас Манн народився 6 червня 1875 року у портовому місті Любек, що на півночі Німеччини. Він був другим сином заможного торговця збіжжям, міського сенатора Йогана Генріха Манна і Юлі: да Сільви Брунс, доньки німецького плантатора із Бразилії.

У 1893 році, після смерті батька Томас разом з матір'ю і сестра­ми переїхав до Мюнхена, де почав працювати у страховому агентст­ві. Протягом 1895—1896 років навчався у Вищій школі.

1901: "Будденброки". Ще в Любеку Томас Манн став засновником і постійним автором літературно-художнього журналу "Весняна гро­за". Після мандрівки до Італії (1896-1898), редагування сатиричного щотижневика "Симпліціссимус" (1898-1899), року військової служби і публікації перших новел письменник у 1901 році випустив у світ роман "Будденброки". У цьому творі, що здобув світову славу, на прикладі трьох поколінь родини Будденброків письменник розроб­ляє характерну для усієї своєї творчості тему протиставлення бюрге­ра і митця. Складність і суперечливість взаємин між життям і творчістю відтворена у ранніх новелах Т. Манна, з-поміж яких вирізняються "Трістан" (1902), "Тоніо Крегер" (1903), "Смерть у Ве­неції" (1911).

Першу світову війну Томас Манн, захопившись політичною ри­торикою, схвалював і захищав ("Роздуми аполітичного", 1918). Він критикував пацифістів і прибічників суспільних реформ, виступав на захист німецького національного духу. Втім, після вбивства міні­стра закордонних справ Вальтера Раденау (1922) письменник відмо­вився від своїх попередніх поглядів і став переконаним борцем за республіку і демократію.

1924: "Чарівна гора". Після війни Томас Манн знову повертається до художньої творчості, і у 1924 році з'являється "Чарівна гора" — роман нового типу, в центрі якого перебувають не події, а розвиток і зіткнення ідей. Історія молодого інженера Ганса Касторпа, який приїхав у санаторій відвідати батька і сам став пацієнтом, перетво­рилася на історію ідейних конфліктів, історію осмислення філософсь­ких і соціальних концепцій епохи.

Нобелівська премія та еміграція. У 1929 році Томас Манн став лауреа­том Нобелівської премії з літератури — "передусім за все за великий роман "Будденброки", що став класикою сучасної літератури..." — а в 1933 році емігрував у Швейцарію, оселившись неподалік від Цюріха. Через три роки нацисти позбавили письменника німецького громадянства, і в 1938 році сім'я Маннів переїхала у США. Протя­гом трьох років Томас Манн читав лекції з гуманітарних дисциплін у Прінстонському університеті. У 1947 році він став громадянином США. З 1941-го до 1952 р. письменник жив у Каліфорнії, писав нові твори, а також був консультантом з німецької літератури у біб­ліотеці Конгресу США.

Томас Манн

На вершині слави. Серед творів, написаних Томасом Манном в емігра­ції, слід відзначити історичний роман про Ґете — "Лотта у Веймарі". У цьому значному, художньо сміливому творі письменник описує лише один ранок у житті великого поета, але змальовує його у "потоці свідомості", у складній круговерті почуттів, спогадів, най­різноманітніших вражень від зіткнення з реальністю.

Понад 13 років Томас Манн працював над тетралогією про біб­лійного Йосифа — "Йосиф та його брати" (1933—1943). Використо­вуючи характерний принцип "усічення часу", письменник через ін­дивідуальний конкретний образ Йосифа, наділений міфологічними позачасовими якостями, "висвітлює" багато історичних епох. У 1947 році Манн публікує роман "Доктор Фаустус" — за словами автора, "осад" його творчих помилок та випробувань, і водночас своєрідний заповіт письменника, мудрість, що викристалізувалась з "осаду". У "Докторі Фаустусі" письменник висловлює своє розу­міння епохи нацизму як зовсім не випадкового, а закономірного етапу в німецькій історії, підготовленого усім її попереднім розвит­ком. Останнім твором Т. Манна став роман "Пригоди авантюриста Фелікса Круля" (1952) — сповідь нацистського художника, який підштовхує суспільство у полон небезпечних ілюзій.

80-річний Манн помер у Цюріху (Швейцарія) у 1955 році.

