Хроніка з часів Тридцятилітньої війни

(Скорочено)

Дійові особи:

Матінка Кураж

К а т р і н, її німа дочка

Е й л і ф, старший син

Швейцеркас, менший син

Вербувальник

Фельдфебель

Кухар

Командувач

Військовий священик

Інтендант

Іветта Потьє

Чоловік з пов'язкою

Інший фельдфебель

Старий полковник

Селянин

Селянка

Юнак

Стара жінка

Інший селянин

Інша селянка

Хлопець

Прапорщик

Солдати

Голос

1.

Весна 1624 року. Командувач Уксеншерна вербує в Даларне військо

для походу на Польщу. У маркітантки Анни Фірлінг, відомої

під прізвиськом матінки Кураж, забирають сина.

На шляху поблизу міста, мерзнучи, стоять фельдфебель і вербувальник.

Вербувальник. Хіба тут набереш загін? Я маю підготу­вати для командувача чотири ескадрони, а тут людиська такі кля­ті, що я вже не сплю ночами. Одного лобуря я, нарешті, піймав, подивився крізь пальці на те, що в нього курячі груди, удав, ніби не помічаю у нього розширених жил, добряче його напоїв, він уже підписався, я плачу за горілку, а він іде надвір. Щось, думаю, непев­не — і пішов слідом за ним. Де там! Зник, як блоха в сіні. Тутешні люди не знають ні слова честі, ні почуття обов'язку, ні вірності. Тут я втратив довіру до людства, фельдфебелю.

Фельдфебель. Зразу видно, що в цих краях давненько не було війни. Звідки ж тут узятися моральності, питаю? Мир — це безладдя. Тільки війна творить лад. Мирного часу людство перево­диться нінащо. І люди, і худоба розбещуються вкрай. Ніхто не знає, скільки в цьому місті молодих хлопців і добрих коней, їх ніколи ніхто не рахував. Я побував у краях, де війни не було, мабуть, років сімдесят, тож там люди взагалі не мають прізвищ, не знають одне одного. Лиш там, де точиться війна, є такі як слід списки і реєстрація, там кожну людину і кожну худобину візьмуть на облік і відберуть. Бо ж відома річ, що без порядку нема війни!

Вербувальник. Щира правда!

Фельдфебель. Всяке добре діло починати тяжко, отак і війну. Зате вже коли розбуяє, не стримаєш. Тоді люди починають боятися миру, як гравці — кінця гри. Бо ж доведеться підрахувати, скільки вони програли. Але спочатку люди бояться війни.

Вербувальник. Диви-но, якийсь фургон їде. Дві жін­ки і двоє хлопців. Затримай стару, фельдфебелю. Коли й цього разу нічого не вийде, я більше не згоден мерзнути під цим холод­ним вітром, кажу тобі навпростець.

Чути звуки губної гармонійки. Двоє парубійків тягнуть фургон. На ньому сидить матінка Кураж та її німа дочка Катрін.

Матінка Кураж. Доброго ранку, пане фельдфебелю! Фельдфебель (заступаючи дорогу). Доброго ранку, лю­доньки! Хто ви такі?

Матінка Кураж. Крамарі. (Співає). Гей, командири, у поході Мерщій спиніть людей своїх: Везу обідраній піхоті Багато пар чобіт міцних. Солдатам легше крокувати І годувать вошву в путі, І помирать під гул гармати В новому, доброму взутті.

Гей, християни! Тане сніг! Мерці вкутають супокій. А кожен, хто ще не поліг, Встає, щоб вирушити в бій.

Фельдфебель. Стривайте, обозники, з якої ви частини?

Старший син. З Другого Фінляндського полку.

Менший син. Та це ж матінка Кураж!

Фельдфебель. Зроду про таку не чув. А чому її звуть
Кураж?                      і

Матінка Кураж. Кураж мене звуть, фельдфебелю, тому, що, боячись розору, я під гарматним вогнем виїхала з Риги з півсотнею хлібин у фургоні. Хліб уже почав цвісти, я мусила по­спішати, у мене іншої ради не було.

Фельдфебель. Ну, годі жартувати! Де ваші папери?

Матінка Кураж (виймаючи з олов'яної коробки пачку паперів і злазячи з фургона). Ось, фельдфебелю, всі мої папери. Це цілий служебник, я дістала його в Альтетінзі, він іде у мене на загортання огірків, а ось карта Моравії, бозна, чи мені коли дове­деться там побувати, якщо ні, то на біса вона мені, а ось тут свідчиться печаткою, що моя коняка не хвора ні на сап, ні на ящур, на жаль, вона в мене здохла, а коштувала п'ятнадцять гульденів — не мені, хвалити Бога. Чи цього паперу не досить?

Фельдфебель. Ти що, хочеш заморочити мені голову? Я відучу тебе від такого зухвальства. Ти повинна мати ліцензію.

Матінка Кураж. Говоріть зі мною пристойно і не базі­кайте при моїх малолітніх дітях, ніби я хочу закрутити вам голову. Обличчя порядної жінки — ось моя ліцензія у Другому полку, і якщо ви не вмієте читати такі ліцензії, то це не моя провина. А печатки на себе ставити я не дозволю.

Вербувальник. Фельдфебелю, з цієї баби так і пре не­покірливий дух. У нашому таборі має бути дисципліна.

