З музичних інструментів княжої доби можна назвати такі: сурми. Роги, сопілки, дуди, гуслі, гудки, бубни, замарни (цимбали).

Печерні міста та монастирі Криму.

Кримський півострів спочатку половецьким, а згодом монголо-татарським нашестям був надовго відрізаний від Київської Руси. Тут склалася своя унікальна культура, одним з найзагадковіших явищ якої є «печерні міста» та печерні монастирі. Одним з найвідоміших «печерних міст» є Чуфут-кале (3 км від Бахчисараю).

У середньовічній Тавриді, високо в горах, які називаються «столовими», виникає ціла низка міст, оточених неприступними скелями й грізними захисними стінами з бойовими баштами. Частіш за все в історичній літературі ці міста згадуються як «печерні міста». Виникнувши у ранньому середньовіччі, ці міста викликають великий науковий інтерес. Переважна їх більшість зосереджена у південно-західному районі Внутрішньої, або Другої, гряди Кримських гір. Звістки про «печерні міста» з’явилися у джерелах більше тисячоліття тому. Про час і обставини виникнення «печерних міст» існує ціла низка гіпотез і точок зору. Одні дослідники вбачають у «печерних містах» результат активної зовнішньої політики Візантії, яка намагалася укріпити свої кордони фортецями й укріпленими лініями. Ці вчені зв’язують «печерні міста» з «країною Дорі», про яку повідомляє Прокопій Кесарійський (VІ ст.), адже за його словами в цій країні імператор Юстиніан І побудував захисні «довгі стіни». Однак слід мати на увазі, що, незважаючи на вже певну кількість літератури про «країну Дорі», її точне місцезнаходження й досі не встановлене, як також ніхто й досі не знайшов тих «довгих стін». Інші вчені розглядають «печерні міста» як центри ремесла й торгівлі тощо. А тут уже зовсім незрозуміло, навіщо, щоб бути центрами ремесла й торгівлі, треба було влізати на височенні гори й затовктуватися в печери? Тож таємниця «печерних міст» так і залишається нерозгаданою.

Виникнення печерних монастирів у Криму пов’язане з іконоборством у Візантії. У VІІІ – ІХ ст. Грецька церква так посилилася, що накопичила у своїх руках велику кількість земель. Імператори Лев ІІІ і Костянтин V почали переслідувати духовенство під приводом боротьби з іконопочитанням. Церковний собор 754 року засудив іконопочитання. За наказом властей руйнувалися церкви з розписами, знищувалися ікони, у монастирів конфісковувалися землі. У VІІІ – ХІ ст. монастирі були закриті, а монахи та й світські шанувальники ікон змушені були тікати з Візантії, зокрема, на північ, у Крим. Тут у долинах річок у недоступних скелях виникають численні монастирі – Успенський, Качі-Кальон, Шулдан, Чилтер-коба, Чилтер-мармара та інші. Вони існували досить довго, наприклад, Успенський монастир, виникнувши в кінці VІІІ – на початку ІХ ст., проіснував без малого 1000 років.

В історії вивчення кримських крипт і печерних міст з самого початку стикалися два підходи: порівняльно-історичний, заснований на зіставленні з аналогічними спорудами, які існують в інших країнах, і місцевий, який не виходить за межі Кримського півострова та його історії. У відповідності з першим підходом, виникнення «жител троглодитів», включаючи кримські, відноситься до часів доісторичних; прихильники іншого підходу ці «житла троглодитів» розглядаються як щось другорядне, що в тій чи іншій мірі доповнює наземні побудови кримського середньовіччя.

 Яскравим представником першого підходу був Дюбуа де Монтере, енциклопедично освічений учений-мандрівник, прекрасно ознайомлений з мегалітичними спорудами Європи. Він одним з перших склав описи печерних міст Криму й Кавказу й указав на аналогії між ними. Більш того, він твердив, що всі такі комплекси слід розглядати у широкому контексті мегалітичної культури, колись розповсюдженої по всьому Середземномор’ю (що на сьогодні більш-менш уже вивчено), а також і в Північній Припонтиді (тут майже нічого не вивчено й донині). Вслід за Дюбуа де Монпере такі вчені, як Г.Е. Каралов, М.О. Сосно горова, Д.М. Струков, Є. Л. Марков та деякі інші, вважають, що той факт, що печери використовувалися монахами, ніяк не означає, що вони були ними ж і зроблені. Ні, печери були вирублені місцевим населенням, яке, до того ж, ще було й давнішим, ніж таври. І це не були споруди для схову від якихось переслідувань, Караулов, зокрема, чітко зазначає, що їх явно побудував якийсь окремий дуже древній народ, для якого підземне (троглодитне) існування було нормою. Цей народ відрізнявся своєрідністю і майже невідомим нам характером життя і діяльності. А той же Дюбуа відзначав, що повсюди, де б він не звертався до місцевого населення, побіля місцезнаходження якого знаходилися крипти, з проханням розповісти про них хоч щось, всюди наштовхувався на мовчанку. З цього він зробив висновок про надзвичайну давнину цих споруд – таку, що історія вже нічого про них не знає. А це ж був народ, який уже знав метали й володів мистецтвом класти кам’ яні стіни, і все-одно він залишався жити під землею.

