Література другої половини XX століття

 

А. Камю якось зауважив: "Коли бажаєш стати філософом — пиши романи ". Він же зауважив, що роман — "це не що інше, як філософія, втілена в образах ". Ці думки Камю поділяло очевидно й чимало пись­менників, які вступили до великої літератури після закінчення Другої світової війни і намагалися відобразити силою слова свої філософські роздуми. Особливо це стосується тих митців, що поділяли настанови популярної тоді в Європі філософії існування — екзистенціалізму.

Відлуння екзистенціалістських настроїв звучить у повісті-притчі Вільяма Голдінга (1911—1993) "Володар мух" (1954). Твір був однією з перших спроб філософського осмислення недавньої війни. У "Володарі мух" письменник наголошував на тому, що те зло, яке зародилося у вигляді фашизму, може прокинутися знов. Війна змусила Голдінга інакше поглянути на людину, яка в його розумінні перетворилася на "найнебезпечнішу з-поміж усіх тварин ". Герої повісті — англійські хлопчики віком від 6 до 12 років. В результаті авіакатастрофи вони опинилися на безлюдному острові без нагляду дорослих. Відтак невдов­ зі діти "скидають "з себе цивілізованість і дичавіють, вироджуються в дике плем'я. Вони духовно деградують, серед них панує культ грубо* сили і жорстокості, в душах юних англійців починає переважати дия­вольське начало, символом якого є образ Володаря мух — обліпленої мухами свинячої голови, що уособлює зло.

