По темі « ґенеза слов’яно-руської державності. Виникнення Київської Руси» читається проблемна лекція:

ЛЕКЦІЯ 4

Боротьба за «Київську спадщину»

* Про зміну етнонімів українцями і росіянами *Політико-ідеологічні аспекти боротьби за «Київську спадщину». * Ще один «претендент» – поляки (за працею Нормана Дейвіса «Боже ігрище: історія Польщі»).

Основні поняття та назви: Русь, Україна, Московія, «руські люди», «давньоруська народність», етнонім, етногенеза, росіяни (московіти), українці, білоруси, ідеологія, імперська ідеологія, апостольство Церкви, «Київська спадщина», теорія «трьох Русей», «Малоросія», «Південна Русь», «Малопольща», «Червона Русь», поляни, поляки (ляхи).

Про зміну етнонімів українцями і росіянами.

Назва народу, його ім’я (етнонім) для кожного народу є чимось глибоко священним і інтимним. Без імені народ жити не може, бо його просто не існує, як не існує людини без імені. Етнонім – це спільне національне ім’я, яке згуртовує й спрямовує людей більшою мірою, ніж спільне походження, мова, територія, а навіть спільні звичаї та віра. Етнонім демонструє усвідомленість відмінності даного народу від інших.

Також етнонім «виконує й ідеологічну функцію, служачи кличем, прапором» (Этнонимы. – М., 1970, с.3). Він, окрім усього, формує в свідомості людей ще й певні, цілком конкретні національні стереотипи.

Зміна етноніму – річ дуже рідкісна в історії. І якщо таке з якихось причин все ж таки трапляється, то це відразу входить у площину історичного виміру й наслідки цього явища далеко не завжди можуть бути передбачені. За останні 500 років у європейській історії таким унікальним явищем і стала зміна етнонімів українцями й росіянами.

На відміну від українців, росіяни зробили це без історичного примусу, добровільно, зі схваленням, більш того – з почуттям глибокого задоволення, прекрасно усвідомлюючи велике політичне значення цього акту. За допомогою цього їм удалося зробити те, що розпочинали робити ще володимирсько-суздальські князі, – ввести в людській свідомості терен Залісся, де, власне, й постала Московська держава, в Русь. Але підкреслю: тільки у свідомості, адже історично Залісся ніколи в Русь не входило.

Процес зміни етноніму в українців і росіян почався по-справжньому тільки десь 200 років тому й проходив на очах нової й новітньої історії. В українців цей процес в основному закінчився після Другої світової війни, хоча про остаточне його завершення навіть сьогодні говорити ще рано. (І тут проблема полягає не тільки у невизначеності національної належності великих мас російськомовного населенні Донбасу, а й в існування русинів у Закарпатті, які вперто не бажають ідентифікувати себе з етнонімом «українці»).

За цей час Московська держава перейменувалася в Росію, а те, що було в Середньовіччі Руссю, – в основному в Україну (ще Білорусь отримала деякі терени колишньої Руси). Відповідно, з крестіян-московитів постали «русскіє», з населення Білої Руси (з додатком теренів навколо української Берестеї /нині – Брест/) – білоруси, а ось з українцями виявилася проблема. Процес вибиття внаслідок постійних воєн пасіонарного, активного у військовому відношенні неслов’янського етносу русів з послідуючою їх активною славізацією, що мав місце в Київській державі, призвів як до зникнення етносу русів з етнічної карти Східної Європи, так і до формування нового, слов’яномовного етносу «русичі». Українські вчені народницької школи в історіографії вбачають у цьому етносі майбутніх українців.

Цей етнонім найдовше зберігся у західних землях України – там, де відразу, ще з середини ХІV ст. розпочалася польська колонізація, яка стала дражливим і збуджуючим, хоча й негативним, фактором етногенези й призвела до консервації старої назви народу – у форми «русини». На тих же українських землях, які опинилися під литовським володінням, довго зберігалася стара назва «русичі» – аж до Козацької доби, коли стихійно почав формуватися новий етнонім – «козаки» у застосуванні до українців. Аналогічний процес буде відбуватися й серед донського козацтва, і там етнонім «казак» (рос.) доживе до середини ХХ ст., а нині почався повільний, але вельми прихований (з внутрішньополітичних причин, характерних для сучасної Російської Федерації) процес його ренесансу. В Україні ж цей процес буде придушений наприкінці ХVІІІ ст.

