У 1340 році угорсько-польські Війська вдерлися В галичину. Ця війна за край точилася до 1349 року.

Литовський князь не зміг (чи, скоріше, не захотів) захистити самостійне існування Галицької митрополії (вона існувала з 1304 року) від великодержавних зазіхань ще одного претендента на «Київську спадщину» – московського князя Симеона Івановича Гордого (1340 – 1353 рр.). Тож самостійність Галицької митрополії була скасована в 1347 році, а сама вона – прилучена до Київської Митрополії (пізніше, після розвалу стародавньої Київської Митрополії Москвою, – до Московської митрополії. Тому-то тут позиції Московської церкви й донині є дуже міцними). Так Західна Україна була позбавлена власної церкви – державотворчого чинника в часи Середньовіччя далеко не вторинного (якщо не визначального – досить зважити на досвід створення Московської держави).

У 1345 році литовським князем став Ольгерд (до 1377 р.). Він розумів прагнення української знаті до визволення від татарського панування, але йому тут же стали загрожувати Польща й Угорщина. У 1349 році почнеться польсько-литовсько-українська війна за українські землі, яка закінчиться перемир’ям 1352 року, внаслідок якого станеться звичайнісінький поділ України: Галичина відійде до Польщі, а Волинь – до Литви. Але і тому й тому наїзнику все буде мало, тому боротьба Литві й Польщі за українські землі не припинялася ще кілька десятиліть.

  

  Визволення українських земель у 1361 – 1362 рр. та відновлення удільного устрою. Боротьба української аристократії за перетворення удільних князівств у незалежну Українську державу в 70 – 90-х рр. ХІV ст.

Перші кроки правління литовських князів на Волині породили сподівання патріотичної української громадськості на те, що на створення національної держави існують реальні шанси. Цьому сприяло визнання литовськими князями національних особливостей державного устрою Руси-України та прав української знаті на посідання значного місця в суспільстві. В процесі опанування українських земель литовські феодали проявили неабияку мудрість. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо» – постійно підкреслювали литовські правителі.

Перебуваючи на багато нижчому рівні суспільного і культурного розвитку, Литва запозичувала кращі зразки соціально-політичного устрою Київської Руси – литовці беруть на озброєння руську військову організацію, систему будівництва фортець, валів, вивчають і засвоюють досвід адміністрації, ведення господарства. «Руська правда» стає головним джерелом їхнього національного права. В державній практиці зберігаються давні руські терміни: «тивун», «намісник», «ключник» тощо. Цим Литва привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. Можна твердити, що в той час відбувалася виразна українізація литовських князів та аристократії. Вони одружувалися на українських княжнах і бояринях, переходили у православ’я, вводили в своїй державі «руську мову». Ця мова містила в собі виразні елементи української й білоруської мов. Саме ця староруська мова стає державною мовою Великого князівства Литовського (ВКЛ). Втім, це було цілком об’єктивним: властива Литва складала у ВКЛ всього 1/10 частину території, тому самозрозуміло, що більшості населення ВКЛ саме «руська мова» була рідною. Панівною у ВКЛ стає й православна віра (до цього литовці все ще залишалися язичниками). Запозичували литовці й місцеві традиції України. М. С. Грушевський писав, що литовці самі забували, що вони литвини, а не русини. І руські люди вважали їх за своїх. Через три покоління у ВКЛ уже не можна буде чітко відділити «литвина від русина».

[Принагідно зазначу тут, що коли на початку ХХ ст. у білорусів, як і в українців буде протікати процес написання власної національної історії, то в білорусів чітко проявиться, що їхній етнонім є в значній мірі штучним для них – вони досить спокійно відмовляться від претензії на те, що колись були русинами, й устами своїх тогочасних істориків-народників проголосять, що не литовці були литвинами, а вони, нинішні білоруси. В сучасній білоруській історичній літературі теж є така ж думка. Отже, якщо до цього додати ту велику боротьбу між українцями й росіянами «за Русь», яка триває вже 200 років, то об’єктивно проступає, що тими давніми русичами-русинами, за логікою, були предки все ж таки українців].

Така «прорусинська» настанова литовської владної еліти подобалася місцевій українській знаті, яка тільки й мріяла про те, щоб позбутися залежності від Орди. Але в її середовищі виникла і протатарська партія, через що всередині самої української еліти виникло дві ворогуючі політичні групи. І обидві орієнтувалися не на внутрішні сили нації, що формувалася, а на зовнішні чинники.

