Подібне значення це має й нині.

Отож, за правління царя Петра І відбулася така вагома за своїми наслідками зміна етноніму нинішніх росіян – у площині того, що належало українцям. «Хер Пітер» (як залюбки називав себе цар Петро) носився навіть з наміром перенести столицю Імперії до Києва, бо, як відомо, люто ненавидів Москву. Змінюючи етнонім, він сподівався, перш за все, прихилити московітів до європейської цивілізації. То була дурна ідея вже в той час, як не стала вона іншою й донині. В цьому ж напрямку діяли і його наступники. Але розвиток імперії, як і слід було очікувати, пішов невблаганно згідно з політикою й законами панівного в цій імперії московського народу – з тієї пори російського. Від зміни етноніму він виграв УСЕ. Українці й білоруси ж УСЕ ВТРАТИЛИ.

Зміна етноніму дозволила росіянам привласнити всі ті політичні й культурні надбання, що їх створили в давні часи мечем і словом сини Київської Руси (ніколи не забувайте, що Русь була Київською). Саме для цього Петро І і взяв грецький варіант назви «Русь» – «Rossia» для своєї держави, бо всі в ті часи знали, що назва «Русь» є властивою назвою тільки Руси-України. Без апостольського Києва претендувати на «збирання земель» в Імперію Романовим, які не мали жодного відношення до Рюриковичів, було годі. Тож Петру треба було з’єднати Русь-Україну з Московією не просто, а так, щоб здавалося, що Московія є осередком, а Україна – тільки додатком, такою собі прищіпкою до головного московського пня. В результаті українці були позбавлені свого історичного етноніму, а етнонім «русскіє», характерний для людності майбутньої Московщини Х – ХІІІ ст., знов виринув з лабет історичного часу й під час наполеонівських війн (з 1813 р.) поширився в Європі й світі. Це поставило під загрозу людність колишньої Гетьманщини. Для цієї частини українського народу, яка потрапила під владу московського уряду, зміна етноніму стала пекучою історичною необхідністю. Саме тому для Лівобережжя Дніпра набирає у ХІХ ст. поширення новий термін – «Україна». Він не був новим – його згадує Літописець у «Повісті минулих літ» (під 1187 роком), але до цього часу це був суто географічний термін – як назва певного краю. (Нині В. С. Крисаченко доводить, що то була якась стародавня не тільки географічна, а й геополітична реальність. Див.: Крисаченко В.С. Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. – К., 2000.). Його поширення стимулювалося московською тактикою мімікрії в етнографічній термінології. Щоб зірвати смертельний для української нації Нового часу, що формувалася, асиміляторський натиск, за обставин повного політичного і культурного безправ’я не було іншого виходу, як ЗМІНИТИ ЕТНОНІМ. Так виникла назва «українці».

Перехід на новий етнонім був для народу процесом затяжним і дуже болісним. Розповсюдження його йшло від сходу на захід разом з поширенням території Російської імперії. У 1890-х рр. і галицькі українці також прийняли термін «Україна» й етнонім «українці» як своє національне ім’я. Це було продиктоване бажанням наголосити на моральній єдності з Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування «Руси» з «Росією», адже Галичина в той час входила до складу Австро-Угорської імперії.

Вирішальну роль у поширенні нового етноніму, безперечно, відіграла творчість Тараса Шевченка, хоч сам він цього терміну і не вживав. Великий Геній українського народу використовував і оспівував термін «Україна». На означення ж субстантивного і ад’єктивного імені членів української нації Шевченко вживав назви «козак» і «козачка». Я. Рудницький у праці «Слово і назва «Україна» (Вінніпег, 1951) пояснює це так:

«Шевченко систематично уникав назви «українець», бо ця назва за його часів ще не містила ніякої національно-державної традиції, не нагадувала про історичну спадщину, радше пасувала для означення етнічно-мовної «народності», аніж державотворчої нації – а Шевченку йшлося саме про цю останню. Адже таких словосполучень, як «українська незалежність», або «українська самостійність» за життя Шевченкового взагалі ще не існувало, а існувала для означення того самого поняття – «козацька воля» (Рудницький Я. Слово і назва «Україна». – Вінніпег, 1951).

