Вважається, що ці книги не мають відношення до науки, як також і відкидають суто християнські уявлення про світ і людей. Але з такими висновками треба бути дуже обережними.

Мали в Руси поширення й історичні підручники: палеї, хроніки, хронографи. Палеї – це виклад історії Старого Заповіту з різноманітними апокрифічними додатками. Існували й палеї зі спеціальними полемічними завданнями (тобто – навчальна література). Завдання містила, наприклад, «Палея толковая на юдеї» – гостра критика іудаїзму й мусульманства. Це було дуже актуально для середньовічного Києва, бо в ньому проживала велика іудейська громада, члени якої мали свої книги, які приносили до людей і, базуючись на них, критикували християнство. Монахи Печерського монастиря встановили навіть традицію – ходити самим «к жидом» і критикувати їх публічно. (Можна собі тільки уявити, як усі при цьому лаялися. Але такі речі – це ж було унікально! Так релігійні ідеї йшли в маси і закріплювалися у глибинах людських душ навічно).

Існували також «Хроніки» – Іоанна Малали, Георгія Амартола, патріарха Никифора, Костянтина Манасії, а ще «Хронографи» – збірки, де висвітлювалося минуле усіх народів. Це було цілком у дусі євангелічності Київського християнства та настанови Митрополита Київського Іларіона про те, що Бог є творцем не тільки окремих людей, а народів. І давньоруська література послідовно йшла за цією думкою Великого митрополита.

Апокрифів (старозаповітних і новозаповітних) – опозиційних до церковної науки оповідань про пророків, святих, Христа, Богородицю, було дуже багато. Назву одне, бо на нього посилається Нестор у «Повісті минулих літ»: «Одкровення Мефодія Патарського» – це історія світу від його створення Богом до Страшного Суду, який має колись настати. Апокрифічна література сильно переслідувалася церквою, складалися цілі списки «отречених книг» – ці книги знищувалися, а їх переписувачі піддавалися гонінням.

Багато також було перекладів з арабської мови, хінді, інших мов. 

  Оригінальне письменство.

 В Руси була створена й власна література. І вона була дійсно-таки дуже оригінальною. Деякі книги проявляють те, що й до християнства Русь мала і писемність, і свою літературу. Так, були поширені т.зв. «книги з ворожбами», а то вже – явне язичництво. Це – «Громник», «Колядник», різні «Астрології», «Звіздочетці» (аж до ХVІІ ст. в Україні зберігалося таке заняття, яке мало назву «звіздярство», тобто астрологія, і нічого – Українська церква, хоч і гримала на тих «звіздярів», але терпіла. Їх знищить тільки Москва. А то ж і була властива давньоруська оригінальність!), «Сонники», «Чарівники», «Волховники». Та це було унікальне літературне багатство! І – нічого не залишилося…

Особливого поширення набула повість «Олександрія» – про Олександра Македонського, але… охрещеного. Дуже цікавий феномен, абсолютно не вивчений. А також: «Про Троянську війну», «Притча про князів» – це на теми гомерової «Іліади», які дуже добре знали в Руси.

Згадаємо тут і тих «філософів» та «простеців», про яких ми казали вище. До першої групи, яка демонструвала високий рівень вченості, належали: митрополит Іларіон Київський, митрополит Клим Смолятич, Кирило Туровський та ряд анонімних авторів. Їхнім творам був притаманний витончений стиль, прекрасна візантійська форма, й на цей зразок були зроблені тлумачення Біблії. Другою групою були «простеці», як писали для потреб освіти, тому спрощували інформацію. Вони стояли осторонь вищих літературних шукань і прагнули більш простих за стилем творів, буквального розуміння Біблії (Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор, Серапіон та ін.).

З ім’ям Іларіона Київського пов’язана одна з найдавніших писемних пам’яток Середньовіччя – «Слово про Закон і Благодать», присвячене Володимиру Хрестителю. Цей блискучий риторичний твір просто просякнутий гордістю за могутність і славу Київської Руси.

«Слово про Закон і Благодать», як і інші твори давньоруської літератури, цілком вписувався у європейський контекст еволюції християнського світогляду ХІ – ХІV ст. І найважливішою складовою було переміщення уваги від Старого до Нового Заповіту (христологічність). Це стало поворотним пунктом у релігійному житті. Західне християнство від витоків було більш христологічним, тобто воно більшу увагу завжди надавало Новому Заповіту. Це видно навіть по святах: головне християнське свято року – Різдво, як і в українському християнському році. А в грецькому і московському варіантах християнства, які є більш старозаповітними, головним святом року є Паска.