У літературі СІЛА після Другої світової війни почалася своєрідна зміна поколінь. У 1940—1950-і роки яскраво дебютували автори, чиї твори визначатимуть подальший розвиток американської літератури. Зокрема, значною подією в американській літературі стала повість Джерома Девіда Селінджера (нар. 1919 р.) "Над прірвою у житі ". яка побачила світ у 1951 році. У ній відтворюється духовний клімат повоєнної Америки, повість спрямована проти поширеної тоді ідеоло­гії конформізму (пристосуванства, невтручання, пасивного спостере­ ження і сприйняття існуючих норм). Головний герой твору — підліток Голден Колфілд, який бурхливо реагує на будь-який прояв фальші, свя­тенництва чи підступності. хлопець страждає від самотності і вла­сного "тотального негативізму " (він надзвичайно критично ставить­ ся не лише до інших, а й до самого себе), постійно наштовхується на нерозуміння. Голден не сприймає гонитви за матеріальними цінностя­ ми, він прагне до краси, добра і щирості, які, на його думку, живуть лише у чистому світі дитинства. У повісті звучить мотив "прірви І між світом дитинства і світом дорослих. Американський письменник Джон Апдайк (нар. 1932 р.) у своєму романі "Кентавр " (1963) здійснив спробу поєднати давньогрецьку мі­фологію з відтворенням сучасної американської дійсності. Твір напи­сано від особи художника-абстракціоніста Пітера Колдуелла, який пригадує своє дитинство. Головним героєм спогадів Пітера є його батько — шкільний вчитель Джордж: Колдуелл, ексцентричний невдаха і добра душа. Однак у романі є другий план: події відбуваються водно­ час в американському містечку Олінджер і на Олімпі, а кожний пер­ сонаж живе ніби у двох вимірах. Джордж Колдуелл співвідноситься з мудрим кентавром Хіроном, його син Пітер — з Прометеєм, друг Колдуелла Гаммел — з богом-ковалем Гефестом і т.д. Філософська і моральна проблематика роману полягає тому, щоб показати людину (Колдуелла-Хірона), яка приносить себе в жертву заради своїх ближ­ ніх. "Батько, — пояснював Апдайк, — відрікається від можливості реалізувати себе як особистість заради того, щоб заробити гроші, виховати сина, дати йому можливість вийти в люди ". У середині 50-х років у Франції сформувалася так звана школа "нового роману", до якої увійшли Ален Роб-Грійє, Наталі Саррот та ін. Ці літератори оголосили традиційний, "старий "роман "рутинним явищем у сучасному мистецтві". Відштовхуючись від традиційних форм, представники "нового роману " прагнуть до оновлення, реформування романного жанру, сміливо експериментуючи з різними техніками пись­ ма та стильовими пластами.А. Роб-Грійє, що висунув принцип "шозизму" прагне натуралістично точно відтворювати речі. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. Роман, за висловом А. Роб-Грійє, "не виражає, а шукає ", причому "шукає самого себе ".Н. Саррот зображує потік свідомості та асоціацій, що безперервно виникають у свідомості героїв. Письменниця відтворює незавершені, непомітні порухи душі, які вона іменує "тропізмами ". На думку Саррот, саме ці первісні психічні реакції, що лежать "в основі наших жестів, слів, почуттів ", і є справжніми, і тільки вони мають відтворю­ватися романістом. Надзвичайно потужно розвивалася у другій половині XX ст. і наукова фантастика. Сплеск інтересу до науково-фантастичної літератури суттєво вплинув і на перетворення її художніх настанов. Фантастика перестала бути суто літературним прийомом, здобувши естетичну незалежність. Більше того, з ясувалося, що фантастична література здатна взяти на себе вирішення серйозних соціокультурних проблем. Наслідки загальноєвропейської кризи і Другої світової війни, яка спалахнула потому, не могли не позначитися на свідомості письменників. Реакцією на ускладнення суспільно-політичної атмосфери в світі ста­ло суттєве переосмислення завдань, поставлених перед науковою фан­ тастикою, переорієнтація її на розробку соціальних тем та мотивів, що набули гострої критичної спрямованості. У 50-хроків письменники-фантасти починають зауважувати перші тривожні симптоми небез­ печних наслідків науково-технічного прогресу ("Марсіанські хроніки ", "451°за Фаренгейтом"Рея Бредбері, "Кінець Вічності", "Прихідночі" Айзека Азімова, "Місто " Кліффорда Саймака, "Кінець дитинства " Артура Кларка та ін.). В середині 60-х років фантастична