Утвердження нового етноніму як народної назви відноситься до 90-х рр. ХІХ – 10-х рр. ХХ ст. Паралельний термін «Україна-Русь», який вживали у другій половині ХІХ ст. П. Свенцицький, П. Куліш, І. Пулюй, І Франко, М. Грушевський та деякі інші українські вчені й письменники, не прижився.

Назва «Україна» знайшла своє формальне завершення проголошенням Української Народної республіки (УНР) 20 листопада 1917 р. За Брестським мирним договором з 9 лютого 1918 р. назву держави «Україна» офіційно визнали: Радянська Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. А добровільна військова формація «Українські січові стрільці» (УСС) ще з 1914 року на фронтах Першої світової війни у складі австро-угорської армії кров’ю своєю скріплювала новий етнонім. За міжнародним Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. назву «українець» було визнано «як одиноку і всенародну». Але остаточно нова назва прийнялася на всій українській території лише в 40-х рр. ХХ ст. А на Закарпатті цей процес тільки почався у 1945 році. Це свідчить про те, що стара назва народу і його країни (як «Русь») найдовше зберігалася на крайньому заході України. Тут процес зміни етноніму триває й досі і не можна сказати, що він протікає безпроблемно.

Ясно, що простий московський люд був далекий від хитромудрих спекуляцій своїх правителів з термінологією. Хоча, які б спекуляції російські царі не творили навколо терміну «Русь», а вони їх творили, ще й як творили, але справедливості заради слід визнати, що ми не можемо саме це їм виставити в якості якогось звинувачення. Адже, у чому ми можемо їх звинуватити? У тому, що вони хотіли стати Руссю? Хотіли, ще як хотіли! До нестями, до зубовного скреготу, до готовності все і всіх розірвати, хто тільки посміє їм у цьому завадити. Але… Хіба це гріх – бажання «стати Руссю»?.. І вони ж таки нею стали. Факт незаперечний. А ставши, стали душити конкурента – Україну. І це – теж факт незаперечний. Їх за це звинувачують сучасні українські історики-народники. Але це справедливо тільки наполовину. Треба було самим зубами, кігтями, всім своїм національним єством триматися за Русь, за свій етнонім, воювати за нього до загину. Не стали… Було все-одно? А таки було, адже не випадково Тарас Шевченко напише такі рядки:

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана

 онучата голі.

 Це – результат не стільки злонаміреності росіян, скільки відвічного українського «моя хата скраю – нічого не знаю». І дожилися, що нічого й не знають.

Росіян не можна картати за те, що за будь-що намагалися «стати Руссю» й таки нею стали, нехай і міфологічно. Їх можна картати тільки за те, що від коренів відвертаються: намагаються забути, що Русь була КИЇВСЬКА, а їм це не вдається, бо українці весь час нагадують. Росіяни психують і щодуху топчуть Київ і Україну. А потім спиваються. Чому? А тому, що у них болить душа… Та, в якій плаче та сама Русь. Назвався нею – неси цей хрест до кінця, бережи Русь, підтримуй її й захищай. А Русь виходила з Києва… Так замикається коло, в яке сучасні росіяни і втрапили. І крутяться в ньому й не знають, що робити, бо й вирватися не можуть, адже Руссю назвалися, і знаходитися в ньому їм уже аж пече, бо Україну ненавидять, а Україна – це насамперед Київ.

Негатив по відношенню до Києва і є головним гріхом росіян. Русь жива, вона живе в душі кожного з нас, і вона мститься тим, хто її ім’я взяв і намагається вихолостити його головний зміст, а він – у Місті-Апостолі Києві. Над цим є сенс подумати й українцям.