Які це мало руйнівні наслідки для української історії, можна зрозуміти вже хоча б по тому, що схема історичного процесу, заснована на повній – у царській Росії, й прихованій – в СРСР (через вживання щодо Київської Руси поняття «Древнерусское государство») ідентифікації понять «Русь» і «Росія», ще 18 років тому викладалася в школах СРСР (а на Сході України це продовжується й досі), і на ній було виховано кілька поколінь людей. Тож не випадково, що й донині навіть освічені люди плутаються у справжньому розумінні назв «Україна» і «Русь» та їхніх похідних форм.

«Русь», «Руська земля» – таку назву носила держава, що виникла у другій половині ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї з центром у Києві. Слов’янські племена, що об’єдналися навколо Києва в державу, поступово втратили свої племінні назви (поляни, сіверяни, дуліби тощо) і, перетворившись у єдиний етнос, увійшли в історію з етнонімом «Русь». Київську державу – «Руську землю», або «Русь» слушно називають «імперією Рюриковичів». Це була величезна східноєвропейська імперія, яка шляхом територіальної експансії включила у свій склад території багатьох народів. Як і у всякій різноетнічній країні, назва держави вживалася у двоякому розумінні: етнічному й політичному.

Назви «Русь», «Руська земля» застосовувалися у вузькому, етнічному сенсі тільки до Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, згодом вони поширилися на Волинь та Галичину. Руські літописці та тогочасні іноземні джерела чітко розмежовували ці два значення (етнічне й територіальне) терміну «Русь». Аналогічні явища спостерігалися й у інших державах. Наприклад, Річчю Посполитою називалися, крім власне Польщі, також і підвладні їй українські, білоруські та інші, інородні етнічні землі. Але ніколи тоді ні Литву, ні Жмудь, ні Інфлянти чи Руське воєводство не називалися Польщею в етнічному розумінні.

 Територія сучасної Росії була в Х – ХІІІ ст. віддаленою провінцією Київської імперії і, як і низка інших провінцій, цей терен тільки тому, що ним управляла княжа руська та церковна адміністрація, вважався руською землею. Сама ж вона Руссю ніколи не іменувалася. Населення Київської держави поділялося на власне «Русь» і «русичів» з одного боку, і на їхніх підданих – з іншого. До останніх належала також і людність Залісся (майбутньої Московської держави). До приходу в ці землі Олега (брата Рюрика і дядька Ігоря Рюриковича) місцеве населення платило данину хазарам, тож і було «хазарським». Але Олег, як відомо, «отмстил неразумным хазарам» і змінив підданство. Олег був рус, тому й стало з цього часу це населення «русскім» (прикметник – означення підлеглості).

Під терміном же «Русь» уся людність часів Середньовіччя розуміла тільки територію сучасної України. І тільки після загибелі Київської держави (середина ХІІІ ст.), як свідчить офіційна за часів СРСР «Советская историческая энциклопедия», з ХІV – ХV ст. землі сучасної Росії стали називатися Руссю, з 1721 року (згідно з відповідним указом царя Петра І) – Росією. Сусіди ж називали країну Московією (Советская историческая энциклопедия. – М., 1969, т.12, с. 333).

Звертаю увагу на нерішучість радянських учених у визначенні дати найменування Московії Руссю: «ХІV – ХV ст.». На думку радянського академіка В. М. Тихомирова та більш ранніх авторитетних учених царської Росії (В. О. Ключевського, С. М. Соловйова та ін.), слід зупинитися на ХV столітті. Але й ця дата в багатьох сучасних дослідників викликає великі сумніви. Проте для нас важливо інше, а саме: той факт, що принаймні до ХV ст. Залісся не носило назви «Русь», тобто й 150 років після зруйнування Києва Ордою хана Бату в 1240 році цього ще не було. Не називалося воно так і пізніше. А як? З відповіддю на це питання жодних проблем немає: Західний улус Джучі Золотої Орди, згодом – Московське ханство, пізніше – князівство, ще пізніше – царство, а ще пізніше – Російська імперія.

