Каталізатором етногенетичних процесів у vііі – ІХ ст. Виступили два чинники:

– хазарське національне гноблення,

– прихід норманів (Рюрик та Олег).

Під впливом державотворчого й військового досвіду хазар і варягів «нація альфа» приступила до створення своєї першої Київської держави (Київської Руси). З утворенням Київської Руси та її дуже агресивним поширенням по типу імперії, яке охопило майже всю Східну Європу, відбулося, на думку Я. Дашкевича, перетворення «нації альфа» в панівну націю Київської держави. Настає період націогенези «нації альфа». Етнос стає нацією, коли він створює державу і в цій державі стає гегемоном. [Зазначу, що українців уже в ХІV – ХV ст. називали в Європі нацією, хоча навіть Галицько-Волинське королівство на той час уже впало, – «натіо рутена». – О.Б.]. Тож Дашкевич вважає цілком можливим використання терміну «нація» для ІХ – Х ст.

Оскільки цей учений стверджує, що українська нація є найстаршою серед всіх націй, яких він називає східнослов’янськими, і мала вже державу (Київську Русь), а потім втратила її й протягом історії намагалася вже не один раз досягти самостійного державного життя, але раз-по-раз втрачала його, то нинішня Українська держава для цієї «нації альфа» – ОСТАННЯ. Або держава втримається й нація піде на новий виток розвитку, або «нація альфа» зникне, бо її історичний час закінчується.

 

Проблема нетотожності русів і слов’ян.

На сьогодні жоден фахівець уже не заперечує, що назва «Русь» має неслов’янське походження. Але традиція ототожнення русів і слов’ян дуже стійка в історіографії й мало хто з дослідників наважується її опротестовувати. Проте, якщо руси були слов’янами, то чому в такому разі вони назвали самі себе й державу, якій дали правлячу династію, розбудовували її й захищали «не жаліючи живота свого», якимсь неслов’янським словом? Проблема. І вона є.

Хто ж такі були руси, як вплинули на формування соціально-економічної і політичної системи Руси – все це породжує вузол і досі не вирішених проблем, вплетених у загальну картину історії Південно-Східної Європи кінця 1 тис. н.е. Зрозуміло, чому проблемі етнічної приналежності народу «Русь» надається така велика увага: руси, згідно зі свідченнями сучасників, були соціальною верхівкою Київської держави. Про це писали арабські географи ще в ІХ ст., ромейський імператор Костянтин Багрянородний – у Х ст., та інші.

Загадка русів у джерелах

 Численні ранньосередньовічні джерела, в яких згадувалися руси, часто протирічать один одному і в локалізації «руси», і при описі соціальних відносин, господарського укладу, обрядів. Різні візантійські, німецькі латиномовні, мусульманські арабомовні писемні джерела поміщують русів у багатьох, навіть не зв’язаних між собою торгівельними шляхами, районах Європи від Уралу й узбережжя Каспію до Західної Прибалтики й германських земель (причому – й там, де немає ніяких археологічних слідів слов’ян. Ось – ще одна проблема, якщо руси й слов’яни – одне й те ж).

Серед стародавніх вітчизняних свідчень також немає єдності: уже «Повість минулих літ» дає дві версії: «київська» виводить полян-русь з Норика, а «новгородська» виводить міських жителів «от рода варяжска», а княжу династію – від варягів-руси. Автору «Слова о полку Ігоревім» невідомий ні той, ні інший варіант, бо він батьківщиною русів називає Північне Причорномор’я й Подоння. У руських літописах і польських хроніках ХVІ – ХVІІ ст. серед багатьох інших присутніх там версій, стверджується сарматське походження Руси.

Оскільки історіографія цієї проблеми розвивалася в руслі «моноцентризму» локалізації русів (зусилля були спрямовані на пошук одного племені Русь, яке можна було розташувати в одному якомусь місці), більшість джерел з проблеми, будучи відомими вже у ХVІІІ ст., залишалися не введеними у науковий обіг. Інформація ж, яка містилася у письмових пам’ятках, удостоєних наукового коментарю, була «розподілена» між різними концепціями:

– прихильники слов’янського походження русів використовували дані однієї з арабо-перських традицій, візантійські твори, Никонівський літопис, Степенну книгу, «полянську» версію Нестора, які ототожнювали Русь і слов’ян;

– норманісти використовують «Варязьку легенду», германські середньовічні хроніки, іншу частину східної географічної й історичної літератури, в яких чітко відділяються ці два етноси.

