Саме за часів петра могили – видатного богослова та просвітителя, енергійного реформатора – Київська митрополія була найбільш самостійною та авторитетною В світі за всю історію свого існування.

Спроба заснування Київського патріархату за часів Митрополита Київського Петра Могили.

Висунення ідеї створення Київського патріархату для всіх православних України та ті кроки, які робилися для того, щоб її втілити в життя, – це можна назвати головною справою всього життя Митрополита Петра Могили. Вона й досі належним чином не вивчена й не використана. Можливо, сам тому ми й не маємо досі єдиного для всіх православних, строго канонічного Київського патріархату.

В кінці Х V І ст. у ході переговорів українських єпископів із Заходом задля досягнення порозуміння з ним, крім ідеї унії, висувалася й інша ідея. Це була ідея створення окремого патріархату для українців, який їм мав би надати Римський папа. І пов'язано все було з діяльністю єзуїта Антонія Поссевіно в Речі Посполитій, зокрема – при дворі Костянтина Острозького.

В 1583 році в Кракові відбулася нарада, на якій головним питанням була справа нового календаря та створення католицького патріархату в Україні, про що ми довідуємося зі звіту Апостольського нунція в Польщі Альберта Бальонетті, секретаря Стану папи Григорія ХІІІ (1572 – 1585 рр.). Бальонетті ще в травні 1584 р. пропонував польському королю Стефану Баторію створити за допомогою князів Острозьких для українців патріархат у Вільно.

Безперечно, в Римській церкві справа окремого патріархату виглядає абсолютно інакше, ніж у Православній церкві. Але для нас важливою є поява самої ідеї як такої, а також те, що у варіанті Бальонетті Український патріархат мав стати підставою об'єднання Української православної церкви з Римом. Тобто, усе, по великому рахунку, було зв’язане зі світовим екуменічним рухом, у якому Римські папи завжди будуть намагатися відігравати провідну роль.

Вважалося, що після створення такого патріархату легко можна буде усунути з України впливи Константинопольського патріарха, а з часом такий Український патріарх мав би стати посередником між католицьким Римом і православним Константинополем. Римська курія навіть наказала Поссевіно викупити з турецької неволі Грецького патріарха Ієремію ІІ й перенести столицю Константинопольського патріархату з Греції на слов’янські землі – до Києва, Вільно чи до Львова.

Так планувалося поступово привести до єдності весь Константинопольський патріархат з Римським престолом, тобто подолати на той час уже 500-річний церковний розкол. Можливо, якийсь час патріарх Ієремія й сам був прихильником такого плану, але – тільки «якийсь час», бо Константинопольські патріархи протягом історії виявляли себе як дуже непрості політики, рушійною силою дій яких завжди був тільки їхній власний інтерес.

Тож не випадковим, вочевидь, був той факт, що з ідеєю Київського патріархату для українців виступив також і грецький ієрарх Діонісій Палеолог. І тут виявилось, що насінина впала на ґрунт, який неначе тільки й чекав того: православні українці вмить відреагували на Ідею, висловлену православним греком, тим, що відкрили для неї свої серця. Спрацювала ментальність, а ментальність – річ дуже серйозна. З не менш серйозними наслідками. Як також стає ясно, що для українського суспільства ідея Київського патріархату була Великою.

Самозрозуміло, що деякі польські кола, які теж цікавилися справою створення Українського патріархату, мали за всім тим певний політичний інтерес: вони хотіли послабити впливи Москви в Україні й зробити центром тяжіння всіх православних у Речі Посполитій Київ (опосередковано Варшаву), а не Москву – конкурента Варшави в цей час у боротьбі за домінування у Східній Європі. А що саме такі кола існували й мали подібні плани, доводить викладений у 1584 році королю Стефану Баторію план канцлера Яна Замойського створити Український патріархат у Києві і таким чином прихилити до Риму навіть Москву. Але королю Баторію до всього того був байдужий, мудрості й далекоглядності в даній справі він не виявив, і з усіх планів, орієнтованих на порозуміння із Заходом, Україна нічого не здобула. Зате все, що Україна робила тоді, на думку Г. Лужицького (праця «Українська церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954), дало поштовх до створення патріархату в Москві в 1589 році, що здійснилося за ініціативи царя Федора.