 Всі концепції російських істориків про перейменування Залісся в Русь будуються на тому факті, що Іван ІІІ Васильович, який скинув з Московії татарське ярмо у 1480 році, прийняв (розумій: сам собі привласнив) тодішній чисто церковний титул «всея Русі». Насправді ж ні держава Івана ІІІ, ні держава його наступників аж до 1721 року ніколи офіційно не іменувалися Руссю. Зрештою, назва «Русь» після 1240 року ніколи ніде точно (як Русь, а не «Росія» – грецька транскрипція терміну «Русь») не поновлювалася. Це – якщо не рахувати строф сталінського гімну авторства Сергія Михалкова: «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки Великая Рус ь». Епоха ж ХV – ХVІІІ ст. в усіх російських історіях (і навіть у деяких творах В. І. Леніна) носить назву «московської». Населення, що проживало в ній, звалося «московітами» (український варіант: «москалі»). І ці терміни були єдино виправданими традиційними науковими назвами.

У зв’язку із зазначеним, підкреслю, що аж до 1721 року назва «Москва», «Московська держава», а ніяк не «Русь», була офіційною назвою держави, що ми її сьогодні знаємо, як Російську Федерацію. Правда, – тоді ще в межах «освоєних» царем Петром І територій, найзначнішою з яких була Україна після Полтавської битви 1709 року. І це було, до речі, дуже прикметним: тільки-но «освоїли» Україну, як відразу стали імперією й «Росією». Як це могло статися?

А справа була в тому, що «збирати землі» («осваивать» или «собирать»), згідно з канонами християнства, мала право тільки Апостольська церква. Московську державу, як переконливо довів Л. М. Гумільов, робили насправді не князі, а «попи» (священики вносили державотворчу свідомість у голови тих же московських князів); апостол Андрій Первозванний з учнями, як відомо з «Повісті минулих літ», у Києві деякий час і перебував. Ось звідки витікає російська державотворча ідея «збирання земель».

Тільки до чого тут Москва, якої в апостольські часи ще не було і в проекті? А мені це теж цікаво. Однак це цікавило не тільки нас, а й фундаторів Московської держави (як «збиральниці земель»), тому найпершим завданням її правителів стало «забрати Русь». Власне, це їм зробити і вдалося. Вищій клас піратської геополітики! Не можу не відзначити (бо сама є росіянкою. Що поробиш: натура. Так і хочеться попіратствувати. Ех, пізно народилася… Це в росіянах від русів, явно. Я, принаймні, це розумію – на відміну від нинішніх «російських росіян»).

Українці намагалися віками берегти назву «Русь». Називали вони себе «русичами» у Великому князівстві Литовському, цією ж назвою іменували поляки й захоплену ними у середині ХІV ст. Галичину (називали «Червоною Руссю»; «Срібну Русь» /Закарпаття/ окупували мадяри). Ця назва мала і офіційний, і народний характер (див.: Соціальна боротьба у місті Львові ХVІ – ХVІІІ ст.): Зб. документів. – Львів, 1961, док. 12, 20,79). І в Козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою «Русь». Це використано в сучасній російській екранізації роману М. Гоголя «Тарас Бульба» з Богданом Ступкою в головній ролі. Але цей фільм знято російською мовою й у ньому фігурує не «Руська земля», а «русская земля», що, самозрозуміло, за сучасних умов різко змінює зміст даного поняття. Микола Гоголь же не тільки писав свої вірнопіддані роздуми відносно Росії й росіян – у розрахунку на те, що вони його приймуть і оцінять, а приміром, і таке, живучи в Петербурзі: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи» (1839 г.). Хтось зараз може сказати, що це – суб’єктивне перебільшення генія. Однак, геній для такого перебільшення мав, вочевидь, дуже серйозні підстави. Писав Гоголь, зрозуміло, про Московію, в якій на той час жив, але… Так і хочеться сказати, що він крізь час бачив і сучасну Україну. На жаль… Утім, це – тема для лекції з сучасної історії. Тож Гоголь для нас з вами – безсмертний у всіх відношеннях.

Звертаємо увагу на те, що Богдан Хмельницький називав себе у 1648 році «князем Русі», «гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі». Свій народ він звав «руським» і заявляв прямо в очі полякам, що визволить свій народ «від лядської неволі по Віслу» (ось тут проявляється західний етнічний кордон тогочасних українських земель). Наступник Б. Хмельницького – гетьман Іван Виговський планував утворення федерації Польщі, Литви й України, в якій остання мала носити назву «Великого князівства Руського». Ту ж назву використовував і гетьман Петро Дорошенко, докладно окреслюючи кордони Козацької держави: від Путивля до Перемишля, які цілком збігалися з українськими етнографічними межами.

