І все ж таки на кінець хіх ст. Перевага виявилася на боці антинорманістів, хоча залишалися не проробленими великі лакуни як методологічного й загальноісторичного, так і джерелознавчого характеру.

Ілюзія перемоги і перемога ілюзії.

Радянська історична наука далеко не відразу приділила увагу нашій проблемі. Втім, не тільки їй. Справа в тому, що у 20-х рр. ХХ ст. в СРСР предмет історії був виключений ідеологами «інтернаціоналізму» та «світової революції» з викладання, а історія Київської Руси (писали: «Давньої Руси» – це щоб Московію в Русь залучати, хоча терен Залісся ніколи в Русь не вводився») – з програм із суспільствознавства. Тому публікації з проблеми походження Руси були поодинокими і в своїй більшості продовжували традиції минулих літ. Традиції дореволюційної історіографії успадкували й російські вчені-емігранти першого і другого поколінь. З робіт останніх слід назвати оригінальну працю Г. В. Вернадського «Древняя Русь». У ній автор розділяв слов’ян і русів, відстоюючи сармато-аланську версію походження русів. Він перший заявив, що Каганат русів – це було державне утворення, яке безпосередньо передувало Київській Руси і було зв’язане з нею. Але Вернадський був норманістом і не зміг це подолати, тож «перевів» шведів середини VІІІ ст. на Дон. Крім того, він не мав доступу до тих нових археологічних матеріалів, які доводили відсутність на цій території скандинавської матеріальної культури.

У 30-х рр. ситуація в СРСР з історичною наукою різко змінилася. Й. Сталін відійшов від ленінської ідеї «світової революції» й висунув іншу – ідею «побудови соціалізму в одній, окремо взятій державі». Для цього перш за все треба було цю державу створити й зробити її світовою. Так виникла потреба в пошуку коренів держави, а значить і в розвитку історичної науки. До цього додалася зростаюча зовнішньополітична загроза, поєднання в гітлерівській Німеччині ідеології антикомунізма не тільки з юдофобією, а й з русофобією. Все це змусило керівництво СРСР не тільки «відновити права» історичної науки, але й звернутися до норманської проблеми на державному рівні. За основу була взята теза, обстояна раніше – про неможливість привнесення державності ззовні, доповнена автохтоністською теорією лінгвіста М. Я. Марра, яка дуже сподобалася особисто Й. Сталіну.

Перед істориками було поставлене завдання антинорманістського характеру, яке полягало в тому, щоб:

1) довести автохтонність слов’ян у Східній Європі;

І 2) довести слов’янську етнічну приналежність народу «Русь».

І на шляху вже радянських антинорманістів знов встали дані джерел, які чітко розділяли слов’ян і русів. Всі спроби довести витокову тотожність руси і східних слов’ян, спираючись на джерела, які твердили протилежне, успіху не мали, хоча й продовжуються й дотепер. Яскравим прикладом у цьому відношенні є видатний історик і археолог, академік Б. О. Рибаков, який за останні 50 років не змінив своєї точки зору на походження Руси і багато років був утіленням офіційного радянського антинорманізму. З 1940-х рр. цей учений ототожнює русів і слов’ян і твердить, що стародавній обсяг Руси – це лісостеп Середнього Подніпров’я. Рибаков, розбираючи вже в 1980-х рр. проблему локалізації Руського каганату, блискуче спростував концепцію північного розташування цієї держави і народу «русь». Але навіть детальне вивчення ним джерел (у тому числі перського анонімного твору «Межі світу», в якому чітко локалізується Руський каганат не на Півночі, але й не в Середньому Подніпров’ї), не допомогло йому позбутися своєї думки. Не допомогли і вже на той час відкриті нові археологічні пам’ятки, які не фіксують у Середньому Подніпров’ї VІІІ – початку ІХ ст. слов’янської культури, що дозволяло б говорити про державу.

Інші радянські історики, не вбачаючи можливості довести тотожність слов’ян і русів, повернулися до старої настанови про те, що проблема етнічної приналежності русів при вивченні політогенези східних слов’ян начебто є «непринциповою». Руський каганат був знов ототожнений з Київською Руссю, а руси східних джерел – з панівним прошарком Київської Руси.

За таких умов повернення норманізму було неминучим, що й сталося у 1960-х рр. Дані археології, лінгвістики, писемних джерел, які малися на той час, не вкладалися в рамки концепції автохтонності й етнічної однорідності. Новий наступ норманізму відбувся звідти, де він залишився непереможеним ще в кінці ХІХ ст. – з надр допоміжних історичних дисциплін та джерелознавства, роль і значення яких з цього часу починає непомірно гіперболізуватися. І норманісти швидко повернули собі свої позиції, не висунувши при цьому, до речі, жодного нового аргументу: століття тому спростовані положення з праць З. Байєра та Г. Міллера були сприйняті просто як якесь одкровення.