Матінка Кураж. А я думала — має бути ковбаса.

Фельдфебель. Як звати?

Матінка Кураж. Анна Фірлінг.

Ф є л ь д ф є б є л ь. То ви всі Фірлінги?

Матінка Кураж. Чого це? Фірлінг — це моє прізвище. А в них не такі.

Фельдфебель. А я думав — усі вони твої діти.

Матінка Кураж. Авжеж, та чому вони всі повинні мати одне прізвище? (Показуючи на старшого сина). Цей, наприклад,

Ейліф Нойоцький. Чому? Його батько завжди твердив, що він Койоцький чи то Мойоцький. Кожне з нас має своє прізвище.

Фельдфебель. Що, кожне має інше прізвище?

Матінка Кураж. А буцімто ви такого ніколи не чули?

Фельдфебель. То цей, либонь, китаєць? (Показує на меншого сина).

Матінка Кураж. А от і не вгадав. Він швейцарець, а прізвище його Фейош, але це прізвище зовсім не тичеться його батька. У того було інше прізвище і він був будівничий фортець, та, на жаль, спився.

Фельдфебель. Чому ж тоді він зветься Фейош?

Матінка Кураж. Не хочу вас образити, але клею у вас в голові не дуже багато. Коли він народився, я жила з одним угор­цем, на прізвище Фейош. А угорцеві було байдуже, що я дала синові його прізвище, він хворів на нирки, хоч Горілки й не нюхав, і був дуже порядний чоловік. Хлопчик удався в нього.

Фельдфебель. Таж він не був йому батьком!

Матінка Кураж. І все ж таки хлопець удався в нього. Я називаю його Швейцеркасом, Швейцарським Сиром. Чому? Бо він добре тягне фургон. (Показуючи на дочку). А її звати Катрін Гаупт, вона наполовину німкеня.

Фельдфебель. Все це ми запишемо. (Записує). Ти ж із Баварії, з Бамберга, як тебе сюди занесло?

Матінка Кураж. А що, мені було чекати, поки війна до Бамберґа прийде?

Вербувальник. Вам би годилося зватись Лошаком і Віслюком, бо ж ви тягнете фургон. Мабуть, ви ніколи не вилазите з цього запрягу?

Ейліф. Матусю, можна, я дам йому по пиці? Мені дуже кортить.

Матінка Кураж. Стій, не руш з місця. А тепер, панове офіцери, чи вам не потрібні добрі пістолети або пряжки? Ваша, пане фельдфебель, вже зовсім стерлась.

Фельдфебель. Мені потрібне дещо інше. Я бачу, твої хлопці виросли кремезні, як ті дуби, груди — як барило, плечі широкі. Цікаво, чому вони ухиляються від військової служби?

Матінка Кураж (швидко). Нічого не вдієш, фельдфе­белю. Сини мої не годяться для воєнного ремесла.

Вербувальник. А чому це? Воно ж дає і гроші, і славу. Торгувати чобітьми — діло жіноче. (До Ейліфа). Вийди наперед, дай глянути, чи є в тебе м'язи, чи ти кволий, як курка.

Матінка Кураж. Він кволий, як курка. Досить суворо глянути на нього, і він зразу падає.

Вербувальник. А, падаючи, вбиває теля, коли яке тра­питься поряд. (Хоче відвести Ейліфа вбік).

Матінка Кураж. Та дайте йому спокій! Вербувальник. Він образив мене^ назвавши моє облич­чя пикою. Ми з ним зараз відійдемо й поговоримо по-чоловічому. Е й л і ф. Не бійся, мамо. Я йому всиплю. Матінка Кураж. Не руш, гультяю. Знаю тебе, ти б цілий день бився. У нього за халявою ніж, він вас штрикне.

Вербувальник. Я вирву в нього ножа, як молочного зуба. Ходімо, хлопчику!

Матінка Кураж. Пане фельдфебель, я поскаржусь пол­ковникові. Він запроторить вас за ґрати.

Фельдфебель. Не чіпай його, братику. (До матінки Ку­ раж). А чим тобі не до вподоби військова служба? Хіба його батько не був солдатом? Хіба не поліг він у чесному бою?

Матінка Кураж. Мій син ще зовсім дитина. Ви хочете повести його на заріз, бо одержите за нього п'ять гульденів.

Вербувальник. Насамперед він дістане гарного капе­люха і пару чобіт з закотами, чи не так?

Матінка Кураж. Ходімо зі мною рибу вудити, сказав рибалка черв'якові. (Витягає ножа). Спробуйте-но, тільки торк­ніться його! Я вас придушу, падлюки! Я вам покажу, як гнати його на війну! Ми чесно торгуємо білизною і шинкою, ми люди мирні. Фельдфебель. Видно по твоєму ножаці, які ви мирні люди. І взагалі, посоромся. Ти ж сама сказала, що живеш з війни. А хіба війна буває без солдатів?

Матінка Кураж. То хай чужі сини ідуть у солдати, а не мої.

Фельдфебель. Ага, нехай, значить, війна самий качан­чик виїсть, а грушку тобі зоставить! Ти хочеш вигодувати на війні свій виводок, а данину війні хай платять інші. Називаєшся Кураж, а боїшся війни, своєї годувальниці? Е й л і ф. Я війни не боюсь.