І дійсно, якщо Велика ідея визріла, а нею не бажає (чи не вміє) скористатися той, на кого та ідея має працювати, то її обов’язково перехопить хтось інший. І. Шевців, правда, вважає, що, навпаки, створення патріархату в Москві перешкодило планам українців. Не входимо в суперечки, для нас головне – факт: Велику ідею в українців перехопили. І однією з причин невдачі спроб створення патріархату в Україні була повна байдужість до такої перспективи з боку польської політичної влади – чинника в таких питаннях далеко не останнього..

Українці ж в ідеї створення Українського патріархату побачили можливість відродження Української православної церкви та піднесення політичного значення України до рівноправного партнера в Речі Посполитій. Здобуток міг би бути, вважаємо, непоганий як для початку. Принаймні, у 1583 – 1584 рр. українці були готові йти на переговори, бо підтримували в цей час Рим проти Оттоманської імперії. Українці готові були під протекторатом папи навіть іти завойовувати Туреччину. І папа Климент VІІІ ствердив цей план, про що Бальонетті повідомив польського короля. Але той відмовився від пропозиції. Отже, як бачимо, поляки нагоду послабити Москву не використали, посприяти Риму розбити Туреччину й вирішити цим низку дуже серйозних геополітичних питань не зволіли. У результаті від усього того виграє тільки Москва, створивши у 1589 році свій власний, до того ж ворожий Заходу, патріархат.

Тут виникає потреба висловити мою думку щодо того, чому Московській церкві вдалося вже в цей час здійснити те, над чим українська політична й духовна еліта тільки-но тоді починала серйозно замислюватися. Справа, вочевидь, була не тільки в тому, що в цей період Константинопольський патріархат перебував у стані глибокого розстрою і Московській церкві, яку в її намірах активно підтримувала держава, вдалося примусити Константинополь визнати свій патріархат. Самопроголошення й активне використання можливостей легітимізації самопроголошення, напевне, слід визнати за усталену практику в світовому православ’ї. Та й Московській церкві особливо те визнання закордонних церковних інституцій ніколи не боліло – вона вміла чекати слушного часу й використовувати в своєму інтересі силу й авторитет своєї держави. Головним тут, на нашу думку, було те, що Московська церква до кінця XVI ст. відбулася як самодостатнє історичне явище – молоде, сильне, все більш упевнене у привласненій собі місії «третього Риму», яке активно просувалося до того, щоб постати в якості нового геополітичного і духовного центру Східної Європи.

 Ціла низка писемних пам’яток цієї доби підтверджують те, що саме на досягнення ідеологічної домінації Владимира над Києвом була спрямована політична діяльність ще князя Андрія Суздальського. І сама дія з перенесенням ікони Вишгородської Богоматері до Владимира була складовою частиною широкомасштабної програми князя Андрія, серед якої було й зведення ним Золотих воріт (1164 р.), присвячених, як і Київські, Богоматері. Не випадково, вочевидь, у численній літературі відзначається те, як князь Андрій Суздальський активно, хоча й безуспішно, домагався створення осібної митрополії, чи хоча б автокефальної єпископії. Все це робилося тільки з метою чіткого протиставлення Києву. Сюди ж слід віднести й створення князями Андрієм та Всеволодом, після невдалих спроб заснування окремої митрополії, універсальної державної формули своєї князівської титулятури, включивши до неї поняття «всея Руси». Це були явні ознаки «національно-ідеологічної диференціації». Значить, уже в ті часи явно позначилося бажання майбутніх росіян «забрати під себе Русь».

Отже, події 1169 року (розгром Києва суздальцями) були нічим іншим, як боротьбою новонародженої нації (майбутньої московської; протягом XVIII ст. етнонім був змінений за ініціативою царату на «русской»), з її державним центром у Владимирі (пізніше в Москві) з руською (майбутньою українською; етнонім змінений протягом ХІХ ст. (Докл. див. вище мою спеціальну лекцію на цю тему) нацією з її державним Києвом. І ця боротьба тільки почалася з пограбування й спустошення Києва в 1169 році. Слід сказати, що на відміну від Української Московській церкві вдалося, завдяки зусиллям енергійних, пасіонарних особистостей (яким у московському суспільстві у XV – XVI cт. не було, в силу об’єктивних обставин, більше нікуди подітися, крім монастирів), вирости в національно-культурне явище (а то – речі, які можна побороти тільки знищивши їх як феномен, часто – тільки з нацією, що є їх носієм), яке, власне, й зцементувало Московську державу.