Проблема русів була висвітлена в 1967 році фахівцем зі східних мов О. П. Новосельцевим у коментарях до звісток арабо-перських джерел про слов’ян та русів. У них він зробив висновок про північне розташування Руського каганату й одного з центрів русів – Арсанії (Новосельцев А. П. Восточный источники о восточных славянах и Руси VІ – IХ веков // Древнерусское государство и его международное значение. – М., 1967). Але це було блискуче спростовано Б. О. Рибаковим (Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХII – ХIII веков. – М., 1993). Він довів, що Новосельцев просто проігнорував такий метод дослідження, як текстологічний аналіз, а тому поплутав інформацію зі східних джерел різних часів і шкіл, чого робити не можна було ні в якому разі. Цікаво, що Новосельцев з критикою Рибакова погодився й заявив, що середньо-подніпровська (київська) локалізація Руського каганату, на чому наполягав Рибаков, правильна. Чому він це зробив? А тому, що така локалізація аж ніяк не вбивча для неонорманізму, адже можна заявляти, що руси на час появи Бертинських анналів просто «з’явилися» на «слов’янському півдні» (термінологія Новосельцева). Це означає, що до цього вони мешкали знов-таки на півночі.

Паралельно з неонорманізмом під прикриттям тієї ж компартійної тези про «неможливість привнесення держави ззовні» розвивалася інша версія початків Руси – хазарська. Особливої популярності вона набула в археологів, які вивчали степи Євразії, тюркологів та іраністів, хазарознавців та істориків-народників з української діаспори. При її створенні залучалося в якості основного аргументу, крім археології салтово-маяцької культури (яку всю записували до хазарської), те ж коло джерел про Руський каганат, яке було вже на цей час читане-перечитане аж до дірок, трактоване й перетрактоване усіма, хто тільки цим не займався.

Квінтесенцією цієї версії, основа якої була закладена археологом М. І. Артамоновим у монографії «История хазар» (М., 1962), є наступне. Руський каганат – держава-васал Хазарії. Звідси руси начебто запозичили титул «хакан».

[Увага! Руси мали «кагана», хазари звали свого правителя «хакан». Звернення до санскриту дає різну трактовку (й дуже цікаву, до речі): «кий-ган» – «грізний цар», а «ха-кхан» – «любитель хлопчиків». Іудеї, які складали правлячу верхівку Хазарії й тримали під своїм контролем царя, а потім заснували й власну династію в Хазарії, навряд чи розбиралися в тонкощах вимови термінів, що мали санскритську основу. То хто ж так опозорив іудейських правителів Хазарії, як ви думаєте?.. Отож. Поважайте предків, вони нам залишили дуже важливу інформацію, її просто треба вміти знаходити й розуміти. – О.Б.].

Лінгвістична основа «рус / рос» була об’явлена іранською, запозиченою слов’янами Подніпров’я в VІ – VІІ ст. або й раніше. [Ну, нічого наші предки не мали свого, усе переймали в чужинців! Просто набрід ретрансляторів якихся, а не народ – хоч слов’яни, хоч руси. – О. Б.]. У VІІ – на початку VІІІ ст., за «неохазаризмом», слов’янське Подніпров’я було підкорене хазарами, висока культура (!?? – О.Б.) яких дозволила «диким» слов’янським племенам розвиватися, а військова могутність Хазарії захищала їх від степових кочовиків [Чим це краще від норманізму? – О.Б.]. Потім «дикуни» вирішили налякати хазар, віддавши їм свій меч, а ті взяли та й злякалися, що є дуже дивним, чи не так? «Дикуни» ж, що з ними панькатися? Але ж, ти диви, злякалися, бо, згідно з «неохазаризмом», так слов’яни визволилися від хазар. (Далі виклад цього мороку можна не продовжувати, бо все – такого ж ґатунку).

Норманізм і хазаризм має на сьогодні вже «море» літератури, але як би вони не відрізнялися один від іншого, і як би не пхнулися вивищувати – один норманів, інший хазар-іудеїв, мають одну спільну рису: за всі роки свого існування ні той, ні інший так і не спромоглися пояснити чітке розділення слов’ян і русів у східних авторів ІХ – Х ст., заради чого, власне, всі такі дослідження й започатковувалися. Тобто, проспівали осанну кому завгодно, тільки не слов’янам і русам, а на виході – не вирішили головну проблему, яка й повинна була бути вирішена. Але, оскільки і норманізм і хазаризм були замовленими, то й чекати від них науки було марно.

