Таким чином, повідомлення нестора про переселення слов’ян у подунав’я може відноситися не раніше, ніж до V ст. Н. Е.

Іншою версією прабатьківщини слов’янства є Карпато-дніпровська. Згідно з нею, предками слов’ян було населення Трипільської культури. Навалою арійських племен зі Сходу в 1800 році до н.е. Трипільська культура була знищена. а трипільці розселилися по Європі аж до Адріатики. Їх по ходу переселення настигали ар’ї, саджали на землю й асимільовували. Там, де це відбулося, виникли різні слов’янські племена. Рефреном цієї версії є такий вислів: «Там, де в давнину не було Трипільської культури, там не виникло жодного слов’янського племені. Існування схожості мовних показників ще не є ознакою етносу – мова, внаслідок високої культури трипільського населення, могла бути запозичена неслов’янськими племенами. Їх можна занести до слов’яномовних.

Походження слов’янських та слов’яномовних народів.

Слов’янську версію походження українського народу визнають далеко не всі дослідники; існують також динарсько-нордійська версія В. Щербаківського та тюркська версія М. Аджи, але про них нижче. Зараз же викладемо основні положення слов’янської версії. Вона, як я подала вище, має два різновиди – прихильники однієї відстоюють Карпато-дніпровську прабатьківщину слов’ян, прихильники іншої – Середньо-дунайську.

Почнемо з першого різновиду. Отож, що ми згідно з ним маємо? На V ст. н.е., як засвідчив грецький історик Пріск Палійський, який, до речі, на свої очі бачив Аттілу й інших гунів, а не судив про них на основі викривлених і замовлених переказів, усі слов’янські племена, незважаючи на діалектичні відмінності, розмовляли однією мовою. У ставці Аттіли він почув і записав такі слова: «мед» (медос), «вар» (кип’яток), «кам» (камос – хмільний напій з ячменю), «страва». Різниця між слов’янами була тільки родова, а не мовна чи культурна. Розселившись по великих просторах Європи, вони пішли кожен своїм історичним шляхом, а ті, що залишилися на теренах Стародавньої України, стали предками українців. Саме вони створили Антську державу, яка передувала Київській Руси. Що ж стосується інших, крім українців, слов’янських народів, то в їхній етногенезі взяли участь туземні племена тих земель, куди вони переселялися. Якщо новоприбулі зливалися з племенами рідного їм індоєвропейського походження, то поставали слов’яни, якщо – з племенами іншої мовної сім’ї чи раси, то поставав слов’яномовний народ.

Розселяючись по Європі, у ІV – VІІ ст., слов’яни, прабатьківщиною яких були землі України, рухалися майже в усіх напрямках від центру – на землі Балкан, на захід вздовж Дунаю та до Альп; на північний захід у бік Ельби та Рейну; на північ вздовж Дніпра до озера Ільмень; на південний схід до Тамані. Лише заселення північно-східного напрямку (землі майбутньої Московської держави) затрималося на 3 – 4 століття. Ці землі були зайняті суцільними лісами й болотами, які вимагали великих зусиль для їхнього окультурення. Не були заселені слов’янами також і Лівобережні степи – тут «гуляли» степовики. Ні підкорити їх, ні посадити на землю чи винищити їх слов’янам не вдалося.

Наївно думати, що будь-які переселення відбувалися на вільні від людей землі. Таких не було ніде, існували землі більш, або менш заселені. Потрапляючи на них переважно за допомогою грубої сили, різнодіалектичні слов’янські племена асимільовували місцеве населення. Воно, змішуючись з новоприбулими слов’янами й засвоюючи їхню мову, певною мірою її спотворювало, «діалектизувало» її по-своєму, а потім усі разом уже розвивали цю трансформовану мову. Так створювалися слов'янські й слов’яномовні народи та мови.

Так, зокрема, сталося з кельтами, частина яких проживала на землях України. Геродот, описуючи Скіфію, назвав їх неврами; римляни звали їх карпами, бастардами, певкінами; германці – волохами (від галльського Volcae – «вовк»). У ІІ – V ст. вони на наших теренах були вже асимільовані (дехто вважає русів їхньою східною гілкою, але це – тільки припущення), але як пам’ять про себе вони залишили багато назв: Галичина, Бойківщина, Белз, Нурська земля, Рутенія, Волинь (можливо, й Русь, оскільки «Русь» кельтською – це «небесна вода», тобто роса, але не проста, а одухотворена). Латиняни називали їх галлами, а сама назва «кельти» (Celtae) означає «величні». Слов’янізовані кельти на землях Чехословаччини – це чехи й словаки. (Схоже, що й поляки – такі ж, тільки чомусь не визнають цього, вперто відносячи себе до слов’ян).

В Тисо-дунайській низовині слов’яни у VІ ст. спочатку були завойовані кочовими аварами, які встановили жорстокий режим: чоловіків вирізали, а жінок запрягали в теліги й їздили на них. В кінці ІХ ст. їх змінили нові завойовники – мадяри (угро-фіни), які поводили себе зі слов’янами точно так же: винищували чоловіків, а жінок – одних, за прикладом аварів, теж запрягали в теліги, а інших перетворювали на наложниць. Так виникли мадяри (угорці).

На землях Австрії слов’яни спочатку асимілювали місцевих романізованих кельтів (назва Відень – кельтського походження), але потім самі були германізовані. Так виникли руді австріяки (бо кельти мали руде волосся).

У Дакії (територія сучасної Румунія) слов’яни, кількість яких була незначною (даки вбивали зайд усіх підряд), були романізовані.

 На решті північної та центральної частини Балканського п-ова слов’яни асимілювали фракійців (жили на землях сучасної Болгарії) та іллірійців (землі інших держав півострова). Навалу слов’ян витримала лише невелика частина оліфійців, з чим сучасна Європа має й досі великі проблеми, бо це – сучасна Албанія (мусульманська країна).