"Маріо і чарівник"

Новелу "Маріо і чарівник" Томас Манн написав у 1929 році. Пере­рвавши на час літніх канікул роботу над романом "Йосиф і його бра­ ти ", письменник, за його словами, "вирішив зайнятися роботою, що не вимагала ніякого апарату і яку можна було в повному розумінні слова "черпати з повітря ". Так, саме "з повітря ", і повітря не тільки іта­лійського, але й німецького, — хоча спершу новелу "Маріо і чарівник " заборонили в Італії, — "матеріалізувалася " ця, як згодом сказав про неї автор, "вкрай насичена політикою історія, внутрішній зміст якої складає психологія фашизму і психологія "свободи ". Усе, що описано в оповіданні "Маріо і чарівник", за єдиним винятком, Томас Манн бачив насправді, коли у 1926 році, разом із дружиною і молодшими дітьми, проводив канікули в Італії, — і "боротьбу національних прапо­рів ", і атмосферу "нервової напруженості", і "оборонця національної гідності та моралі "в капелюсі, і горбаня-гіпнотизера, що змусив тан­цювати під ляскання своєї нагайки якогось "пана з Рима ", і офіціанта

Маріо, якого цей моторошний фокусник змусив поцілувати себе, навіявши хлопцеві, що перед ним — кохана дівчина.

В дійсності не було лише одного — "жахливого, фатального кінця ". Насправді Маріо не стріляв у Чіполлу. Наступного дня після привселюд­ного приниження кельнер, як звичайно, виконував свої обов 'язки і навіть захоплювався майстерністю фокусника. Але коли Томас Манн розповів удома про принизливий для Маріо атракціон гіпнотизера, старша дочка письменника кинула фразу, що, власне, і зробила ці італійські враження новелою: "Я б не здивувалася, якби Маріо його застрелив ". Репліка доч­ ки об'єднала задушливу атмосферу націоналістичної пихи і зловісне мистецтво придушення волі в нерозривне ціле, у кристал художнього задуму.

При такій, переосмисленій з погляду моральної необхідності, розв в’я зці — пострілі Маріо — поведінка "добродія з Рима "видавалася альтерна­ тивою активного спротиву нарузі над людською гідністю. "Добродій з Рима» заявив, що готовий стати піддослідним гіпнотизера, але тіль­ки — зберігаючи за собою свободу волі, тобто внутрішньо борючись проти будь-якого навіювання, — але, врешті-решт, підкорився гіпно­ зові, точнісінько так само, як і ті, хто не ставив такої умови. "На скільки я зрозумів, — зауважує оповідач, — римлянин програв через те, що стояв на позиції цілковитого заперечення. Видно, самого тільки небажання замало, щоб надати нам духовної сили; надовго ми не запов­ нимо життя тим, що не хотітимемо чогось робити; не хотіти чогось і взагалі нічого вже не хотіти, а все ж виконувати необхідне — мабуть, надто близькі поняття, щоб від них не постраждала ідея свободи ". На момент опублікування новели, у 1930 році, коли націонал-соціалі стська, гітлерівська партія одержала під час виборів до рейхстагу чотири з половиною мільйона голосів, ці слова справді мали важливий політичний зміст. Вони звучали як попередження німецькому бюргерс­ тву, як прогноз принизливих наслідків консервативної замшілості, як застереження від тієї "угоди з дияволом ", якою видавалося образному мисленню Томаса Манна панування фашизму в Німеччині.

Новела "Маріо і чарівник" передбачила багато чого — і еміграцію Томаса Манна з країни гітлерівської диктатури, і його заклики в середині тридцятих років до "войовничого гуманізму ", "гуманізму в крицевому об ладунку", і його пристрасну публіцистику часів Другої світової війни. У своєму останньому великому романі, "Доктор Фаустус " (1943—1947), автор відкрито вийшов за звичні для нього межі етичної проблематики. І "насичена політикою "новела "Маріо і чарівник "була важливим кроком на шляху до останньої вершини творчості письменника — роману "Док­ тор Фаустус ".

 

МАРІО І ЧАРІВНИК

(Скорочено)

Згадка про Торре ді Венере завжди викликає в мене гнітюче почуття. Злість, роздратування, напруження із самого початку висі­ли в повітрі, а наостанці нас зовсім приголомшила пригода зі стра­хітливим Чіполлою, в особі якого, здавалося, фатально і, зрештою, по-людському дуже вимовно втілився й загрозливо зосередився весь лиховісний дух тамтешніх настроїв. Уже саме те, що мимовільними свідками жахливого кінця (як нам потім здавалося, наперед визначе­ного, закладеного в природі речей) стали ще й діти, було неподобством, прикрим непорозумінням, яке викликав своїми облудними місти­фікаціями той дивний чоловік. Слава Богу, діти так і не збагнули, де скінчилась вистава і де почалася катастрофа, а ми не квапились відбирати в них щасливу віру, що то була тільки гра.