Між норманізмом і хазаризмом все ж таки є й одна велика різниця (не в тому, що один вивищує одних, а інший інших – це якраз їх об’єднує): норманізм не заперечує, що Руський каганат був незалежною державою (тільки тягне його на північ), а ось хазаризм принципово це заперечує, адже допустити, що в Доно-Донецькому регіоні існувала незалежна держава, це означало б розвінчати уявлення про могутність іудейської Хазарії у Східній Європі, як також і значно скоротити її припустиму територію.

Отже, головною ідеєю цих двох опозиційних офіційному радянському антинорманізму напрямків у радянській історіографії була ЗАЛЕЖНІСТЬ СЛОВ’ЯН (якими вважалися також і руси) напередодні створення Київської руси або від варягів-скандинавів, або від іудеїв-хазар. І вже в 1980-х рр. нормано-хазарське бачення історії Східної Європи VІІІ – ІХ ст. почало домінувати в радянській історіографії. І тією «залежністю» предків потомки і слов’ян і русів тільки висікли самих себе.

На початку ХХІ ст. проблема Руського каганату знов стала актуальною для російської історіографії, але новаторів – таких, як В. В. Сєдов, Є. С. Галкіна, сильно критикують. І – знов не об’єктивно, бо замовлено: офіційна російська історіографія дуже ревниво ставиться до України, а згідно з висновками цих учених Руський каганат знаходився на територіях регіону Сіверського Донця й північного Причорномор’я, тобто – тих, які в більшості своїй входять до складу сучасної України. Росії ж немає жодного сенсу посилювати Україну, і якби не насамперед – історично, а відповідно й геополітично.

В українській же історіографії проблема нетотожності русів і слов’ян і досі не викликає тієї уваги, на яку вона заслуговує. Але процес іде, й М. Ф. Юрій у праці «Етногенез українського народу» (К., 2008) висловив точку зору сучасних українських дослідників- офіціозників: слов’яни й руси – не одне й те ж. Слов’яни не є автохтонами Східної Європи, вони прийшли сюди з верхів’їв Вісли у VІ – VІІ ст., заселивши Придністров’я і басейн озера Ільмень (тобто ми тут бачимо фактично повторення Несторової «дунайської» версії походження слов’ян, тож не випадково, що цю позицію інші українські вчені – представники народницького напрямку, критикують). До приходу слов’ян цю територію заселяли фінно-угорські племена, а також руси (роси) – етнос цілком не слов’янський. Назви дніпрових порогів, подані мовою русів Костянтином Багрянородним (Х ст.): Єссуми, Ульворен, Геландра, Ейфар, Варуфорос, Леанти, Струвун, і мовою слов’янською: Островуніпрах, Неясить, Вулніпрах, Веруці, Напрезі, на думку М. Юрія, свідчать про те, що руси належали до германських племен. Але при цьому, твердить він, русів не можна вважати скандинавськими варягами, оскільки останні почали свої походи в ІХ ст., а руси відомі як самостійний етнос уже авторам VІ ст. Йордану і Захарію Ритору.

Ось так деякі сучасні українські історики й етнологи намагаються заперечити і норманізм, і радянський «слов’янізм». Це їм удається, на мій погляд, дуже слабо, бо власних фундаментальних досліджень українські історики-«неслов’янщики» з проблеми русів не мають.

«Слов’янщики» ж в українській офіційній науці посідають все ж таки домінуюче становище. Вони відстоюють автохтонність слов’ян у Східній Європі, як також і віддають їм пріоритет у формування ранніх державницьких об’єднань у східних слов’ян.

Найбільш ранніми племінними східнослов’янськими об’єднаннями, які, на думку українських учених-«слов’янщиків», несли в собі зародки державності, вважаються: полянське (з осередком у Києві), дулібське та волинянське. Академік Б. Греков вважав, що в VІ – VІІ ст. існував величезний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним з найдавніших східнослов’янських союзів. Історики підтвердили повідомлення Нестора про те, що дуліби були піддані репресіям з боку аварів (обрав, за термінологією Нестора). Довгий час історики-марксисти вважали це «вигадкою літописця», але виявилося, що Нестор казав правду. Тож і виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VІІ ст., виникнувши, по-всьому, ще в VІ ст. В сучасній українській традиції вивчення української державності прийнята точка зору М. Котляра, згідно з якою дулібське об’єднання племен було зародком державності східних слов’ян.