Етноніми «Русь» і «Москва» у ХV –ХVІІ ст. постійно протиставлялися як два різнорідних поняття. Джерела того часу ясно й чітко розмежовують три етноніми: «родомъ Москвитянинъ, родомъ Русинъ, родомъ Грекъ». І симпатією серед українського населення ні Московія, ні московське суспільство не тішилося. Єпископ Іпатій Потій так писав з цього приводу 3 червня 1598 року до князя Костянтина Острозького:

«Хтожъ не ведаетъ, яка великое грубиянство, упоръ и забобоны суть въ народе Московском».

У найвидатнішій українській історіографічній пам’ятці Козацької доби – Літопису Самовидця (друга половина ХVІІ ст.) постійно вживається терміни «русь», «русин», «рускій» щодо українців, а «москва», «московський» – у теперішньому значенні «росіяни», «російський» (Літопис Самовидця. – К., 1971, с. 184, 186 та ін.). Те ж саме відносно пост-козацької доби зустрічаємо в «Історії Русів» (История Русов. – К., 1991, с. 182 – 183, 143, 192, 259). Назва «Русь» на означення України віками зберігалася в ужитку по всій Європі. Не ототожнювалися московіти з русичами аж до ХVІІ ст. й на християнському Сході.

Між канцеляріями Константинопольського патріарха і руських митрополитів ішло жваве листування. За їх канцелярськими столами й народилися терміни «Росія», «Велика і Мала Росія», титули московських правителів (хоча їх не визнавав Рим) тощо. Церковні книжники, утворюючи свою термінологію, мало зважали на живу мовну практику (живі народні мови їх взагалі не те, що не цікавили, а навіть викликали шалену ненависть – вони трималися ідеї «священних мов», під якими розумілися тільки три: іврит, латинська й грецька мови. Це в історії християнства отримало назву «тримовної єресі»). Так, саме від греків прийшли до нас горезвісні «Малоросія» й «Великоросія», які використовуються російськими шовіністичними колами й донині. Термін «Малоросія» (у сенсі «недостатньо руська») так сподобався царським сатрапам, що з ХІХ ст. по Лютневу революцію 1917 року ця назва була на східноукраїнських землях офіційно обов’язковою. Хоча, справедливості заради, слід сказати, що греки терміном «мала» іменували метрополію, а «велика» – колоніальні території, у зв’язку з чим для них «Мала Еллада» це була власне Греція, а під «Великою Елладою» розумілися колоніальні території Візантійської православної імперії. Але московські правителі та їхні консультанти з середовища церковних кіл не були греками, тож потрактували все з точністю до навпаки. І перетворили термін «Мала Росія» в небезпечну асиміляторську зброю.

Щоб уникнути асиміляції й разом з тим обійти царську цензуру, бо назви «Україна» й «український» були заборонені згідно з Валуєвським і Емським указами, українці видумали визначення «южно-русский» (Шевченко Т. Г. Букварь южнорусскій. – Спб, 1861). Що ж стосується терміну «Велика Русь» і його історії, то на відміну від істориків українських, російські історики цією проблемою не цікавляться. Втім, усе цілком зрозуміло: сучасній медведевсько-путінській владі РФ це не вигідно, ось російські історики й мовчать як води в рот набрали. А так завжди й було, і зараз – нічим не краще.

Назва «Малоросія» була в Російській імперії суто офіційною, вона в Україні не прижилася й практично не вживалася серед простого народу. Український народ ні сам себе так не іменував, ні називав так якоїсь частини своєї території. Те ж саме спостерігалося в росіян щодо терміну «Великоросія», який існував там тільки в офіційних актах і був цілком відсутній в усному мовленні.

З 1721 року спеціальним указом Петра І щодо Московської держави був уведений термін «Росія» (рос.: «Россия»). Дослідник з української діаспори В. Гординський у праці «Назви «русичі» й «русовичі» (Вінніпег, 1963) зазначив:

«Порівняно молодий, посталий у ХVІІ – ХVІІІ ст. під українським впливом новотвір «росіяни» означав радше приналежність до держави-імперії, ніж до народу».