Входження Київської Руси в християнський світ.

У 2008 році першим з Великих українців український народ визнав князя Ярослава Мудрого. Про що це говорить? Про те, що Київська Русь з її культурою має величезний вплив на нас і сьогодні.

 Тож провідною ідеєю нашої лекції пропоную визначити такі слова першого Київського Мирополита-русича Іларіона з його праці «Слово про Закон і Благодать»:

«Похвалімо ж і ми славними ділами своїми великого кагана нашого Володимира, бо ж не в незнаній країні він правив, а в Руській, що знана й пізнана в усіх куточках землі».

Позначимо головну проблему, яка ретроспективно виходить і на наше сьогодення: загибель держав і злами культурно-цивілізаційних комплексів та орієнтирів дуже негативно позначаються на долі цілих народів. Не обминули цього й нащадки етносів, що творили у свій час велику східнослов’янську державу Київська Русь, яка була по праву перлиною всієї середньовічної європейської цивілізації. Її загибель у середині ХІІІ століття, як і зміна європейського культурно-цивілізаційного орієнтиру, що остаточно відбулося в ХVІІ ст. (після поразки проекту «Руського князівства» гетьмана Івана Виговського), на євроазіатський, негативно впливає на загальний розвиток української культури й досі.

А тепер – до питання. Піднесення культурного життя в Київській Руси вчені правильно пов’язують з уведенням князем Володимиром Святославовичем християнства в якості офіційної релігії в 988 році. Це був складний і тривалий процес, який був не завжди мирним, супроводжувався виникненням т.зв. «двовір’я» – як результату накладання християнської моделі світі на модель культури традиційної, місцевої. Але це не було чимось особливим. Таке явище простежується по всьому європейському Середньовіччю. Ще довгий час фольклорні традиції взаємодіяли з церковною доктриною і це характеризувало обличчя всієї європейської культури.

Київська Русь (яку можна назвати середньовічною ранньофеодальною імперією) виникла й розвивалася на перехресті різних цивілізаційних комплексів, і це створювало своєрідні й важливі умови ґенези і державності, і церкви – важливого чинника державотворчих процесів у Середньовіччі, як також і культури. Фольклорні традиції – річ важлива, але без писемності, що відтворювала Космос нової світової релігії (а як світова релігія християнство сформувалося остаточно саме в Х столітті), без християнської теології, філософії, освіти не може бути повноцінної науки. Гімни, веди, пісні-молитви – це все прекрасно, але без Її Величності Книги не можу бути високої освіти й науки. Писемність була новим носієм інформації, з чим не можна було не рахуватися. Всім цим Київська Русь завдячує християнству. І таку його прогресивну культуротворчу роль слід відзначити.

 Своїм геополітичним становищем Київська Русь виявляла належність як до середземноморського культурного комплексу, так і до культури країн Балтійського регіону. По мірі ж посилення цивілізаційних процесів у Західній Європі західні майстри все частіше зустрічаються в Руси. Цьому, безперечно, сприяло те, що до 1054 року Католицька і Православна церкви не були ще розділені. В ХІ ст. навіть виник проект створення Північно-германського патріархату, який мав би обійняти Скандинавські країни, Ісландію та східних слов’ян. (Дуже цікаво: а чому цей проект узагалі виник? Чи не тому, що Русь боролася й практично досягла-таки встановлення свого власного, Київського патріархату? /Про це я казала у лекції «Християнство і Русь»/. Тож, щоб не допустити цього, морочили голову чимось ось таким загальним, а потім усе разом і поховали).

Візантійська культура здійснювала постійний вплив на європейську культуру, а на руську так особливо, адже Русь прийняла східний варіант християнства й залишилася у православному цивілізаційному комплексі. Одночасно в руси виникли і зміцніли зв’язки з низкою регіонів Західної Європи, об’єднаних візантійським культурним комплексом. Типологічно схожі його вияви знаходимо як у творах церковного мистецтва півдня Італії, Сицилії, Венеції, так і в Руси. Цікавим у цьому контексті є славнозвісний саркофаг Ярослава Мудрого з храму Софії Київської (нині знов, як і в 1919 році відкритий, і розпочаті дослідження його вмістилища. Не хочу бути поганим пророком, але знак цей тривожний: такі саркофаги можуть бути давніми руськими хронокамерами. Порушення їхньої герметизації тягне за собою великі катаклізми для тих, хто це робить). Цей саркофаг несе в собі великі й досі нерозгадані таємниці. Стилістично ж він виявляє близькість до низки саркофагів з Аквітанії, але він – все-одно особливий. Можна також назвати й саркофаг Валентиніана ІІІ з храму св. Франциска в Равенні (його, до речі, ніхто не сміє чіпати – Римська церква тут працює як автомат: не дозволяє й усе, і ніхто нічого з нею не може зробити).

Саме в ХІ – ХІІ ст., коли творяться мозаїки Св. Софії Київської й Михайлівського золотоверхого собору, візантійське мистецтво, переживши 200-річний кризовий період іконоборства, знов починає активно впливати на європейське. Київські князі активно запрошують до себе грецьких архітекторів та художників. Це, безумовно, сильно впливало на розвиток культури в Руси.