Патріархат при опорі на військову силу козацтва мав би В умовах Польської конфедерації сприяти відбудові української держави.

М Чубатий також відзначав смертельну небезпеку цих планів для Москви, підкреслюючи, що саме в Москві ретельно працювали над створенням груп своїх прихильників з метою розбити плани поєднання обох українських таборів. І це Москві вдалося, (як і вдалося припинити навіть будь-які розмови на цю тему серед українців). Що ж, ми зайвий раз переконуємося в тому, що Москва ніколи даремно гроші не витрачала. За надане вміла й спитати.

Однак, задля об’єктивності треба зазначити, що при оцінці подібних історичних явищ слід враховувати психологію того народу, який взявся виконувати якусь покладену на нього (чи привласнену ним самим) історичну місію. Московіти (тогочасний етнонім росіян), які були виховані в умовах, коли, на думку М. Н. Покровського, «московська політична ідеологія була церковною…, московський цар сприймався своїми підданими не стільки як государ національний, скільки як цар православного християнства усього світу», наприкінці XVI –  XVII ст. чесно бажали допомогти українцям, яких уважали «своїми», і, безперечно, їх не можна вважати злодіями за це. Водночас слід мати на увазі, що психологічною їх настановою було бажання вважати «своїми» (зважаючи на привласнену ними собі місійну роль «третього Риму») тільки тих, хто бажав перетворитися в них самих. За такої умови у випадку впертого опору позитивна компліментарність народу стає негативною. Він входить у стан майже підсвідомої антипатії (зі спробами перебудувати структуру об’єкта своєї компліментарності або навіть знищити її) і відкритої нетерпимості. У такому варіанті залишається лише один вибір: між утратою життя і втратою душі.

Що ж стосується нашої проблеми, то зазначу в ній ще один момент, а конкретно, що один з видатних діячів та ідеологів національно-церковного відродження України XX століття митрополит Василь Липківський трактував церковну боротьбу на чолі з митрополитом П. Могилою, як підготовку великого всенародного повстання на чолі з Б. Хмельницьким, яка закінчилася визволенням України від Польщі й заснуванням незалежної Української церкви. І хоча особисто я вважаю таке твердження певним перебільшенням, все ж об'єктивно гетьман Богдан Хмельницький не міг не скористатися хоча б частиною здобутків митрополита Петра Могили. А те, що останнім були визначені духовні засади української незалежності, сумнівів не викликає. І яким би шляхом не пішла б Україна до незалежності державної – еволюційним (аристократичним) чи революційним (демократичним), Київський духовний першоієрарх, безперечно, відіграв би в такому процесі вирішальну роль.

Раптова й передчасна смерть 50-річного Митрополита 31 грудня 1656 року поклала край цим планам, а найперше, переговорам щодо Київського патріархату. І саметака смерть Петра Могили, вочевидь, не могла бути випадковою. Але доробок великого Митрополита був таким значним, що, нехай і в неповній мірі, але спрацював і після його смерті. Адже всі дослідники Визвольної війни 1648 – 1657 рр. підкреслюють кардинальну зміну політичних претензій Б. Хмельницького щодо Польщі саме після його зустрічей у січні 1649 року з київським духовенством та інтелігенцією. Незаперечним є факт, що саме в Києві з до цього неординарного, але простого козацького ватажка, постав великий державний діяч, рівність з яким визнавав «залізний диктатор» Олівер Кромвель.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

 З викладеного матеріалу лекцій з курсу Давньої та Середньовічної історії України можна зробити наступні висновки:

Історичні факти переконливо свідчать, що український народ має свою неповторну історію та культуру, що тягнуться коренями у сиву давнину.

Написана вже на сьогодні історія української державності ще досить суперечлива, державні утворення часів неоліту-енеоліту та бронзової доби не визнаються ще державами як такими, та й не рахуються українськими, як також і низка держав античної й ранньосередньовічної доби. Але історичні дослідження тривають і «білі плями» в історії України та її державності поступово заповнюються. Серед науковців же завжди є місце й для тих, хто вирішить присвятити своє життя науковій діяльності в галузі вітчизняної історії.