Цікаво, що стіни кримських печер мають дивну штриховку, зроблену гострим знаряддям. Малюнки нагадують розташування зернин у квітці соняшника. Але скоріш тут щось дуже непросте, якщо вчені бачать тут взаємний перехрест відрізків спіралі, що йдуть у напрямку за й проти годинникової стрілки (ян – інь). Це – зображення ходу якихось хвиль. Зіставляючи з формою печер – переважно яйцевидною, можна припустити, що так троглодити втілювали в життя знаменитий стародавній символ життя. Мешкання під землею, можливо. сприяло розвитку у них тих відділів головного мозку, які у нас-«наземників» знаходяться у «сплячому стані», тому вони бачили світ дещо інакше, ніж ми. Не треба й забувати, що печери – це не просто образ Лона Планети, а місце сильного прояву земного магнетизму. Діяльність мозку людини зі сферою полів якраз і зв’язана.

І все ж таки, дивні то були люди, якісь «чужі». І зіставивши такі два факти, як: 1) те, що згідно з усією світовою міфологією всі вмираючі й воскресаючі боги народжувалися у печері (наприклад, Христос – у Віфлеємській), і 2) те, що всі народи планети, що нині живуть побіля «жител троглодитів» як неначе змовилися між собою й нічогісінько про них не розповідають, просто не можна не задатися таким питанням: а що ті люди робили під землею? Чи сприяли появі богів – задля розвитку культури людства, чи, навпаки, сиділи там і чекали їхньої появи, щоб схопити ще в юному віці й підкорити собі? У такому разі в міфах про боротьбу богів з темними силами чи не про «троглодитів» ідеться? Хто знає… А, можливо, так ніхто і не дізнається. Але я вважаю, що зовсім не випадковим було те, що Крим так і не піддався спробам висококультурної й високодуховної християнської Київської Руси приєднати його до себе і включити у своє культурно-цивілізаційне поле. Щось раз-по-раз заважало і чергова спроба терпіла поразку. Щось? Чи хтось?...

Таким чином, констатуємо високий рівень розвитку культури часів Київської Руси. Безумовно, без культурних підвалин високого рівня розвитку культури бути не може, тож слід розуміти, що культура розвивалася на українських землях і до виникнення Київської Руси та входження її в простір християнського світу. Це означає, що культура Київської Руси мала свою довгу передісторію, підвалину, на якій вона виросла й розвинулася.

Входження Руси в сім’ю християнських країн дало могутній поштовх розвитку культури. Іноземці були просто зачудовані архітектурою й образотворчим мистецтвом княжої Руси, а краса і витонченість слов’янського богослужбової мови, церковних і світських пісень та музики змусила декого з них визнати, що «мова руська створена самим Богом». Культура Київської Руси була самобутньою, але виразно європейською.

Що є головним сьогодні для нас? Це – збереження живого, невмирущого зв’язку між славними предками нашими й нами – ось місія культурних пам’ятників Руси. Вони кличуть нас до єднання. Київське християнство було виразно новозаповітним (на відміну від пізнішого московського) і руси наполегливо виконували Христову Заповідь Нову: «Щоб усі були Óдне». Це в російському перекладі Біблії старослов’янське Óдне перекладене як «одно» (звідки й витікає ментальний російський монополізм), а в українському перекладі чітко стоїть «Єдине». Єдність у різноманітності – ось що заповіли нам предки. І руси, слід сказати, таки виконали Заповідь Нову – уфундували таки те руське Óдне, й донині неподільне. Тільки, на жаль, нащадки не розуміють усіх глибин цього терміну і рвуть те, що предками було закладене на віки.

Те Óдне – це заклик до єднання, а не до ворожнечі, а до любові, а не до ненависті. Пам’ятки культури Київської Руси дають нам можливість пізнати, якими були предки і якими мусимо бути ми. В старій київській культурі промовляє до нас душа наших предків. І про це завжди треба пам’ятати. І торкаючись її, ми збагачуємо себе великими здобутками давнини і звершуємо майбутнє. Цей творчий процес і є Її Величність ІСТОРІЯ.