Дії ієремії В Україні тоді постають як такі, що були спрямовані тільки на користь москви – для усунення шляхом приведення до розколу єдиного можливого В проблемі патріархату її конкурента.

Але постання патріархату в Москві мало великі проблеми в аспекті канонічності, тому Київський митрополит Петро Могила висуне ідею заснування Київського патріархату на початку ХVІІ ст. (про що докладніше нижче). Можливості до того були, незважаючи на великий спротив козацтва, але все перепинить раптова смерть у 1647 р. 50-річного Петра Могили. А тільки канонічний Київський Митрополит-патріарх і міг забрати назад у Римського папи ту частину Української церкви, яка пішла на унію. Так що, й інтереси Риму в усуненні такого Митрополита видно наявно.

Ті ж ієрархи, що пішли на переговори з Римським папою щодо переходу на унію з Римом, розглядали такий акт як єдино можливий шлях виведення церкви східного обряду з кризи. Вони прагнули зберегти та зміцнити традиційний церковний лад, реально зрівняти «грецьку релігію» з «римською», підняти статус православного духовенства та мирян. І в 1590 р. єпископи К.Терлецький, Г.Балабан, Л.Пелчицький та Д.Збируйський уклали «Белзьку декларацію» про перехід під зверхність Римського Апостольського престолу за умов збереження східного обряду та порядків, прийнятих у східних церквах, насамперед влади єпископів.

«Белзька декларація» була підтримана того ж року на соборі в Бересті, таємно від світської частини собору. Єпископська декларація унії з додатковими умовами була передана польському королю й дістала в березні – травні 1592 р. його підтримку. Це легалізувало унійну діяльність єпископів. Спротив їй одразу ж виказав князь Костянтин Острозький, який висунув свою програму подолання кризи та майбутнього розвитку української церкви. Він схилявся до «універсальної унії» – возз’єднання православних і католиків, соборно ухваленого всіма східними патріархами. Безумовно, це була ілюзія. Але князь К.Острозький виступив таки проти варіанта унії, втіленого вищим духовенством, і очолив антиунійний рух у суспільстві. Однак подолати унію не вдалося й суспільство України звідтоді виявиться розколотим за релігійно-конфесійною орієнтацією.

Унійні плани трималися в секреті, бо ієрархи вважали неприпустимою участь широкого світського загалу у вирішенні церковних проблем. Певну рацію вони мали, адже тому ж Митрополиту Петру Могилі пізніше не вдасться досягти бажаного ним результату по заснуванню Київського патріархату саме через брутальний зрив його ініціатив козацтвом, серед яких на той час уже повно було промосковської агентури.

Остаточні умови об’єднання з Римською церквою були сформульовані в 1594 р. на єпископських секретних («покутних») зібраннях у Сокалі та Торчині («Торчинський едикт») і 1 червня 1595 р. на соборі в Бересті. В «Берестейських артикулах» руський єпископат утверджував себе як самостійну й рівноправну сторону унійного процесу, прагнучи забезпечити своїй церкві автономний статус у складі Католицької церкви («церква свого права»). Безпосередній вплив Риму обмежувався висвяченням папою митрополита, єпископи ж мали висвячуватися на місці. Повинні були бути збережені всі храми, обряди та традиції. Значна увага приділялася підвищенню соціального статусу єпископату та посиленню його влади в церкві.

Водночас умови унії містили низку вимог соціально-політичного характеру, спрямованих на забезпечення повноцінного юридичного статусу Православної церкви та її духовенства в межах РП, гарантом виконання яких уважалася королівська влада. Король мав також захищати єпископів-уніатів від можливої внутрішньої та зовнішньої опозиції, спеціально вимагалася заборона будь-яких «паралельних структур, у тому числі чужоземних владик і ченців та впливів із Греції». Політичним гарантом унії став король Сигізмунд ІІІ.