Однак серед моря свідчень сучасників про русів існують джерела, які містять настільки важливі дані, що обійти їх стороною не мала права ні та, ні інша школа. Це повідомлення про «Руський каганат» з Бертинськитх анналів Франкської імперії (839 р.), а також зі східних історико-географічних творів.

Бертинські аннали єпископа Пруденція повідомляють про прибуття посольства ромейського імператора Феофіла у столицю франків Інгельгейм до Людовика Благочестивого, причому разом з цим посольством були посли й іншого народу, які називали себе «росами», а свого правителя «каганом». Феофіл просив імператора франків допомогти їм повернутися на батьківщину, адже найближчі шляхи туди були перекриті «скопищами варварів, вельми безжальних і диких племен». Розпитавши послів, Людовик запідозрив у них «свеонів», прибулих з розвідувальними цілями. Зі свеонами дослідження, присвячені проблематиці етнічного походження русів, звичайно зв’язують «Норманський каганат», що згадується у переписці Василія І Македонянина з іншим германським імператором Людовиком ІІ під 871 р. поруч з Аварським і Хазарським.

Багато ж східних авторів Х – ХІV ст., свідчення яких тягнуться до VІІІ – початку ІХ ст., згадують русів (або «острів русів») з каганом на чолі, називаючи цей племінний союз державою нарівні з Хазарією й Серіром, в якій маються «великі багаті міста».     

Це коло джерел унікальне: західні і східні автори тут одностайні у термінології визначення державного утворення – каганат, але й одне з найважчих для інтерпретації: свеони (звичайно трактуються як шведи, скандинави) і Норманський каганат указують на північну локалізацію русів, а степовий термін «каган» – на південний схід Європи. Власне, це і є «яблуком роздору» серед учених. Тому й досі в академічній науці саме існування Каганату русів піддається сумніву. А тут же постає не будь-що, а саме Каганат, титул кагана ж, офіційно визнаний сусідніми державами (а він і був визнаний, якщо в переписці голів держав був присутній), означав у євразійських степах те ж саме, що й «імператор». Злиті ж воєдино «свеони», «нормани», «роси» й «каган» плутали і норманістів, і «славістів»: перші не могли пояснити, як степовий титул «каган» опинився у Скандинавії, а антинорманісти («славісти»), у свою чергу, – яке відношення свеони й нормани мали до Київської Руси. В площині альтернативи Скандинавія / Київська Русь питання вирішенню не піддатне.

Сучасним прихильникам нормано-хазарського панування над слов’янами (одним з них був Л. М. Гумільов, до речі) здається, що все пояснює їхня ідея: тут і скандинави (свеони) і хазари (каган). А оскільки науковий світ визнає, що титул кагана був рівний імператорському [а я в ряді своїх статей доводжу, що він був вищий. Тому-то й стільки «темряви» навколо нього. – О.Б.], то виходить, що «шведсько-хазарський перерозподіл» Східної Європи практично на 100 відсотків «обґрунтований».

Можна ще додати, приміром, такий запис арабо-перського географі Ібн Русте: «Вони (руси) нападають на слов’ян, сідають на кораблі, відправляються до них, полонять їх, вивозять у Хазаран і Булгар (Волзьку Булгарію), продають їх; немає у них полів орних, оскільки вони їдять те, що привозять із землі слов’ян». Хто ще може прийти в голову, як не відомі варяги-нормани-руси в одному обличчі, які заволоділи північними слов’янськими племенами й стягали з них данину? Південь же слов’янських земель знаходився довгий час під хазарським ігом (або «благотворним впливом» – як кому подобається. А вподобання тут залежать від власного етнічного походження того чи іншого автора).