Торре лежить кілометрів за п'ятнадцять від Порто Клементе, од­ного з найпопулярніших курортів на Тірренському морі, по-місь­кому елегантного, завжди дуже людного під час сезону, з готелем і крамничками на мальовничій вулиці вздовж моря і широким пля­жем, покритим кабінами, піщаними фортецями з прапорцями різ­них країн і засмаглими курортниками, сповненим руху і гамору. Берег там усюди встелений м'якеньким, дрібним піском, облямова­ний пінієвими гаями, на нього задивляються близькі гори, тож і не дивно, що скоро в Порто Клементе, не дуже далеко від нього, з'явив­ся скромніший конкурент: Торре ді Венере, як місце відпочинку, стало ніби відділенням великого сусіднього курорту; протягом кіль­кох років його вважали ідилічним куточком для небагатьох, схови­щем для тих, хто любить тиху самоту. Але, як звичайно буває в таких місцевостях, межа спокою й тиші давно вже посунулась узбереж­жям аж до Маріна Петрієра і бозна-куди далі. У Торре збудовано Гранд-готель, повиростали численні пансіонати, претензійні й простіші, власники й винаймачі літніх будиночків і садків угорі над узбережжям уже не мають спокою. У липні й серпні Торре тепер нічим не відрізняється від Порто Клементе: скрізь кишать купаль­ники, які галасують, сваряться чи голосно виявляють свою радість і яким сонце немилосердно обпалює потилиці; на сліпучій блакиті води погойдуються пласкі, яскраво розфарбовані човники, обліплені дітьми; повітря сповнюють дзвінкі дитячі імена, що їх вигукують охриплі з надмірної опіки матері, не спускаючи з ока вутлих човників; торгівці устрицями, напоями, квітками, кораловими прикрасами, переступаючи через ноги тих, що лежать на піску, теж хрипкими, по-південному протяжними голосами пропонують свій товар.

Таким було узбережжя в Торре, коли ми туди приїхали, до­сить приємним, та все ж нам здалося, що ми трохи поспішили. Середина серпня — саме розпал сезону для італійців і не зовсім сприятлива пора для чужинців, якщо вони хочуть натішитись кра­сою цієї місцевості. Скільки люду набивалося надвечір у кав'ярні під відкритим небом на набережній, хоча б у ту ж "Есквізіто", де ми часом сиділи і де нас обслуговував Маріо, той самий Маріо, про якого я зараз розповідатиму! Вільного столика майже не можна було знайти, а оркестри, незважаючи один на одного, грали собі кожен своє, аж у голові гуло.

Узагалі в Торре ді Венере найкраще приїздити у вересні, коли більшість купальників уже зникає, або в травні, поки море ще не нагрілося до такої міри, що мешканець півдня зважиться пірнути у воду. Крім того, до початку сезону й після його закінчення Торре хоч і не зовсім порожнє, а все ж життя в ньому трохи стихає і менше впадає в око італійський колорит. Під тентами біля кабін і в їдаль­нях пансіонатів сидять переважно англійці, німці та французи, а в серпні чужинець почуває себе ізольованим, ніби гостем нижчого гатунку серед флорентійського й римського товариства.

У цьому ми не без прикрого почуття переконалися першого ж таки вечора, коли зайшли обідати до їдальні й кельнер показав нам, де сідати. Місце було як місце, але нас вабила звернена до моря засклена веранда, де на столиках під червоними дашками світилися ліхтарики. Вона була така сама переповнена, як і зала, але вільний столик ще б знайшовся. Дітей наших зачарувало те святкове освіт­лення, і ми наївно попросили пересадити нас на веранду, — як ви­явилося, попросили недоречно, бо кельнер увічливо, хоч трохи й зніяковіло, відповів, що ті затишні місця тримають для "наших клієнтів" — "аі позїгі сііпіі". Для "наших клієнтів"? А ми хто? Ми ж тут не проїздом, не гості-одноденки, а солідні пожильці, для яких готель мав стати домівкою на три-чотири тижні! Зрештою, ми вирі­шили не з'ясовувати, яка різниця між нами й тими клієнтами, що мали право обідати під червоними ліхтариками, а з'їли свій обід в загальній залі за буденно освітленим столиком — досить-таки по­середній, звичайне несмачне вариво всіх готелів; згодом нам більше сподобалася кухня в пансіонаті "Елеонора", розташованому трохи далі від берега.

