Найпоширенішими є дві гіпотези: Середньо-дунайська та Карпато-дніпровська. На їхню користь промовляє найбільша кількість мовознавчих та археологічних фактів і її підтримує найбільша кількість учених.

Почнемо з Середньо-дунайської. Вперше про неї повідомила «Повість минулих літ» Нестора так:

«По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми… Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі й прозвалися ляхами».

Пішли з Наддунайщини не всі слов’яни, й Повість далі розповідає, що коли сюди прийшли угри (мадяри), то застали тут і волохів, і слов’ян:

«І прийшовши зі сходу, ринулися вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими (Карпатськими), і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов’яни і волохи забрали землю Слов’янську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі слов’янами, підкоривши їх собі».

Як неначе перенеслися ми в часи, вже вивчені нами: приходить новий завойовник і перетворює місцеве населення у рабів. Тож описує Нестор, по суті, те, що вже й до цього неодноразово ставалося з предками слов’янських народів. Стара історія… І ми зустрінемося з нею в історії українського народу ще не один раз.

На підтвердження повідомлення Нестора радянський учений О. Трубачов навів ряд слів, близьких за звучанням у слов’янській, давньоіталійській, іллірійській, грецькій та фракійській мовах. Він це пояснив тим, що в 3 – 2 тис. до н.е. «праслов’яни» (ось тут виникає цей дивний термін!) знаходилися на теренах Середнього Дунаю в оточенні ілліро-венедів, італійців, греків та фракійців, де між ними відбувався культурний обмін. Цього не могло б бути, якби слов’яни проживали східніше Карпат, тобто, якби батьківщиною слов’ян був Карпато-Дніпровський регіон. Але в першій половині 1 тис. до н.е. із заходу на т. зв. «праслов’ян» почали тиснути кельти й поступово витіснили їх на північний схід, тож у середині 1 тис. до н.е. слов’яни опинилися там, де їх уже знає писана історія, – між північними Карпатами і Середнім Подніпров’ям. Під час цього контакту в слов’ян з’явилося кілька десятків слів з кельтської мови.

Слід сказати, що вчені давно звернули увагу на величезну кількість назв річок, як і деяких озер, словом «Дунай» (у басейні Вісли – 4, та й сама Вісла у фольклорі почасти зветься Дунаєм). Багато «дунайських» гідронімів (назв річок та потічків) є й у водозборі Дніпра; два Дунайчики є у водозборі Ворскли. Морава – права притока Дунаю теж має своїх тезок: Мораву в басейні Вісли, Мураву в басейні Дніпра, Мурахву – як ліву притоку Дністра. Крім річок, серед поселень України нараховується близько 15-ти зі складовою «-дунай». І, що важливо, – гідро- та топоніміка східнослов’янських земель зв’язана саме з Середнім Дунаєм, у той час, як Нижній Дунай, що в ті часи звався Істром, практично не знайшов свого відображення ні в гідроніміці, ні в усній народній творчості.

Гіпотеза Середньо-дунайської прабатьківщини, оперта на повідомлення Повісті минулих літ та філологічні й топонімічні дані, виглядає серйозно. Але археологія не підтверджує перебування слов’ян у Подунав’ї в такий далекий час. Перші сліди незначних груп венедів датуються тут не раніше ІІІ – ІV ст. н.е. А масово слов’янські пам’ятки в Середньому Подунав’ї, як пише В. Баран, з’являються лише в V – VІ ст., тобто в період, означений науковцями як «Велике переселення народів». Та й археологічні дослідження в Польщі свідчать, що слов’янські поселення з’явилися тут приблизно в кінці V – на початку VІ ст., тобто – в середині 1 тис. н.е., але ж ніяк не в середині 1 тис. до н.е.

А як же бути з повідомленням Нестора, адже це – історичне джерело, яким не можна у жодному разі нехтувати? Серед науковців до повідомлення Нестора склалося два підходи:

1) заперечення його достовірності;

Точка зору, що прабатьківщина слов’ян була перенесена в Подунав’я, а потім слов’яни були виселені звідти вже в середині 1 тис. н.е. Події 300 – 500-літньої давнини ще могли зберегтися в народній пам’яті, щоб потім Нестором вони могли бути записані, а ось уже 2-тисячолітньої – ніяк.

Крім того, ті, хто заперечує відомості Нестора, не звертають уваги на початок його опису, а звороти джерела, особливо писаного монахом, треба дуже уважно відстежувати. Тож дивимося: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю…» (По мнозЪх же временЪх). Нестор тут фіксує не просто «часи», а «довгі часи». Це треба розуміти так, що слов’яни десь жили, й дуже довго, а потім тільки з’явилися на Дунаї. Якби слов’яни довго знаходилися на Дунаї, то Нестор написав би так: «довгий час сиділи вони на Дунаї». Отож, насправді з повідомлення Нестора зовсім не випливає, що Подунав’я було прабатьківщиною слов’ян, а тільки те, що вони сюди прийшли в час, який він зміг осягнути.