Між тим нормано-хазарська концепція, яка виявилася останнім часом у «авангарді» історичної науки (не без впливу праць того ж таки Л. М. Гумільова), має дуже хитку основу. Концепції і норманізму і «хазаризму» розбиваються при першому ж серйозному погляді на проблему. І це просто дивне явище, що обидві концепції так «в’їлися» в плоть і кров істориків. Хоча насправді все доволі просто: норманізм був замовлений ще Катериною ІІ, яка в такий спосіб догоджала милій її серцю Прусії, і як такий він продовжує існувати й досі: його заперечують у передуючих викладу історичного матеріалу історіографічних параграфах підручників з історії і викладають у історичних; а в «хазаризма» теж є свій замовник – досить згадати, що Хазарія була іудейською. Ось і все. І до об’єктивності тут, як-то кажуть, «як до Києва…».

Бої за Руський каганат.

Починаючи ще з ХVІІІ ст. точаться в історичній науці справжні бої «за Руський каганат». Найперший з авторів норманської теорії – прибулий з Німеччини джерелознавець Зігфрид Байєр (1694 – 1738 рр.) відразу поклав Бертинські аннали в засаду своєї концепції. Його не знітив титул «каган», йому було досить згадки про «свеонів». І він проігнорував те, що автор анналів розділяє русів і свеонів, адже русів тільки запідозрили» в тому, що вони – свеони. Однак Байєру досить було «шведів».

Праці Байєра, які виходили латинською й німецькою мовами, орієнтувалися на німців, які мали в ті часи реальну владу в Росії, і їхньою метою було історичне обґрунтування права інородців на управління країною. Та ж ідеологічна настанова знаходилася в засаді й наступних норманістських писань.

Це викликало спротив з боку російських патріотично налаштованих учених, які не бажали визнавати слов’ян нездатними до створення держави без зовнішньої допомоги. Опонував Байєру перший російський історик – В. М. Татищев. Він вважав варягів вихідцями з Балтійської Славонії, а русів – потомками сарматів. На його думку, варяги-слов’яни завоювали русів і запозичили у них етнонім «Русь». Ця Русь розташовувалася у Фінляндії, близько до Швеції, тому-то німецький двір і сплутав їх зі свеонами (шведами).

[ Мій коментар: взагалі-то шведи – «шваби», до чого тут свеони? З іншого боку, у згаданих джерелах пишуть про «свеонів» германські правителі, а згадаймо, як готи шукали в Доно-Донецькому регіоні «Велику Свитьод», то невже германські правителі про це не пам’ятали? Це росіяни, не знаючи української мови, перекладають: «Велика Швеція», а насправді треба казати «Велика Свитьод». А в Швеції була «Мала Свитьод», яку готи покинули. Тож цілком могло бути, що існувало дві Свитьод: одна у Скандинавії, а інша колись була тут, у Степу, де й знаходився Каган русів. Руси посідали її терен, ось Людовик Благочестивий і помилився, подумав, що розвідники від шведів (тобто свеонів з «Малої Свитьод») приїхали. А інший Людовик написав про «Норманський каганат», потрактувавши так Каганат русів, який володів тереном милої їхньому серцю міфологічної «Великої Свитьод». І що тут неясного?]

Але продовжимо опис «битви титанів» від історичної науки навколо теми русів. Послідовник Байєра Г. Міллер повністю прийняв аргументи засновника норманізму, додавши «Руотсі» – фінську назву частини Швеції (це й досі улюблене слово норманістів). Головним опонентом Міллера був великий російський вчений М. В. Ломоносов. Він заперечив більшість аргументів норманістів, хоча, на жаль, проігнорував звістки Бертинських анналів. А його сармато-аланська концепція походження русів цілком пояснювала присутність тюркського титулу правителя русів. Між іншим, прабатьківщиною русів Ломоносов вважав межиріччя Дніпра й Дону (майже сучасна теорія).

На жаль, йому не вдалося перемогти норманізм – система його доказів, подеколи вельми логічних, не виходила (так же, як і в самих норманістів), і не могла в той час виходити за межі звичайної логіки й інтуїції. Аргументи ж на кшталт «цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи» (які почасти, розсердившись, висував Ломоносов) науковими ніяк визнані бути не можуть.

Дещо нове в суперечку про витоки Руси вніс ще один німець – дуже освічений джерелознавець А. Л. Шльоцер, який приїхав до Росії назадовго після смерті М. В. Ломоносова. Його традиційно вважають третім засновником норманської теорії, хоча, незважаючи на всі свої значні джерелознавчі здібності й знання, нових аргументів на її користь він не знайшов. Він був допущений до святая святих – твору Нестора-літописця. Вивчивши уважно також візантійські джерела, він дійшов до висновку про існування двох племінних об’єднань, які називалися русами: одне в Північному Причорномор’ї (численний «азіатський» народ), а інше, з першим не зв’язане – скандинавська русь у Прибалтиці.