Ми перебралися туди через три-чотири дні, ще не встигнувши навіть добре обжитися в Гранд-готелі, і зовсім не через веранду та її ліхтарики; діти, швидко заприязнившись з кельнерами й хлопчиками-посильними, захоплені морем, скоро забули про ту барвисту принаду. Але з деякими клієнтами, що сиділи на веранді, чи, швид­ше, з адміністрацією, що запобігала перед ними, у нас зразу ж ви­никло одне з тих непорозумінь, які з самого початку можуть так пригнітити пожильця, що він піде шукати іншого місця. Серед гос­тей готелю були й римські аристократи, якийсь князь Н. з родиною, а що кімнати того панства прилягали до наших, то княгиня, вели­косвітська дама й віддана мати, перелякалася коклюшу, яким недав­но перехворіли наші діти: інколи вночі невеликий кашель, останній слід тієї недуги, ще порушував звичайний міцний сон нашої наймен­шої дитини. Природа цієї хвороби ще мало з'ясована і дає поживу для всіляких забобонів, тому ми й не образилися на свою елегантну сусідку, яка, мабуть, дотримуючись досить розповсюдженої думки, ніби коклюш може передатися через самий звук кашлю, злякалася за своїх дітей. З непохитною впевненістю у своїх материнських пра­вах вона поскаржилась дирекції готелю, а та в особі неодмінного адміністратора в сюртуці, виправдуючись і прохаючи вибачення, поквапилась заявити, що за таких обставин нам необхідно пересе­литися у флігель готелю. Даремно ми запевняли адміністратора, що хвороба минула, що це вже її останні сліди і немає ніякісінької небезпеки заразитися. Домоглися ми тільки того, що нашу справу віддали на суд медицини, тобто на висновок готельному лікареві, — лише йому, самим нам запрошувати якогось лікаря не дозволялося. Ми погодились, певні, що це і княгиню заспокоїть, і нам не дове­деться морочити собі голову переселенням. З'явився готельний лі­кар, чесний і справедливий служник науки. Оглянувши дитину, він підтвердив, що хвороба минула і боятися її немає підстав. Ми вже вирішили, що маємо цілковите право вважати непорозуміння з'ясо­ваним, коли раптом адміністратор заявив, що, незважаючи на лікарсь­ке підтвердження, нам однаково доведеться звільнити кімнати й переселитись у флігель.

Це підлабузництво нас обурило. Навряд чи віроломна впертість, з якою ми зіткнулися, походила від княгині. Мабуть, улесливий господар навіть не зважився сказати їй про лікарський висновок. У кожному разі, ми заявили адміністраторові, що негайно вибираємося з готелю, і відразу ж заходилися спаковувати речі. Щиро сказати, ми не дуже й журилися, бо тим часом устигли мимохідь оглянути

пансіонат "Елеонора", що привернув нашу увагу своїм домашнім, привітним виглядом, і познайомитися з його симпатичною госпо­динею, синьйорою Анджольєрі. Раніше, до одруження, наша нова господиня була компаньйонкою, костюмеркою, навіть приятель­кою Дузе і про ту пору, мабуть, найщасливішу в її житті, вона почала захоплено розповідати вже під час наших перших відвідин. Усі столики й полички в салоні пані Анджольєрі були заставлені фотографіями великої артистки та іншими пам'ятками їхнього спіль­ного життя. Ми, оглядаючи будинок, із задоволенням і увагою слуха­ли, як вона дзвінкою тосканською говіркою розповідала про страд­ницьку добрість, геніальне серце і глибоку чутливість своєї покійної господині. Отже, ми звеліли перенести туди наші речі...

