Розділ 29 Долю Майстра і Маргарити визначено

При заході сонця високо над містом на камінній терасі однієї з найкрасивіших споруд у Москві, споруди, збудованої близько пів­тори сотні років тому, знаходилися двоє: Воланд і Азазелло. їх не було видно знизу, з вулиці, позаяк їх закривала від непотрібних поглядів балюстрада з гіпсовими вазами й гіпсовими квітами. Але вони могли бачити майже до самих околиць.

Воланд сидів на складаному дзиґлику, одягнений у чорну сутану. Його довга й широка шпага була встромлена між двома розтрісканими плитами тераси вертикально, так що вийшов сонячний годинник. Тінь шпаги повільно й неухильно видовжувалась, підповзаючи до чорних капців на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скулив­шись на дзиґлику й підібгавши одну ногу під себе, Воланд не відриваю­чись, дивився на неозоре збіговисько палаців, гігантських будинків і маленьких, приречених на злам халуп. Азазелло, розпрощавшись зі своїм сучасним вбранням, одягнений, як і Воланд, у чорне, нерухомо застиг неподалік від свого повелителя, так само як і він не спускаючи очей з міста. Воланд заговорив:

— Яке цікаве місто, правда ж? Азазелло ворухнувся й відмовив поштиво:

— Мессір, мені більше до вподоби Рим!

— Так, це справа смаку, — відповів Воланд.

— Через якийсь час знову пролунав його голос:

— А що то за дим отам, на бульварі?

— Це горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.

 

— Треба гадати, що це нерозлучна парочка, Коров'єв і Бегемот, побувала там?

— В цьому немає жодного сумніву, мессір.

Знову запала мовчанка, і обидва на терасі дивилися, як у вікнах, звернених на захід, у горішніх поверхах запалювалося ламане сліпуче сонце. Але тут щось змусило Воланда відвернутися від міста й зосе­редити свою увагу на круглій вежі, яка була в нього за спиною на даху. Зі стіни її вийшов обдертий, вимащений глиною похмурий чоловік у хітоні, в саморобних сандаліях, чорнобородий.

— Ти ба! — вигукнув Воланд, насмішкувато дивлячись на того, що увійшов, — менш за все можна було чекати тебе тут! Ти з чим прийшов, непроханий, але сподіваний гостю!

— Я до тебе, духу зла й повелителю тіней, — відповів той, хто ввійшов, спідлоба незичливо дивлячись на Воланда. Якщо ти до мене, то чому ж ти не привітався зі мною, колиш­ній збирачу податків? — заговорив Воланд суворо.

— Тому що я не хочу, аби ти був живим і здоровим, — відповів виклично той, що увійшов.

— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Воланд, і посмішка скривила йому рота, — не встиг ти з'явитися на даху, як зразу ж бовкнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона — у твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також і зла. Чи не був би ти такий добрий поміркувати над пи­танням: що б робило твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї зникли тіні? Адже тіні виходять від предметів і людей. Ось тінь від моєї шпаги. Але бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обдерти всю земну кулю, знісши з неї геть усі дерева й усе живе через твою фантазію насоло­джуватися голим світлом? Ти дурень.

— Я не сперечатимусь із тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.

— Ти й не можеш зі мною сперечатися, з тієї причини, про яку я вже згадав, — ти дурень, — відповів Воланд і спитав: — Ну, го­вори коротко, не втомлюючи мене, чого прийшов?

— Він прислав мене.

— Що ж він велів передати тобі, рабе?

— Я не раб, — все більше оздоблюючись, відповів Левій Мат­вій, — я його учень.

— Ми розмовляємо з тобою на різних мовах, як завжди, — озвався Воланд, — але речі, про які ми розмовляємо, від цього не змінюють­ся. Отож...

— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і про­сить тебе, аби ти взяв із собою майстра і винагородив його спокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?

— Мені нічого не важко зробити, — відповів Воланд, — і тобі це добре відомо. — Він помовчав і додав: — А чого ж ви не берете його до себе, у світло?

— Він не заслужив світла, він заслужив спокій, — смутним голо­сом промовив Левій.

— Передай, що буде зроблено, — відповів Воланд і додав, причо­му око його спахнуло: — і облиш мене негайно.

— Він просить, аби ту, яка любила й страждала через нього, ви взяли теж, — вперше благально звернувся Левій до Воланда.

— Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Іди.

Левій Матвій після цього зник, а Воланд підкликав до себе Азазелла й наказав йому:

— Лети до них і все влаштуй.

Азазелло залишив терасу, й Воланд зостався один. Але самотність його не була тривалою. Залунав на плитах тераси стукіт кроків і по­жвавлені голоси, й перед Воландом постали Коров'єв і Бегемот. Але тепер примуса при товстуні не було, а навантажений він був іншими предметами. Так, під пахвою він тримав невеличкий ландшафтик у золотій рамі, через руку був перекинутий куховарський, наполовину обгорілий халат, а в другій руці він заціпив цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Коров'єва й Бегемота несло гаром, пика Бегемота була в сажі, а картуз наполовину обгорів.

—Салют, мессір, — прокричала невгамовна парочка, й Бегемот замахав сьомгою.

—Дуже гарні, — сказав Воланд.

—Мессір, уявіть, — закричав збуджено й радісно Бегемот, — мене сплутали з мародером!

—Судячи з принесених тобою предметів, — відповів Воланд, позираючи на ландшафтик, — ти і є мародер.

—Чи вірите, мессір... — щиросердим голосом почав Бегемот.

—Ні, не вірю, — коротко відповів Воланд.

—Мессір, клянуся, я робив героїчні спроби врятувати все, що було можливо, й ось усе, що вдалося вихопити.

—В усякому разі, ми з'явилися, мессір, — доповідав Коров'єв, — і чекаємо на ваші розпорядження.

Воланд підвівся зі свого дзиґлика, підійшов до балюстради й довго мовчки, обернувшись спиною до свого почту, дивився в далечінь. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свого дзиґлика й мовив:

—Розпоряджень ніяких не буде — ви виконали все, що могли, й більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочива­ти. Зараз прийде гроза, остання гроза, вона довершить усе, що слід довершити, і ми рушимо в дорогу.

—Дуже добре, мессір, — відповіли обидва блазні й зникли десь за круглою центральною вежею, розташованою посередині тераси.

Гроза, про яку говорив Воланд, вже скупчувалася на обрії. Чорна хмара здійнялася на заході й до половини відрізала сонце. Потому вона вкрила його цілком. На терасі посвіжіло. Ще за якийсь час стемніло.

Ця пітьма, що прийшла із заходу, накрила велетенське місто. Зникли мости, палаци. Все зникло, начебто цього ніколи й не було на світі. Через усе небо перебігла одна вогняна нитка. Потім місто струсонув удар. Він повторився й почалася гроза. Воланд зник у її млі.