Але, на жаль, Шльоцер пов’язав повідомлення Бертинських анналів зі скандинавами. Його джерелознавчі навики зобов’язали його пояснити титул Chacanus, але його захоплення норманізмом змусило цього дуже кваліфікованого німецького вченого висунути жалюгідне пояснення, що це – ніщо інше, як скандинавське ім’я Hakon. Тому в нього й вийшло, що у 839 році до Інгельгейму прибуло невідоме скандинавське посольство, яке не мало ніякого відношення до Київської Руси.

Точка зору Шльоцера про повідомлення Бертинських анналів була беззастережно визнана М. М. Карамзіним, який якраз починав писати свою «Историю государства Российского». І придворний російський історіограф зробив крок назад навіть у порівнянні з Нестором-літописцем: у русах він побачив тільки шведів. Чому офіціозний історик зробив вибір на користь норманів – ясно: російська імператорська фамілія була вже на той час більш, ніж на три чверті німецькою. Та й непоганий з його боку був ідеологічний крок – пояснити витокову відмінність «блакитної крові» – правлячої верхівки від народних мас, що перебували на початку ХІХ ст. у рабстві кріпацтва. Щоправда, Карамзін був «рибою» ще тією – дослідники його праці зазначають, що свої думки він ховав не в тексті роботи, а в коментарях. Якщо їх уважно читати, то можна побачити подеколи щось зовсім протилежне тому, що писав Карамзін у своїх текстах.

У 30 – 60-рр. ХІХ ст. більшість російських і слов’янських учених відкрито виступили проти норманізму, з’явився цілий «слов’янський» напрям, метою якого було довести давність і автохтонність слов’ян у Європі, а також – на прикладі київської руси продемонструвати здатність їх до самостійного створення держави. Засновником цього напрямку самі «слов’яни» вважали Ломоносова, а найбільш значними в науковому відношенні представниками були Ю. І. Венелін (Гуца), О. Бодянський, Ф. Святний, Ф. Л. Морошкін та ін. Але «славісти», можна сказати, просто надірвалися: вони поставили перед собою завдання, непомірне для рівня історичної науки того часу – створити позбавлену протиріч концепцію походження Руси, не виключаючи з обороту жодного відомого на той час джерела. Був зібраний величезний і так і досі ще не осмислений матеріал, але розрив між станом історичної науки ІХІ ст. і необхідною глибиною аналізу цих джерел виявився нездоланним. Школа Венеліна канула в Літу. Але напрям, який почав ототожнювати русів і слов’ян продовжив своє існування і в подальшому.

Це на той час виявилося єдиним, що можна було протиставити норманізму, до якого долучилася в 30 – 70- ті рр. ХІХ ст. така офіційна особа російської історичної науки, як М. П. Погодін, усі зусилля якого були спрямовані на доказ скандинавського походження династії Рюриковичів. Йому опонував такий монополіст в авторстві гімназичних підручників з історії, як Д. І. Іловайський. Саме він встановив, що сказання про призвання варягів є пізнішою вставкою у Повість минулих літ. На цій підставі вчений заявив про непринциповість «варязького питання» й зосередився на пошуках русів на півдні східної Європи. У цьому йому дуже допомогли нові переклади арабо-перських авторів, зроблені у 1869 і 1870 рр. Д.А. Хвольсоном і А. Я. Гаркаві, які містили свідчення про локалізацію русів у VІІІ – ІХ ст. Саме Іловайському в його «Разысканиях о начале Руси» належить блискучий висновок, а саме:

«Якщо допустити, що у 839 р. у південній Росії існував народ Русь, що управлявся каганами, то норманська теорія повинна бути скасована».

Саме Іловайський першим упевнено заявив, що Руський каганат як незалежна держава, таки існував, розміщувався у степах між Дніпром і Доном, і головне – був головним ворогом Хазарії. Столицею цієї держави він зазивав Київ, але концепція сармато-аланського походження русів не давала підстав до висновку, що столиця була в Києві, адже на цей час там уже жили слов’яни.