У процесі подальшої консолідації у VІІІ – ІХ ст. виникли ще ширші політичні об’єднання східних слов’ян – своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, говориться про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії й Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куяба (чи Куявія) – це Київська земля з Києвом. Славію, як правило, бачать у землі ільменських словен, головним містом яких у Х ст. стане Новгород. В Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростово-Суздальську землю. На сьогодні її місцерозташування все ще дискутується.

Українські історики-«слов’янщики» також запропонували своє бачення проблеми русів. Вони згадали міллеровську «Руотсі» (фінську назву частини Швеції) і вважають, що слово «русь» – фінського походження (хоча лінгвістичні дослідження свідчать, що воно має кельтське походження).Вони твердять, що цей термін уживався спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини києво-руських князів. Поступово дружини варязьких князів з роду Рюрика на східнослов’янських землях розбавлялися слов’янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «Русь» поширюється на всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов’янського походження. Назва «Русь» поширюється насамперед на полян, що панували у Куявії, а потім і на всіх східних слов’ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалися вся територія, яку посідали «руські люди», тобто, як вважають ці вчені, східні слов’яни.

Але… І знов я змушена казати «але». Адже, по-перше, тут ми знов стикаємося з тим же фактом якогось дивного запозичення зовнішніх речей, більш того, навіть самоназви, з боку слов’ян. Тобто, знов предки українців виявляються якимись такими, що не мають нічого свого, в тому числі й власної гідності (адже самоназва народу – це ж вам не будь-що!). А по-друге, а що ж руси? Куди ж вони поділися? І чи їх самих влаштовувало таке «записування в русів» з їхньої точки зору Бог знає кого?

Таким чином, констатуємо той незаперечний факт, що проблема етнічного походження русів і слов’ян ні в російській, ні в українській, ні тим більш в будь-якій зарубіжній історичній науці на сьогодні залишається так же, як і 200 років до цього невирішеною.

Хазари й Русь та Крим.

Перші достовірні свідчення про хазар з’ являються на початку V І ст. Питання щодо їхнього походження досі не отримало однозначної відповіді. Найбільш поширена версія така, що, скоріш за все, предки хазар проживали в Центральній Азії на кордонах з Китаєм, де письмові джерела зафіксували їх під іменем «коса». Я відношуся до тих істориків, які виводять хазар від «кайсаків» – скіфського племені (або, скоріш, військової варни племені саків). Вважається, що в етнічному відношенні то був конгломерат, в якому були представлені як угорські (близькі мадярам-угорцям), іранські, так і домінуючі тюркські елементи. Користується популярністю версія, що хазари розмовляли на одній з прототюркських мов, але казати про це щось точно не доводиться. Адже не залишилося жодного тексту, що був ви написаний їхньою оригінальною мовою (тексти, які існують, написані різними літературними мовами того часу, зокрема, грецькою, а також, уже після прийняття іудаїзму, – на івриті).

Основним заняттям ранніх хазар було кочове скотарство, тому їх вчені цілком об’ єктивно заносять до номадів, а їхнє суспільство – до номадних суспільств (кочових). Але по мірі розширення контактів із землеробським населенням нижньої Волги, Північного Кавказу, Закавказзя частина хазар поступово переходить до осілого способу життя. Процес цей отримав у працях відомої дослідниці-археолога С. О. Плетньової визначення як рух «від кочів’їв до міст».

До початку V ІІ ст. хазари разом із тюркомовними племенами болгар, що населяли Приазов’ я, входили у склад Західно-тюркського каганату. На середину V ІІ ст. ця держава, що була спадкоємицею великої імперії номадів – Великого Тюркського каганату, у свою чергу ділиться, даючи початок новим етнополітичним створенням, серед яких особливо помітним стає хазарське. Саме воно стало першим у ранньосередньовічній історії Східної Європи централізованим політичним об’єднанням, яке зберегло цю свою роль до виникнення Київської Руси, тобто до кінця ІХ ст.

У 60-х рр. V ІІ ст. хазари розгромили болгарську конфедерацію, відому як «Велика Болгарія» (каганат Булгар). Частина булгар на чолі з ханом Аспарухом пішла в Нижнє Подунав’я, де була заснована держава Болгарія (шляхом завоювання земель проживаючих тут слов’ ян і їх підкорення). Інші залишилися на місці й стали підданими хазар.