Значну силу Московській церкві надала Велика ідея «римськості», яка теж була ідеєю ззовні запозиченою. Концепція «третього Риму» була вперше сформульована бл.1523 – 1524 рр. у посланні Філофея Псковського великокнязівському диякону М. Г. Мисюрю-Мунехіну. У працях послідовників Філофея вона вже набуває месіанського звучання, перетворюючись на ідеологічне обґрунтування експансіоністської політики московських царів, універсальну підвалину їхньої політики «освоєнія земель», відповідником чому є християнський термін «збирання земель», на що мала право тільки Апостольська церква.

То ж, якщо цар Іван ІV Грозний, який, як відомо «Казань брав», «Астрахань брав», тобто діяв на терені місії апостола Іоанна «Азія», то після 1654 року московська еліта зверне найпильнішу увагу на терени «Скіфії» (яка була місією апостола Андрія), а значить, – на Київ. Не випадково вчені відзначають, що пожвавлення інтересу до ідеї «третього Риму» спостерігається в оточенні російського монарха саме напередодні Визвольної війни українського народу 1654 – 1667 рр.

Мімікрія Москви під «третій Рим» не повинна нікого збивати з пантелику. Цей «Рим» відрізнявся від «старого» й «нового» не менше, ніж вони самі між собою [4]. Московське православ’я (говоримо зараз про його доніконіанську форму) було зовсім оригінальною релігійною моделлю, якій учені досі назви не віднайшли. Л.Гумільов висловив цікаву думку про те, що Московська церква являла собою модель кочовничої, несторіанської церкви.  

Навіть самі обставини легітимізації Московського патріархату в 1589 році свідчать про якусь органічну й давню хворобу Московської церкви дуже промовисто. Адже коли ще під час перебування Антіохійського патріарха Йоакима в Москві (серпень 1586 р.) цар Федір Іванович порушив питання щодо заснування патріархату в Москві і просив Йоакима посприяти цій справі, йому було ввічливо пояснено, що без рішення Собору всіх східних патріархів робити цього не можна. Тоді в липні 1588 р., коли до Москви приїхав за матеріальною допомогою Константинопольський патріарх Ієремія й не привіз таки патріаршої грамоти з дозволом на заснування нової (Московської) патріархії, його було просто безпардонно ув’язнено (замурували в стінку й подавали йому в дірку тільки хліб і воду). І не випущено його було доти, аж доки Ієремія не підписав Зложену грамоту. Хоча так остаточно й не вияснено, чи підписав Ієремія все ж таки той документ, чи ні.

(Ми думаємо, що не підписав, інакше Москва давно б зробила копію з того підпису й усім би показувала. Ми стверджуємо, що Константинопольський патріархат, незважаючи ні на яку свою в ті чи інші часи слабкість, ніколи не був таким, що його можна було б до чогось невигідного йому примусити).

Я звертаємося до цього тільки для того, щоб підкреслити, що сама доктрина «третього Риму» як офіційна ідеологія Московської держави й церкви, відразу поставала в світі проти всякого правопорядку. Цим фактом я підкреслюю те, що Московський патріархат засновано було не за церковними правилами, а окремим державним законом. Ще й обставини прийняття останнього були наскрізь сфальсифікованими.

Що ж стосується Української церкви, справами якої в тому ж 1589 році також займався той же Константинопольський патріарх Ієремія ІІ, то його втручання в них не тільки не поліпшило в ній стан справ, але, навпаки, ще погіршило. Єдиним позитивним наслідком цих його дій у літературі вважається (а я ставлюся до того з дуже великим сумнівом) піднесення ним луцького єпископа Кирила Терлецького до рангу екзарха. Такої гідності до того жоден митрополит чи єпископ України від Константинополя ще не отримував. Патріарх у своїй грамоті пояснив українським владикам, що екзарх у Грецькій церкві є тим, що кардинал у Латинській. Патріарх назвав екзарха своїм намісником, призначив його для нагляду над усім єпископатом і цілим духовенством. Усіх віруючих патріарх закликав слухатися й шанувати екзарха, як його самого. Але все це, як і спрямування патріархом діяльності православних братств у шпигунське русло, піднесення міщан (перш за все Львова – конкурента Києва в церковних справах) до становища своєрідних слідчих, що опосередковано мало стимулювати доносництво, було зроблено з метою посилення патріаршого контролю (іноземного!) над Українською церквою й послаблення влади Київського митрополита.