Рано, надто рано ми приїхали; на пляжі ще, як то кажуть, пану-зав місцевий середній клас, — досить приємний на вигляд, тут ви теж маєте рацію; серед молоді було чимало струнких, сповнених здорової грації юнаків і дівчат; а проте нас оточували звичайні сірі міщани, які в цих краях, це вже вам доведеться визнати, нітрохи не кращі, ніж під нашим небом. До того ж, тутешнім стосункам браку­вало щирості й невимушеності; ця публіка "гнула кирпу". Спершу зажко було збагнути, навіщо і з якою метою ці люди вихваляються своєю гідністю, хизуються одне перед одним і перед чужинцями своїм умінням поводитись, виставляють напоказ перебільшене по­чуття честі. До чого це все? Але скоро ми зрозуміли, що це політика, що йдеться про ідею нації. І справді, на пляжі аж кишіло юними патріотами — неприродне і дуже гнітюче явище. Адже діти — особли­ва людська порода, окреме суспільство, так би мовити, своя нація; скрізь, по всьому світу, на ґрунті спільного ставлення до життя зони сходяться легко й неодмінно, хоч би їхній невеликий запас слів і належав до різних мов. Наші малі теж скоро вже гралися з тутешніми дітьми й тими, що приїхали з інших країн. Але часто зони переживали незрозуміле розчарування. Італійці легко ображали­ся, надто любили демонструвати власну гідність, здавалося, зовсім недоречно виникала боротьба національних прапорів, суперечка за авторитет і ранг; дорослі втручалися не стільки, щоб утихомирити дітей, скільки щоб рішуче захистити головні засади, виголосити гучні слова про велич і гідність Італії, не вельми веселі промови, після яких уже не хотілось гратися; ми бачили, що наших двоє малих, зніяковілі й розгублені, починають уникати своїх нових то­варишів, і нам нелегко було хоч якось пояснити їм становище. Ці люди, казали ми, недавно пережили нервовий струс, щось схоже на хворобу, прикру, але, мабуть, неминучу. З нашої вини, через наше недбальство дійшло до сутички з цими настроями, які ми все ж таки розуміли й шанували, — після цього другого конфлікту нам почало здаватися, що й попередній був не зовсім випадковий. Одне слово, ми зневажили громадську мораль. Наша восьмирічна донька, така дрібненька, що їй можна було дати хіба що сім років, худа, як горобець, досхочу накупавшись, як зви­чайно в теплу погоду, почала знов гратися в мокрому костюмчику; потім ми дозволили їй ще раз сполоснути його від налиплого піску і більше не бруднити. Вона голенька пробігла кілька метрів до води, виполоскала купальник і вернулася назад. Хто б сподівався, який глум, яке обурення, які протести викличе її вчинок, тобто наш вчинок! Не буду вам читати лекції, але відомо, що за останні деся­тиріччя в цілому світі докорінно змінилося ставлення до голого тіла, а відповідно змінилися й почуття, які воно викликає. Є речі, на які вже ніхто не звертає уваги; саме з цих міркувань ми надали таку волю невинному дитячому тілу. Але тут цю волю сприйняли як виклик. Юні патріоти загорлали. Серед дорослих навколо нас почувся збуджений гомін, що не віщував нічого приємного. Якийсь добро­дій у міському фраці і в капелюсі, зсунутому на потилицю, не вельми доречному на пляжі, запевнив своїх обурених дам, що він цього так не залишить; він підійшов до нас, і на голови нам полилася сердита філіппіка, в якій весь пафос життєрадісного півдня був поставле­ний на службу святенницькій моралі. Виявляється, ганебний вчи­нок, який ми допустили, ще вдвічі ганебніший через те, що ми показали ним свою невдячність і образливу неповагу до гостинної Італії. Ми знехтували не тільки дух і букву правил громадського купання, а й честь його країни, і в ім'я цієї честі він, добродій у капелюсі, подбає про те, щоб наша наруга над національною гід­ністю не минула безкарно. Ми задумливо кивали головами, слухаючи цей потік слів Ми бачили, що заперечувати розпаленому промовцеві марна справа: нам же буде гірше. У нас не одне крутитися на язиці: наприклад, нам хотілося сказати, що слово *гостинність* він уживає не в тому значенні, в якому годилося б за таких обставин, що ми, якщо говорили точніше, не стільки гості Італії скільки синьйори Анджольєрі, яка декілька років тому стала господинею пенсіону. Ще нам кортіло сказати, що ми не уявляли собі, як занепала мораль у цій удовій країні, коли в ній можливе і навіть необхідне таке повернення до манірності й фальшивої цнотливості. Натомість ми запевнили його, що й гадки не мали робити виклик громадській моралі чи порушу­вати її, і у своє виправдання посилалися на зелений вік і фізичну нерозвиненість малої злочинниці. Та все дарма. Нашим запевнен­ням ніхто не повірив, наші виправдання відкинули, а самих нас вирішили добре покарати в науку іншим. Про те, що сталося, по­відомили, мабуть, по телефону місцеву владу, і на пляжі з'явився її представник; він заявив, що випадок цей дуже поважний, molto grave, і повів нас на площу, де містився муніципалітет. Там вищий за нього службовець підтвердив попередній висновок про " molto grave, ", висловив кілька нотацій із приводу нашого вчинку, які не­далеко відбігали від повчань добродія в капелюсі і були, мабуть, тут узвичаєні, і оштрафував нас на п'ятдесят лір. Ми вирішили, що пригода варта такого внеску в італійську державну скарбницю, за­платили й пішли. Чи, може, нам треба було виїхати звідти?