література знаходить своє нове обличчя. Саме тоді виникає "нова хвиля " — літературна течія, яка об'єднала відомих письменників-фантастів Майкла Муркока, Роберта Сільверберга, Роджера Желязни та ін. Представники "нової хвилі" прагнули оперативно реагувати на появу нових суспільних тенденцій, проводили інтенсивний пошук не лише нового змісту, а й нової худож­ ньої форми. В фантастику проникали елементи містики, мотиви ек­ зистенціалізму і філософії абсурду. У другій половині XX ст. в науково-фантастичній літературі спо­стерігається тенденція до створення масштабних художніх творів. До найвидатніших зразків фантастичного епосу належать "Космічна одіссея"А. Кларка, трилогія Френка Герберта "Дюна"(1965), "Місія Дюни " (1968), "Діти Дюни " (1976), фантастичний п п’ятитомник А. Азі­ мова "Фонд ", до якого увійшли романи: "Фонд " (1951), "Фонд і імпе­ рія" (1952), "Другий Фонд"(1953), "Фонду небезпеці"(1982), "Фонд і Земля " (1986). Також, надзвичайно плідно розвивався особливий жанр фантастики — так званийроман-застереження ("Повернення на зір­ки " Станіслава Лема, "Мальвіль " Робера Мерля, "День триффідів " Джона Уїндема та ін.). Хоча колискою нового художнього мислення XX ст., був, безперечно, західний світ, але майже одночасно або ж з невеличким відставанням у часі його кращі здобутки поширюються й за межами Європи, охоп­ люючи країни Сходу і, зокрема, далеку Японію. Ясунарі Кавабата (1899—1972) став першим японським письмен­ником, якому у 1968 р. було присуджено Нобелівську премію "за пись­менницьку майстерність, яка пристрасно виражає суть японського способу мислення ", втілює дух національної культури.Свої найкращі твори Кавабата створив у повоєнні роки. У повістях "Снігова країна " (1947), "Тисяча журавлів " (1951), "Голос гір " (1954), "Давня столиця "(1962) письменник порушує проблеми моралі, духовної і природної краси, утверджує національну самобутність японської куль­тури. Чи не найбільш показовою з цього погляду є повість "Тисяча журавлів ", сюжет якої ґрунтується на зображенні чайної церемонії — "тядо ", що поєднує в собі елементи мистецтва і філософії, символізує взаємоповагу і щирість взаємин учасників цього ритуалу. Втім, увага автора повісті зосереджена не на зовнішньому перебігу подій, а на зображенні внутрішньої духовної краси, в атмосфері якої живе люди­на, що дотримується мудрості предків. Таким чином Кавабата хотів висловити своє занепокоєння з приводу того, як його сучасники став­ ляться до традицій минулого, які є основою духовності нації і запору­ кою її збереження та процвітання.Одним із найвидатніших представників японської літератури XX ст. був Кобо Абе (1924—1993), який здобув визнання передусім як непереверш ений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплі­ таються реальність і фантастика, проблеми усього суспільства і окремо взятої людини. В центрі більшості творів Абе — екзистенцій ні пробле­ ми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини у сучасному їй суспільстві. Зокрема, у романі "Людина-коробка "(1973) метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, що намагається втекти від суспільства, стає духовним символом відчуженості люди­ни взагалі. Заховавшись у коробці, людина починає по-новому дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості, очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає дедалі більше, але інші, "звичайні" люди їх просто не помічають, вони для них — порожнє місце, яким, по суті, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються. Таким є невтішний висновок пись­менника щодо концепції людського буття.Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала та­ кож й так звана "література відлиги" в Росії, під якою розуміють цілий пласт літературних творів, які виходили за межі канонів офіційної літератури, вирізнялись волелюбним духом і піддавали безкомпромісній критиці негативні явища епохи сталінізму. Через три роки після сме­ рті Сталіна, у лютому 1956 року відбувся XX з'їзду КПРС, на якому було вперше сказано правду про криваві злочини колишнього керівниц­ тва країни. Саме ця подія і вважається офіційним початком "відли­ ги ", яка торкнулася в більшій або меншій мірі всіх аспектів культурно­ го життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років. Тоді