На тлі встановлення саме в цей час патріархату в Москві така дія виглядає, як дія Константинопольського патріарха передовсім в інтересах Москви. Отже хоча «новий Рим»-Константинополь – конкурент і історичний ворог Києва, і помер ще в середині ХV ст., але його «еманації» в світі продовжували й через 200 років після його упокоєння підтримувати в православному світі те, що послаблювало Київ.

Тож, доки українські православні владики й віруючі втішалися екзаршою гідністю намісника Константинопольського патріарха, який на ділі об'єктивно тільки послаблював позиції Київського митрополита, та новими привілеями, а також сварилися за те, хто з них головніший між собою, Москва й Константинополь спокійно, без зайвого галасу вирішивши між собою умови матеріального характеру, довершили справу постання Московського патріархату. А коли українці нарешті схаменулися, було вже пізно: вакантне місце п’ятого патріархату в Східній церкві було вже зайняте. Вищій клас геополітики з боку Константинополя, який завжди ненавидів Київ! Не можу не визнати.

Подальші спроби української духовної та політичної еліти вивести Українське православ’я зі стану занепаду привели, як відомо, частину її до ідеї унії з Римом. Унія з Римом була реалізована в 1596 році (Берестейська церковна унія), але, в силу цілої низки причин, як і вищезазначені дії грецького патріарха в Україні, не призвела до позитивних зрушень. Навпаки, єдина до цього Українська церква розкололася на два ворогуючих табори, що, безперечно, тільки ще більше погіршило її становище. Православні поділилися. Тих, хто пішов на унію, як членів «греко-католицької церкви слов’янського обряду» в Польщі стали називати unici, уніати. В очах Константинополя вони були схизматиками, Москви – зрадниками. Ті, хто не визнав унії, були відомі в Польщі як disunici. Вони належали до «греко-православної церкви слов’янського обряду, і їх разом із протестантами було зараховано до dissidentes in religione. Майже 49 років їм відмовлялося в будь-якій формі офіційного визнання.

Українсько-білоруські пани цілими родинами переходили до католицизму або приймали унію. У православ’ї залишались тільки міщанські й козацько-селянські маси, але й їхні ряди дедалі хиталися під тиском репресій та погромів. Православ’я дійсно перетворювалося у віру «холопів» і, здавалося, було приречене. Це все сильно непокоїло українську еліту, зокрема, митрополита Йова Борецького та Мелетія Смотрицького. Солідаризувався з ним і Петро Могила, який тоді був кандидатом на Києво-Печерську архімандрію. Всі троє шукали шляхів примирення «Русі з Руссю».

У той же час, якщо вже шукати позитиву навіть у негативі, то слід зазначити, що саме нещастя, спричинені розколом, спонукали тогочасну українську православну еліту звернутися до нових, прогресивних ідей. Українська еліта кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. поступово, виважено, але вперто почала формувати основи економічних, політичних і духовних структур, необхідних для досягнення незалежності державної еволюційним шляхом. Не випадково саме в цей період з’являються розмови про можливість досягнення легітимним шляхом для України статусу королівства та чутки навколо можливих кандидатів на українську корону – Костянтина Острозького, Ієремії Вишневецького, Адама Киселя та інших. Без засад духовних тут було не обійтись. Більш того, на нашу думку, духовні засади української державності нового часу у своєму формуванні навіть випереджали засади політичні. І то ще велике питання, чий внесок у справу державотворення в цей час був вагомішим.

А час для формування таких духовних засад був для України унікальним. 3 Польщею і католицтвом наявним було різке протистояння. Унія теж більшістю українського населення, навіть на Заході України, сприйнята не була та й її позиції були слабкими, бо в Польщі уніатів поступово перетворювали в «другорядних католиків», що ставило їх перед постійною кризою свідомості.. Одночасно мала місце й та обставина, що після розколу давньої Київської митрополії на Київську іМосковську (1458 р.) до кінця ХVІ ст. між ними не було жодних офіційних зносин.

Саме життя штовхало православну частину України до ідеї незалежності своєї церкви й власного патріархату. Історія покаже, що ні до, ні після даного періоду в історії України виникнення ідеї Київського патріархату не буде таким швидким, а кроки по втіленню її в життя не будуть такими дієвими та близькими до досягнення поставленої мети.

