Початок культурно-цивілізаційного розламу України

*Берестейська церковна унія: причини та наслідки * «Могилянська доба» в історії релігійно-культурного життя України. * Спроба заснування Київського патріархату за часів Митрополита Київського Петра Могили.

Основні поняття та назви: «розірвана країна», єзуїти, місія, місіонер, церковна унія, братства, екзарх, митрополит, Острозька академія, Києво-Могилянська академія, патріархат, церковний собор, екуменізм, екуменічний рух.  

Необхідний вступ.

Видний американський політолог, директор Інститут стратегічних досліджень США Самюель Гантінгтон наприкінці ХХ ст. видав свою працю «Clash of civilization» («Самознищення цивілізацій»), яка відразу стала бестселером. У ній Гантінгтон переконливо доводить, що на початку ХХІ ст. будуть формуватися нові світові цивілізації, причому, на його думку, – саме на базі релігійної приналежності. Однією з восьми окреслених ним майбутніх цивілізацій він називає «слов’яно-православну». При цьому він застерігає, що нові цивілізації будуть дуже агресивними, а тому, якщо ця «слов’яно-православна цивілізація» не виникне, то простір. На якому вона мала б постати, буде просто безжально розірвано.

Однак і без цього і у ХХ столітті на планеті є держави, які знаходяться на цивілізаційних розламах. Таку країну він пропонує називати «torn country» («розірвана країна»). Однією з них він вважає Росію й багато уваги приділяє в своїй книзі обґрунтуванню цієї своєї думки та прогнозуванню того, як саме, за умови не виникнення «слов’яно-православної цивілізації», буде розламуватися Росія.

Проте С. Гантінгтон – людина західна, англомовна, а в англійській мові немає навіть спеціального терміну на означення поняття «православ’я», існує загальний термін для католицьких і православних церков – «orthodox church». Через це англомовні автори доволі слабо розбираються в тонкощах різниць між католицькою й православною частинами християнської цивілізації, а вже в тому, що відбувається всередині православного простору, так тим більше.

Росія, безумовно, є «розірваною країною» по межах національно-релігійних комплексів, але такою ж розірваною країною є й Україна. Вона має велику православну частину, на сьогодні розколоту на три православні конфесії, меншу греко-католицьку й усе більш виразно проступаючий як мусульманський Крим. Ось на ці комплекси й цілком може розірватися Україна.

Слід також сказати, що ту «слов’яно-православну цивілізацію» (хіба що тільки без такої назви) ще з часу проголошення себе «третім Римом» намагалася створити Москва. Але без християнської компоненти об’єднати цей простір вдалося тільки Радянському Союзу. І без християнської ж компоненти це довго і не втрималося. Чому ж Москві не вдається створити такий великий цивілізаційний комплекс, який, згідно з потенціалом цивілізації, здатний проіснувати більше 1000 років? А тому, стверджую я, що вона в своїй геополітиці на цьому напрямку використовує не свій історичний потенціал, а потенціал княжого православного Києва. Але Київ –  це Україна. До України ж Москва завжди ставилася безпардонно, що видно прекрасно й нині по поведінці путінсько-медведевської світської влади, а ще виразніше – по поведінці Московської церкви по відношенню до православного Києва.

Треба зрозуміти чітко: без України, без відновлення всіх її релігійно-церковних прав, попраних протягом історії, не буде ніякої «слов’яно-православної цивілізації». А без неї Росія – «розірвана країна». Вона тому ще й досі не розірвалася, що її тримає могутнє підложжя Києва й України.

