Городельська унія значно зміцнила позиції Литви, яка поступово почала витісняти татар з території України. Литва виросла в грізного суперника Московського князівства.

Разом з тим ця унія фактично позбавила українську аристократію сподівань на здобуття державної незалежності мирними методами. Українці не збиралися здаватися й почали готуватися до збройної боротьби. Ще до смерті Вітовта (1430 р.) вдалося звільнити з ув’язнення Свидригайла. Він аж до смерті Вітовта сидів у далекому Чернігівському князівстві – непокірний і волелюбний.

 

«Велике княжіння Руське» (1430 – 1435 рр.). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440 – 1471 рр.). Останні спроби української аристократії відновити Українську державу

Після смерті Вітовта Кейстутовича розпочалася боротьба української аристократії проти наступу польських магнатів і Католицької церкви. Боротьбу очолив обраний великим князем литовським Свидригайло Ольгердович (1430 – 1440 рр.). Він одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й України в її складі.

Управлінський апарат Свидригайла не підкорявся рішенням польського короля, розпочалася також і заміна польських гарнізонів на литовські. Поляки відповіли збройно, окупували Волинь і Поділля. Тоді війська Свидригайла захопили замки Збараж, Кремінець, Олевськ та інші. Визвольний рух почав невпинно поширюватися. На його придушення Ягайло влітку 1431 року повів в Україну велике польсько-шляхетське військо. Українська знать встала на чолі народного опору й утримувала свої форпости. Наступ поляків захлинувся.

Головною запорукою успіху визвольного руху в Україні у 1431 році стала єдність дій патріотів – українських і литовських. Виникла реальна можливість досягти незалежності для обох держав – Литви й України.

Однак орієнтація Свидригайла переважно на українську знать викликала роздратування у литовської знаті, яка зовсім не бажала втрачати українські землі. Виник заколот, Свидригайла скинули і об’явили великим литовським князем Сигізмунда Кейстутовича (1432 – 1440 рр.). Сигізмунд тут же відновив польсько-литовську унію 1401 року (Вільненську). І саме в цей час Україна відділилася від Польщі й Литви й проголосила самостійність.

Цей період ввійшов у історію під назвою «Велике княжіння Руське». На його чолі встав Свидригайло Ольгердович. «Велике княжіння Руське» включало в себе такі землі: Східне Поділля, Волинь, Київшину, Сіверську землю, Смоленщину, Вітебщину, Полоцьку землю. І це була Українська держава.

Свидригайло швидко розпочав розбудові владних структур цієї держави на місцях. Краківський біскуп писав кардиналу, що Свидригайло в усьому слухається «руських схизматів» (тобто розкольників, як католики називали православних) і роздав їм найважливіші замки й державні посади. Свидригайло вступи в союз з німецькими лицарями й разом з ними почав війну проти Литви. ВКР явно брало гору над ВКЛ.

Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної аристократії, Ягайло в 1432 році видав привілей, яким зрівнював у правах тих «руських» бояр, які перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-католиками. І тут слід сказати, що якщо українські бояри й захиталися, то українські князі – аж ніяк, і продовжували боротися. Ягайло видав новий документ, яким поширив привілеї й на князів. І з 1434 року перехід українських феодалів на бік Сигізмунда став масовим. Це сильно вдарило по моральному стану людей з табору Свидригайла.

І у вересні 1435 року в битві під Вількомиром Свидригайло зазнав поразки від Сигізмунда. Тут уже можна казати, що боротьба українців за власну державу й власну церкву була програна, але ще залишалися шанси досягти автономії. Не склали руки й радикали – у 1440 році українські патріоти вбили Сигізмунда. Одночасно піднялося повстання в білоруських, українських і російських землях ВКЛ. Воно набуло такого розмаху, що новий великий князь литовський Казимир ІV (1440 – 1492 рр.) змушений був визнати відновлення Волинського і Київського князівств.

Київським князем став син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олександр (Олелько) (1440 – 1456 рр.), а волинським – сам Свидригайло (1440 – 1452 рр.). Так Україна знову відновила свою національну автономну державу. Київське князівство знову, як і не раз до цього, перетворилося на центр консолідації українського народу.

Однак у 1452 році помер волинський князь, незламний Свидригайло. Литовці тут же зайняли волинські міста своїми гарнізонами й ліквідували Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Слід було очікувати, що вони теж саме замислили зробити й з Київським князівством.

Незалежницьку політику батька продовжував син Олелька київський князь Семен Олелькович (1455 – 1470 рр.) – він узагалі вважався найвірогіднішим претендентом на престол литовського князя. Семен Олелькович використовував і польську магнатську опозицію, і автономістські прагнення Криму. Він вітав створення в 1449 році незалежного Кримського ханства, яке в той час виказувало повну дружбу Україні.

У середині ХV ст. Київське князівство (КК) контролювало величезну територію – на заході до гирла Дністра, на півдні – до Очакова (гирло Дніпра), на сході – включно з басейном Сіверського Дінця. Київське князівство поступово перетворювалося в загальноукраїнську державу.

Литва й Польща не могли з цим змиритися. Тому після смерті Семена Олельковича в 1470 році литовська влада відмовилася визнавати обрання київським князем брата Семена Михайла й прислала воєводу Мартина Гаштовта. Це означало одне: повну ліквідацію КК й зведення його до стану звичайної литовської провінції. Кияни двічі не пускали Гаштовта до Києва. Він захопив місто тілки силою (в 1471 році).

Після цього настало блискавичне запровадження воєводського адміністративного устрою в Україні, що є свідченням того, що влада Литви давно вже це замислила й чекала тільки слушної нагоди. Це був кінець автономії.