Одночасно можна зауважити, що таке становище тільки підтверджує, що зі встановленням Московського патріархату, дійсно таки, були канонічні проблеми, що й надавало наснаги українцям у їхніх релігійних планах. Клопоту українцям з Москвою додавало й те, що від неї відходили постійні імпульси в Україну в тому напрямку, щоб змінити традиційні православні обряди й перетворити православ’я в московську державну релігію.

Перша спроба втілення в життя ідеї Київського патріархату простежується на Сеймі в січні 1623 року, як намагання помирити православних українців і тих, що прийняли унію. З православної сторони на тому Сеймі були присутні митрополит Іов Борецький та Мелетій Смотрицький, а з уніатської сторони – митрополит Йосиф Рутський. Для полагодження справ між українцями була створена окрема комісія, яка підготувала різні варіанти примирення, серед яких були: скликання спільного Собору православних і греко-католиків та обрання патріарха. Але православна сторона відкинула тоді думку про поєднання церков.

Тим не менш, Сейм 1626 року вирішив, що обидві сторони повинні з’їхатися разом на спільний Собор і вибрати патріарха. Місцем Собору було визначено м. Кобрин на Волині. Собор відбувся 26 вересня 1626 р., але православні на нього не з’явилися, тому з того нічого не вийшло. Але тепер уже справа поєднання українців, православних і католиків, через створення Українського патріархату не переставала бути актуальною для обох сторін. Ішли пошуки шляхів до плідного діалогу. З тією метою їздили до Риму в лютому 1627 р. два делегати від митрополита Й. Веньямина Рутського: отці Мелетій Новатій та Рафаїл Корсак. Але ж українські церковні діячі їздили в церковних справах не тільки до Риму, а й у зовсім протилежному напрямку. І зовсім не у справах створення Українського патріархату. А якраз навпаки.

І в даному зв’язку зазначу, що ще наприкінці XVI ст., коли виникла необхідність негайного поліпшення справ у релігійному житті українців, одним з чинників, що в цей час уже негативно впливав на його стан, була діяльність церковних братств, а особливо Львівського Успенського.

Константинопольський патріарх Ієремія ІІ надав останньому статус Ставропігії (тобто незалежності від вищої церковної влади), а також право виключення (прокляття), нагляду за духовенством і складання «звітів» про все духовенство й громадянство перед Константинопольським патріархатом. М. Грушевський розглядав Львівське братство цього часу в якості «певного українського правительства». Дивно. Але ж навряд чи доносництво (численні факти якого наводить той же М. Грушевський), а також наполягання братств на призначенні Константинопольським патріархом для Української церкви екзарха саме з метою нагляду (!) над владиками, можна вважати достойними «українського правительства» заходами. То ж, як я вже зазначала, все це тільки послабило Українську церкву, від чого у виграші виявилася тільки Московська. І таке явище ніяк не могло бути випадковим. Зупинимося на цьому докладніше.

У Центральному державному архіві давніх актів Росії (ЦДАДАР) у книгах «Греческих дел» є дані щодо прибуття ще у 1591 році до Москви такого відомого політичного і церковного діяча Болгарії, як Діонісій Тирновський. Він, виявляється, як зазначив М. Ковальський, «сприяв налагодженню зв’язків львівського Успенського братства з Москвою». Ось. Дуже цікаво, чи не так? А в «Собрании государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел» (СГГиД) теж знаходяться важливі урядові документи, які стосуються України.

Насамперед – це грамота царя Федора Івановича, видана представнику Львівського Успенського братства у вересні 1592 р. Згідно з нею львів’яни отримали таке матеріальне заохочення («допомогу»), як: «пять сороков соболев да пять сороков куниц», грошові кошти «в болницу» та на інші справи, яких було немало. Про те, що це мало суттєве політичне значення, зазначає той же М.Ковальський, оскільки, вказане братство було «провідним серед інших українських братств». У «Юбилейном издании в память 300-летнего основания Львовского Ставропигийского братств а». – Т. І є цілий комплекс документів, зв'язаних з поїздкою братчиків до Москви в1592 році. Вочевидь, їздили вони в Москву не просто так. А у кн. 5 «Греческих дел» ЦДАДАР маються численні відомості про приїзд у наступні роки з України до Москви монахів різних українських монастирів; столбці ж «Малороссийских дел» та «Польских дел» підтверджують і уточнюють дані відомості. Але стежку до Москви, підкреслюємо, проклали львів’яни.

