Втім, незважаючи на те, що скандинавські впливи В Руси були менш помітними, ніж впливи християнського сходу, цей культурний чинник органічно вписував руську культуру В контекст культури європейської.

Головні особливості Київського християнства.

Докладно такий релігійно-культурний феномен, як «Київське християнство» ми будемо докладно вивчати у спецкурсі «Історія християнства в Україні» (4 семестр). Зараз же відзначимо його головні особливості. Їх виразних – дві. Це – паулінізм і універсалізм.

Паулінізм (тобто більше опертя в богослов’ї на спадок апостола Павла, ніж Петра, на відміну від католицького богослов’я) передбачає нахил до надання церкві більшого демократизму, орієнтацію на традиції апостольства й раннього християнства, як також софійність (пошана до Мудрості). Тож титул великого князя Ярослава Мудрого, зважаючи на паулінізм Київського християнства, можна потрактувати ще й як «Ярослав Софійний». А він храм Софії Київської й побудував. Тож предки зазначене прекрасно усвідомлювали.

Універсалізм Київського християнства забезпечив йому таку рису. Як толерантне ставлення і до східного, і до західного християнства. Впродовж усього періоду самостійного державного існування – від прийняття християнства в якості офіційної релігії (988 р.) до середини ХІV ст. (до кінця існування Галицько-Волинської держави) – Україна-Русь вважала себе складовою частиною європейської християнської цивілізації. Відносини України з Римом після Великого розколу 1054 року то посилювалися, то слабшали, але не переривалися ніколи. І підпису київського Митрополита під актом прокляття Римського папи на адресу Константинопольського патріарха 1054 р. немає. Як немає його підпису й під актом прокляття Константинополем Римського папи.

Київська держава ніколи не перетворилася на васала візантійського імператора саме тому, що мала свої власні духовні й культурні цінності, як також і вміла їх відстоювати. І невипадковим стало те, що вогнищем християнської ідеології в Руси став урешті-решт не собор Святої Софії – резиденція Київських митрополитів, якими майже постійно були греки, а Києво-Печерський монастир – символ місцевої традиції.

Від часів прийняття християнства давня українська культура в розвитку дуже швидко досягла рівня культури центральноєвропейських країн, особливо у сфері мистецтва. У галузі літературної й наукової творчості її здобутки були більш доступні широкому загалу населення, ніж це було на Заході, бо все це писалося слов’янською церковною мовою (на Заході – «мертвою» латинською).

Разом із тим, східно-християнський релігійний світогляд, що утверджувався греками-митрополитами в Руси, гальмував залучення місцевих світських елементів до розбудови культурного життя. Візантинізм включав у систему релігійного виховання загальну освіту, мову, мистецтво, але ні за що не допускав у цих сферах світської співпраці. Духовенство намагалося задавати тон усьому культурному процесу, а слід мати на увазі, що східно-християнська релігійність у своїй основі має аскетичний ідеал і відвертання від реального світу поряд з канонізацією виключно чуттєвих шляхів зв’язку людини з Богом (а не пізнавальних). Це витікало з того, що Східна церква по-іншому, ніж Західна, відповіла на фундаментальне світоглядне питання, яке постало перед богослов’ям у V ст.: «Чи можна пізнати Бога?» (див. докладніше: «История Византии», т. 1).

Західна церква відповіла: «Хоча можливості людського розуму обмежені, але, певною мірою, так». Тому на просторі римських впливів уже 1500 років розвивається теологія як наука (католицька, безумовно, а якою ж іще вона могла б стати? Але вона є). То не був у Європі університет, якщо в ньому не було теологічного факультету.