Фельдфебель. А чого її боятись? Гляньте на мене: хіба солдатське життя пішло мені на шкоду? А я з сімнадцяти років у війську. Матінка Кураж. Тобі й тепер ще не сімдесят. А що, коли я бачу на тобі знак смерті? А що, як ти виглядаєш, наче мерт­вяк у відпустці?

 Швейцеркас. Вона бачить те, що приховане, всі кажуть. І вміє провіщати майбутнє.

Матінка Кураж. Дай-но свій шолом.

Фельдфебель (дає їй шолом). Це ворожіння і понюху табаки не варте.

Матінка Кураж (виймає аркушик пергаменту і рве на клапті). Ейліфе, Швейцеркасе і Катрін, хай і нас так само роздере на шматки, якщо ми занадто встрянемо у війну. (До фельдфебеля). Та хай, для вас я зроблю ласку, поворожу безплатно. Намалюю на цьому клаптику чорного хреста. Це означає смерть.

Швейцеркас. А решта клаптиків — чисті, бачиш?

Матінка Кураж. Тепер я їх згорну і перемішаю. А тепер тягни і довідаєшся про свою долю.

Фельдфебель вагається.

Вербувальник (до Ейліфа). Я беру не кожного. Всі знають, який я перебірливий. Але ти хлопець завзятий і мені подобаєшся.

Фельдфебель (порившись у шоломі). Та це нісенітниця!

Швейцеркас. Фельдфебель витяг чорного хреста. Йому вже рясту не топтати.

Фельдфебель (хрипко). Ти мене пошила в дурні.

Матінка Кураж. Ти сам пошив себе в дурні того дня, коли пішов у солдати. А тепер, діти, їдьмо далі, війна буває не щодня, мені треба квапитись.

Фельдфебель. Стривай, дідька лисого ти мене підду­риш. Твого байстрюка ми заберемо, зробимо з нього солдата.

Е й л і ф. Хочу в солдати, мамо.

Матінка Кураж. Заткни пельку, ти, фінський чортяко!

Е й л і ф. От і Швейцеркас хоче в солдати.

Матінка Кураж. Оце-то новина! Зараз я вас примушу тягти жеребок, усіх трьох. (Біжить у глиб сцени і малює хрести на клаптиках пергаменту).

Вербувальник (до Ейліфа). Наші вороги плещуть, ніби у шведському таборі занадто дбають про віру. Та це брехня, її вига­дали, щоб нам шкодити. З божественного співають у нас тільки неділями, і тільки один псалом, та й то лиш ті, хто має голос.

Матінка Кураж (повертається з клаптиками пергаменту в фельдфебелевому шоломі). Вони, чортяки, раді втекти від матері, їм кортить потрапити на війну, як телятам полизати сіль. Але зараз я по­ворожу, і вони побачать, що світ — це не райський сад, і коли тобі співають "Ходімо, синку, станеш командиром", знай, що це брехня. Фельдфебелю, я страшенно боюся за них, боюся, що вони погинуть на війні. (Простягає шолом Ейліфові). Ану, тягни свій жеребок.

Ейліф виймає і розгортає клаптик паперу.

(Видирає жеребок у сина). Ось і маєш хреста! О, я нещасна мати! Чи на те я його в муках породила? Якщо він піде в солдати, то певне вріже дуба! Він занадто хоробрий, у батька вдався. Коли не буде розумний, його посічуть на січку. (Гримає на нього). Ти будеш розумним?

Ейліф. Чом би й ні?

Матінка Кураж. Розумний той, хто лишається біля матері, а коли з тебе глузують, ти смійся, та й годі.

Вербувальник. Якщо ти вже наклав у штани, я поба­лакаю з твоїм братом.

Матінка Кураж. Я ж тобі сказала, щоб ти сміявся. Тож смійся! А тепер тягни ти, Швейцеркасе. За тебе я менше боюся, ти хлопець чесний.

Швейцеркас тягне з шолома папірець.

Ой, чого ти так чудно дивишся на жеребок? Певне ж, він чистень­кий. Не може бути, щоб там стояв хрест. Тебе ж я не повинна втратити. (Бере жеребок). Хрест? І в нього! Невже тому, що він такий простак? Ох, Швейцеркасе, і ти загинеш, коли не будеш чес­ний завжди й в усьому, коли не вертатимеш мені решту, купивши хліба. Дивина, фельдфебелю, хіба тут не чорний хрест?

Фельдфебель. І справді хрест. (До вербувальника). Вона не махлює, її сини також витягай хрести.

Матінка Кураж (до Катрін). Тепер тільки за тебе я не боятимусь, ти сама — наче хрест, у тебе добре серце. (Простягає їй шолом, але сама витягає жеребок). Ой, лишенько. Не може цього бути, я, певно, помилилась, коли перемішувала. Не будь занадто доброю, Катрін, не будь, бо й на твоєму шляху стоїть хрест. Що ж, тепер ви все знаєте. Стережіться всі, бо вам є чого стерегтись. А тепер сядемо та й поїдемо. (Віддає фельдфебелеві його шолом ілізе на фургон).

Вербувальник (до фельдфебеля). Затримай їх! Почни з нею торгуватись. (Голосно). Ти б хоч глянув на пряжку, фельдфе­белю. Адже ці добрі люди живуть торгівлею, правда? Гей, ви, фельд­фебель хоче купити пряжку!