Отже, діяльність одного з найвпливовіших чинників українського церковного життя кінця ХVІ ст. – Львівського Успенського братства не пройшла непоміченою навіть на міжнародній арені. Воно було оцінене як несподіваний і цінний потенційний союзник Москви.

Фактів перебування українських діячів у Москві в цей період, як зазначає джерелознавча література, в архівах знаходиться маса, там же знаходяться й докази отримання ними значних матеріальних винагород. М. Ковальський відверто пише про це так: «Російський уряд не тільки надавав українським представникам матеріальну, а й політичну підтримку, виступаючи проти національно-релігійного гноблення православних в Речі Посполитій, брав під свій захист окремих її представників». Що стосується «виступів проти національно-релігійного гноблення» православних українців у Польщі, то на цій ниві Москва в цей час (як і в подальшому), прямо скажемо, не вельми надірвалася. А ось, що матеріальна, а тим більш, політична підтримка «окремим особам» урядами зарубіжних країн ніколи не надається безкорисливо, то в цьому сумніватися, гадаю, не доводиться.

Поїздки українських церковних діячів до Москви продовжувалися. Активізація ж поїздок спостерігається саме з 1623 року – тобто з часу, коли українці серйозно замислилися знову про свій власний патріархат.

Так, з 1623 до 1646 рр. через Путивль до Москви прибуло, головним чином з українських монастирів, 22 українця. Серед документів «Посольського приказу» ЦДАДАР виділяється обширна справа (102 стовбці-аркуші) про приїзд у Москву Ісайя Борисковича (1624 р.) – церковного й політичного діяча, а також, що важливо, близького товариша Київського митрополита Іова Борецького, «відомого, – як зазначив М. Ковальський, – своїми контактами з російським урядом» [22. с. 40]. Від нього Борискович привіз до Москви три «листи». Їхній зміст невідомий.

Та, дійсно, де вже тут Київському митрополитові займатися справою Українського патріархату, вкрай важливого для розвитку його власного народу, якщо в нього є свої особисті «контакти» з урядом іноземної держави, яка є зовсім не зацікавленою в появі дуже небезпечного конкурента її власного, нехай і ще непевного в силу значних порушень канонів, патріархату. Чим-чим, а нерозумінням власного державного інтересу російський уряд ніколи не відзначався.

Борискович надавав Москві цілком таємну, політичну інформацію. Ясно, що московський уряд надав великої уваги його візиту. Він удостоївся  урочистої аудієнції, яку надали йому цар Михайло Федорович та патріарх Філарет. Відомі ті численні подарунки, що їх Борискович отримав у Москві, в тому числі книжки, вироби ювелірного й образотворчого мистецтва, матеріальна винагорода. Про політичний характер місії Борисковича свідчать стовбці «Малороссийских дел» 1625 року. В них сказано, що Борискович був присланий Іовом Борецьким «с представлением государю царю Михаилу Федоровичу и патриарху Филарету Никитичу о принятии Малоросии и запорожских казаков в покровительство». Звернення Борисковича з пропозицією прилучення України до Московської держави, а також аналогічні – митрополита Іова Борецького зафіксовані у ІІІ томі «Актов Юго-Западной России».

Отож, як бачимо, високі церковні діячі України у 20-х роках ХVІІ ст. займалися нічим іншим, як непогано оплачуваним політичним шпигунством на користь Московської держави й антидержавною діяльністю по відношенню до тієї держави, в якій вони на той час жили (Речі Посполитої). Причому, вони це робили зовсім не в інтересах українського народу, а в інтересах іншої держави, з якої отримували великі матеріальні заохочення.

 Прибував до Москви в 1626 році і такий значний український церковний діяч, як Лаврентій Зизаній Тустановський. Він буву близьких стосунках з тим-таки Іовом Борецькім, який і дав йому до Москви рекомендаційний лист, у якому дав йому найкращу характеристику. Зизанія в Москві зустрічали з великою пошаною, його прийняв цар, а також патріарх. Тустановського цікавила справа видання своєї книжки, в чому він досяг успіху. Правда, у тій його книжці були зроблені якісь «исправления», але на думку Тустановського, вочевидь, Москві вже можна було цензурувати українські церковні видання, і в нього цей факт обурення не викликав. Матеріальні «вливання», й немалі, явно робили вже свою справу.