Отже, «євангельське відродження», яке мало місце в Західній Європі, охопило також і середньовічну Русь і визначило особливість як культури Київської Руси, так і більш пізнішої української православної культури. Але його не знала Візантія, ні, як також, і пізніша Московія.

У першій половині ХІІ ст. уславив своє ім’я літературною працею Климент Смолятич – «книжник і філософ». Він був другим Київським митрополитом-русичем після знаменитого Іларіона. З його праць, правда, збереглася тільки одна – його «Послання до смоленського пресвітера Фоми» (між 1147 – 1154 рр.) – зразок полеміки між «філософами і простецями». Для цього твору теж характерна христологічність, а також високий філософський рівень і полемічність. Ще одним автором з плеяди «філософів» був Кирило, єпископ Туровський, якого називали «другим Златоустом» (1130 – 1182 рр.). До нас дійшло близько 10 його проповідей і молитов, тексти яких відзначаються високою поезією. Стиль Туровського у порівнянні з блискучим філософсько-політичним стилем Іларіона Київського був більш театральним, але дуже емоційним і навіть драматичним. Туровський вважається передвісником київської школи полемістів, проповідників та драматургів. Видно, що в Києві був гурток вчених і літераторів, які робили спроби тлумачення Біблії, а не буквального її читання, як це робили пересічні священики.

З «простеців» назвемо ще автора повчальних послань до ченців – Феодосія Печерського. У цей же час складав свої цікаві історичні твори чернець Києво-Печерського Нестор – «Чтенія про життя і чудеса Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського» (Див.: «Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – М., 1990). Він теж відноситься до «простеців».

З пам’яток світської літератури початку ХІІ ст. найяскравішою є праця «Повчання дітям» Володимира Мономаха (теж див.: «Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – М., 1990). Загалом це – педагогічний твір, що являє собою морально-етичні сентенції. Подібні твори були і в Європі, зокрема, «Настанови Людовика Святого». Хоча «Поучення» вважаються багато більш цінним твором.

Тут треба назвати також і «Моління Данила Заточника». Це була низка оригінальних афоризмів-притч на теми звичайного життя – про добро і зло, багатство і вбогість, правду й кривду тощо. Засадою твору були настанови ап. Павла, але джерелом – усна народна словесність. З цього можна зробити висновок про глибоке проникнення християнської моральності у найглибші шари українського менталу. Данило писав, зокрема, так: «Іржа проїсть залізо, а горе людині розум відбирає. Всякий чоловік хитрує й мудрує про чужу біду, а про свою не може подумати. Коли дурня послав, то не лінуйся й сам піти за ним. Не вичерпаєш моря решетом. Лиха не зазнавши, добра не досягнеш. Краще трясцею хворіти, ніж з недоброю жінкою жити».

Пам’ятками літератури ХІ – ХІІІ ст. були також літописи, які є й історичними джерелами, і в той же час літературними пам’ятниками своєї доби. З них найдавнішою є «Повість минулих літ» (Див.: «Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – М., 1990). «Повість» збереглася у двох списках – Лаврентіївському й Іпатському. Початковий звід літопису закінчується 1093 роком. На початок ХІІ ст. вона доповнювалася й переписувалася Нестором, а згодом – ігуменом Сильвестром. Лаврентіївський список був переписаний ченцем Лаврентієм для суздальського князя Димитрія в 1377 році. Іпатський список (1425 р.) – південно-руського, тобто українського походження. Він – найцінніший. Його було знайдено в Іпатіївському монастирі в Костромі. Це тільки підтверджує той факт, що дивним чином жодної кириличної писемної пам’ятки на терені України не знайдено. (Таке враження, що їх хтось спеціально збирав і ховав, або нищів. І було кому. Тим же митрополитам-грекам). Крім Несторової «Повісті» (до подій 1111 року), до списку ввійшли Київський звід (до 1201 р.), Чернігівський і Галицько-Волинський літописні зводи (до 1292 р.).

«Повість минулих літ» стала визначним історичним пам’ятником Київської Руси. Проте слід сказати, що Русь мала й інші унікальні літописи.

 Слід сказати, що давньоруська історіографія, на відміну від інших жанрів тогочасного письменства, розвивалась незалежно від грецьких шаблонів. І ця духовно-творча свобода стала її визначальною рисою. «Та простота, свіжість, сила й аромат життя, епохи, що віє від неї, – писав М. Грушевський, – робить її чи не найціннішою частиною нашого старого письменства».