Як бачимо, він, як археолог, бачив усі сучасні європейські етноси вже В 5 тис. До Н. Е.

Що ж це за етнос такий – українці? Якими є його властиві характеристики? Ще до В. Щербаківського на ці питання відповідали такі видатні українські вчені, як Федір Вовк, Юрій Липа, Вікентій Хвойка, а в часи Щербаківського й після – Петров, Знойко. Це – археологи, антропологи, етнографи зі світовими іменами. І вони казали так:

«Антропологічний тип українця виказує цілковиту самостійність супроти польського, білоруського і великоруського типів. Поляк, білорус та росіянин антропологічно стоять дуже близько один до одного; українець же дуже відрізняється від своїх сусідів і, з антропологічного погляду, займає цілком самостійне місце». З іншого боку, українці виявляють антропологічну близькість з південними слов’янами (сербами, хорватами, словенцями) і з чехами й словаками – із західних слов’ян.

Вадим Щербаківський висунув свою, оригінальну концепцію, яка й продовжує дослідження його попередників і одночасно доповнює їх. Він працював у часи, коли в Європі активно розвивалася німецька школа расології й «арійська тема» ще не була в стані такої заборони, як це буде пізніше, і в значній мірі є й зараз. Суть його концепції коротко можна подати так.

«За неолітичної доби на Україні жило дві раси, причому кожна з них вела зовсім інший спосіб життя: одні були хлібороби, другі – номади». Хлібороби були представниками круглоголової (доліхокефальної) передньоазійської раси (яфетиди) [Позначу, що грімальдійці ще не були відомі в часи Щербаківського, тому він не міг їх враховувати. – О.Б.] – це динарська раса. Номади ж були високі й довгоголові (брахікефальні) – індогермани (нордійці, арійці). Археологічно вони розподілялися так: динарці – Трипільська культура, арійці – культура шнурової кераміки та бойових сокир.

Подальша етногенеза майбутнього українства, на думку Щербаківського, – це процес змішання цих двох рас, що стався внаслідок завоювання хліборобів-динарців номадами-індогерманами та їх подальшого співжиття. Причому субстратною (автохтонною, первневою, простолюдною) була раса динарська, а панівною – раса нордична. Від співжиття цих двох елементів почала змішуватися не тільки матеріальна культура, а й мова.

Крім того, динарці були асимільовані докорінно, тобто й раса сама змінилася, тому українці – це індоєвропейці. Мова хліборобів (кавказько-малоазіатська) стала поступово теж індоєвропеїзуватися (так би мовити, стала «не модною», ось і трансформувалася). [Тут також відзначу, що в часи Щербаківського Кам’яна Могила ще не була досліджена, й насамперед – її написи, тому він про мову цієї пам’ятки ще пізньопалеолітичної доби нічого не знає, а відповідно, й не враховує при визначенні типу мови хліборобів-динарців]. Тож яфетиди-динарці індогерманізуються, а значна частина індогерманів так і залишається на землях переважно України (ар’ї не йшли далеко на Захід, бо там в їхні часи не було жодного центру цивілізації. Їхні походи були спрямовані насамперед на простори Азії). Так іде процес творення так зв. «праслов’ян» (уже цілком індогерманізованих).

Об’єднує українців з південними слов’янами, чехами й словаками саме присутність динарської раси в їхній етногенезі, якої у білорусів і росіян зовсім немає. А динарська раса є абсолютно необхідної для формування давньослов’янської мови. Де не було субстратного хліборобського народу мальованої кераміки, там не могло бути жодного слов’янського племені.

Нині в незалежній Україні висунута оригінальна концепція етногенези східнослов’янських етносів видним джерелознавцем і істориком Ярославом Романовичем Дашкевичем (він пише «етногенеза націй», але для часів Середньовіччя таке визначення оспорюється. Краще вживати термін «етнос», або «народність»). По-перше, Дашкевич ламає стереотип, що східнослов’янських народів буцімто було три. Ні, каже він. Їх було чотири. Це – українці, білоруси, росіяни (що відомо), а також іще один етнос, який не встиг розвинутися, бо був у ХVІ ст. знищений і асимільований росіянами. Цей етнос навіть не встиг виробити власний етнонім, тому Дашкевич називає його «новгородсько-псковським». Він твердить, що «триєдиної колиски» не було в жодному випадку уже хоча б тому, що виникнення цих чотирьох східнослов’янських етносів відбувалося неодночасно, а в різні епохи. Він вважає всі чотири етноси безумовно східнослов’янськими (у чому, як бачимо, він займає іншу позицію, ніж ті вчені, які не вважають поляків чи росіян слов’янами, або ж ті /зокрема, Мурад Аджи/, які вважають українців тюрками).

Далі Дашкевич, щоб зайняти об’єктивну позицію й не викликати політично заангажованої критики, називає ці чотири етноси так: «нація альфа» (українці), «нація бета» (новгородсько-псковська), «нація гамма» – росіяни й «нація дельта» – білоруси. Свої праці Дашкевич писав ще на початку 90-х рр. ХХ ст., так що його обумовлення зрозумілі. Ми не будемо так вже й притримуватися їх, адже нині вже все можна спокійно розшифрувати, але де-не-де ми його визначення залишимо.

Їх об’єднує мова, але у їх виникненні брали участь різні етнічні субстрати й суперстрати:

– українці («альфа») – іранський субстрат і норманський суперстрат;

– новгородсько-псковський етнос («бета»)– балтійський субстрат і норманський суперстрат;

– росіяни («гамма»)– угро-фінський субстрат, славізований лише мовно;

– білоруси («дельта») – балтійський субстрат, славізований.

Ті східнослов’янські племена, які були перелічені літописцем, у VІІІ – ІХ ст. об’єдналися в «націю альфа» (пізніше – українська). Її видно чітко у дослідженнях, хоча вона виступає й під різними назвами, що їх їй дали вчені (а не вона сама), – «давньоруська народність» (вчені СРСР), чи просто «руська» (вчені царської Росії). Її видно, вона існувала, але ніякого розкладу її не було. Історичний шлях її був дуже складним і подеколи трагічним, але це – сучасна українська нація.