Матінка Кураж. Півгульдена. Така пряжка коштує два гульдени.

Фельдфебель. Пряжка не нова. Тут такий вітер, а мені треба роздивитись її як слід. (Бере пряжку і йде за фургон).

Матінка Кураж. По-моєму, ніякого вітру нема.

Фельдфебель. Може, пряжка справді варта півгульдена, вона ж срібна.

Матінка Кураж (іде до нього за фургон). Тут повних шість унцій.

Вербувальник (до Ейліфа). А потім хильнемо по чарці, як справжні чоловіки. Завдаток у мене з собою. Ходімо.

Ейліф вагається.

Матінка Кураж. Хай уже буде півгульдена.

Фельдфебель. Не розумію. Я завжди тримаюсь позаду. Нема безпечнішої служби, ніж фельдфебельська. Завжди можеш по­слати вперед інших, нехай здобувають славу. Аж обідати не хочеться.

Матінка Кураж. Та нащо брати це так близько до сер­ця, щоб аж їсти не хотілось. Тільки тримайся позаду, оце й усе. На ось, випий чарку горілки, вояче. (Дає йому випити).

Вербувальник (бере Ейліфа під руку й тягне за собою). Кладу тобі десять гульденів, і ти герой героєм, і воюєш за короля, і жінки б'ються за тебе. І можеш дати мені по пиці за те, що я тебе образив.

Обидва виходять. Німа Катрін сплигує з фургона і кричить хрипким голосом.

Матінка Кураж. Зараз, Катрін, зараз. Ось тільки пан фельдфебель заплатить. (Пробує на зуб монету). Що ж, ця монета не фальшива. А тепер їдьмо далі. Де той Ейліф?

Швейцеркас. Пішов з вербувальником.

Матінка Кураж (постояла мовчки, потім). Ех ти, прос­таче. (До Катрін). Я знаю, ти не можеш говорити, ти не винна.

Фельдфебель. Вихили й ти чарку, матінко. Отаке-то... Солдатом — це ще не найгірше. Хочеш коштом війни жити, а щоб ти і твої діти лишились осторонь?

Матінка Кураж. Тепер, Катрін, доведеться тягти тобі з братом.

Брат і сестра впрягаються у фургон і рушають з місця. Матінка Кураж іде поруч. Фургон котиться далі.

2.

У 1625—1626 роках матінка Кураж мандрує дорогами Польщі в обозі шведсько­го війська. Коло фортеці Вальгоф вона зустрічає свого сина. Вигідно продано каплуна; день слави її хороброго Намет командувача. Поряд кухня. Чути грім гармат. Кухар торгується з матінкою Кураж, яка хоче продати йому каплуна.

Кухар. Шістдесят гелерів за таке нікчемне пташеня? Та я де завгодно на десять гелерів куплю десяток таких пташок.

Матінка Кураж. Що, такого каплуна ви дістанете де завгодно? Коли облога і голод такий, що аж у голові паморочиться? Пацюка, може, ви ще дістанете, я кажу "може", бо всіх пацюків уже пожерли. Уп'ятьох треба ганятись півдня за одним голодним пацюком. А ви даєте п'ятдесят гелерів за здоровезного каплуна, та ще й під час облоги!

Кухар. Але ж не ми обложені, а вони. Ми облягли їх, зрозу­мійте ви це, нарешті!

Матінка Кураж. Але ж і ми не маємо чого їсти, нам ще гірше, ніж тим, обложеним. Місто ж має запаси. Кажуть, вони там розкошують. А ми! Я була у селян, по хатах як виметено.

Кухар. Селяни мають харч. Вони поховали.

Матінка Кураж (радісно). У них нема нічого. Вони роз­орені вщент, ось що! Люди мруть з голоду. Я сама дещо бачила: ті викопують корінці, ті варять шкуратки, та ще й пальці облизують. Он воно як. А я щоб віддала каплуна та за сорок гелерів!

К у х а р. Не за сорок, а за тридцять. Я ж сказав: тридцять!

У намет заходять командувач, військовий священик і Ейліф.

Командувач (поплескуючи Ейліфа по плечу). Ну, синку, заходь до свого командувача і сідай праворуч від мене. Ти вчинив подвиг, ти благочестивий лицар. Те, що ти зробив, зроблено в ім'я Бога, у війні за віру, за це я тебе найдужче хвалю. Ми прийшли врятувати їхні душі, а що витинають ці безсоромні, задрипані селю­ки? Вони женуть геть свою худобу! Зате попів вони годують, як на заріз. Але ти навчив їх доброго звичаю. Ось я наливаю тобі кухоль червоного вина, і ми вип'ємо його одним духом!

П'ють.

Священикові ж дамо дулю, він у нас благочестивий. А що тобі хотілося б на обід, синку?

Е й л і ф. Та якби м'яса добрий кусень.

Командувач. Кухарю, м'яса!

К у х а р. І так нема чого їсти, а він ще гостей приводить.

Матінка Кураж знаком просить його мовчати, бо вона прислухається до

голосів у наметі.

Е й л і ф. Селян дубасити така робота, що зразу зголоднієш.

Матінка Кураж. Господи, та це ж мій Ейліф! Два роки я його не бачила. Певно, він тут у великій ласці, коли вже сам командувач запрошує його до столу. А що у тебе на обід? Якась погань! Ти чув, чого забажав гість: м'яса! Послухайся доброї ради, купи швидше каплуна, він коштує один гульден.