У тому ж 1625 році був у Москві й володимирський і берестейський єпископ Йосип Курцевич з 50-ма людьми, переважно світськими. Як і Борисковича, їх приймали з великими почестями. Вони отримали аудієнцію царя і патріарха, їм були видані цінні подарунки та солідне «государево жалованье». «Жалованье» те, природно, давалося в Москві не аби кому і за вірну службу. Також у 1628 році приїздив до Москви «уставник» Києво-ІІечерського монастиря Ісакія «с товарищі». І теж, напевне, не без інформації й плати за неї в дуже непоганому обсязі. У 20 – 40 рр. ХVІІ ст. до Москви неодноразово прибували представники Густинського Троїцького монастиря. Всі вони отримали матеріальну допомогу грошима, хутром, богослужбовою літературою, тканинами, фарбами, золотом для розпису церков тощо. Та все воно було б непоганим, якби йшло на користь Україні, а не сусідній державі. На постійне місце проживання до Москви виїхав син Іова Борецького Андрій та племінник митрополита – Павло Княжицький, син шляхтича Переміського повіту.  

Усе вищенаведене свідчить про те, якого великого значення надавала Московська держава справі своєї духовній домінації в Україні, як також і про те, що моталося в ту державу за «вспомощєствованієм» така кількість священиків з усіх регіонів України, що її було цілком достатньо, щоб зірвати будь-які геополітичні й релігійні плани українців. Інформація з України йшла просто потоком, тим більше, що за неї Москва щедро платила. Джерелознавці виділяють чисельні «грамоты, послания, универсалы и письма восточных патриархов и высшего украинского православного духовенства» в окремі томи і окремий розряд джерел. Так, наприклад, у ІІІ томі «Актов Юго-Западной Росии», крім чолобитних прибульців в України, є окремий вид документів – “в сти”, що включають у себе їхні свідчення про стан в Україні і, перш за все, політичну й військову інформацію. Тим підтверджується моя думка про постійну й суттєву агентурну діяльність цілого ряду українських духовних і світських осіб на користь Московської держави.

Навряд чи інші духовні особи України не були поінформовані про подібну діяльність певних високих церковних осіб, що в поєднанні з іншими причинами, їх, як людей порядних і не здатних на шпигунство, могло привести до думки перейти на унію, бо то була все-одно Українська церква. Дослідники саме й зазначають велику кількість переходів на унію в 1626 – 1628 рр.

Вочевидь, знали про цей специфічний бік діяльності певних духовних осіб і широкі кола народу. Прикметним у даному відношенні був один мотив з «Маніфесту-Протестації» українських православних владик від 28 квітня 1621 р., вельми пієтетному щодо козацтва за духом, бо з козацтвом у ті часи не можна було не рахуватися. «Ми не шпиги, – заявлялося у цьому документі, – а не ховаємо шпигів. Ми – громадяни цієї землі, добре і чесно уроджені». Це явно писалося на противагу чуткам про шпигунство серед православних ієреїв. Але ніякі патетичні заяви останніх не завадили їм дуже скоро, за винятком лише архієпископа Мелетія Смотрицького, відверто орієнтуватися на Москву. Отож, говорити красиво можна було що завгодно, воно не наближало до правди. Факти ж свідчать промовисто про відверте шпигунство великої кількості православних владик України на користь Московської держави.

Звернемо увагу й на те, що М. Харишин прямо стверджує, що орієнтація певної частини української церковної еліти на Москву сталася «завдяки козацтву». Але слід мати на увазі, що серед останнього теж немало було платної московської агентури. Так, як свідчіть Еріх Лясота, який побував на Запоріжжі ще в 90-х рр. ХVІ ст., московський уряд у той час надавав запорожцям «жалованье» (300 рублів) і обіцяв надавати його «впредь… смотря по службе». Ясно, що до періоду, який ми розглядаємо, «надано» було немало й, таким чином, і в цій соціальній категорії українців «рублі» й у їх немалій кількості, як і серед духовенства, робили свою справу.

У такий складний для українського суспільства період у 1627 році на посаді архімандрита очолив Києво-Печерську Лавру, прямо скажемо, чи не в найгірший час її існування, Петро Могила – особа в історії України дійсно феноменальна в усіх проявах. І формування власне повноцінної ідеї Київського патріархату як такої, а також і перенесення її на православний (Київський) ґрунт нерозривно пов’язані з великою акцією екуменізму на тлі українського православ’я, що її проводив Петро Могила. Така велика справа з самого початку в його розумінні виходила за чисто конфесійні рамки, стосувалася існування й виживання всього українського народу.