Саме в цей час хазари розпочинають свої напади на поселення на берегах Керченської протоки – про це свідчать археологи, які знайшли в Керчі сліди пожарищ кінця V ІІ ст. Це означає, що хазари почали планомірне просування в західному напрямку, відмічене залишками поселень. Зокрема, кочів’ я початку V ІІІ ст. виявлене луганськими археологами поблизу м. Брянка. Це – значне відкриття, адже досі вчені не вважали, що хазарам удалося просунутися так далеко на захід. Вважається хазарським і поселення Тау-Кипчак (поблизу Керчі), але, оскільки воно відноситься до так зв. салтово-маяцької археологічної культури, то однозначно твердити, що це були саме хазари, а не руси, не можна. Адже, як переконливо довела О. Галкіна, руси теж представляли салтово-маяцьку культуру. Тож у цьому питанні ще вченим треба розбиратися.

Чому Керченський і Таманський півострови цікавили хазар? Тому, що вони мали винятково важливе значення у контролі над протокою, що з' єднувала Чорне й Азовське моря. Контроль над протоками ж – надзвичайно важлива геополітична проблема не тільки для народів наших теренів (досить згадати світову й багатовікову боротьбу за контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Вона просто значно більше висвітлена у джерелах, ніж наша, але це не означає, що боротьба за «нашу» протоку була менш завзятою й жорстокою). Протока між Чорним і Азовським морями була стратегічно важливим відрізком східноєвропейського торгівельного шляху по Дону й далі через сухопутний переріз, який долався волоком, на Волгу й Каспійське море. Не випадково саме в Хазарію прийдуть у V ІІІ ст. виселені з Персії іудеї – торгівельні операції були завжди головним джерелом їхніх капіталів. І контроль над вказаною й іншими торгівельними артеріями (у тому числі й над шляхом «з варягів у греки») став одним з головних джерел збагачення верхівки хазарського суспільства. Всі торгівельні операції на торгівельних шляхах, які контролювалися Хазарським каганатом, тримали в своїх руках євреї-рахдоніти.

Питання про іудаїзацію Хазарії ми розглянемо наприкінці лекції, бо воно окреме, зараз же зазначу, що до появи іудеїв у Хазарії, тобто до V ІІІ ст. хазари мали зовсім інші релігійні уявлення. Частина їх була язичниками, найбільше ж розповсюдження мало тенгріанство (віра в Бога Неба Тенгрі), яке мало широке поширення саме серед степових народів. (До речі, тенгріанство буде головною релігією і в імперії Чингізхана).

На початок V ІІІ ст. влада хазар простиралася до середньої течії Дніпра, де в залежність від них потрапили східнослов’янські племена полян, дреговичей, сіверян, в’ятичей та деякі інші. Вчені вважають, що до прориву східного кордону Хазарського каганату печенігами, хазарами контролювалася практично вся територія Північного Причорномор’я. Але я й тут змушена висловити застереження, що доки не встановлені межі Руського каганату, який у V ІІІ ст. уже існував, не можна говорити, що всі вказані терени Північного Причорномор’ я контролювали саме хазари. Чому ж тоді Чорне море, яке звалося «Румійським» ще в V І – V ІІ ст., у V ІІІ ст. – «Хазарським» («море ал-Хазар», за арабським географом ІХ ст. Ібн Хордадбехом), а вже на початку ІХ ст. воно фігурує у джерелах як «Руське море»? Ось тут, вочевидь, учені ніяк не «розведуть» хазар і русів, які були християнами й могли виломитися з Хазарського каганату саме тоді, коли в ньому з’ являться «на поселення» іудеї. Тож, як стає ясно, ми на сьогодні нічого не знаємо про ту запеклу боротьбу, яку відразу ж після створення власного Каганату повели руси проти хазар за контроль над Керченською протокою. Тому Хазарія пізніше так буде душити Київську Русь, бо руси позбавлять хазар і контролю над шляхом «з варягів у греки».

На шляху експансії хазар стояла й така могутня держава, як Східна Римська імперія (Візантія), але вона не застосувала рішучих дій відразу ж, як тільки хазари почати зазіхати на землі навколо Чорного моря. Причиною була загальна для обох держав смертельна загроза з боку арабів. Вони змушені були встановити союзницькі відносини для організації захисту своїх володінь у Закавказзі. У 732 році ці відносини були скріплені шлюбом між царевичем Костянтином, у подальшому імператором Костянтином V, і хазарською принцесою Чічек, яка прийняла у хрещенні ім’я Ірина. Син від цього шлюбу з 775 по 780 рр. посідав візантійський престол під іменем Лева Хозарина.

На жаль, навіть щодо внутрішнього життя Тавриди у стадії поступового розповсюдження влади хазар на територію Кримського п-ова свідчення в джерелах дуже скудні, а вже про те, яким було життя на територіях Дніпро-Донецького регіону, підвладних хазарам, ми зовсім нічого не знаємо. Тому тут нам доведеться обмежитися тим, що відомо про стосунки Хазарія – Крим.