Командувач (сідаючи за стіл з Ейліфом і священиком, кри­чить). Неси їсти, Ламбе, а то я тебе вб'ю, клятий кухарю!

Кухар. Давай сюди, хай тобі чорт, шкуродерко!

Матінка Кураж. А я гадала, що це дрібне пташеня.

Кухар. Душа в тебе дрібна! Це ж безбожна ціна. П'ятдесят гелерів дам.

Матінка Кураж. Я сказала: гульден. Для мого старшо­го, коли він гостює у самого командувача, мені нічого не шкода.

Кухар (дає їй гроші). Тоді хоч обскуби його, поки я розпалю вогонь.

Матінка Кураж (сідає скубти каплуна). Ото рота роззя­вить, як мене побачить. Він у мене хоробрий і розумний хлопець. У мене є ще один син, той дурний, зате чесний. Дочка моя — ні риба ні м'ясо. Але вона принаймні мовчить, це вже чогось варте.

Командувач. Випий ще келих, синку, це моє улюблене фалернське, у мене лишилась ще тільки одна бочка, але мені не шкода, коли я бачу, що є ще справжня віра у моєму війську. А душпастир хай знову на нас подивиться, бо не знає, як воно робиться. А тепер, Ейліфе, розкажи докладніше, як ти вбрав у шори селян і здобув двадцять волів. Сподіваюсь, їх скоро приведуть сюди.

Ейліф. Ось як воно було. Я дізнався, що селяни потай, ноча­ми, зганяють захованих від нас у лісі волів до одного гайка. А звідти їх мали забрати городяни. Я дозволив селянам спокійно зігнати худобу в одне місце, адже їм легше розшукувати її в нетрях, ніж мені. А своїм людям я два дні ще більше врізував і так мізерну пайку, і вони до того зголодніли за м'ясом, що у них слина текла, тільки-но почують якесь слово на "м'я", наприклад, "м'якуш".

Командувач. Розумно зробив.

Ейліф. Чом ні. Решта вже пусте. Хіба що селян було втроє більше, ніж нас, і вони мали дрючки. Вони напали на нас. Четверо загнали мене в чагарник, вибили з рук шаблю і кричать: "Здавай­ся!" Що його робити, думаю, мене ж посічуть на капусту.

Командувач. І що ж ти зробив?

Ейліф. Зареготав.

Командувач. Що, що?

Е й л і ф. Зареготав. Ми розбалакались. Я зразу почав торгува­тись. Двадцять гульденів за вола, кажу, це не по наших грошах. Даю п'ятнадцять. Ніби збираюсь платити. Спантеличені селюки чу­хають потилиці. А я нахилився, вхопив свою зброю й порубав їх. Хто в біду попадає, закон відкидає, правда?

Командувач. А що ти на це скажеш, душпастирю?

Священик. У Біблії таких слів нема, але ж Господь чудом створив з п'яти хлібин п'ятсот, отже, і біди, власне, не стало, і він міг жадати любові до ближнього, бо люди були ситі. А тепер часи не ті.

Командувач (сміється). Зовсім не ті. Зараз і тобі, фари­сею, дамо хильнути. (До Ейліфа). Отже, ти їх порубав. Що ж, добре зробив, моїм бравим воякам буде що під'їсти. Хіба в святому пись­мі не сказано: "Що заподіяв ти наймізернішому з братів моїх, те заподіяв ти мені?" А що ти їм заподіяв? Ти забезпечив їм добрий м'ясний обід, вони ж не звикли до цвілого хліба. У тебе душа як у молодого Цезаря. Ти вартий того, щоб побачити короля.

Е й л і ф. Я бачив його здалеку. В ньому є щось ясне. Я б хотів брати приклад з нього.

Командувач. Ти вже чимось схожий на нього. Я шаную таких відважних солдатів, як ти, Ейліфе. Я їх маю за рідних синів.

Матінка Кура ж (чує розмову в наметі і тепер з розгніваним виглядом обскубує каплуна). Цей командувач, мабуть, дуже поганий.

Кухар. Хай ненажерливий, але чому поганий?

Матінка Кураж. Бо йому потрібні відважні солдати, ось чому. Якби у нього стало глузду придумати добрий план походу, на­віщо б тоді йому здались відважні солдати? Досить було б звичайних. І взагалі, де вже вдаються до високих чеснот, там щось не гаразд.

К у х а р. А я думав, це добра ознака.

Матінка Кураж. Ні, погана. Чому, коли командувач або король дурень дуренний і веде своє військо на смердючий сміт­ник, тоді йому треба солдатів відчайдушних і доброчесних? А коли він скнара і вербує мало солдатів, тоді всі вони повинні бути герку-лесами. А коли він недбайло і не піклується про людей, вони повинні бути мудрими, як змії, бо інакше їм капець. Звісно, і вірність по­трібна йому якась надзвичайна, бо він забагато від них сподівається. Одне слово, самі чесноти ні порядній країні, ні доброму королю або командувачеві зовсім не потрібні. У добрій країні непотрібні ніякі чесноти, всі можуть бути простими собі людьми, не дуже розумни­ми і, як на мене, то навіть боягузами.

Командувач. Закладаюся, твій батько був солдат.