Що ж стосується московського люду ХVІ –ХІХ ст., то він спокійно займався собі сільським господарством (до ХІХ ст. – 90% населення) і називав себе «християни», звідки й пішов термін «крестіанин». Це відзначено ще в «Історії Русів». До 1917 року за етнонім їм правив термін «православні». Ні в минулому, ні тепер московський народ не вживав терміну «русич» ніколи (хоча землю свою, назвавши її «Святою Руссю», любив до нестями). Навіть у давніх текстах цю назву осучаснюють, перекладаючи її прикметниковою формою «русскій». (Взагалі, давні київські тексти, видані в Росії, спотворені неймовірно, й це вже давно пішло у свідомість людей). Але цей переклад в СРСР став вважатися обов’язковим і пильнували його дуже суворо. Тож, прийнявши чужу самоназву, росіяни мусили її дещо переробити – у результаті відновили свою стару перекручену форму ще часів тієї ж Київської Руси (а я сказала, що Русь мститься за себе): сучасна самоназва росіян – «русскіє» є нічим іншим, як своєрідним реліктом колоніальної клички слов’янізованої чуді. Про це великий російський класик Лев Толстой казав відверто так:

«Мы можем обманываться, а язык не обманывает. Так вот, все народы мы называем именем существительным – немец, поляк, англичанин, чуваш, узбек. Даже народ, состоявший из нескольких сот человек: удэгэ саами. И только «русский» идет как прилагательное. В этом, на мой взгляд, величайший смысл».

Але ні сам Л. М. Толстой, ні будь-хто з російських дослідників так донині й не спромігся сказати, у чому ж той «величайший смысл» полягає. Тож прикметник у самоназві росіян залишається. І він, на мою думку, чітко показує, що в росіян ніколи не було проблеми з нацією («русской»), але у них немає етносу, який і лежить у підвалинах будь-якої нації, адже етнос ніколи не буде називати себе прикметником, що відповідає на питання «чий?». В українців справа обстоїть навпаки – у них немає проблем з етносом: він існує ще з часів неоліту, встиг навіть уже кілька разів поміняти свою самоназву (самари /кімери, скити, сколоти, сармати, анти, поляни, русичі, українці); в українців і донині є велика проблема з нацією – її, єдиної немає й досі. І вже одне це свідчить про значну відмінність між українцями й росіянами, й відмінність саме етнічну. У одних є підвалина – етнос, і немає надбудови – нації, а відповідно й слабка держава (українці); у інших є надбудова, яку захищає могутність держави, але – пустота в підвалинах, бо немає етносу («русскіє»). Відвічні російські питання «что делать?» і «с чего начать?» треба задавати не мені. Але я можу сказати, а чого ж? Що робити? Піднімати Русь. І тим, і іншим. А далі – розумійте, як знаєте.

Що ж стосується етноніму «українці», то слід сказати, що боротьба за новий етнонім тяглася в Україні півтора сторіччя – з середини ХІХ ст. і заледве не до кінця ХХ ст. Вона вимагала від українців жертовності й високого духовного напруження. І треба визнати, що жертв на олтар нового імені народу було покладено безліч. (А іншого й не могло бути: назвалися – воюйте за своє!). Врешті-решт півторастолітня етнонімічна війна завершилася цілковитою перемогою українська, вінець якої – сучасна незалежна Україна – постав на наших очах. А хтось уже в ній і встиг народитися. Слава їм!).

Отже, етнонім «українці» слід розглядати як важливий етап у консолідації українського етносу на його найвищій, національній стадії розвитку – стадії створення власної державності. Тому й досі продовжуються спроби затушувати збірне національне поняття «українець», виставляючи на перший план якісь локальні назви типу «малорос», «руснак», «русин», «лемко», «новорос», «поліщук» тощо. До цього ряду слід включати й новітній термін «русскоязычный». Це все мине. Творення української нації на основі етноніму «українці» вже не зупинити.

Ще на початку 90-х рр. ХХ ст. ми, тогочасні молоді політики думали, що український народ поставить на порядок денний питання про повернення собі своєї історичної самоназви – «русичі». А назву держави ми вважали прийнятною, як «Україна-Русь». Ми вважали, що це було б актом величезної історичної справедливості. Але так не сталося. І в цьому теж проявився впертий український характер: якщо вже від чогось відмовилися, то – все, вороття назад немає; а якщо вже щось впустили в душу, прийняли, то – все, хоч кіл на голові теши, не відречуться. Що ж, це – вибір українства.

Політико-ідеологічні аспекти боротьби за «Київську спадщину».

  Теорія.    

Перший теоретичний момент. У ґенезі мислення людини можна виділити чередування таких його типів:

1. Філологічне з його двома ступенями (або видами): а) міфологічним (найстаршим), і – б) літературним (з часів Античності). Але міфологічне все-одно продовжувало існувати.