Петро Могила абсолютно правильно визначив стратегічний напрям своєї діяльності, а саме – максимальне поширення впливів українського православ’я у Східній Європі. І дійсно, досить скоро Україна почала випромінювати своїми релігійними й культурними досягненнями на весь православний світ, а, насамперед, – на Молдову й Валахію. То був дуже важливий для України стратегічний напрям її впливів (не використаний у подальшій історії України).

Тим був досягнутий такий рівень розвитку, за яким невідворотно слід було очікувати появи претензій. І такі претензії в української еліти з'явилися. І саме тому, що та еліта в той час усе ж таки була національною, ми їх простежуємо в обох національних таборах – і православному, і греко-католицькому. Й обидва табори ж нарешті зійшлися на тому, що слід шукати вихід з того небезпечного становища, коли «Русь нищить Русь». Але спочатку треба було подолати роз’єднаність між ними.

З обох боків були зроблені сміливі й відповідальні кроки у даному напрямі, найголовнішим з яких був Собор 8 вересня 1627 р. у Новгородку. На ньому, зокрема, обговорювався той негативний стан, що утворився в Україні, коли міжконфесійні суперечки стали загрожувати єдності української нації, й, вочевидь, було досягнуто спільне розуміння цієї ситуації: необхідність об’єднання.

Філософію об’єднання православних і греко-католиків Собор доручив розробити Мелетію Смотрицькому. Дана особистість посідає в історії світової культури високе місце. Саме Смотрицький виступив палким поборником ідеї єдності українського та білоруського народів, розглядаючи їх спільно під загальним терміном «Русь», засобом церковної унії, попереджуючи про незчисленні лиха, які в майбутньому могло принести «Руси» розділення на дві ворогуючі церкви.

Серед його пропозицій щодо того, яким шляхом, минаючи революційний (а він уважав національно-визвольну війну як засіб вирішення соціальних та міжконфесійних проблем повністю шкідливою, через що мав численні неприємності з козаками), можна здобути позитивні перспективи в національно-культурному розвитку «Руси», слід уважати чітке формулювання ним ідеї створення окремого унійного українсько-білоруського патріархату – Київського, незалежного від Константинопольського патріарха і папи Римського. Розгорнутий проект створення такого патріархату М.Смотрицький виклав у своїх творах – «Паренезіс» (1628 р.) та «Апологія».

Безумовно, значний вплив на його позиції мало те, що у 1623 – 1625 рр. Смотрицький відвідав Константинополь, Єрусалим, Афон та інші християнські святині. Дослідники назвали цілу низку мотивів даної поїздки й серед них чи не найголовнішою була та, що середовищі вищої православної та уніатської ієрархії обговорювалися питання про «створення автокефалії у Речі Посполитій на прикладі Московської». Як свідчив сам Смотрицький у «Екзетезисі», його подорож була здійснена не стихійно, а довго готувалася і обговорювалася серед вищого православного кліру, у тому числі Іовом Борецьким, від якого він мав особистий лист до константинопольського патріарха Кирила Лукаріса.

Згодна з такою думкою і П. Яременко, пишучи так: «Мета була одна: привезти від патріарха таку грамоту, яка б давала санкцію на возз’єднання православних і уніатів у межах українсько-білоруської митрополії на основі визнання папи римського головою християнства. Завдання було не легке, адже це порушувало престиж патріарха.  

Ще в XIX ст. російський історик М. Коялович зазначив, що з метою релігійного примирення в Україні «світські люди литовсько-польської держави уклали досить оригінальний план релігійного замирення: православні й уніяти повинні були зібратися на спільний собор і спільно вибрати патріарха». Важливим є те, що і православні, й греко-католицькі церковні діячі, як свідчать документи «Актов Западной России», зійшлися на тому, що «Українському патріарху ні від кого не треба буде брати благословення», а також, що саме греко-католики запропонували створити патріархат «на зразок того з Москви». Православні мали звернутися до папи у справі номінації першого патріарха з пропозицією, що наступних патріархів будуть обирати українські собори, а санкція папи буде тільки формальною.

То були серйозні підстави досягнення духовної незалежності України, що, безперечно, не могло не насторожити, як Москву, так і Константинополь, Рим і Варшаву. А справа вже дійшла до того, що в 1629 році саме православні, які відзначалися обережністю й непоступливістю в таких питаннях, запропонували греко-католикам провести новий спільний Собор, пере