Східна церква ж у тому ж V столітті сказала однозначно: «Ні, пізнати Бога неможливо, Його можна тільки славити». У зв’язку з цим на православному просторі не виникло теології, тут постало право слав’я з його бого слов’ям. Богослов’я ж ніколи не було наукою й навряд чи вже може хоча б колись нею стати. Православні церкви мають свої духовні навчальні заклади, але в них священиків не вчать викладати предмет (бо його немає, оскільки немає й ніколи не було відповідної науки), а вчать проповідувати (словом, безумовно, тож усе – об’єктивно). Православні священики – дуже гарні вихователі, але серед них ніколи не було вчителів у прийнятому розумінні цього слова. Тому з освітою на православному просторі завжди була проблема, особливо на землях колишньої стародавньої Київської Митрополії. У Візантії були блискучі вищі школи, але вони базувалися на традиціях античних греків і вчили грецькій науці. Основи руської науки в Київській Руси закладалися й вона, напевне, таки з’явилася б, Але загибель Київської держави перепинила цей процес. У Московській державі ж та її церкві ніколи справі освіти не надавалося великої уваги. Університети у православній Російській імперії постануть надто пізно, щоб можна було б зламати вже задавнений стереотип того, що Бога начебто не можна пізнати, а можна тільки славити. Втім, ніхто з науковців, богословів чи культурних діячів Росії ХVІІІ – ХІХ ст. уже й не ставив перед собою такого завдання. Адже Московська церква всі подібні спроби кваліфікувала як «єресь» і нещадно з ними розправлялася. У результаті православна теологія так і не виникла й досі (напевне, на старому базисі православ’я уже й не виникне).

Однак і в Грецькій церкві поступово стане домінувати зосередження тільки на чуттєвих шляхах зв’язку людини з Богом, особливо з другої половини ХІV ст. у зв’язку з перемогою у Візантії такої релігійної течії, як ісихазм (засновник – Григорій Палама). Ісихазм російською перекладається як «созерцающие безмолвие». Його прихильники зосереджувалися виключно на психосоматичних практиках контакту з Космосом (казали: «з Богом», але в Космосі неможливо визначити, з ким саме відбувається контакт, бо там, так би мовити, «посвідчень особистості» ніхто не пред’являє. Тому нам залишається тільки прийняти на віру, що контакт ісихастів відбувався саме з Богом). Сам термін «созерцающие безмолвие» дає підстави до висновку, що справжнього Космосу ці люди таки дійсно досягали, бо він парадоксальний і це закладено в самому термінові «видящие безмолвие». Адже як можна побачити космічну тишу? Можна! В тому-то й парадокс. А відповідно, ісихасти бачили, скажу так, дуже багато й гляділи дуже далеко. І вже одним цим їхній досвід є просто унікальним. Будучи з часом витісненим з теренів Візантії, ісихазм закріпився на Афоні, серед афонських монахів. Сюди приходило багато українських мандрівників, але до досвіду ісихастів були допущені тільки священики. Одним з них став відомий український письменник ХVІ ст. Іван Вишенський. Афонські монахи унікальні й сьогодні, й саме тому, що й донині залишилися ісихастами.

(Дехто з сучасних українських і російських політиків та багатіїв люблять хизуватися тим, що «були на Афоні». Ну, й що? Що вони знають про ісихазм? Смішно навіть питання ставити, чи не так? Отож. Це означає, що їх там прийняли люб’язно, попосміхалися їм, а декого /хто просив/ навіть благословили /а православний священик не має права відмовляти в благословенні нікому з православних. Просять же, то чому ж відмовляти?/. Але НІЧОГО НЕ РОЗПОВІЛИ. І не розповіли б. Адже інформація ісихастів – уділ тільки посвячених. Сучасних же українських, як і інших політиків, а вже тим більш багатіїв, ніхто ніколи ні до якого посвячення не допустить. Не той рівень. Скажу так.).

Ісихазм – окрема й дуже непроста тема. Навіть я, займаючись проблемами теології й космології вже скоро 10 років, багато чого в цьому не знаю й не розумію. Є теми, які вище нашого розуміння й до сьогодні. Це треба просто визнати й не намагатися стрибнути «вище голови». Тож пропоную просто повернутися до теми нашої лекції.

 Торкаючись проблеми аскези, характерної для ісихазму й пізнього візантинізму, слід зазначити, що ідеали духовної простоти були цілком виправдані для висококультурного й розніженого грецького суспільства часів пізньої Візантії, пересиченого матеріальними розкошами. Русь же не була пересиченою матеріальними достатками ніколи. Тому наполягання на ще більшому аскетизмі тут просто гальмувало всі прагнення до творчого розвитку світської цивілізації й відповідних форм культурного життя. І це – в той час, як на Заході, навпаки, відбулося поєднання античних грецьких раціоналістичних течій з християнською ідеєю, що надало могутнього імпульсу Римській церкві до здійснення нею своєї цивілізаційної функції.