Відразу ж по закінченні собору в Бересті єпископ Потій надіслав князю Острозькому листа з інформацією про ухвалені на ньому рішення та запропонував князю приєднатися до них. Відповіддю останнього було окружне послання, звернене до всього руського духовенства та мирян, написане надзвичайно гостро і вкрай негативно. Звістка про унійну діяльність церковних ієрархів викликала вибух гніву серед руської людності РП, передовсім міщанства. Вельми негативно поставилися до того братства Львова, Вільно, Перемишля та інших міст. Король Сигізмунд тоді взяв на себе функції політичного гаранта підготовки та проведення унії.

Усе це змусило князя Острозького вдатися до радикальних дій. Він написав до протестантського собору, що відбувався в Торуні в серпні 1595 р., листа, в якому скаржився на утиски з боку королівської влади та на владик, які всупереч волі народу ведуть його «від Христа до Антихриста – папи римського», й запропонував протестантам спільно виступити проти короля в обороні своїх релігійних прав. Князь закликав боротися проти «папежників».

Це послання, природно, тут же потрапило до короля та сенаторів. Приязні стосунки, що були до того між князем і королем, перервалися: надто небезпечною для польської держави була погроза К.Острозького залучити до вирішення релігійних питань збройну силу козаків. Пам’ять про повстання гетьмана Кшиштофа Косинського ще була свіжою, а на початку осені 1595 р. спалахнуло ще й повстання Северина Наливайка. Тому польські владні кола почали сумніватися в доцільності саме в цей час поїздки руських єпископів до Риму. Але саме ці руські єпископи й наполягали на необхідності такої поїздки, через що 22 вересня на нараді сенаторів ця поїздка була санкціонована. Через два дні (24 вересня) король Сигізмунд ІІІ своїм універсалом проголосив унію Руської церкви Речі Посполитої з Апостольським престолом у Римі.

Унія була ухвалена й урочисто проголошена на Берестейському соборі 8 – 9 жовтня 1596 р. У цьому соборі, крім прихильного унії руського духовенства та шляхти, брали участь представники короля, Римської курії, ордену єзуїтів.

Одночасно противники унії в цей же час провели в Бересті паралельний антиуніатський собор за участю представників Константинопольського та Олександрійського патріархів. Від унії відмовилися єпископи: Львівський Г.Балабан та Перемишльський М.Копистенський, засуджені уніатським собором. Парафіяльне духовенство в питанні унії в основному підтримало своїх архієреїв.

Отже, після Берестейського собору 1596 р. священики Львівської, Перемишльської та деяких парафій Луцько-Острозької єпархії залишилися у православ’ї. Міщанство, організоване в братства та більшість монастирів на чолі з Києво-Печерською лаврою також виступили проти унії.

Король Сигізмунд ІІІ у своєму універсалі (грудень 1596 р.) затвердив рішення унійного собору й закликав усе руське духовенство перейти на унію. Це був початок легітимізації нової католицької спільноти східного обряду в державі. Але уніатських ієрархів так і не допустили до вищих органів влади, зокрема до сенату (чого вони, власне, більш за все й прагнули). В 1697 р. розгорівся конфлікт між Константинополем і Римом з приводу унії в Речі Посполитій. Патріарх Мелетій Пігас відлучив уніатських владик, папа Римський же підтвердив їхню правочинність. Так розпочалася тривала міжконфесійна війна «Руси з Руссю».

Отже, кінець ХVІ ст. позначився розколом Київської митрополії й утворенням в українських та білорусько-литовських землях РП уніатської («з’єднаної») церкви. Відкрився шлях до реформування цієї церкви на засадах централізму, ієрархічності та пріоритету єпископської влади, властивих католицизму. Але укладена «згори», унія породила глибокий релігійно-політичний конфлікт в українському суспільстві. Вона дала життя цілій католицькій спільноті східного обряду, розвиток якої звідтоді став складовою історії українського народу, як і історії християнства на його теренах. Але це означало початок цивілізаційно-культурного розламу України.