в літературу прийшло ціле сузір 'я талановитих поетів. їх називали поколінням 60-х, "дітьми XX з 7зду " або просто "шістдесятниками ". З-поміж них найбільш яскраво заявили про себе поети А. Вознесенський та Є. Євтушенко. Вже у перших своїх поетичних збірках "Парабола " (1960) і "Мозаї­ка "(1960) Андрій Вознесенський (нар. у 1933р.) намагався утверджу­вати активну громадянську позицію, пов'язану з безкомпромісною кри­тикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пройняті його наступні збірки "Сорок ліричних відступів з поеми "Трикутна груша" (1962) і "Антисвіти" (1964). В творах 70-80-х років Вознесенський звертається до злободенних соціально-політич­них проблем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої громадянської позиції. Поезія Вознесенського характеризу­ється метафоричністю та експресивністю, лексичним новаторством, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення. "Ч. Євгеній Євтушенко (нар. в 1933 р.) увійшов в поезію численними збірками "Розвідники прийдешнього "(1952), "Шосе Ентузіастів "(1956), "Яблуко " (1960), "Ідуть білі сніги " (1969), "Співаюча дамба " (1972), "Зварювання вибухом " (1980), "Майже насамкінець " (1985), поемами "Станція "Зима " (1956), "Казанський університет " (1970), "Мама і нейтронна бомба " (1982), "Фуку " (1985) та ін. Євтушенко підкреслю­вав, що одним з головних завдань сучасної поезії є її високе громадян­ське покликання. Йому належить знаменитий вислів: "Поет в Росії більше, ніж поет ". Критики відзначають такі характерні риси поетики Євтушенко, як використання деталі, афористичність, дидактичність і риторичність, застосування асонансноїрими. Неординарним і цікавим явищем у поезії 60- 70-х років стала та­кож: так звана авторська (або бардівська) пісня. В найвищі досягнення цього періоду пов'язують з іменами Булата Окуджави та Володими­ра Висоцького. Ще одним яскравим феноменом літературного розвитку XX ст., що визрів поза межами західного світу, був розквіт латиноамериканської прози. Для позначення художньої своєрідності латиноамериканського роману використовують термін "магічний реалізм ", під яким розуміють такий художній метод або напрям, що, на відміну від традиційного реалізму, поєднує вірогідність і об'єктивність зображення з елемента­ ми химерності, міфу, фантастики. Латиноамериканський роман — це складне і багатовимірне явище, в якому умовно виділяють дві основні тематичні відгалуження — ме­ тафізичне і міфологічне. Обидва відгалуження є різновидами одного напрямку — магічного реалізму, поєднуючи елементи реальності та фантастики, але якщо при цьому міфологічний роман спирається пе­реважно на фольклор та вірування корінних народів Латинської Аме­ рики, то метафізична проза живиться передусім здобутками сучасної філософської та естетичної думки. Прикипи метафізичної прози найбільш послідовно розкриваються у творчості видатного аргентинського прозаїка Хорхе Луїса Борхеса (1899 — 1986). Свою творчість письменник поділяв на два великі цикли. Перший з них — "Міфологія передмістя "(збірка "Повідомлення Броуді" (1970) та ін.) — присвячений переважно змалюванню побуту, національ­ них звичаїв, колориту життя мешканців старих кварталів Буенос- Айреса. Проте більш важливим і показовим для з з’ясування художньої своєрідності прози Борхеса є другий цикл — "Ігри з часом і безкінеч­ ністю " (збірки "Вигадки " (1944), "Алеф " (1949) та ін.), у якому втілені головні художні принципи письменника: підкреслена метафоричність, інтелектуальна витонченість, можливість паралельних або й проти­лежних інтерпретацій поданого сюжету, звернення до філософських та метафізичних проблем буття людини, гра з читачем, що реалі­ зується через розгорнуту Систему прихованих натяків та цитат з творів світової літератури, тісне поєднання реального і фантастичного. Харак­теризуючи прикметні особливості творчої манери Борхеса, Ю. Покальчук виділяє "інтелектуалізм, свого роду герметичність, подеколи надмірну естетизацію теми твору, схильність до символіки, метафоричності, до несподіваного ефекту в закінченнях... Для Борхеса важлива перед­ усім інтелектуальна гра, його твори змушують мислити часто майже математично логічно, ставлять під сумнів загальноприйняту думку або твердження, творячи свого роду інтелектуальний катарсис".