Грецький історик Феофан включив у свою працю «Хронографія» розповідь про пригоди скинутого з престолу імператора Юстиніана ІІ. Так, Феофан пише, що у 695 році, внаслідок перевороту, що було для Візантії доволі звичайним явищем (там навіть звичайна проститутка могла стали імператрицею), імператором був проголошений полководець Леонтій. Скинутому з престолу Юстиніану ІІ зберегли життя, але піддали його публічній ганьбі: вивели на іподром і привселюдно відрізали йому носа. Саме тому в історію він увійшов під прізвиськом Риномет, що означає Безносий. Після цього спотворений Юстиніан був засланий за море у Херсон, який в той час традиційно вважався надійним місцем для ув’ язнення політичних ізгоїв. Напевне, у Константинополі це місто на далекій окраїні імперії вважалося лояльним до центральної влади. Юстиніан мав сильний характер і надзвичайну волю до перемоги. Здавалося б, у найбезнадійнішому стані він почав шукати однодумців, невдоволених, прагнучих змін. Їм він відкрито заявляв про свої плани повернути втрачену порфіру. Це не залишилося непоміченим у місті. Коли в Константинополі у 698 році відбувся черговий переворот, Леонтій був скинутий і замінений Апсимаром Тиверієм ІІІ, з Херсону прийшло прохання до нового правителя повернути невгамовного ув’ язненого у столицю для остаточного вирішення його долі. Дізнавшись про те, що херсоніти просто його «здали», Юстиніан не став чекати очевидного для нього закінчення справи й прийняв рішення тікати з такого зрадницького міста, до якого він затаїв після цього люту ненависть. Єдиним можливим варіантом була втеча до хазар, які в цей час уже з’ явилися в Південно-Східному Криму.

Шлях з Херсону на схід пролягав через фортеці, створені ще за часів правління Юстиніана І (527 – 565 рр.) для захисту від нападів кочовиків підступів до міста. До головної з них – Доросу (Мангуп) було бл. 20 км.  Цю відстань можна було подолати за один день, тим більш, що втікач спішив, справедливо опасаючись погоні. У цей смутний час між Херсоном і фортецями, вочевидь, не було швидкого й надійного зв’ язку. До того ж, Константинополь не сильно турбувався про утримання гарнізонів цих фортець. Службу в них несли місцеві «варвари», готи й алани, які давно не отримували жалування й були зайняті повсякденними господарськими турботами, аби не вмерти з голоду. Завдяки цьому втікачу можна було якийсь час відчувати себе тут у небезпеці й спробувати нав’ язати контакти з хазарами. Не відомо, як це відбулося – чи через вірну Юстиніану людину, чи хазарські роз’їзди знаходилися десь поблизу кордонів країни Дорі, але Юстиніан до хазар дістався й почав вимагати побачення з каганом. Він був прийнятий з почестями. Місце цього побачення невідоме, але результат його перевершив усі можливі сподівання.

Юстиніан стає чоловіком сестри кагана, яка у хрещенні отримає ім’я Феодора, й отримує дозвіл на поселення у Фанагорії на східному березі Боспору (Керченської протоки). Коли про це стало відомо у Константинополі, то, стурбований появою на горизонті небезпечного суперника, Апсимар починає переписку з каганом, переконуючи його прислати живого свояка або хоча б його голову, підкріплюючи прохання обіцянкою щедрих дарів. Вочевидь, останнє й мало вирішальне значення, бо каган віддав наказ своєму наміснику у Фанагорії і архонту Боспору, який, напевне. представляв тут інтереси Візантії, розправитися з Юстиніаном. Виконання цього задуму зірвала вірна Феодора, яка й повідомила чоловіка про смертельну небезпеку, що нависла над ним. Юстиніан наніс удар першим: запросив до себе по одному високопоставлених знатних кілерів, начебто для бесіди, і задушив їх струною.

Далі на завчасно підготовленому судні Юстиніан відпливає у західному напрямку й робить коротку зупинку в бухті Символів (нинішня Балаклава). Сюди він таємно викликав своїх однодумців і з ними приплив до Дунаю. Тут він провів переговори з правителем болгар, сином хана Аспаруха, ханом Кервелем. Юстиніан просив допомоги у поході на Константинополь, обіцяючи багаті дари й свою доньку в дружини. Це відбувалося в 705 році. А наступного року Юстиніан при підтримці болгар повернув собі трон. І наказав стратити двох невдах-узурпаторів – Леонтія й Апсимира.  