Е й л і ф. І, кажуть, неабиякий. Через те мати мене застерігала. Я знаю одну пісню.

Командувач. Проспівай нам! (Сердито кричить). Скоро там їжа буде?

Е й л і ф. Називається: "Пісня про жінку й солдата".

Танцює військовий танець з шаблею в руці.

"Кого рушниці вб'ють, кого списи проткнуть,

А хто подасться вбрід, — поглине річка клята.

Чи в кризі смерті жди. Розумний будь, не йди!" —

Так жінка, вся в сльозах, казала до солдата.

"Гримить барабан — стаємо у ряди.

Солдати до бою готові завжди.

Ніщо нас не може злякати.

Вперед ідемо по воді й по землі.

Диви, на льоту ми хапаєм шаблі", —

Відказують жінці солдати. Матінка Кураж (на кухні підхоплює пісню, пристукуючи ложкою по горщику).

"Ви з подвигом своїм розвієтесь, як дим,

Не може подвиг ваш жінкам нічого дати!

Розвіється, як дим! Господь хай буде з ним!" —

Так жінка, вся в сльозах, казала про солдата. Е й л і ф. Що таке? Матінка Кураж (співає далі).

Шаблюка при боці, рушниця в руці —

Хоробрий солдат потопає в ріці,

З ковбані його не дістати.

Над стріхою високо місяць пливе,

Під кригою тіло лежить неживе,

Що жінці тут скажуть солдати?

"Він з подвигом своїм розвіявся, як дим,

Нічого він не міг геройством жінці дати.

Не слухав добрих рад — тому поліг солдат", —

Так жінка, вся в сльозах, казала до солдата. Командувач. Роблять у мене на кухні все, що їм заманеться. Е й л і ф (іде на кухню. Обіймає матір). Яка зустріч! А де брат, сестра?

Матінка Куражу його обіймах). Живуть, як риби у воді. Швейцеркас — скарбником у другому полку. Принаймні не ходить у бій. Зовсім урятувати його від служби мені не пощастило.

Командувач (підходить до них). Ах, ти його мати. Споді­ваюсь, у тебе є ще сини для мене. Такі, як оцей.

Е й л і ф. Оце щастить мені: мати сидить на кухні і чує, як вихваляють її сина!

Матінка Кураж. Авжеж, я чула. (Дає йому ляпаса).

Е й л і ф (хапається за щоку). За те, що я захопив волів?

Матінка Кураж. Ні. За те, що ти не здався в полон, коли на тебе напали четверо і хотіли посікти на капусту! Хіба я не вчила тебе берегтись? Фінський чортяко!

Командувач і священик сміються, стоячи коло дверей.

3.

Ще через три роки матінка Кураж разом з рештками Фінляндського полку по­трапляє в полон, їй щастить урятувати дочку та фургон, але її чесний син гине.

Польовий табір. Пообідній час. На жердині полковий прапор. Між фургоном і великою гарматою натягнено вірьовку. Матінка Кураж знімає з неї білизну і разом з Катрін складає на лафеті. А воднораз торгується з інтендантом за мі­шечок куль. Швейцеркас у мундирі військового скарбника стежить за ними.

Вродлива дівчина, Іветта Потьє, перед якою стоїть склянка горілки, щось при­шиває до барвистого капелюшка. Вона в панчохах, біля неї — червоні черевич­ки на високих підборах.

Інтендант. Я віддам вам мішечок куль за два гульдени. Це дешево, але мені потрібні гроші. Полковник ось уже два дні пиячить з офіцерами, і весь лікер випито.

Матінка Кураж. Це бойовий припас батальйону. Якщо їх знайдуть у моєму фургоні, мене віддадуть до польового суду. Ви, мерзотники, продаєте припас, а солдатам нічим стріляти у ворога.

Інтендант. Увечері ви зможете продати ці кулі інтендан­тові четвертого батальйону за п'ять гульденів, навіть за вісім, якщо дасте йому розписку на дванадцять. У нього зовсім нема припасу.

Матінка Кураж. Чому ж ви самі цього не робите?

Інтендант. Я йому не довіряю, ми з ним приятелюємо.

Матінка Кураж (бере мішечок). Давай сюди. (До Кат­ рін). Сховай і заплати панові інтенданту півтора гульдена.

Катрін несе мішечок геть, інтендант іде за нею.

(До Швейцеркаса). Ось бери свої спідні, бережи їх, тепер уже місяць жовтень. Та дивись, щоб полкова каса була ціла, хоч би там що. Як там, нема нестачі?

0 весняній порі
Солдати на зорі
Марширували всім полком,
А вечорами вороги
Ходили з нами у луги
Брататись під листком.

Закохана була я Уперше на віку. До ворога плекала Не зло — жагу палку.

В осінній день якось

Заплакать довелось,

1 похмурніло все кругом:
То лютий ворог геть ішов
Із наших міст, лугів, дібров,
І зник мій друг з полком.

На своє лихо, я поїхала слідом за ним. Але більше ніколи його не бачила. Відтоді минуло вже п'ять років. (Хитаючись, іде за фургон).

Матінка Кураж. Візьми свого капелюшка.

І в є т т а. Хай його бере, хто хоче.