З ЛІТЕРАТУРИ США

Перемога — в поразц і

"...Творчість — це у кращому випадку самотність... "Бо ж пись­менники творить наодинці, і, якщо він достатньо вправний письмен­ника йому доводиться щодня Мати справу звідністю — чи віє відсут­ністю. "

Е. Хемінгуей, з Нобелівської лекції

Ернест Міллер ХЕМІНҐУЕЙ

1899-1961

Один із найзначніших американських письменників XX століття, художник трагіко-героїчного світовідчуття. Писав "тільки про те, що бачив". Навмисний примітивізм, авторська відстороненість, "рубані" репліки, "підтекст", внутрішні монологи — неод­мінні атрибути неповторної прози Хемінгуея. Лауреат Нобелів­ської премії.

Основні твори: романи "Фієста (І сонце сходить)" (1926), "Про­щавай, зброє!" (1929), "По кому подзвін" (1940), повість "Старий і море" (1952) та ін.

Письменник народився 21 липня 1899 р. у містечку Оук-Парк, що поблизу Чикаго, у багатодітній сім'ї лікаря. Найстарший із шести дітей, Ернест вчився у міській школі, але постійно тікав з дому, працюючи під час своїх мандрів поденником на фермах, офіціан­том, тренером з боксу. Після закінчення школи він їде у Канзас і розпочинає репортерську роботу в газеті "Канзас-Сіті". Після вступу США у Першу світову війну Хемінґуей з автоколоною Червоного Хреста вирушає в Європу санітаром. У 1918 р. він був важко поранений. Після війни Хемінґуей був кореспондентом кількох американських газет у Європі і на Близькому Сході. 20-і роки. Початок творчості. З початку 20-х років, оселившись у Парижі, Хемінґуей розпочав літературну творчість. У своїх ранніх творах письменник виступив як представник і співець "втраченого покоління" — генерації, доля якої була покалічена війною. Ця тема набула яскравого втілення як у першій книзі письменника "Три оповідання і десять віршів" (1923), так і в романі "І сонце сходить" ("Фієста"). У 1929 р. Хемінґуей публікує другий свій роман — "Про­щавай, зброє!", що мав величезний успіх у критиків та читачів. У цьо­му, сповненому ліризму і гіркоти творі переплітаються дві теми — тема війни! тема кохання.

30-і роки. На передньому краї. Успіх романів "І сонце сходить" та "Прощавай, зброє!" забезпечив письменникові матеріальну незалеж­ність. Хемінґуей оселяється у Флориді. Цілком віддавшись полю­ванню та риболовлі, письменник мандрує Африкою, де полює на левів та носорогів, відвідує. Іспанію. Під час громадянської війни в Іспанії бере безпосередню участь у боротьбі республіканців із за­колотниками.

"По кому подзвін" (1940). Найзрілішим твором Хемінґуея, його "най­улюбленішою дитиною", став роман "По кому подзвін". Роман при­свячений боротьбі іспанського народу проти франкістів. Саме ця шляхетна ідея надихає головного героя книжки — американського добровольця Роберта Джордана — на боротьбу проти фашистів.

У роки Другої світової війни Хемінґуей був військовим журналіс­том, брав участь у воєнних операціях американських збройних сил, визволяв Париж від німецьких окупантів. Після війни письменник знову повертається до свого дому поблизу Гавани.

1952: "Старий і море". Справжній смак тріумфу Хемінґуей відчув у 1952 році, опублікувавши у журналі "Лайф" повість "Старий і море". Цей твір миттєво набув всесвітнього розголосу, а в 1953 році письменник став лауреатом Пулітцерівської премії.

У 1954 році Хемінґуею присуджують Нобелівську премію з літе­ратури "за майстерність розповіді, вкотре продемонстровану в "Ста­рому і морі", а також за вплив на сучасну прозу".

Останні роки письменника були позначені смугою нещасть: автомобільні та авіаційні катастрофи, важкі травми, втрата близь­ких. Вкотре вийшовши з лікарні і переконавшись, що він не в змозі більше писати, Хемінґуей повернувся у свій дім, у Кетчем (штат Айдахо), і вранці 2 липня наклав на себе руки. У некролозі американський критик Едмунд Вілсон відзначив, що "ця подія схожа на те, так мовби раптом обвалився один з наріжних каменів нашого покоління".

                                                        Повість "Старий і море"              

Повість-притча Е. Хемінґуея "Старий і море" написана у 1950— 1951 роках на Кубі, де письменник жив в останній період свого жит­ тя. Опублікована восени 1952року в журналі "Лайф " і тоді ж видана окремою книгою.