 Однак ця історія не мала щасливого кінця. Ще до повернення на батьківщину Юстиніан присягнувся відомстити херсонітам. Під приводом повернення йому дружини-хазарки, до берегів Тавриди був направлений флот, але буря розмітала кораблі, багато з них затонули. З цього приводу каган дорікав базилевсу, що, мовляв, навіщо тобі було стільки кораблів, щоб забрати дружину? Досить було вислати три, а не губити стільки людей. У тебе народився син, тож пришли людей за ними. Скоро Феодора з сином Тиверієм були з Юстиніаном.

Але впертий Юстиніан не відступив. Наступний акт помсти він задумав через п’ ять років. Він відрядив великий флот з численним військом, якому був даний наказ не лишати живим ні жодного херсоніта, ні будь-кого з сусідніх фортець, серед яких, напевне, був і Дорос, що у свій час приютив втікача. Наказ був виконаний лише частково. В Херсоні, який чинив відчайдушний спротив, були жорстоко закатовані 27 протевонів, чиновників місцевого самоврядування, у різні, вчиненій жителям, пощадили тільки підлітків. Більше сорока інших протевонів були в кайданах відправлені у Константинополь. Серед них опинився й тудун, ставленик хазарського кагана. Напевне, у цей час над Херсоном було встановлене подвійне управління, так зв. кондомініум – як місцевої адміністрації, так і хазар, що представляли вже реальну силу на більшій частині півострова.

Результат цієї каральної акції не задовольнив Юстиніана. Він був розлючений тим, що не всі жителі Херсона були знищені. Незважаючи на осінь, коли навігація на Чорному морі загалом перепинялася, флоту був відданий наказ повернутися і завершити справу. Але знову втрутилася стихія: в бурі загинула більша частина кораблів, що, втім, як пише Феофан, аж ніскільки не засмутило імператора. Навпаки, він впав у шаленство й наказав знов послати каральну експедицію. Коли звістка про це дійшла до Таврики, тут почали готуватися до оборони, причому в якості союзника були запрошені війська хазар. У Херсоні вже визріла змова, на чолі якої встали голова адміністрації спафарій Ілля і засланий сюди раніше знатний вірменин Вардан на прізвисько Філіпик. Напевне, Юстиніан усвідомив серйозність ситуації й вирішив, принаймні, уникнути збройного конфлікту зі своїм шурином. У Херсон терміново була вислана невелика ескадра з 300 вояків на чолі з кількома чиновниками високого рангу, яким було доручено схопити змовників. У якості жесту примирення з хазарами були відіслані назад полонені хазарський тудун і знатний протевон Зоїл. Але ці міри запізнилися. Херсоніти погодилися впустити в місто з прибулих тільки їх начальників і заложників. Тут перші були вбиті, а заложників передали хазарському загону, полоненими якого стали грецькі моряки й вояки, що залишилися без командування. Доля їх була трагічною: по дорозі до кагану помер тудун, і всі полонені були принесені йому в жертву.

В Херсоні тим часом вирішувалася доля престолу. Вардан був проголошений імператором, а Юстиніан об’ явлений скинутим. Реакція останнього на це була однозначною: посилається черговий флот на чолі з патрікієм Мавром, якому строго наказується стерти з обличчя землі Херсон з усіма його жителями. Херсон був обложений, проти його стін і башт почали діяти стінобитні машини. Але ситуація раптом радикально змінилася: в тилу візантійців раптом з’ явилося військо хазар. Тепер обложники самі виявилися блокованими з двох сторін. За цих умов їм не залишалося нічого іншого, як перейти на бік переможців. Дальші події розгортаються блискавично. Городяни і горе-карателі звертаються до кагана з проханням відправити до них Вардана, який перед початком облоги встиг втекти до кагана. Каган погоджується, вимагаючи в якості залогу безпеки Вардана по золотій монеті, номісмі, з кожної людини. Вардан став на чолі війська, яке сіло на кораблі й рушило на південь. Не отримуючи донесень від Мавра, Юстиніан здогадався про те, що трапилося, і рушив з військом до Синопи, гадаючи, що повстанці не наважаться відразу штурмувати Константинополь, а спробують спочатку висадитися десь на узбережжі. Але він своїми очима побачив вітрила кораблів, що направлялися до столиці імперії. Випередити їх він не встиг. Місто було вже захоплене й визнало нового повелителя. Юстиніана було схоплено й страчено 5 грудня 711 р. Вбито було й його малолітнього сина Тиверія, який намагався врятуватися, заховавшись у церкві.

Проте Вардан Філіппік не довго перебував на вершині влади. Він безоглядно віддався всім можливим насолодам, і в червні 713 року був скинутий, осліплений і через кілька місяців помер. Так закінчилося життя єдиного ставленика Тавриди у спілці з Хазарським каганом на престолі Східної Римської імперії.          