Я не згадав про те, що саме на той час, коли ми дістали кару від місцевої влади, припав кінець сезону. Той суворий оборонець моралі в капелюсі, який доніс на нас, був не єдиним гостем, що покинув курорт; почався масовий від'їзд, багато ручних візків із багажем рушило в напрямку вокзалу. Пляж утратив своє національне забарв­лення, життя в Торре, у кав'ярнях і на алеях парку, стало вільніше, почало більше скидатися на європейське; мабуть, ми тепер могли б навіть обідати на веранді в Гранд-готелі, але нас туди не тягло, ми чудово почували себе за столом у синьйори Анджольєрі, наскільки нам дозволяв чудово почувати себе лихий дух тутешніх країв. Одночасно з цією приємною зміною настала й зміна погоди, — вона майже збіглася із закінченням канікул широкої публіки. Небо затягло хмарами, і зробилося не те щоб прохолодніше, але нестерпна спека, яка панувала вісімнадцять днів, відколи ми приїхали (а може, ще й не один тиждень перед тим), перейшла в парку задуху сироко¹, і подеколи оксамитову арену наших вранішніх утіх зрошував корот­кий дощ.Саме в цей час з'явився Чіполла. Кавальєре Чіполла, як стояло на афішах, що одного дня були вивішені геть усюди, навіть в їдаль­ні пансіонату "Елеонора", — мандрівний віртуоз, майстер розважа­ти публіку заклинач, ілюзіоніст і штукар (так він звав себе), який мав намір запропонувати увазі високоповажної публіки Торре ді Венере дивовижні, загадкові й приголомшливі феномени. Чарівник! Досить було самого оголошення, щоб запаморочити голову нашим дітям. Вони ще зроду не бачили таких виступів, ця літня подорож обіцяла їм незнані розваги. Від тієї хвилини вони нам вуха протур­кали, щоб ми взяли квитки на вечір штукаря, і хоч пізній поча­ток — дев'ята година — трохи відлякував нас, ми все-таки здалися, сподіваючись, що після перших, мабуть, досить посередніх, номерів Чіполли ми вернемось додому і діти ще встигнуть виспатись до ранку. Отже, ми купили чотири квитки в самої синьйори Анджольєрі. яка подбала про те, щоб її пожильці дістали гарні місця. Приміщення, в якому мав виступати кавальєре, у розпал сезону правило за кінозал, де щотижня міняли програму. Ми там ще не були. Добиратися туди потрібно було повз раїагго¹ — схожу на ри­царський замок будівлю, що тепер продавалася, — і далі головною вулицею містечка, на якій містилася аптека, перукарня й крамнич­ки з дрібним крамом і яка з феодального світу через буржуазний вела просто у світ народу, бо далі бігла поміж убогими рибальськи­ми халупами, на порозі яких сиділи старі баби й лагодили неводи; там, у самому центрі народної стихії, і стояла та "зала", що була звичайнісінькою дощаною халабудою; її схожий на браму вхід з обох боків був оздоблений строкатими афішами, які просто наліплювали одну на одну. Отже, того дня, невдовзі після вечері, ми смерком вирушили туди разом із радісно збудженими такою подією, по-святковому одягненими дітьми. Було парко, як уже не один день, спалахували блискавки, подеколи набігав раптовий дощ. Ми взяли з собою парасолі. Йти туди було хвилин п'ятнадцять.

Біля входу в нас перевірили квитки, але свої місця нам довелося шукати самим. Вони були в третьому ряду ліворуч; сідаючи, ми помітили, що, хоч початок і так призначено на пізню годину, ніхто не поспішав. Партер, яким, власне, і кінчалася зала, оскільки тут лож не було, заповнювався дуже повільно, ніби люди навмисне хотіли спізнитися, і ця неквапливість трохи непокоїла нас... Ти глянь, тут є навіть Маріо з "Есквізіто", той, що подає нам шоколад! Також хоче поглянути на чарівника і, видно, прийшов уже давно, бо стоїть майже спереду; але нас він не помічає, не звертає на нас ніякої уваги, така вже в нього вдача, дарма що він тільки простий кельнер. Ось уже чверть, майже пів на десяту. Ви розумієте, як ми нервува ли ся. Коли ж діти ляжуть спати? Ми зробили помилку, привівши сюди, але забрати їх тепер, урвавши розвагу, яка, власне, ще й не почалася, було б надто жорстоко. Помалу партер заповнився; можна " ро- сказати, що тут зібралося ціле Торре. Усі прийшли пізно, але ніхто не спізнився: Чіполла змушував чекати на себе.

Саме так: Чіполла змушував чекати на себе. Навмисне нагнітав напруження, відтягуючи свій вихід. Це навіть подобалося публіці, але ж усьому є своя межа. О пів на десяту знялися оплески — зичливий спосіб виявити своє справедливе нетерпіння і водночас наказати, що ми ладні прихильно зустріти артиста. Діти, звичайно, радо приєдналися до нетерплячих. Усі діти люблять плескати артистам. Зі стоячих місць почулися рішучі вигуки: "Ргопіі! Сотіпсіашо!"¹ І ви гляньте, як воно буває: зразу виявилося, що справді можна починати, усі перешкоди були миттю усунені. Пролунав удар гонга, йому відповіло багатоголосе "Ох!" із стоячих місць, і завіса розсу­нулась. Вона відслонила сцену, що скидалася швидше на класну кімнату, аніж на місце, де мав виступати штукар, в основному через чорну дошку, яка стояла на підставці ліворуч біля самої рампи. Крім неї там була ще звичайна жовта вішалка, два плетені стільці місцевого виробу і далі, углибині, — круглий столик, на якому сто­яла карафа з водою, склянка особливої форми, таця з пляшкою, повною якоїсь жовтої рідини, і лікерна чарка. Нам дали ще дві секунди, щоб ми кинули оком на весь цей антураж, і ось перед залою, в якій навіть не пригасили світла, з'явився Чіполла.