Повість, останній творчий злет прозаїка, являє собою видатний твір літературної мариністики. В яскравих образах, що легко запам'я­ товуються, Хемінґуей змалював драматичні епізоди подвигу старого рибалки і точно відтворив величні карибські пейзажі. Разом з тим ця повість прочитується і як екзистенціалістська парабола про людську долю, про драму самотньої людини, що вступила у бій зі сліпою сти­ хією і вийшла з цієї сутички переможцем. Варіюючи тему раннього оповідання Хемінґуея "Непереможений ", повість утверджує його улюб­ лену ідеологему "перемога в поразці"— про духовну мужність людини, що зазнав фізичного краху.

У повісті, наповненій багатою символікою, проступає архетип- лейтмотив американської літератури — поєдинок між: впертим мо­ ряком і зловісною рибою.

В образі кубинського рибалки, що виступає уособленням нездолан­ ної відваги, чи, кажучи словами американського філософа П. Тілліха, "мужності бути ", втілились риси попередніх героїв Хемінгуея — Гаррі Моргана з роману "Володіти і не мати", партизана Ансельмо з роману "По кому подзвін", старого селянина з нарису "Старий біля мосту". В образі старого натяком виникають і паралелі з євангельським сю­ жетом про хресні страждання Христа. Так, знаходячись на останній межі сил після виснажливої боротьби з марліном, Сантьяго видає жалібний стогін — "слово, позбавлене змісту, швидше звук, який ми­ моволі видає людина, відчуваючи, як цвях, пронизавши його долоню, входить в дерево".

Слова Сантьяго "людина не для того створена, щоб зазнавати поразки. Людину можна знищити, але її не можна перемогти"— слід розуміти не лише як вираження гуманістичного пафосу повісті, але як квінтесенцію творчості письменника, його моральної філософії — культу мужності, непохитної, упертої волі до життя.

(За О. Алякринським).

 

СТАРИЙ І МОРЕ

(Скорочено)

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстримі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер рішуче й безповоротно заіао¹, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як ста­рий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, ски­далося на прапор безнастанної поразки.

Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали гли­бокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з'являються від сонячного проміння, відбито­го тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі.

Геть усе в ньому було старе, крім очей, а вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.

— Діду Сантьяго, — сказав йому хлопець, коли вони піднімали­
ся від берега, де залишили човен, — я міг би знову ходити в море
з тобою. Тепер ми призбирали трохи грошей.

Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.

—Ні, — відказав старий. — Ти тепер на щасливому човні. Зали­шайся там.

—Але ж пригадай, як ти колись вісімдесят сім днів підряд верта­вся ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.

—Пригадую, — сказав старий. — Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.

—Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.

—Знаю, — сказав старий. — Так і має бути.

—Він зневірився.

— Еге, — сказав старий. — А от ми — ні. Правда ж?

— Правда, — відповів хлопець. — А що, як я почастую тебе пи­вом на "Терасі", а тоді вже віднесем додому снасть?

— Чому ж ні? — сказав старий. — Як ведеться між рибалками.
Вони сіли на "Терасі", й багато хто з рибалок почав кепкувати із

старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі. Були там і ті, кому добре повелося, — вони вже порозчиняли своїх марлінів, поклали їх упо­перек на дві дошки, а тоді, узявшись по двоє за кінці дощок і хита­ючись від ваги, попереносили до сховища, де риба мала лежати, доки її відвезуть машиною-льодовнею на базар у Гавану. Рибалки, яким попались акули, відтягли їх на рибозавод по той бік бухти — там їх піднімали на талях, видаляли печінку, відтинали плавці, білу­вали, а тоді нарізували м'ясо стьожками на засіл.

Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на "Терасі" було затишно й сонячно.

— Діду Сантьяго, — сказав хлопець.

— Га? — озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.

— Може б, я наловив тобі сардин на завтра?

— Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.

— А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з тобою, то хоч якось би прислужитися.

— Ти ж ось почастував мене пивом, — сказав старий. — Зовсім уже дорослий став.

— А скільки мені було, коли ти вперше узяв мене в море?

