Версія Середньо-дунайської прабатьківщини слов’ян розкритикована сучасною українською історіографію. Виклад відповідних критичних положень я зробила вище.

Однак існує й інший варіант трактовки прабатьківщини слов’ян у сучасній український історіографії – варіант Фракійської прабатьківщини, який перекликається з гіпотезою Середньо-дунайської прабатьківщини. Хоча фракійці вийшли з Малої Азії (вони проживали у Фрігії, Мізії, Лідії, Трої), але осіли насамперед у Егеїді й започаткували знамениту кріто-мікенську цивілізацію. Цей варіант відстоював такий українській вчений, фізико-хімік за фахом, як Олександр Павлович Знойко (1907 – 1988 рр.) (головна праця – «Міфи Київської землі та події стародавні»). Він твердив, виходячи вже з назви Місяця – головного міфічного божества на Наддніпрянщині – Артеміда, Колета, Василя (Василь), що в етногенезі українців брали участь пеласги-трипільці, етруски й близьке до них населення давньоямної культури, а також фракійці. Все це були південні племена – пеласги, що посідали й Пелопоннес, і острів Кріт та Егеїду до приходу сюди дорійців (д’арїв. – О.Б.). Тому Знойко вважав, що предки слов’ян ішли в землі України не з Півночі, а з Півдня. На фракійське походження слов’ян, на його думку, свідчить їхня невгасима любов-туга за Дунаєм. Він вважає це тугою за батьківщиною, де поряд з Дунаєм незмінно виступають гори, море й фракійські міфи. Таку любов неможливо мати до чужої річки, чужого краю. Знойко вважає фракійську стадію однією з останніх у ґенезі слов’ян, а також, за його твердженням, і Руси (при цьому він знов піднімає ще за радянських часів розкритиковану версію, що назва «Русь» походить від назви річки Рось. До фракійців йому при цьому доводиться заносити й кіммерійців, хоча давно встановлено, що то були предки германців). Ось тут уже видно, як слов’яни й руси продовжують в українській історіографії ототожнюватися і це призводить до того, що Знойко фракійців-кельтів тягне до предків слов’ян, тоді як у окремій великій дискусії щодо походження русів значна частина вчених схиляється до думки про кельтське походження саме русів (а не слов’ян).

Думки Знойка вступають у протиріччя з думками тих українських учених, які вважають прямими потомками пеласгів-трипільців саме українців, додаючи до них хіба що сербів, хорватів і частково болгар, але аж ніяк не кельтів та похідні від них сучасні народи. На користь останніх промовляє вивчення унікального Космосу Трипільської цивілізації, втіленого в орнаменталістиці й символіці кераміки Трипілля. Такого немає ніде в світі, крім української народної творчості, в тому числі немає у потомків фракійців. А, напевне, слід прислухатися до твердження римського історика Діонісія Галікарнаського, який, полемізуючи з Геродотом саме з питання щодо походження етрусків, писав, що для ствердження спорідненості народів треба встановити, чи є спільність у їхніх віруваннях, традиціях, обрядах, мові. Щодо мови важко щось казати (хоча дослідження тривають), а ось відносно іншого українці виступають, дійсно-таки, прямими нащадками пеласгів-трипільців. Але не такими були руси… А їх же теж не можна від процесу етногенези слов’янства відкидати. Отож, як була проблема, так ми її й знов фіксуємо. І, вочевидь, без чіткого розмежування русів і слов’ян проблема прабатьківщини слов’янства вирішенню не піддасться.

Крім того, зазначу, що все, що пише Знойко та прихильні до нього автори щодо Малої Азії як терену, де проживали й розвивалися пеласги, тільки підтверджує те, що між стародавньою Ораттою й Чатал-Гююком існував тісний зв’язок, який Юрій Шилов зафіксував і підкреслив, що між цими регіонами відбувався обмін не тільки релігійний, культурний і технологічний, а й етнографічний. Знойко в такому разі вважає, що культура, мова й релігія йшла з Південної частини Циркумпонтійської зони на північну її частину. Але дослідження Юрія Шилова й деяких інших учених доводять, що все було якраз навпаки. Все треба тільки поглиблювати в часі (до часів Оратти) й тоді терен Праукраїни й проявиться як прабатьківщина слов’ян.

Тож можна констатувати, що Карпато-дніпровська версія прабатьківщини слов’ян поступово в сучасній українській історіографії набуває все більшої аргументації, але її треба поглиблювати в часі (як це робить Ю. Шилов), і тоді все, як-то кажуть, «складеться». Сьогодні ж версія Шилова – Кифішина – Даниленка ще в науці дискутується. Але це нічого не міняє: нове завжди важко пробивало собі шлях крізь стереотипи офіційної науки.

 Про Північ же Європи ми будемо говорити, зважаючи на існування тут у ранньому середньовіччі не тільки норманів, вендів та словен, а й чуді. «Чуддю» наші предки називали різні фінно-угорські племена. Для них вони, дійсно, були «чудними», бо ні до слов’ян, ні навіть до індоєвропейців чудь не належала. І антропологічно, і мовно чудь відносилася до урало-алтайської групи народів. Тож, зважаючи на її розселення, сучасні естонці – це суміш германців з чуддю з перевагою останніх; литовці й латиші (балти) – суміш германців, чуді та балтів. З поляками – проблема, бо вони або ослов’янені чудь з балтами, або ослов’янені кельти з чуддю. Московіти («русскіє») – це чудь, ослов’янена (скоріш, русифікована, бо треба зважати на русів, особливо в даному питанні) у VІІІ – ХІІ ст. Дехто з дослідників зве їхню країну «Великочудією». І має підстави, до речі.

Відомий історик Микола Покровський (1868 – 1932 рр.) писав, що 80% росіян мають угро-фінське походження, це ж писали і видатні російські історики Карамзін та Соловйов, це ж доводять і дослідження сучасних антропологів. Сюди також слід додати й значний примішок тюрків. На середину ХVІІ ст., як довели ще радянські філологи, розмовною мовою у Московській державі був поволзький тюрк. Отож, справжня славізація московітів почалася тільки після приєднання України, тобто – після 1654 року.

Відомий російський історик Василь Йосипович Ключевський у 17-й лекції своєї «Русской истории» 100 років тому дуже прикметно писав (не можу втриматися, щоб не передати його соковиту мову, без перекладу. Але з моєю реплікою):

«Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи первоначального русского говора (О.Б.: якого? А якщо то – давньоукраїнський?)… Не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и сочетания… Народные обычаи и поверья великороссов и доселе хранят явственные признаки финского влияния» (Ключевский В. О. Русская история. – Кн. 1, с. 276, 270).