Кавальєре вийшов на сцену швидкою ходою, яка мала свідчити про те, що він готовий слугувати публіці й заразом створити вра­ження, ніби йому довелося з такою швидкістю долати немалий шлях, щоб устигнути до глядачів, хоч насправді він стояв за лаштунками. Костюм Чіполли також мав підтримати ілюзію, що штукар при­йшов здалека. Чоловік непевного віку, але, безперечно, не молодий, з різко окресленим, змарнілим обличчям, колючими очима, міцно стуленим зморшкуватим ротом, підфарбованими в чорний колір ву­сиками й так званою "мушкою" в ямці між спідньою губою і під­боріддям, він був одягнений в елегантний, але химерний вечірній костюм. На ньому була широка чорна накидка без рукавів з окса­митовим коміром і підшитою атласом пелериною, яку він притри­ мував спереду руками в білих рукавичках, білий шарф навколо шиї і циліндр із вигнутими крисами, насунутий навскіс на лоба. В Італії мабуть, більше ніж будь-де зберігся дух вісімнадцятого сторіччя, а разом із ним такий характерний для тієї епохи тип шарлатана ярмаркового блазня, — тільки тут його можна побачити живого: в наші часи. Чіполла всім своїм виглядом відповідав цьому історично­му типові; враження показного, фантастичного блазенства, прита­манного цьому образові, що підсилювалося завдяки претензійною.. вбранню, що сиділо на ньому якось дивно: в одному місці неприрод­но напиналося, а в іншому збиралося в складки або ж висіло, як нг вішалці; щось було не гаразд із його фігурою — і спереду, і ззаду, — що саме, з'ясувалося згодом. Але я мушу наголосити, що в його поставі, у виразі обличчя, у манерах не було й натяку на жартівли­вість чи клоунаду: навпаки, у ньому прозирала якась суворість і нехіть до всього смішного, часом понура гордість, а також підкрес­лена гідність і самовдоволення, властиві каліці, що, зрештою, не завадило публіці зустріти його сміхом, який вибухнув у багатьох місцях зали...

Публіка розглядала його так само пильно, як і він її. Хлопці на стоячих місцях супили брови і стежили за ним гострим підозрілим поглядом, шукаючи в ньому якогось вразливого місця, — надто цей чоловік був самовпевнений. Проте знайти не могли. Вбрання було незручне, і кавальєре довго морочився, поки дістав і сховав цигарку та запальничку; при цьому він відгорнув накидку — і ми побачили в нього під рукою щось дивне й недоречне: нагайку зі срібним руків'ям у формі пазура, що висіла на шкіряній петельці. Побачили ми також, що під накидкою був не фрак, а звичайний сюртук а коли Чіполла відкотив ще й полу сюртука, стало видно перевіше­ну через плече й наполовину затулену жилетом барвисту стріч ку Глядачі, що сиділи позад нас, пошепотівшись, вирішили, що це відзнака, яка підтверджує його титул. Не знаю, чи воно й справді, так, бо я ніколи не чув, щоб кавальєре носили якусь відзнаку Швидше та стрічка була просто містифікацією, такою ж, як і мовчазк: лінощі штукаря, що й досі ще нічого не показав, тільки недбале й пихато пускав на публіку дим із своєї цигарки.

Як я вже сказав, глядачі сміялися, веселий настрій охопив майже всіх, коли раптом із стоячих місць хтось голосно, суворо промовив:

— Buona sera!

Чіполла стрепенувся.

Хто це? — спитав він, удаючи розгніваного. — Хто це сказав?
Ану? Спершу набрався зухвалості, а тоді злякався? Paura, eh?

Голос у нього був досить тонкий, уривчастий, наче в астматика, те дзвенів холодно, як метал. Чіполла чекав.

— Це я, — серед тиші озвався біля самих нас хлопець, якого виклик Чіполли зачепив за живе.

Це був гарний юнак у ситцевій сорочці, з перекинутою через плече курткою. Його чорний шорсткий кучерявий чуб був підібра­ний угору й розпатланий — модна зачіска в "пробудженій батьків­щині", та зачіска трохи спотворювала хлопця, надавала йому афри­канських рис.

— Так, це я. Вам належало б привітатися першому, але нехай,
я не гордий.

