Про ці події у 584 році Іоанн Ефезький писав так:

«За царювання імператора Тиберія вийшов проклятий народ слов’яни і пройшли всю Елладу, області Фессалоніки і всю Фракію. Вони захопили багато міст та фортець, спустошили, спалили, полонили і підкорили собі область, оселились у ній вільно, без страху, як у своїй власній».

(А що? Великий Олександр був Македонським. Греком був, скажете? Еге ж, від батька, що мав просто унікально грецьке ім’я – Пилип. Чи не так?..).

Що з цієї цитати витікає? По-перше, що теза про якесь виняткове «миролюбство слов’ян» як їхню етнічну характеристику може на ділі виявитися великим перебільшенням. По-друге, слов’яни землі Балканського п-ова вважали «своїми», тож, вочевидь, вони таки дійсно тут проживали в більш ранні часи (а ми про це говорили вище). І по-третє, не тільки у степовиків – нащадків стародавньої Аріани, а й у слов’ян-землеробів – нащадків стародавньої Оратти простежується бажання посісти стародавні території мешкання предків.

І тут теж простежується якась Ідея – можливо, саме федеративного слов’янського державницького утворення (на зразок Оратти). Не випадково ідея слов’янського федералізму доживе аж до нашого часу (ідея українського федералізму В‘ячеслава Максимовича Чорновола, чи ідея слов’янської федерації в ідеології колишньої УНА-УНСО), проявляючись протягом історії України не один раз (Київська Русь, Кирило-Мефодіївське товариство ХІХ ст. та ін.).

Далі Іоанн Ефезький зазначає:

«Вони знищували, палили і брали в полон до самої зовнішньої стіни Константинополя (згадаймо зв’язок Оратти з Чатал-Гююком, що знаходився на Анатолійському п-ові. Та й літописна «Україна Йорданська» теж була десь тут. Тож предки йшли сюди не просто так: Ідея була, не можна не побачити. – О.Б.) й захопили багато тисяч царських табунів та різних інших. І до цього часу [до 594 р.] вони розташувались і живуть спокійно в ромейських областях, без турбот і страху. Вони беруть у полон, убивають, спалюють, вони розбагатіли, мають золото і срібло, табуни коней та багато зброї і навчені воювати краще, ніж ромеї».

І дійсно: розбагатіли, хазяїнують… Не тільки Балкани обсіли, а вже й до Азії добралися. Та, страх і жах. Як це можна пережити елліну, який у Азії, взагалі-то, – зайда іноземний, а слов’яни – нічого, вдома…

Отож, наведений опис з «Історії» Іоанна Ефезького передає весь жах і безсилля ромеїв (які тільки називали себе «римлянами», а на ділі, як були, так і залишилися греками) перед навалою слов’ян. Подібні описи можна знайти і в авторів ще більш раннього часу, а також в Амміана Марцелліна, Йордана та Прокопія Кесарійського.

В кінці VІІ ст. слов’янська окупація Балканського п-ова, зокрема, Пелопоннесу та частині островів Грецького архіпелагу була завершена. Слов’яни дісталися навіть Малої Азії. У результаті 218 років (з 589 року) середньовічні греки (ромеї) не могли навіть з’являтися на північних грецьких землях (Пелопоннесі), які були, за висловом тодішніх авторів, буквально «залиті слов’янами».

Отже, на кінець VІ – VІІ століття частину греків на вказаному географічному просторі було вирізано й виштовхано, хтось утік сам, а дехто й залишився. Але Греція не стала слов’янською країною – це факт. Справа в тому, що навіть та невелика частина греків, що опинилася під окупацією слов’ян, асиміляції не піддавалася й не піддалася. І це можна тільки поважати. Ось що значить мати тисячолітню багату культуру, писемність, літературу, науку, освіту, мистецтво! Навіть римляни за 500 років окупації Греції, коли вона була перетворена в провінцію Римської імперії, та за 200 років (ІV – VІ ст.) панування латинської мови як державної у фактично грецькій Східній Римській імперії, не змогли її романізувати. А пізніше Константинополь відібрав у Рима Грецію. Слов’яни, які становили тут на цей момент більшість населення Балкан, були повністю огречені. Ось так. Тож усе відбулося для слов’ян з точністю до навпаки. У спадок грекам слов’яни залишили близько 400 топонімічних назв тільки на Пелопоннесі, а ще не менше – в інших місцях. Самі ж вони розчинилися у етнічному «грецькому морі».

Однак, тут же виникає питання: якщо все було саме так, то чому сучасні греки не мають слов’янського типу обличчя – якщо давньоеллінське у них витіснили своєю кров’ю ті ж слов’яни? Це – дуже складне питання для прихильників Карпато-дніпровського варіанту трактовки прабатьківщини слов’ян. Вони пояснюють це тим, що в ХІV ст. Греція була завойована турками-османами й майже 500 років залишалася їхньої колонією. Вони й змінили расовий тип населення Греції (це ж можна сказати й про сучасних болгар). Тож сучасні греки мають трохи генів давніх еллінів, багато слов’янських, але домінантні гени в них – турецькі. (Ось що значить інша раса – вона швидко робить те, що етносам однієї раси не під силу зробити – змінити антропологічні характеристики).

Слід також зазначити, що в V ст. частина слов’ян з теренів України пішла на південний схід, асимілювала тут, вочевидь, близьких їм сіндів (Тамань – це стародавній Синдик) та меотів і стала кістяком політичного об’єднання,, яке створили руси на чолі зі своїм Каганом на початку VІІІ ст., виломившись із Хазарії, коли в ній почалася іудаїзація, – Руського каганату. Пізніше він трансформувався у Тмутараканське князівство – невід’ємну й дуже важливу частину Київської Руси.

Германцям під тиском слов’ян також довелося покинути свої східні землі й відійти аж за Рейн. Про це. зокрема. пише Юлій Капітоліна – про «північних варварів, які тіснили германські племена» (як-то кажуть, «чия б корова…». Отже, як бачимо, для германців, які самі були варварами, ті, хто змушував їх підкорятися своїм вимогам, тут же ставали поганими «варварами»). Слов’яни в ранньому середньовіччі заполонили землі Східної й Центральної Німеччини. Але закріпитися там навічно не змогли. Їхня племінна розпорошеність не змогла протистояти створеній франками Каролінгській імперії. Поступово більш організовані й дисципліновані германці почали винищувати, витісняти й асимілювати слов’ян. Германізація відбувалася довго, майже 1000 років, бо слов’яни чинили спротив. Полабські слов’яни, які жили на лівому березі Ельби, припинили своє існування лише в 1789 році, а лужицькі серби, незважаючи на жорстокий тиск на них з боку німців, ще й у середині ХХ ст. створювали досить компактну групу на південь від Берліну. Назви великих німецьких міст: Берлін (Борлінд), Бранденбург (Бранібор), Ляйпціг (від «липа»), Шемніц та ін. мають слов’янське походження.

Тож, можливо, мають рацію ті вчені, які твердять, що знамените Готське Євангеліє ІV ст. авторства готського єпископа Ульфіли («Срібний Збірник») було написане спільною для готів і слов’ян мовою і письмом – глаголицею. (І ця мова була в той час виразно слов’янською).