І дійсно, походи карпато-чорноморських племен на Римську імперію у ІІІ ст. мали місце. кінцевою метою їх було, крім пограбувань (що в ті часи було справою звичайною), ще й розселення на теренах імперії та її послаблення. Мета тоді все ж таки досягнута не була, але імперія зазнала великих втрат, у тому числі територіальних, адже римляни змушені були покинути Дакію (терен сучасної Румунії). Отже, в Нестора – усе точно, «як в аптеці на вагах», читати тільки треба вміти.

Цікаво, що рух слов’ян на терени римської імперії збігається в часі з рухом гунів. Так, у 377 році гуни вийшли на Середній Дунай і захопили Паннонію, правобережні дунайські землі й лівобережну Тисо-дунайську низовину. Це – історичний факт, про який повідомляє Йордан (кінець ІV – початок V ст.) у своїй «Гетиці» (параграф 166). При цьому вони обминули Нижнє Подунав’я (а ми казали, що слов’яни на Істрі й не жили), можливо, тому, що там уже перебували готи. Не виключено, що гуни йшли на Середнє Подунав’я тому, що там уже мешкали якість предки слов’ян, підтримка яких була їм необхідна (як місцевого населення в чужому краю).

Дійсно, у Маркоманській війні «варварів» проти римлян (165 – 180 рр.) брали участь, крім маркоманів, ще багато народів, серед яких були, зокрема, лани й Роксолани. «Це була не маркоманська, а справжня війна народів», – писав чеський історик Неєдли. Ті алани й роксолани могли потрапити сюди ще раніше – під час міграції сарматів у І ст. н.е. І археологія це підтверджує.

Під час же Гунських війн (кінець ІV – початок V ст.) за військом, природно, потяглися колоністи, і в дуже великій кількості, бо в ті часи землі між Дніпром і Дунаєм були вже перенаселені (оце, такі «погані» були гуни, що під їхнім пануванням людність зростала до такого ступеня, що землі перенаселила – порівняйте з сучасною Україною). Врешті деякі землі на Правобережжі Дунаю відійшли до Аттіли, який вимагав, щоб римляни їх не заселяли. Дехто пояснив це так, що, мовляв, землі були потрібні кочовикам для випасу скота. Але це нелогічно! Поселенці-римляни ніяк не могли заважати Орді – їх можна було б регулярно грабувати (це ж все одно, що пустити цапа в город!). Степові ж орди наганяли на землеробів такий жах, що поселятися серед кочовиків хлібороби, так би мовити, «утримувалися добровільно». Значить, римляни на землі, що їх відвоював Аттіла, просто-таки пхалися (ось – ще один доказ «страхітливості» гунів), а він їх не пускав, бо тримав ці землі для переселень колоністів з наших земель. До речі, про те, що тут в ті часи з’явилися якісь жахливі «кочові орди», немає жодного повідомлення.

Процес, як-то кажуть, «пішов» після раптової смерті Аттіли у 453 році, коли його сини пересварилися й послабили Гунську імперію. Це дало можливість ворогам гунів – германцям – повстати й перемогти. Готське плем’я гепідів посіло Тисо-дунайську низовину, поневоливши тамтешнє слов’янське населення. Можливо, сюди переселилася й частина кельтів (волохів) з Галлії. Через це частина слов’ян у другій половині V ст., не витримуючи тиранії завойовників, відходить на північ, у басейн Вісли і так з’являються «ляки». На цей час слов’яни на Дунаї вже проживали у 2 – 3 поколінні, тож для тих, хто народився тут у І ст., це вже була рідна земля. Потрапивши в холодні краї з благодатної Наддунайщини, вони з теплотою згадували її, уже як свою батьківщину і на її честь назвали деякі річки Дунаєм. Частина ж їх рушила ще далі й осіла тільки на малозаселених землях Сіверщини.

«Повість минулих літ» писалася через 600 років опісля переселення предків з Подунав’я на Віслу, й за цей час пам’ять про це ще збереглася. Ясно, що з Подунав’я пішли не всі, у V – VІІІ ст. мали місце й зворотні міграції в цей регіон, тож угри (мадяри), прийшовши в Тисо-дунайську низовину в кінці ІХ ст., зустріли тут багато слов’ян, а волохи – це романізовані кельти й германці. З ними мадяри справді вели багато війн. Назва «Дунай» походить від арійського Danani-s (Річка Богині Дани). «Племена богині Дану» – кельти чітко фіксуються на теренах Сходу України ще й до н.е. І хоча вони – не ар’ї, але богиню Дану вони чомусь визнавали своєю. Був у них, крім неї, ще бог війни Луг. Йдучи від теренів річки Лугані крізь всю Європу аж до Британських островів, вони всюди залишали назви поселень з коренем «луг» (Лугано у Швейцарії, Луга в Іспанії тощо).

Проблема прабатьківщини слов’ян тому дуже важко піддається вирішенню, що наша предки притримувалися обряду трупоспалення. Тож антропологічні дослідження тих же «чорнолісців» (точно вже слов’ян) провести неможливо.