Глядачі знов весело загомоніли. Хлопець, видно, був гострий на язик.

— Він за ловом до батька не бігає— мовив хтось біля нас.
Зрештою, ця лекція добрих манер була тут цілком доречна.

—Ах, браво! — відповів Чіполла. — Ти мені подобаєшся, Джованотто. Будь певен, я тебе вже давно примітив. Такі люди, як ти, мені найбільше подобаються, бо можуть знадобитися. Певне, ти хлопець хоч куди. Що хочеш, те й робиш. Чи, може, бувало й таке, що ти чогось хотів, а не робив? Чи робив те, чого не хотів? Послу­хай, друже, мабуть, приємно й цікаво хоч раз побути не героєм, у якого бажання і вчинки не завжди збігаються. Колись треба роз­поділити працю, —Американська система, правда ж? Чи не хотів би ти, напри­клад, показати язика цій вибраній, вельмишановній публіці? Цілого язика, до самого кореня?

—Ні, — неприязно відповів хлопець. — Не хотів би. Чого б це я виставляв себе перед людьми таким нечемою? Я людина вихована.

—Яка ж це нечемність, — заперечив Чіполла, — ти тільки роби­тимеш те, що я тобі накажу. Честь і слава твоєму вихованню, але зараз ти, перше ніж я дорахую до трьох, повернешся праворуч і покажеш глядачам язика, та ще й так його висунеш, як досі ніко­ли не висував.

Чіполла пильно глянув на хлопця. Здавалося, що його колючі очі запалися ще глибше.

—   Раз! ' — сказав він і ляснув у повітрі нагайкою, яку встиг
відчепити з петельки під рукою.

Хлопець повернувся обличчям до публіки й висунув язика на нього головою і всю довжину, — видно було, що він натужується з усієї сили. По­тім з байдужою міною знов звернув погляд на сцену.

— Це я, — передражнив Чіполла й кивнув на нього головою. —Так, це я. — І, лишивши публіку саму зі своїми враженнями, він - підійшов до столика, налив собі чарку з пляшки, в якій, мабуть був коньяк, і звичним рухом перехилив її в рот.

Діти весело сміялися. Вони майже нічого не втямили з цього словесного двобою, їх просто захопила смішна сценка між дивним чоловіком на естраді й одним із глядачів, а оскільки вони взагалі не уявляли собі, що має відбуватися такого вечора, то вважали, шо це чудовий початок. Що ж до нас, то ми тільки перезирнулись, 1 пам'ятаю, я несамохіть плямкнув губами, наслідуючи ляск Чіполлиної нагайки. Узагалі ж видно було, що люди не знали, як їм поставитись до такого безглуздого початку вечора, і добре не розу­міли, чого Джованотто, що, так би мовити, був із ними заодно раптом надумав повернути своє зухвальство проти них, глядачі Урешті, публіка стала на тому, що він просто зробив дурницю, ки­нула про нього думати і знов зосередила свою увагу на артистові який, відійшовши від столика з коньяком, повів далі своїм астма­тичним, холодним, як метал, голосом:

— Шановні дами й панове! Ви бачили, що мене трохи образив
урок, який мені спробував дати цей багатонадійний молодий лінг­віст².Не забувайте, що я людина самолюбна! Я люблю, щоб зі мною віталися поважно й шанобливо, а то не варто й час гаяти. Бажаючи мені доброго вечора, ви тим самим бажаєте його і собі. Бо ж публіка тільки тоді матиме добрий вечір, коли матиму його я, отже, цей улюбленець дівчат Торре ді Венере, — він не переставав шпигати хлопця, — не помилився, він довів мені, шо вечір справді буде добрий, отже, я можу знехтувати його побажан­ням. Наважусь похвалитися, що мої вечори майже всі добрі. інколи, звичайно, випадає і трохи гірший, але рідко. Фах у мене важкий,
здоров'я також не дуже міцне: маленька фізична вада не дозволяє
мені брати участь у війні на славу нашої батьківщини. Але я всі сили свого духа й свого розуму віддаю на те, щоб оволодіти життя, що завжди означає — оволодіти самим собою, і тішу себе надією, що моя праця викликала шанобливе зацікавлення освіченої громадськості, її оцінили провідні газети, "Вечірній вісник" віддав мені належне, назвавши мене феноменом, а в Римі я мав честь на одному зі своїх вечорів бачити серед присутніх брата дуче. І коли навіть у такому блискучому, видатному місті люди ставились поблажливо до деяких моїх звичок, то невже я маю в невеличкому ":?ре ді Венере (публіка трохи посміялася з бідолашного Торре) лупатися ними і терпіти докори від осіб, трохи розбещених увагою жіночої половини?