Після цих подій хазари знов фігурують в історії Криму уже в кінці V ІІІ ст., у зв’язку з виступом проти них місцевого християнського населення під проводом Іоанна Готського. Ця подія була одним з епізодів у діяльності цього непересічного духовного лідера, особистість якого була помітна в масштабах релігійного життя всієї Імперії. Це була вже інші епоха в житті Візантії, епоха іконоборства. З Агіографу [1] (Житія) Іоанна Готського (складене у першій половині ІХ ст.) ми дізнаємося, що якось хазари захопили головну фортецю Готії – Дорос. Християнське населення його піднялося на повстання, яке очолили духовний лідер, єпископ Іоанн та якийсь невідомий на ім’я «пан Готії» (можливо, візантійський намісник, топарх). Але головну роль відігравав єп. Іоанн, який користувався великим авторитетом. Можливо, повстанці висували не тільки антихазарські, а й антиурядові гасла. Спочатку повстанці мали успіх, їм вдалося по вертуни під свій контроль Дорос і захопити так зв. «клісури» (гірські проходи, або фортеці на цих проходах). Але преподобного зрадило спочатку одне село, а потім він змушений був узагалі вдатися до втечі. Іоанн був прихильником іконопочитання й ворогом іконоборців, а це, напевне, подобалося далеко не всім кримським християнам. Полонені хазарами провідники повстання були помилувані, зате інші полонені, названі в Житії «ні в чому не повинними рабами» числом сімнадцять, були страчені. Іоанн був кинутий у темницю в місцевості, що називалась Фулли. Досі триває дискусія про місце її знаходження. Можливо, – на східному березі Чорного моря, адже, коли Іоанну вдалося звідти втекти, то він потрапив у Амастриду (а це зручніше зробити зі східного берега), де він прожив ще чотири роки й помер на початку 90-х рр. V ІІІ ст. Учні перевезли тіло святителя на його батьківщину, в Партеніт, де поховали у церкві заснованого Іоанном монастиря святих апостолів Петра і Павла (нині руїни цієї базиліки знаходяться на території санаторія Міноборони України). Пам’ ять Іоанна Готського відзначається у церковному календарі 36 липня за старим стилем.

Що стосується Доросу, то саме з часу його захоплення хазарами в кінці V ІІІ ст. місто міняє своє обличчя, стає поставщиком вина місцевого виробництва. У розширеній редакції листа хазарського царя Йосифа (бл. 960 р.) у списку кримських місцевостей вперше замість назви «Дорос» фігурує топонім «Мангуп».

І ось якраз на цей час припадає поява у джерелах дивної назви «Клімати». Як писав у Х ст. у політико-географічному трактаті «Про управління імперією» імператор Костянтин Багрянородний, саме з «Кліматів» Таврики «являлось усе життя й достаток Хазарії». Це для нас представляє особливий інтерес. Існує обширна література щодо інтерпретації цього фрагменту з трактату, а особливо – щодо інтерпретації терміну «Клімати». Безумовно, що це – певна місцевість на сході й півдні Криму, в якій і досі на невеликій відстані одна від одної можна прослідкувати сім неоднакових кліматичних зон. Але, можливо, сюди слід долучати й Євпаторію за західному узбережжі, в якій, як відомо, за один день влітку сім раз міняється напрям вітру. Тож термін таки відображав щось дуже непросте. А якщо сюди додати те, що в античній і середньовічній космографії існувала теорія «семи кліматів-зон», які впливають на людей, і термін «клімати» латиною позначався, як «Klimata» (не фігурує у жодному навіть найповнішому словнику), тоді як власне клімат позначався терміном «Caelum», то можна зрозуміти, що про прості географічні зони тут мова не йшла. А про що? Про космографічне означення. Але, оскільки космографія з Х V ІІІ ст., після наукової революції Х V І –Х V ІІ ст. була виведена зі складу наук, то вона з тих пір не розвивалася, тож і сказати сьогодні, що саме малося на увазі неможливо. Але прикметно, що термін «Клімати» відносно якихось географічних об’ єктів фігурує на планеті тільки в одному місці – у Криму.  А якщо до цього ще додати те, що, як подає у своїй «Історії» візантійський історик V І ст. Феофілакт Симокатта, титул «кагана скіфів-гунів» містив у собі вираз «повелитель семи кліматів Всесвіту», то відзначивши саме останнє слово (Всесвіт), відразу можна зрозуміти, що це – не географія, а космографія [2], як також і припустити, що, можливо, саме тут і криється таємниця того «пупу Землі», про який я казала раніше, коли вела мову на лекції про Циркумпонтійську зону.