З середини ХІV ст. Орда почала розпадатися. Це посилило визвольні рухи в поневолених нею землях. Частину військової сили Орди відтягло на себе міцніюче Московське князівство, яке теж виявило виразні сепаратистські тенденції (тут термін «сеператизм» доречний, адже майбутня незалежна Московська держава була в цей час «Західним улусом» Орди, тобто була вмонтована в її державно-політичну структуру). Зростаюча небезпека з боку Тевтонського ордену спонукала князя Ольгерда до тіснішої сполуки з українською знаттю. На Литву тиск здійснювався із заходу, тому вона розширювалася на схід і південь

Наприкінці 1362 – на початку 1363 рр. київський князь і місцеве боярство визнали владу Ольгерда Литовського. Україно-литовські війська влітку 1362 року вирушили у похід на Схід. Паралельно до них пішла орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, володіння яких були між Дніпром і Доном. Це, безсумнівно, був союзник і не аби який сильний.

У результаті спільного походу україно-литовське військо у співдії з кримською ордою визволило землі Чернігово-Сіверського князівства аж до м. Курськ. Повертаючись назад, союзники визволили Переяславське князівство і пішли на Правобережжя проти орд Кутлубаха-султана, Карчибея-кирея і Дмитра-султана. У битві при Синіх водах (притока Південного Бугу нинішня р. Синюха) украхно-литовські війська восени 1362 року розбили татарські орди й звільнили Поділля. Україна отримала довгоочікувану свободу.

Однак за межами союзної держави залишалися ще: Галичина (у Польщі), Північна Буковина (у Молдові) й Закарпаття (в Угорщині). Крим перетворився в окремий татарський улус, який все більше віддалався від Золотої Орди.

Однак факт залишається фактом: Україна об’єдналася з Литвою в Єдиній державі. «Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтське» – так називали її самі литовці. У ній українські, білоруські й деякі російські землі складали 9/10 території. Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, який був типовим для Київської Руси: всі територія України була поділена на удільні князівства, які були автономіями. На чолі цієї держави встали представники литовської династії (це був компроміс, який дехто з істориків називає «другим призванням династії після Рюриковичів». З цим визначенням можна сперечатися, але без династії /а її Рюриковичів властива Русь все ж таки втратила/ в часи Середньовіччя й мріяти про державу було не варто). Вищі щаблі управління посіли литовці, всі інші – українська знать.

Удільні князі були васалами литовського великого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали в походи (отож, не захотіли коритися власній династії, тепер змушені були кланятися чужій. Все правильно: так і мало бути. Своїх династів треба було цінувати, а не різати їх чи труїти). Удільні князі складали Великокнязівську раду, яка вирішувала державні питання. Але все це були компроміси, які, як відомо, довго не тривають, бо нікого їхні умови не влаштовують повністю.

Тим не менш, щодо становища удільних князів в українських землях слід сказати, що вони мали тут необмежену владу – розпоряджалися землею і доходами, привласнювали мито, карали й милували, роздавали землі вже своїм власним васалам (місцевій знаті). І саме в їхньому середовищі виник проект не якогось поглиблення автономії удільних князівств (вона й так була максимальною), а повної незалежності.

На передове місце в державотворчому процесі на початку 70-х рр. ХІV ст. висунулось Київське князівство, яке й стало центром консолідації українських земель. Київське князівство швидко притягло Переяславське, значну частину Чернігово-Сіверщини й простяглося від Південного Бугу на заході до Сіверського Дінця на сході. Київський князь Володимир Ольгердович розділяв прагнення місцевої знаті до самостійності й поступово виводив її з підпорядкування Литві, ігнорував розпорядження литовської влади, а той протидіяв їм. Князь став випускати власну монету, що зробило Київське князівство фінансово незалежним від Литви.

Але це, самозрозуміло, не влаштовувало Литву. Ставши великим князем литовським (1377 – 1392 рр.) Ягайло зробив усе, щоб послабити визвольний рух в Україні. Для цього він почав тасувати удільних князів як колоду карт, не даючи їм змоги закріпитися в землях. Литва, до того ж, відчувала сильний зовнішній тиск як із заходу – з боку Ордену, так і зі сходу – з боку Московського князівства (особливо з 1380 року, після Куликовської битви росіян і орієнтованих на Москву українців /волинський воєвода Боброк, зокрема/ з татарами). І влада ВКЛ пішла на переговори з Польською короною. Результатом стала Кревська унія Литви і Польщі.

Причинами об’єднання ВКЛ і Польської корони були:

– наступ Тевтонського ордену (держави німецьких лицарів) на землі

Литви й Польщі;

– претензії Московського князівства на «Київську спадщину», зокрема,

територіальну;

– необхідність протистояти нападам татар;

– прагнення польських феодалів загарбати українські землі, а литовських

 феодалів – отримати економічні й політичні привілеї – такі ж, які мали

 польські магнати.

Першим етапом об’єднання цих двох держав і стала Кревська унія. Її умовами були такі:

1) великий князь литовський Ягайло одружується на Ядвізі – польській королеві й посідає трон польського короля (цим було покладено початок польській династії Ягеллонів);

2) Польща й Литва об’єднуються в одну державу, але Литва зберігає формальну незалежність;