Сьогодні в України з’явився унікальний шанс: об’єднати під омофором Київського патріарха (Київський патріархат існує в Україні з 1990 року) всі православні церкви України. Боротьба Москви й Константинополя за Київ ніколи в історії не переривалася й нині вона ввійшла в свою заключну фазу: вони або розірвуть Україну, або Україні вдасться «вискочити», об’єднати свою могутню православну частину й відновити її історичні права як Церкви апостола Андрія Первозванного. А потім і питання про створення «слов' яно-православної цивілізації», тільки – києво-центричної перед світовим праавослав’ ям поставити. Росія цього не зможе – об' явивши себе колись «Третім Римом», вона назавжди прив’ язала себе до «Нового Риму» – Константинополя. А той, особливо якщо йому вдасться посилитися за рахунок Українських церков, ніколи не дасть Росії цього зробити. Логіка проста: ви – «Третій Рим», нащадок Візантії? Тож і працюйте «на Рим», а не на слов’ ян. Константинополь – історичний ворог Руси, дуже хитрий і підступний. Нащадки русів просто про це забули.

Для того, щоб розбиратися в тому, що відбувається сьогодні в православному світі, треба гарно засвоїти історичний матеріал про те, як Україну було перетворено в цивілізаційно розламану країну, наслідки чого ми тяжко відчуваємо й донині.

Берестейська церковна унія: причини та наслідки

У Х V І ст. східноєвропейський простір стає тереном протистояння між Польщею-Литвою і Московією під постійною турецькою загрозою з Півдня. Коронування в 1547 р. Івана ІV як царя стимулює формування месіанської ідеї «Москва – третій Рим». Після цього так званий «Стоглавий собор» (Москва, 1551 р.) закріпив на церковному ґрунті централізаційні, уніфікаційні, нівеляційні тенденції, які остаточно оформились як канонічний напрям під час самопроголошення Московською церквою Московського патріархату в 1589 р. та примушування силою Константинопольського патріарха визнати цей акт. Усе це не могло не турбувати духовні й культурні сили України.

Водночас з середини ХVІ ст. на культурно-релігійній ситуації в Україні позначилися два явища – наступ латино-польської культури і проникнення протестантизму. Перший мав денаціоналізуючі для українського суспільства наслідки, бо загрожував цілковитим ополяченням та покатоличенням провідних верств українського народу – шляхти, інтелігенції, а відтак і втратою для Православної церкви її інтелектуальної та економічної опори. Протестантизм же вносив збентеження на терен, де православ’я й так знаходилося в стані дезорганізації й деморалізації, хоча перехід на протестантизм зупиняє на деякий час латинізацію, але не полонізацію провідних верств населення – в Польщі розгорнеться Контрреформація й в Україні з’являться єзуїти, які стануть не менш загрозливим чинником денаціоналізації.

Під впливом протестантизму поширюються різні біблійні рухи, переклади Євангелія й інші релігійні видання. Визначною подією цього протестантського реформаційного руху було видання в 1556 – 1561 рр. Пересопницького Євангелія. Інші переклади й видання Біблії (Швайпольта, Буковина, Скорини, Федоровича, Мстислава, Острозького) мають виразні ознаки протестантських впливів, які сприяли поширенню реформаційних ідей в Україні.

 ХVІ століття – темна епоха в історії українського православ’я, період його кризи. Проте слід сказати, що об’єднання українських земель під польською короною мало й деякі позитивні об’єктивні моменти. Так, західноєвропейська культура сприяла національно-культурній кристалізації українського народу; зіткнення з польським католицизмом підносить значення Української церкви, пробуджує національну православну самосвідомість народу. Не вся шляхта залишає українство і його церкву й спольщується. Так, князь Костянтин Острозький, осідком якого було м. Острог на Волині, вважався опікуном православної церкви в Речі Посполитій; церковні братства працюють для поліпшення культурно-національного й релігійно-церковного життя, налагодження освіти, виховання. Наприкінці 70-х рр. ХVІ ст. К.Острозький заснував в Острозі Академію, яка на кілька десятиліть стала православним культурно-релігійним центром. Саме в Острозькій друкарні побачила світ у 1581 р. Острозька Біблія – перше друковане видання Св. Письма Старого й Нового Заповіту слов’янською мовою в Україні. У цей час Іван Вишенський вбачає порятунок церкви у запереченні її ієрархічних основ. Усе робилося своїми силами, константинопольські патріархи не допомагали українцям, та, зрештою, й не хотіли цього робити – їх цікавив «третій Рим».