— П'ять років, і тебе трохи не вбило, коли я втягнув до човна ще не охлялу рибину і вона замалим не рознесла все на друзки. Ти це пам'ятаєш?

— Я пам'ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ти гам­селив її кийком. Пам'ятаю ще, як ти відштовхнув мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ти все гупав кийком, наче дерево рубав, а мені так солодкувато тхнуло кров'ю.

— Ти справді пам'ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?

— Я пам'ятаю все від самого першого дня, коли пішов з тобою в море.

Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливи­ми й сповненими любові очима.

—Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, — сказав він. — Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.

—То, може, я все-таки наловлю тобі сардин? А ще я знаю, де можна дістати чотири живці.

—У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скри­ньку.

—Я принесу тобі чотири свіжих.

—Одного, — сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевне­ності. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морсь­ким вітром.

—Два, — мовив хлопець.

—Нехай буде два, — погодився старий. — А ти їх не вкрав?

—Міг би й украсти, — відповів хлопець. — Але цих я купив.

—Дякую, — сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.

—За такої течії завтра має бути добра ловля, — сказав він. ч,

—Де ти збираєшся ловити?

—Далеко в морі, а як вітер переміниться — поверну назад. Хочу вийти з бухти, поки не розвидніє.

—Спробую умовити й свого порибалити ген у морі, — сказав хлопець. — Тоді ми змогли б допомогти тобі, коли б ти підчепив на гачок щось путяще.

—Він не любить заходити надто далеко.

—Еге ж, — підтвердив хлопець. — Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити, — птаха над водою абощо, — й переко­наю його вийти на простір.

—Він що — так погано бачить?

—Майже зовсім сліпий.

—Дивно, — сказав старий. — Він же ніколи не ловив черепах. Ті лови занапащають очі.

—Але ж ти сам багато років полював черепах на Москітному березі, а очі в тебе добрі.

—Я незвичайний старий.

—А в тебе стане сили впоратися із справді великою рибиною?

—Гадаю, що стане. До того ж, я знаю чимало всяких способів.

— Ну, занесімо вже додому снасть, — сказав хлопець. — А тоді
я візьму сітку й піду по сардини.

Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий завдав на плече щоглу, а хлопець поніс дерев'яну скриньку з тугими мотка­ми міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні. Скринька з наж­ивою лишилася в човні, під кормовою лавкою, разом із кийком, яким старий глушив велику рибу, витягаючи з води. Красти в ста­рого ніхто б не став, та ліпше було занести вітрило й важку снасть додому, щоб їм не пошкодила роса; і хоч старий сам знав, що жоден з місцевого люду не зазіхне на його добро, проте вважав зайвою спокусою залишати в човні ості й гарпун.

Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської паль­ми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього¹ і ще одне — Мід­ної Богоматері². То були пам'ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.

— Що ти маєш на вечерю? — запитав хлопець.

— Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?

— Ні, я попоїм удома. Хочеш, розпалю вогонь?

— Ні. Я потім сам розпалю. А може, з'їм і холодне.

— Можна взяти сітку?

— Авжеж.

Сітки в старого не було, і хлопець добре пам'ятав, коли вони продали її. Та обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.

— Вісімдесят п'ять — щасливе число, — мовив старий. — Що ти
скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?

— Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ти посидиш тут на порозі
проти сонечка?

— Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.
Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на своєму

стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця.

То були дивовижні плечі — і досі ще могутні, хоч які й старі, — і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в нього на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.

Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.

— Прокинься, діду, — мовив хлопець і поклав руку йому на
коліно.

Старий розплющив очі і якусь хвилю повертався десь ген іздале-ку. Потім усміхнувся.

— Що це ти приніс? — запитав він хлопця.

— Вечерю, — відповів той. — Зараз будемо їсти.

— Мені не дуже хочеться.

— Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти...
Вечеряли вони, не засвітивши лампи на столі, і старий так само

потемки скинув штани й ліг спати. Штани він згорнув і, вклавши всередину газету, підмостив під голову замість подушки. Тоді заку­тався в ковдру й заснув на інших старих газетах, що ними були накриті пружини ліжка.

