Піднесення авторитету Київської митрополії, зміцнення її самостійної юрисдикції, що дало б можливість у майбутньому набути статусу Київської патріархії

І в цьому сенсі, як пояснювалося, визнання першості папи було б визнанням за ним першості честі, а не примату монархічної влади в Церкві. Папа в церковній ієрархії є «Primus inter pares» – «перший серед рівних». Тому якби Київський митрополит при вступі на кафедру посилав би папі своє сповідання віри, то здійснював би при цьому не акт субординації, а просто інформував би через папу, як старшого, всі інші церкви про факт своєї інтронізації.

Однак київські церковні ієрархи вимагали від Петра Могили згоди на такий унійний акт з боку східних патріархів, у першу чергу – Константинопольського, як необхідну умову утворення Київського патріархату. Відсутність цієї згоди могла б призвести до розриву з православним Сходом, що могло б викликати великий розкол в Україні, чого не можна було допустити. Все так, але й розуміти треба було, що в Константинопольській патріархії всі погинуть, але нічого Києву ніколи не дадуть. Причина проста: Константинополь сам претендує на спадок апостола Андрія.

Отже, в 40-х рр. ХVІІ ст. ми бачимо поступове оформлення у всіх аспектах ідеї «нової універсальної унії» в поєднанні з ідеєю утворення Київського патріархату. Проте й ця ідея не була реалізованою з цілої низки причин. П. Яроцький визначає їх так:

Негативна позиція Риму щодо Київського патріархату (відомо, що у свій час греко-католицький митрополит Й. Сліпий буде нарікати Риму за недалекоглядність саме в даному питанні – О.Б.);

Неспокій у внутрішньому житті Української православної церкви.

Дослідники визначили й причини негативного ставлення Риму до цієї справи, головний зміст яких полягав у тому, що приматом у цій справі для Рима був свій, власний інтерес. Рим насторожувало політичне тло цієї акції, а саме: скликання всеукраїнського церковного синоду, на якому спільно засідали й вирішували б релігійно-політичні питання і католики, й некатолики (православні), що суперечило канонічному праву. Слід визнати у цьому сенсі посилання Риму на рішення Флорентійського Собору певною мірою справедливими. Рим явно гнув справу до головного для себе: чіткого відділення політичного боку справи від церковного, де в останньому він мав безперечний пріоритет. Але справа якраз і полягала в тому, що таке відділення було неможливим. Рим, на жаль, не виявив необхідного бажання зрозуміти і врахувати це. Як і те, що так чи інакше політика все-одно втрутиться в таку справу й тоді суперечки, які здатні все зіпсувати, будуть неминучими. А церква через свою непоступливість відсторониться і втратить можливість керування цим процесом.

Отож, можна твердити, що за часів митрополита П. Могили релігійна боротьба в Україні не була чинником деструктивним. Обидва українські табори діяли в атмосфері максимальної напруженості власних сил, змушені були вдосконалюватися, мобілізуючи власний інтелектуальний потенціал, залучаючи світський тощо. Для подолання цієї напруженості у них не було іншого виходу, як тільки об’єднатися. І єдиним варіантом тут могло бути поєднання обох Українських церков на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православних і греко-католиків.

Такими були реалії тих часів, що ієрархи Київської православної митрополії, як наприкінці ХVІ, так і в першій половині ХVІІ ст., мусили робити драматичний вибір: або визнати зверхність над собою утвореного у 1589 році Московського патріархату, що поступово починав перебирати на себе місію духовного центру Східної Європи від Константинополя, або знайти якусь форму порозуміння з Римом. В ті часи то була єдина реальна альтернатива. Треба було вибирати: або московський «сотеріологічний ексклюзивізм», або римський. Обидва ці релігійні центри, які тоді домінували й конкурували в регіоні Східної Європи, вважали себе «єдиними втіленнями Спасіння».

Як сьогодні вважається в науці, ідея Київського патріархату, вектор прихильності якого був би спрямований у бік Риму, була найбільш прогресивною ідеєю в духовному житті тодішньої Східної Європи. М. Чубатий вбачав статус і перспективу цього Київського патріархату у такому розвитку:

1) Київський патріархат, залежний від папи;

2) Церква українського народу під одним патріархом має внутрішню самоуправу;