Матінка Кураж. Дивись та кайся, Катрін. Ніколи не волочися з солдатнею. Кохання — вища, сила, запам'ятай. Навіть з тими, хто не служить у війську, кохання це не мед. Спочатку він каже, що ладен тобі ноги цілувати, — до речі, ти їх мила вчора? — а потім робить із тебе служницю. Добре, що ти німа, ти ніколи не суперечиш сама собі, тобі ніколи не хочеться відкусити свого язика за те, що він сказав правду. Німота — це дар Божий.

Заходять кухар і військовий священик.

Священик. Я приніс вам вітання від вашого сина, Ейліфа, а кухар пристав до мене, він вас уподобав.

К у х а р. Я пристав до нього, щоб подихати свіжим повітрям.

Матінка Кураж. Дихати можете, скільки вам заманеться, тільки поводьтеся пристойно. А якщо ні — я все одно впораюся з вами. Чого він від мене хоче? Зайвих грошей у мене нема.

Священик. Власне, я хотів побалакати з його братом, па­ном скарбником.

Матінка Кураж. Швейцеркаса тут нема і взагалі ніде нема. Він не скарбник свого брата. І нема чого Ейліфові спокушати його і чужими руками жар вигортати. (Дає священикові гроші із сум­ ки, яка висить у неї через плече). Передайте йому оце і скажіть, що гріх спекулювати на материнській любові, хай посоромиться.

Кухар. Так триватиме недовго, він піде з полком, хтозна, може, на смерть. Додайте ще трошки, бо потім жалкуватимете. Чар­ка горілки — це ж дрібниця. Та коли вона саме потрібна, у вас руки тремтять від скнарості, а там, дивись, лежить солдатик у темній домовині, і ви вже його ніколи не видобудете.

Священик. Годі рюмсати, кухарю. Загинути на цій вій­
ні — ласка Божа, а не безталання. Чому? Бо це війна за віру. Не
якась звичайна, а особлива і тому боговгодна.                     _;

Кухар. Правда. Воно начебто справжня війна, де й руйнують, і ріжуть, і грабують, не від того, щоб трохи й ґвалтувати, але різ­ниться вона від усіх інших війн тим, що провадиться за віру, ясне діло. Погодьтеся, що вона будить і спрагу.

Матінка Кураж. Що ж, доведеться дати вам випити, бо ви, може статися, від нудьги ще причепитесь до мене з якимсь неподобством.

Священик і кухар ідуть з матінкою Кураж за фургон. Катрін дивиться їм услід, потім лишає білизну і підходить до капелюшка. Піднімає його, сідає і взуває червоні черевички. Чути, як за фургоном матінка Кураж розмовляє з священиком і кухарем про політику.

Оцим полякам тут, у Польщі, не слід було втручатись. Щоправда, наш король удерся до них із своїми людьми, кіньми та обозом. Але вони, замість додержувати миру, втрутились у свої власні справи і напали на короля, хоч його військо, вступивши сюди, не порушило спокою. Поляки самі зламали мир і вся кров упаде на їхні голови.

Священик. Наш король мав на меті лише свободу. Імпера­тор усіх поневолив однаково, як поляків, так і німців, і королю доводиться їх визволяти.

Кухар. Так і є, ваша горілка предобра, ваше обличчя не. об­мануло мене. Але ми говоримо про короля, і тут я мушу сказати: та свобода, що він хотів запровадити в Німеччині, коштувала йому недешево. У Швеції він запровадив податок на сіль, а це великий тягар на плечі бідному люду. А потім йому ще доводилось ув'язню­вати й четвертувати німців, бо вони не хотіли зректися свого рабст­ва в імператора. Звісно, з тим, хто не хотів бути вільним, король не жартував. Спочатку він хотів захистити від лихих людей, надто від імператора, тільки Польщу, але, розохотившись, почав захищати всю Німеччину. А вона вчинила впертий опір. Отже, в нагороду з свою ласку і видатки добрий король дістав саму невдячність. Зви­чайно, він не занепав духом. Видатки він покрив податками, в народі знов пішло обурення, та йому дарма. Слово Боже було за нього, і то вже добре. Бо якби не слово Боже, пішли б поголоски, ніби він робить це все задля своєї користі. А так сумління у короля чисте, а це для нього головне.

Матінка Кураж. Зразу знати, що ви не швед. Якби ви були шведом, ви б не казали такого про нашого героя короля.

Священик. Зрештою, ви їсте його хліб.

К у х а р. Я не їм його хліба, я печу йому хліб.

Матінка Кураж. Подолати його не можна. Чому? Бо його люди вірять у нього. (Поважно). Великі пани кажуть, ніби вони ведуть війну лише заради страху Божого, тільки за добрі та гарні діла. А як придивишся ближче — і вони зовсім не такі йоло­пи, а воюють заради свого зиску. Якби не зиск, то й маленькі люди, такі як я, також не хотіли б знати війни.

Катрін, надівши капелюшок, наслідує кокетливу ходу Іветти. Раптом лунають гарматні та рушничні постріли. Матінка Кураж, кухар і священик вибігають з-за фургона. В руках чоловіків — чарки. Прибігають інтендант і солдат. Вони ки­даються до гармати і намагаються відтягти її вбік.

Інтендант. Католики! Напад! Не знаю, чи пощастить нам утекти. (До солдата). Забери звідси гармату! (Біжить геть).