Заснув він скоро, і вві сні йому ввижалася Африка його юнаць­ких літ: довгі береги, золотаві й білі — такі білі, що аж очам боля­че, — високі миси і величезні темні гори. Тепер він щоночі опинявся на тих берегах, і чув уві сні, як гуркочуть хвилі прибою, і бачив, як розтинають їх човни тубільців. Він чув дух смоли й клоччя, що стояв над палубою, чув дух Африки, що його приносив з берега вранішній вітрець.

Зачувши той вранішній дух, старий звичайно вставав, одягався і йшов будити хлопця. Та сьогодні дух берегового вітру прилинув до нього раніш, ніж завжди, і він знав уві сні, що вставати ще

 

зарано, і спав собі, щоб побачити білі вершини, що здіймаються із моря, а тоді — несхожі одна на одну гавані й затоки Канарських островів.

Йому вже більш не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружи­на. Снилися тільки далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в надвечірніх сутінках, немов кошенята, і він любив їх так само, як любив хлопця. Та хлопець не снився йому ніколи.

Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натягнув на себе. Вийшовши з хатини, він справив малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового холоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла...

Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювала­ся з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими криль­ми, шугала в темряву. Він любив летючих риб — то були його най­перші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи по­живи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: "Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих. Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівки, коли океан може бути страшенно жорстоким? За­галом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а «всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами, — надто вже вони тендітні як для моря".

Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть по-іспансь­кому ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших віком рибалок, ті, що чіпляли на свою снасть буйки замість поплав­ців і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його el mar — у чоловічому роді. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба, навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, й позбавити її, а коли й чинить щось лихе, чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. "Он і місяць розтривожує море так само, як і жін­ку", — думав собі старий.

Він веслував розмірено, без особливих зусиль, бо добре вмів дер­жати сталу швидкість, та й поверхня океану була гладенька, коли не вважати поодиноких заворотів на течії. Старий кермував за во­дою, полишивши добру третину своєї роботи на течію, отож, коли почало займатися на світ, він побачив, що доплив куди далі, ніж сподівався за цей час.

"Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав, — подумав старий. — Спробую сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунця, — може, серед них попадеться й велика риба".

Не чекаючи, доки зовсім розвидніє, він закинув наживу й по­волі пустив човен за водою...

Минуло дві години, сонце підбилося ще вище, і очам стало не так боляче дивитись на схід. Тепер ген довкола видніло лише три човни, і здаля видавалося, ніби вони ледь підносяться над водою десь біля самого берега.

"Усе життя в мене болять очі від вранішнього сонця, — думав старий. — А проте вони й досі зіркі. Надвечір я можу дивитися про­сто на сонце, і в очах мені анітрохи не тьмариться. А воно ж надвечір світить ще й дужче. Та вранці дивитись на нього боляче".

Ту ж мить він побачив птаха-фрегата, що кружляв у небі попереду човна на своїх довгих чорних крилах. Раптом він попустив крила назад і скісно шугнув донизу, а тоді знов закружляв, як раніш.

— Щось запримітив, — мовив старий уголос. — То він не просто
так видивляється.

Він помалу, розмірено веслував до того місця, над яким кружляв птах. Веслував не кваплячись, і далі пильнуючи, щоб жилки спус­калися у воду прямовисно. Та все-таки він ледь помітно випере­джав течію, і, хоч робив усе як належало, посувався вперед трохи швидше, ніж коли б не хотів обернути собі на користь знахідку птаха.

Тим часом птах злетів вище й знову ширяв у небі, непорушно розпластавши крила. Потім нараз шугнув додолу, і старий побачив, як з води вистрибнула летюча рибина й сполохано шаснула геть.

— Макрель, — мовив старий уголос. — Багато макрелі.