Велику роль у підтримці православного церковного життя відіграли своєрідні організації мирян – церковні братства, які виникли в останній третині ХVІ ст. як вияв давньоруської родової організації. Визначальними в їх становленні були також цехові зразки самоврядування серед міщанської верстви. Братства також зазнавали впливів Реформації. Вони засновували свої школи й друкарні. Першими впливовими церковними братствами в українських і білоруських землях Речі Посполитої стали Львівське Успенське та Віленське Святого Духа. Вони стали центрами потужного суспільного руху, гуртували навколо себе й підтримували братства менших міст.

Визначальними рисами братського руху були: його всестановий характер та імунітет найпотужніших братств від влади місцевих єпископів (ставропігія. Надавалася константинопольським патріархом). Результати діяльності братств стосувалися не тільки церковних та культурних проблем, братства намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах і виборних представницьких органах влади – сеймиках та сеймах. Проте між ними й єпископами постійно відчувалося протистояння, бо братства таки відчутно втручалися в церковне життя. Конфлікт вищої православної ієрархії з братствами став однією з причин утворення унії з Римською церквою в 1596 р. Ієрархи прагнули зберегти свою владу в церкві, позбутися в ній, як уважалося, неканонічного «народоправства», а також домогтися офіційного статусу «грецької релігії» в Речі Посполитій (далі: РП).

Унійні плани щодо Української церкви мав і Рим, і польські політичні та релігійні чинники. Вироблення остаточної позиції Римської курії щодо можливостей укладання та реальних форм церковної унії на землях РП пов’язане з діяльністю Антоніо Поссевіно, єзуїта, місіонера, талановитого дипломата. У його трактатах «Московія» (1581 р.) та «Лівонія» (1583 р.), листах до папи Григорія ХІІІ, Меморандумі 1595 р. та інших документах було викладено основні ідеї щодо унії. Саме їх згодом було покладено Римом в основу його унійної політики на українсько-білоруських землях. Однак слід сказати, що ініціатива практичного проведення церковної унії належала все ж таки православним, а конкретно – частині найвищого духовенства Київської митрополії.

Цьому сприяла низка внутрішніх конфліктів. Церковні реформи, започатковані братствами, були підтримані Антіохійським патріархом Йоакимом (прибував до України в 1586 р.) та Константинопольським патріархом Ієремією (прибував у 1589 р. Щоправда, – по дорозі до Москви). Це різко протиставило братства й єпископат. Так, Ієремія надав ставропігію (незалежність від місцевої влади та пряме підпорядкування патріарху) Львівському й Віленському братствам. Це, до речі (й що обов’язково треба враховувати), сприяло посиленню проникнення іноземного церковного центру в Україну. Митрополит Петро Могила згодом не випадково буде сильно тиснути саме на Львівське Успенське братство з метою приборкати його, бо братчики тільки тим і займалися, що писали доноси на нього Константинопольському патріарху, на що мали від останнього офіційний дозвіл.

Було також спровоковано двовладдя серед ієрархів: крім поставленого нового Київського митрополита Михайла Рогози, Ієремія призначив ще й патріаршого екзарха (намісника) – Луцького єпископа Кирила Терлецького, а також роздмухав конфлікт між Львівським братством і Львівським єпископом Гедеоном Балабаном й при тому видавав грамоти на користь то однієї, то іншої сторони. Вище духовенство сприйняло це все як підрив традиційних засад церковної юрисдикції. Ось до чого приводять дуже необережні сподівання на іноземних ієрархів та допуск їх до внутрішніх справ церкви! Це розуміла руська політична й духовна еліта княжої доби, цього не змогла своєчасно зрозуміти українська еліта польсько-литовської доби. Результатом же було не тільки розділення Української церкви у 1596 р., але й те, що в 1589 р. Москва за участю того ж таки Ієремії проголосить Московський патріархат.