Кухар. Господи Боже, мені треба до командувача. Кураж, днями я знов прийду, тоді побалакаємо. (Кидається геть).

Матінка Кураж. Стривайте, ви впустили люльку!

Кухар (здалека). Підберіть її! Вона мені потрібна.

Священик. Що ж, піду і я. Звісно, коли вже ворог так близько, небезпечне діло. Блаженні миротворці, як то кажуть.

Матінка Кураж. Тікайте ж!

Священик. А може, мені краще лишитись тут? Бо коли я побіжу, то тільки в очі ворогові впаду.

Матінка Кураж до солдата). Не чіпай гармати, йоло­пе! Хто тобі за це заплатить? Я візьму її в тебе на схов, бо ти через неї накладеш головою.

Солдат (тікаючи). Ви будете свідком, що я хотів її забрати.

Матінка Кураж. Засвідчу, присягаюсь. (Помічає дочку в капелюшку). Нащо тобі капелюшок цієї шльондри? Скинь зараз мені цю покришку! Чи ти з глузду з'їхала? Тепер, коли от-от при­йде ворог? (Здирає капелюшка з голови Катрін). Хочеш, щоб вони помітили тебе і зробили повією? І черевички вона взула, ця боже­вільна! (Хоче зірвати з неї черевички). Пане священику, скажіть їй, щоб вона роззулася! Я зараз повернусь. (Біжить до фургона).

І в є т т а (заходить, пудрячись). Ну, що ви скажете, католики ідуть? Де мій капелюшок? Хто це топтав його ногами? Я ж не можу ходити з непокритою головою, коли ось-ось прийдуть католики. Що вони про мене подумають? І люстерка в мене теж нема. (До священика). Як я виглядаю? Чи не забагато пудри?

Священик. Ні, саме враз.

І в є т т а. А де мої червоні черевички? (Не знаходить їх, бо Катрін ховає ноги під сукню). Я лишила їх тут. Доведеться бігти в свій намет босоніж. Просто сором! (Виходить).

Задиханий, прибігає Швейцеркас із скринькою в руках.

Матінка Кураж (заходить з повними пригорщами попе­лу. До Катрін). Ось попіл. (До Швейцеркаса). Що це ти припер?

Швейцеркас. Це полкова каса.

Матінка Кураж. Кинь її! Скінчилось твоє скарбникування.

Швейцеркас. Але ж мені довірили її. (Іде в глиб сцени).

Матінка Кураж (до священика). Скидай свій пастор­ський сюртук, священику, вони тебе й у плащі пізнають. (Маже попелом обличчя Катрін). Не смикайся! Ось так, трошки бруду, і ти в безпеці. Ну й нещастя! Кажуть, не слід виставляти свого хисту напоказ. Бо тільки-но солдат, надто католик, побачить гарненьке личко, як на одну шльондру стає більше. Тижнями їм не дають жерти, та вже коли награбують і нажеруться, зразу накидаються на жінок. Ну, тепер хай приходять. Дай-но глянути на тебе. Непогано. Ніби ти викачалась у грязюці. Не трусись. Тепер нічого з тобою не скоїться. (До Швейцеркаса). Де ти сховав свою касу?

Швейцеркас. Я подумав, що можна сховати її у фургоні.

Матінка Кураж (жахається). Що? В моєму фургоні? Не дав тобі Бог розуму! Вони ж повісять нас усіх трьох!

Швейцеркас. Тоді я заховаю її десь-інде або втечу з нею!

Матінка Кураж. Лишайся тут. Тікати вже пізно.

Священик (переодягаючись). Бога ради, прапор!

Матінка Кураж (знімає полковий прапор). Боже мій! Я вже й зовсім забула за нього. Двадцять п'ять років він у мене..

Канонада гучнішає.

Через три дні, ранком. Гармати нема. Матінка Кураж, Катрін, священик, Швейцеркас засмучені сидять за сніданком.

Швейцеркас.Я вже третій день тут байдикую, а пан фельдфебель — він завжди був такий ласкавий до мене — напевно вже думає, куди це Швейцеркас завіявся із полковою касою?

Священик. А що вже мені казати? Я не можу навіть по­молитись, щоб не вскочити в халепу. Кажуть, з повняви серця уста промовляють, та горе мені, якщо мої уста почнуть промовляти!

Матінка Кураж. Один сидить у мене на карку зі сво­єю вірою, а другий — зі своєю касою. Не знаю, що небезпечніше.

Священик. Нині ми справді в руці Божій.

Матінка Кураж. Не думаю, щоб ми були такі вже про­пащі. Але ночами я все ж таки не можу спати. Без тебе, Швейцеркасе, нам було б легше. Здається, я вже з ними поладнала. Сказала їм, що я проти антихриста-шведа, бо він рогатий. Мовляв, я сама бачила, лівий ріг трошки надломлений. Як допитували, я поцікавилась, де можна закупити свічки для обідні, щоб не дуже дорого. На цій справі я знаюся, бо Швейцеркасів батько був католиком і частенько жартував з тих свічок. Вони мені не зовсім вірять, але в них у полку нема маркітантів. Тому й дивляться на мене крізь пальці. Може, все обернеться на добре. Ми в полоні, але так, як воша в кожусі.

Священик. Молоко добре. Що ж до кількості, то нам до­ведеться тепер трошки погамувати свої шведські апетити. Адже нас, як-не-як, переможено.